Квадрат 10-5-8-19

Не озираючись на те, що вже кінець квітня, надвечір’я чомусь все ще було доволі прохолодним, хоча і сонце сідало вже набагато пізніше. Дадзай запхнув руки в кишені та сховав носа за синім шаликом, який перед самим виходом все ж вирішив чомусь вдягти з думками «буде спекотно – просто зніму», і тішився, що вирішив саме так. Осаму прийшов дещо раніше, хвилин за 15 до призначеного часу, але просто з цікавості чи запізниться Чюя цього разу, чи нарешті все ж забуде свою фразу «я старший за званням, тож маю право запізнюватись» поза межами роботи та пожаліє його, але ні, вже 16.15, а Накахари все ще не видно на горизонті. Та й байдуже, погода була просто чудовою, аби просто взяти й піти, як Дадзай і обіцяв до цього.

Прохолодне повітря та легкий вітерець прямо біля колій приємно наповнював легені та давав відчуття якогось неймовірного розслаблення, неначе Осаму тільки що зкурив цигарку. Дадзай здивувався такому порівнянню в себе в думках, адже щось він занадто часто став згадувати ту свою шкідливу звичку, яку вже давно закинув. Певно це якоюсь мірою було спричинене Накахарою, від якого завжди в суміші з дивним парфюмом несло цигарками. Але чомусь різко стало байдуже, тож Осаму продовжив насолоджуватись обстановкою, що розгорнулася довкола.

Станція сама була не дуже багатолюдною, лиш декілька хлопців стояло подалі, ближче до міського депо, швидше за все студенти з маленьких містечок близь Йокогами. Поїзди тут теж не дуже часто їздили, але Дадзай передбачив запізнення Накахари, тож спеціально призначив зустріч тому за 30 хвилин до потяга, аби той точно встиг. У будь-якому разі, навіть якщо Чюя лиш нагадав про зустріч, але прийти не збирався, Осаму був не проти з’їздити та розвіятися й самому, можливо так було б навіть краще. Бруньки тоненьких гілочок дерев, що починали повільно розквітати, нібито погоджувались із ним, повільно хитаючись від прохолодного весняного вітру, що ніс на собі білі пахучі пелюстки прямо в горизонт, у полум’ї надвечірнього сонця, яке набувало якогось персикового кольору серед хмар на небі. Здалеку все ж показався Чюя, який прекрасно усвідомлював, що спізнювався, і думав, що зараз буде стояти на станції сам, бо Дадзай вже поїхав, але побачивши знайому фігуру прямо під коліями, дещо заспокоївся та збавив ходу.

– Я думав, що ти вже поїхав! – Накахара втомлено рухнув руками на коліна, пригинаючись і намагаючись віддихатися від такого бігу на сто метрів, який він собі зненацька зробив. – Бісовий виїзд із центру, завжди якесь лайно відбувається! Аварія сталась, уявляєш?

– Так-так, Накахара, – єхидно посміхнувся Дадзай та почав кивати, наче знущався. – Вірю кожному твоєму слову. Навіть при тому, що знаю, що аварій не було ніяких у центрі, я перевірив ще коли чекав тебе о 16:00.

– Та йди ти до біса, перевірив він, – Чюя відмахнувся та вирівнявся, стримуючи максимально своє бажання вклеїти Дадзаю, що починав тихо сміятися, прискаючи сміхом через кулак. – Ну добре, я просто довго збирався. Ну що, задоволений правдою?

– Цілком, – посміхнувся Дадзай, повертаючись у бік шуму, що зненацька з’явився десь за горизонтом, серед гілок ожилих дерев та рожевих хмар, що повільно-повільно пливли по небу. До них мчав електропотяг, що курсував між містами. – Знаєш, якби я тобі й справді правду сказав, що потяг о 16:00, ти б ніколи в житті на нього не встиг. А тут бачиш, ще й вчасно! Можливо варто почати завжди так робити.

– Йди до сраки, – ледь не спалахнув як сірник Чюя. – То я ще й поспішав задарма?!

– Ні, як бачиш ти-, – останнє слово Накахара вже не чув, адже до них швидко під’їхала здоровезна машина з гидким скреготом коліс об колії при гальмуванні. Студенти здалеку швидко заскочили до потяга, схоже посадка тривала лиш хвилину. Дадзай прудко заскочив до вагона, жартома подаючи руку Чюї. Той відмахнувся спочатку, але зрозумівши, що йому й насправді не вистачає висоти, аби залізти по тій незручній драбинці, все ж серйозно прийняв допомогу.

Поїзд рушив далі, не чекаючи, доки двоє займуть свої місця у напівпорожньому вагоні. Все ж доволі ранній був час для людей, які могли повертатися з роботи, але запізній для школярів, тож із Чуєю та Дазаєм у вагоні були максимум чимось засмучена бабуся та якийсь хлопець із валізами, можливо він теж студент, що на вихідні рушив додому.

– Тож… Куди ми їдемо? – протягнув Чюя, сідаючи за столик та одразу закидуючи на нього лікті, аби підперти щоку.

– На пошуки пригод, вочевидь, – спокійно видихнув Осаму, сідаючи навпроти та дивлячись кудись у вікно.

– А-а… Куди хоч саме, ну? – все ще не покладав надії випитати Чюя, але бачачи повне, навмисне чи спонтанне, ігнорування від Дадзая, все ж здався та ткнувся лицем у згиб ліктя.

Поїзд розхитувався на коліях, повільно заколисуючи Чую. Було видно, що той наче три дні не спав, тож тримався з останніх сил. Але не встигнув Осаму відволіктися на декілька хвилин на якусь грайливу пташку за вікном, як Накахара ледь чутно засопів. Чомусь не хотілося думати що це з ним, невже його так затягали на тій нараді, що він досі підтягує усі звіти й не спить. Задрімав, та й добре. Не буде більше дратувати Осаму дурними питаннями.

Картинка за вікном повільно змінювалась від обережних лісосмуг, серед яких дивним чином були розкидані квітучі вишні, до величного лісу, за яким ховалося не менш прекрасне озеро, що так і сяяло в промінні заходу сонця. Воно наче загравало до Осаму, усміхаючись жовтими відблисками на сірих хвилях. А Чюя все продовжував мирно собі сопіти.

---

Накахара тяжко віддихувався, ледь похитуючись, коли потяг прощально загудів і зустукав колесами по коліях. Чюя навіть не знав, що вміє так швидко бігати, коли Дадзай раптом схопив його за шкірку й потягнув до виходу, сказавши опісля, що їм треба вийти за 1 хвилину, інакше вони поїдуть незрозуміло-куди. Проте винуватець цього захоплено роздивлявся станцію, на якій вони зійшли, й наче не біг щойно через увесь вагон до виходу й не випадав із нього з розгону.

– Ти хоч знаєш де ми? – Накахара ледь відкашлявся, стукаючи кулаком по грудях, і вирівнюючись. Дадзай незрозуміло чому посміхнувся.

– Так, – йокогамський детектив кивнув, крокуючи до якоїсь стежини, що вела в глиб лісу, й дерев’яної таблички біля неї, змушуючи Чую стрімко себе наздоганяти. – Я бував тут у дитинстві.

– Тобто ми в ніч приїхали в місце, яке ти ледь пам’ятаєш, – Накахара підійняв одну брову і підозріло вдивлявся в Осаму, що знову мовчазно завис. Швидкий погляд довкола так взагалі дав зрозуміти, що це глушина і людей тут майже немає. По спині Чюї мимоволі побігли мурахи. – Ти там точно не надумав мене вбити, а труп закопати там, де ніхто його шукати не буде? Людей мало, але вони все ще є, – сказав Накахара це жартома, проте якісь краплини страху в душі давали про себе знати. Як на зло, почало темніти.

– Так, я тебе вб’ю, бо ти заважаєш мені вести розслідування.

Дадзай виглянув з-за свого плеча порожнім поглядом карих очей, які в тіні від білборда взагалі здавалися чорними. Загадкова павза, яка наступила після цього, змусила Чую, який спочатку хмикнув від такої відповіді, ледь повітрям не вдавитися, коли Осаму так і продовжував на нього так моторошно дивитися, не відводячи погляду.

– Але перед цим… Прив’яжу тебе до дерева і буду мучити. Дуже довго мучити за всі ті моральні страждання, які ти мені за ці три місяці завдав, – Дадзай легко примружився, протягуючи останні слова так тихо, наче ще трохи, і перейде на шепіт.

Очі Чюї округлилися настільки, що, здавалося, ще трохи, і випадуть з орбіт. Накахара нервово оглянувся зі сподіванням, що до станції під’їде якийсь потяг, аби він міг втекти, проте, як на зло, не було вже навіть людей.

Чюя повільно позадкував, помічаючи, як Дадзай став розвертатися до нього всім тілом, хотів уже зриватися на біг, проте різкий регіт Осаму, який прозвучав після цього, неначе облив Накахару крижаною водою. Чюя став, наче вкопаний, із повним непорозуміння лицем вдивляючись у Дадзая, котрий ледь на ногах від сміху стояв.

– Що-що, а доводити тебе до такої паніки – моя найулюбленіша частина цього розслідування!

– Ти мене колись… У могилу зведеш, – Накахара все ще з якоюсь недовірою в очах, проте полегшено видихає.

Мить на обдумування ситуації дала прекрасно зрозуміти, що в цій провокації Дадзай навіть не старався, проте Чюя був занадто втомлений і сонний, аби вловити навіть її, тож столичний детектив просто подумки змирився з перемогою Осаму і вирішив не витрачати сил на реагування.

– Ходімо, – Дадзай ще підгикував, але вже не так рясно. Осаму кивнув у бік тієї розбитої стежини. – Нам йти довго, а треба все встигнути до того, як сонце сяде.

– Довго – це наскільки? – Дадзай впевнено покрокував уперед, тож Чюя вимушений знову його наздоганяти.

– Можливо, з годину, – Осаму зробив павзу, задумуючись і підіймаючи очі догори, проте все ж відповів, після чого перестрибнув шматочок бруківки, котрий Накахара, на жаль, не помітив і спіткнувся об нього. Чюя все ж втримався на ногах і не впав у багнюку поруч, проте цього було достатньо, аби Дадзай знову приснув сміхом. – Проте не хвилюйся, нудно не буде. Маршрут тут цікавий.

– Справді? – Накахара сказав це без великої віри в голосі. – І що ж може бути цікавого у занедбаному маршруті на не дуже популярній станції?

Раптово десь вгорі зашурхотіла гілка, з якої з гучним криком злетів якийсь птах, потужно махаючи крилами, і пролетів прямо над Чуєю. Накахара одразу ж пригнувся, як відчув, що позаду щось дуже близько зашуміло, проте пернатий лиш пролетів над поліціянтом під приголомшений погляд блакитних очей.

– Зніми капелюха, а то птахи вже думають, що ти на голові гніздо носиш, – зареготав Дадзай, підбадьорливо стукаючи Накахару по плечу, на що той злісно щось пробубонів і підвівся, опісля далі сердито крокуючи вперед, проте все ж послухавшись і знявши капелюх. Тепер вже Осаму наздоганяв Чую. Благо, стежина поки що була тут лиш одна і якщо що, то капелюшник тут не загубиться. – Ти, до речі, чому постійно в цьому капелюсі ходиш? Чи пародіюєш якогось французького джентльмена в канотьє?

– Я ж не питав тебе чому ти тягаєш завжди цю побиту упаковку з-під цигарок, проте носиш там цукерки, – роздратовано відповів Чюя, виглянувши з-під лоба, проте такої грубості Дадзай не очікував взагалі. Питання викликало в нього ще більший інтерес.

– Тобі його хтось дорогий подарував? – Осаму й не думав відступати, проте все ж вирішив і Накахару з пустими руками не лишати. – Мені от цю упаковку, – Дадзай дістав потрібний предмет із кишені: – подарував Одасаку в день, коли помер. Вірніше як подарував… Просто купив, бо я зранку поспішав і забув про цигарки взагалі. І… Це фактично останнє, що в мене від нього лишилось.

Накахара знову поглянув на Дадзая, однак вже без роздратування. Осаму спробував криво посміхнутися, аби не вганяти в колегу в більшу ніяковість від раптового одкровення, яке насправді й сам детектив від себе не очікував зараз, проте він тільки зараз виявив для себе те, що Чюї зізнатися у цьому було набагато легше, ніж комусь іще до цього. Накахара ж не виглядав ніяковим, радше просто здивованим і дещо загнаним у кут такою дією. Дадзай аж ніяк не наполягав на цій розповіді, просто намагався хоч якось завести розмову і був готовий до того, що Чюя переведе тему, але той лиш повів задумливий погляд на капелюха і сумно мовчав.

– Ти можеш не-

– Мені його також подарувала людина, якої вже немає.

Накахара почав раптово, коли Дадзай тільки хотів його спинити. Усвідомивши це, Чюя запитально поглянув на Осаму, неначе просив дозволу продовжити, але побачивши ніякове скидання плечами, повернув погляд на капелюх.

– Коли я навчався у поліцейській академії, то жив у доброго друга моєї прийомної матері. – Накахара повільно, але відчутно важко видихнув. – Франуцуз, який мігрував у Японію через одруження з японкою, проте за якийсь час до того, як я до нього переїхав, його дружина померла і він лишився сам у великому домі, – можливо Дадзаю і хотілося якось тупо пожартувати, аби зробити обстановку не такою зажурливою, проте чомусь бажання слухати далі було сильніше. – У нього ціла колекція тих капелюхів була. Він мені один із них подарував, – рука Чюї міцно притискала капелюха до грудей. – Проте 5 років тому він помер в автокатастрофі. Капелюхи я роздав у приватні колекції, як він і хотів, однак лишив… Цей. Просто на пам’ять про нього.

– Мої… Співчуття, – після деякої павзи між ними та тихими кроками по розбитій бруківці, Дадзай відчув, що зобов’язаний це сказати, проте Чюя лиш повернув на нього дещо розгублений погляд і замахав руками.

– Я в порядку, – може й звучало це нервово, проте щиро, і Осаму це цілком задовольнило. Накахара, кинувши ще один короткий задумливий погляд, все ж зітхнув і вдягнув капелюха знову. – Мене заспокоює думка, що там він, можливо, щасливіший.

– Справді так думаєш? – Дадзай чомусь здивувався – сам не зрозумів до кінця чому. Чюя, хмикнувши, кивнув.

– Можеш вважати мене повним бовдуром, проте я вірю у потойбічне життя, – Накахара цього разу не пропустив момент, коли треба дивитися під ноги, і зістрибнув із краю доріжки з бруківки – саме в цьому місці вона обривалась. Дадзай же навіть і не помітив цього перепаду висот, пройшовши його якось на автоматизмі, з чого Чюя про себе трохи здивувався. – І… Так, можливо я все ж іноді сумую за ним, – Накахара опустив голову, на якусь секунду задумливо замовкаючи, проте опісля швидко підняв голову і впевнено продовжив: – проте я вірю, що він зустрівся там зі своєю дружиною і дуже довго їй про все-все розповідав. Можливо навіть про мене теж.

– Більш дивної теорії я ще ніколи не чув, – Дадзай хмикнув, але без насмішки, хоча й міг зробити це абсолютно спокійно без докорів совісті.

– Нічого ти не розумієш, – відмахнувся Накахара і далі йшов уже мовчки, не поновлюючи діалог знову.

Дадзай як ніколи добре зараз відчував те, наскільки йому сильно ці роки було потрібно взяти та поїхати до якогось густого лісу, де він був востаннє можливо років зо 10 тому. Небо повільно ставало більш персиковим – це Осаму міг роздивитися крізь вже доволі густе листя дерев над головою. Стежина хоч трохи й поросла травою, проте досить акуратно, неначе навіть через стільки років після закриття офіційного маршруту люди продовжували тут активно ходити та натоптувати дороги. У міру їхнього наближення до пункту призначення, повітря ставало вологішим і прохолоднішим, тож дихати ставало дедалі приємніше. На шляху ще траплялися якісь невеликі будки, у яких, швидше за все, раніше були кіоски з їжею, де туристи могли б поповнити запаси, проте їх ставало дедалі менше. Лавок вже так взагалі не було, як і ліхтарів. Ліс із часом обійняв двох повністю.

Чюя може ще й бурмотів собі якийсь час під ніс, що тупо було його вести просто у звичайний мішаний ліс, проте і сам залипнув на ці самотні галявини з квітами, які час від часу траплялися на їхньому шляху, красуючись у промінні сідаючого вечірнього сонця, і загалом захопився цією атмосферою спокою і тихого шелесту листя від травневого вітерця. У якийсь момент із цього звуку почав виокремлюватися інший – схожий, проте більш шумний і швидкоплинний. Здається, вони підійшли до якогось струмка.

– Іди по каменях, якщо не хочеш промочити штанці, – Осаму кинув смішинку, трохи пройшовши далі й виглядаючи на Чую з-за плеча. Той лиш хмикнув.

– І без тебе зрозумів, – Накахара зітхнув, проте вирішив оглянути місце, куди вони прийшли. Струмок був досить широким, проте неглибоким. Вище за течією був невеличкий каскад із каменів, з яких і лилася вода, утворюючи якусь подобу водоспаду, де гралося декілька малих білочок. Чюя ледь помітно посміхнувся, коли одна з них випадково промочила пухнастого хвоста, проте фігура Дадзая, яка вже давно пройшла струмок і чекала по той бік, змушувала іти далі.

---

Насправді Чюя не покладав великих надій на цю поїздку і гадав, що Осаму просто завезе його у якесь глухе місце і покине напризволяще, але той навпаки – привів туди, про чиє існування на околицях Йокогами він навіть не здогадувався. Це було… Закинуте старовинне кладовище.

Якби це було б просте обшарпане кладовище, то Накахара б і не звернув на нього уваги. У цих лісах насправді велетенська кількість різних поховань різних епох різних націй і якби Чюя спробував їх усі обійти, то точно б задумався над тим, аби після відставки в органах водити екскурсії й розповідати занудних вигаданих історій про людей, які можуть бути там поховані. Однак Накахара ледь не одразу усвідомлює чому Дадзай вирішив прийти саме сюди. Це море. Море і Йокогама, неймовірний краєвид на які розкривається із цієї скелі, на краю котрої стоїть Осаму і щось собі насвистує. Його силует на фоні палаючого неба ледь не чорніє, однак все одно легко помітити його легке та схвильоване тремтіння. Чюя обережними кроками, обминаючи розбиті кам’яні стели, ступає, аби стати біля Дадзая поруч.

Йокогама неймовірна. Із землі Чюя б це наврядчи зміг побачити, поки ті бездушні хмарочоси нависали над ним, неначе заковуючи у свою бетонну пастку. Однак із висоти, на якій вільно ширяють пташки, місто здавалося морем палаючих вогнів і машин, що були в ньому буйними хвилями. І хмарочоси вже клітками не були – лиш відчайдушними спробами торкнутися рожевого і синього небокраю, цих легких хмар і, здавалося, самого Чюї, де вже саме він нависає над мільйонами світил і поглядів. І поки тягнеться місто до неба, розпливається воно в океані холодному також. Неначе вогні ці Йокогами сяючої можна було набрати в келиха і розлити по набережній, наче море є її продовженням чи початком. І навіть коли все почало синіти, занурюватися в сутінки – океан все ще зберігав цей заворожуючий персиковий колір у кристалічних шумних хвилях. На небі вже сяяли перші вечірні зорі. Навіть палаюче місто не засліплювало їх. Хоча ні. Воно було продовженням навіть їх. Наче відображення цих недосяжних небесних світил на холодну землю. З порту відчалювали кораблі, подаючи останній фанфарний сигнал, що змусило всіх пташок поблизу здійнятися крилатими темними хмарами вгору, і Дадзай, що посміхається.

– Що смішного? – Чюя декілька разів кліпнув, із подивом вдивляючись у ще більш незрозумілі емоції на лиці Дадзая. А той, здавалося, почав усміхатися навіть сильніше.

– Поглянь на підлогу, – Осаму кивнув до низу, а опісля, як Накахара послухався, додав: – щелепу свою підбери. А то тут і лишиться.

– Вмієш же ти зіпсувати момент, придурку, – під смішки Осаму Накахара втомлено падає на землю, звісивши ноги з краю скелі. – Чи є якась неймовірна історія про те, як ти знайшов це місце?

– Ні, – Дадзай похитав головою, поправляючи куртку і сідаючи поруч. – Мене сюди декілька разів приводив друг. У нього тут поховані батьки були. Ти до речі на могилі одного з них.

І секунди не промайнуло, як Чюя стрімголов зіскочив із місця і впав біля уламка якоїсь кам’яної стели. Переляканий вид Накахари вкотре пробив Дадзая на гучний регіт.

– Та жартую я. У цьому гармидері вже ніхто не знає де чия могила, – Осаму легко повів рукою, показуючи той стан, у якому був зараз цвинтар. І справді: розбиті стели, розриті квітники й підкопані могили. Можливо тут люди брали собі землю для квітів – такий висновок зробив Чюя, примітивши те, що місцями та справді були характерні вирви. – Та й не знаю чи не витягли вже звідси всі кістки собаки. Можливо це не могили навіть.

– Проявив би хоч трохи поваги до мертвих, – пробурмотів Накахара, все ж наважившись повернутись назад. Дадзай все ще легко посміхався. – І ні, я не вірю в привидів. Просто якось… Ну ти ж не дикун.

– Але ти віриш у загробне життя, – кинув у відповідь Осаму і нахилив голову до плеча. – Одне іншому не заважає.

Раптом десь позаду щось зашурхотіло в кущах і Чюя знову ледь не підскочив на місці, і, може впав би зі скелі від різкого руху, якби Осаму швидко не схопив би його за руку і не потягнув на себе. Дадзай скинув бровою і насмішкувато посміхнувся.

– Ти ж не віриш у привидів? – хмикнув Осаму, коли Чюя підвівся і легко відштовхнув його, фиркаючи під ніс.

– Не вірю, – закотив очі Накахара, схрещуючи руки на грудях. – Просто вже сутеніє, а ми тут самі. Хто б ще в такий час був тут?

– Та сама пташка, наприклад? Прийшла врешті за твоїм картузом, – приснув Дадзай, приймаючи ще й удар у плече. Чюя встав і відійшов від краю.

– Добре, повертаймось вже. Коли там останній потяг?

Накахара пройшов декілька метрів, з-за плеча виглядаючи на Дадзая, через що столичний детектив не помітив уламок стели й спіткнувся. Реготу від Осаму годі було й чекати, тож Чюя просто вирівнявся і пішов до дороги назад, гордовито вдягаючи капелюха назад на голову і поправляючи свою червону куртку. Дадзай же ще не поспішав вставати. Він, сумно посміхаючись, ще вдивлявся у краєвиди Йокогами, що вже занурювалась у сутінки та повільно спалахувала вечірніми ліхтарями між вулиць.

Прохолодний морський вітерець здійнявся на декілька секунд, приносячи собою цей солонуватий запах берегового насипу – дивно, як таке взагалі можливо, однак прикриваючи очі Осаму проводив лише таку асоціацію. На душі чомусь стало до смерті тяжко. Теплі спогади в’язким слизом захоплювали розум, однак Дадзай був різко вирваний із думок рукою, що раптово схопила його за плече. Осаму різко розвернувся і побачив лице Чюї. Дивно… Занепокоєне лице Чюї.

«Дивно», бо Дадзай очікував побачити в блакитних очах роздратування чи злість на те, що він так гальмує і, можливо, саме через нього потенційний останній потяг до міста буде пропущений. Накахара неначе вловив цю тоненьку нитку суму і просто співчутливо тримав Осаму за плече, даючи зрозуміти, що той не сам.

– Я так розумію, цей друг теж… Помер?

Чюя боявся поставити це питання, але відчував, що це необхідно. Дадзай знову повернувся до пейзажу і легко кивнув, навпроти важко зітхаючи.

– Нещодавно, – Осаму сказав тихо, ледь чутно за подихами вітру, що продував його волосся і прошмигував під куртку, змушуючи йокогамського детектива тремтіти. – Ми втратили зв’язок декілька років тому. Я… Дуже шкодую про те, що так і не зміг із ним нормально поговорити. Це все моя вина. Я сам не хотів спілкуватися, бо боявся. Мені… Мені шкода.

– Не треба себе винити, – голос Накахари заспокійливо тихий і навіть ніжний. Чюя дивним чином знає, що потрібно зараз Дадзаю почути. – Я впевнений, що твій друг не злиться. Він чудова людина і точно все розуміє.

Осаму не відповідає нічого, натомість обережно кладе свою долоню на чужу на власному плечі. Накахара не реагує ніяк і просто продовжує стояти поруч і мовчати разом із Дазаєм. Рука Чюї тепла. Не дивлячись на такий холодний пронизливий вітер вона все ще зберігає тепло. Руки ж Дадзая холодні настільки, що кулак на вільній він намагається не стискати. Ба більше – пальців на ній він майже не відчуває через те, наскільки вони змерзли. Накахара мирно дихає недалеко від вуха Осаму і чомусь йокогамський детектив знаходить це настільки особистим, що світ довкола перестає здаватися реальним.

Цікаво, чи здогадується зараз Чюя про те, що він є першою людиною на цілій планеті, кому Дадзай зрештою виговорився? І є першою людиною, хто сказав Осаму такі слова.

– Добре, повертаймось.

Рука з плеча Дадзая була повільно прибрана, а сам йокогамський детектив врешті підвівся на ноги та струсив пилюку зі штанів та куртки. Чюя обережно заглянув у вічі Осаму, однак легка посмішка останнього остаточно впевнила в тому, що все гаразд. Черговий шурхіт у кущах уже не злякав Накахару і той просто легко хмикнув, коли помітив як Дадзай після цього придивився до нього.

Однак коли звук почав стрімко наближатися, Чюя відстрибнув до Осаму і схопив його за рукав, легко скрикуючи. Дадзай від такого видовища ледь не зареготав на весь голос, однак звук продовжував стрімко наближатися, доки у пітьмі не показався силует чогось дійсно великого. Від несподіванки Осаму аж повітрям подавився, і стояв би далі, наче паралізований, вдивляючись у цю чорну волохату фігуру, доки б вона не кинулася на самого детектива, якби Чюя не чкурнув до стежини в три широкі стрибки, схопивши перед цим Дадзая за руку.

У темряві силует грізно загарчав низьким риком і тепер Накахара вже не волік за собою Осаму, а біг позаду нього. Судячи із потужних ударів лап по вологій землі, той силует попрямував за ними, і тепер вже обидва детективи кричали, що птахи з дерев злітали на шляху. Проте Чюя вже не чув цього: ні Дадзая, ні рик звіра позаду, ні пташок, лишень те, як гучно гупало серце у вухах від жаху.

«Блять, я тебе ненавиджу, Дадзаю!» – бігучою стрічкою пробіглася думка в голові Накахари серед повного штилю думок і спроб зосередитися на кроках тварини позаду, аби знати коли ухилятися від її ударів. Проте Осаму, не дивлячись на те, як сам панічно кричав, схоже, що знав, куди бігти й впевнено прямував у конкретному напрямку, проводячи Чую за руку за собою. Стиснув так, що Накахарі здавалося, що відірве її до біса і не помітить, як почав тягнути вже не самого столичного детектива, а лиш шмат його долоні.

«Добре, це не те, що я зараз маю уявляти», – не вчасно, але Чюя вилаявся подумки на себе за те, що в такий момент уявив як би Осаму біг далі з обрубком власної руки і як би здивувався, коли б добіг вже від шоку до Йокогами та помітив це, доки монстр би вже доїдав невеличкого за статурою Накахару. А тим часом десь далеко засяяли вогні якоїсь будівлі. Сили раптом повернулися до Чюї й він вже порівнявся із Дазаєм, більше не дивлячись собі під ноги, аби не впасти. Осаму ж, здавалося, в абсолютному трансі та навіть не зреагував, лише додаючи швидкості, коли тварина загарчара раптово близько, з боку Накахари.

Чюя ледь стримав думку в той момент, щоб відскочити, але бажання добігти до укриття швидше перемогло. Нарешті дорога. Порятунок! По той бік починалося містечко!

Нарешті двоє вийшли на відносне світло і в цей момент Чюя зрештою захотів обернутися. Самовбивча ідея, але Накахарі стало буквально до смерті цікаво що за ними біжить. Хвилина на перевірку чи міцно його тримає за руку Дадзай. Вони вбігають на якусь вуличку із рідкими будинками. Чюя ледь поворушив рукою, перестрибуючи випадкову каменюку на дорозі, і Осаму не відпустив – навіть сильніше схопив. І Накахара все ж вирішує обернутися. Стиснувши вільну руку в кулак, Чюя набирає в легені різким вдихом побільше кисню… І обертається.

Щоб одразу ж відвернутися назад до дороги й вже бігти поперед Дадзая.

– Дадзаю, блять! – заволав Накахара з новою потужністю. У будинках почало вмикатися світло. – Блять, біжи швидше, це сраний величезний ведмідь!

Намагаючись розчути відповідь Осаму, Чюя раптово помітив, що кроки звіра почали віддалятися, поки взагалі не зникли. Обертатися знову, аби побачити ту велетенську чорну фігуру, що була від них всього за два метри в момент першої спроби, не хотілося. Тепер вже на дорозі їм почали траплятися люди із такими здивованими лицями, наче побачили інопланетян. Накахарі вже насправді було абсолютно байдуже куди бігти та хто на них дивиться – аби лиш не спинятися ні на мить, хоч і легені вже перетворювалися в кашу від вологого повітря, однак Осаму різко зупинився, ледь не змушуючи Чую випадковою підніжкою полетіти носом в асфальт. Накахара ледве вирівнюється і злісно обертається на Дадзая.

– Та якого дідька! – Чюя хотів би вже щосили накричати на бісового ідіота-колегу, який завів його бозна-куди у бісовому лісі, де вони ледь не вмерли разом, тримаючись за бісові руки, однак помітивши, що позаду них уже і справді нікого немає, лише майже пусті вулиці, яких вони розбудили своїми відчайдушними криками, і тікаючу велетенську фігуру звіра, яка належала бурому ведмедю, в далечині, на горизонті лісу. – Чудово! Цей блядський ведмідь просто пішов, злякався шуму вулиці та пішов, а ми тепер казна-де!

– Не драматизуй, – ледь дихав Дадзай, стискаючи груди. Все ж холодне вологе повітря далося в знаки. Голос його Чюя ледь міг розчути. – Я гадав там ого-го, а то лише маленьке зле ведмежатко. Ну так, забув тобі сказати на початку, що ведмеді в цьому лісі теж були, то й що? – після цих слів Накахарі захотілося щиро тріснути Осаму по потилиці, але раптовий сильний кашель у того злякав. Хоч і не було в тому нічого такого, але Чюя від бажання того відмовився. – Ми всього лишень у Мацуда. До станції звідси близько години, тож нічого страшного.

Почута новина змусила Чую дещо зрадіти, але раптове усвідомлення ситуації навпаки прибило землі.

– Як це «всього лишень у Мацуда»? – сказав Накахара тихо, присідаючи на бордюр. – Дадзаю, ти знущаєшся? Це «аж» година! Ми не встигнемо на потяг.

– У місті є хостели, – легко кинув Осаму, присідаючи поруч і сміючись. – Для дітей блакитної крові – готелі.

– Готелі блять є, готелі, – злісно пробубнів Чюя, перекривляючи Дадзая і паралельно порпаючись у себе в кишені в пошуках гаманця, але той, раптово, там не знаходиться. Тіло Накахари неначе паралізувало від жаху. Дідько. Він загубив у тій темряві гаманця.

– Що, загубив? – розчаровано сказав Осаму, цокаючи. – Чудово. Молодець. Сподіваюсь, що це нарешті навчить тебе не тягати всю зарплатню із собою у гаманці. Йолоп.

Накахара хотів би огризнутися, щось злісно відповісти, висказати все, що думав про Осаму, але останній раптово зняв свій кросівок та заглянув у нього. Прудким рухом руки, із взуття детектив дістав білий папірець, в котрий були загорнуті гроші.

– Знав же, що якщо візьму тебе з собою, то щось подібне точно станеться. Не прогадав, – зітхнув Дадзай, натягуючи кросівок назад на ногу і встаючи із бордюру, після чого подавши руку Накахарі. – Ходімо. Пошукаємо місце, де можна заночувати. Гаманця твого вже завтра пошукаємо.

Накахара з явною недовірою подивився на простягнуту долоню, вже навіть не бажаючи думати як і коли взагалі Дадзай прийшов до думки зберігати гроші у кросівку, але питання з приводу такого дивного викиду колеги одразу ж відсіялися, коли Чюя згадав про загублений гаманець. Все ж столичний детектив не зміг не згодитися, що спосіб Осаму виявився набагато надійнішим.

– Добре, – Чюя міцно схопився за руку Дадзая і підвівся. – Пошукаємо. Якщо та тварюка його, звісно, ще не зжерла.

 

---

Від ідеї з готелем Чюя відмовився самостійно, розуміючи, що потім ще довго віддаватиме Дадзаю гроші обідами за свій рахунок, а цей бісовий чорт би обов’язково цим користався і замовляв би завжди якусь вартісну, але дрібницю, щоб розтягнути цей «обов’язок» на довше. Але єдине, про що Накахара попросив, це просто знайти більш-менш хороший хостел, щоб не в сараї, але і не готель. Осаму ж наче знав одразу куди треба йти та просто прямував тихими вуличками Мацуди до якогось конкретного місця, про яке наразі знав лиш він сам. Чюя намагався не ставити питань зараз, просто для себе зрозумівши, що це перша й остання поїздка із Дазаєм кудись. «Цього разу це був ведмідь, а наступного – який підступ буде?» – цокнув про себе Накахара, прокручуючи в голові ці події. Але роздратування, змішане з утомою, тепер було помножене на 10, адже здавалося, що в таку ситуацію, як вони двоє, потрапило ще декілька десятків людей. Усі окремі одиничні номери були зайняті, тож детективи були змушені взяти один номер на двох з одним ліжком.

– Я гадав, що гірше вже не буде, але цей бісовий хостел просто вишенька на торті, – роздратовано пробубонів Накахара, тягнучи за собою невеличкий пакет із пластиковими судками з їжою – їм пощастило, що кафе на першому поверсі закладу ще не встигло закритися і вони змогли взяти з собою хоча б щось. За рахунок Дадзая, звісно ж, – це дратувало Чую неймовірно сильно. – Неначе сюжет якоїсь ідіотської романтики. Ведмідь у лісі, один номер у готелі, одне ліжко на двох. А далі що буде? Поцілунок?

– Міг би не ділитися своїми фантазіями, – ледь помітно скривився Осаму, відводячи трохи вражений погляд. – Зроблю тобі сьогодні послугу вже, посплю на підлозі.

– Це з ввічливості чи тому, що гидуєш? Тільки чесно, – не те щоб Чюя був не згоден із Дазаєм із приводу такого рішення, але реакція колеги не слабко вдарила по самолюбству. – Я ж наче і не в лайно вимазаний.

– Чює, останнє, що я хочу в цей жахливий день, це опинитися з тобою в одному ліжку, – зітхнув Дадзай, продавлюючи ім’я колеги так, аби у того більше не лишилося питань автоматично. Осаму вже тричі пожалкував про цю бісову поїздку і що не відправив Накахару за гаманцем. – У всіх сенсах. Гіршого за це тоді вже точно нічого не буде. Хоча я й так саме із тобою опинився далеко від Йокогами у глухому місті, де немає майже нічого. Гірше вже й так нікуди.

Від різкого звертання на ім’я і таких слів Накахара ледь в осад не випав, різко стаючи й шоковано вдивляючись у спину Дадзая. Чюя не знав навіть що його вразило найбільше.

– О, Осаму, то це, виходить, ще і я винен, що все так склалося? – аби вдарити у відповідь так само сильно, Чюя спеціально назвав колегу на ім’я. Той же різко спинився та обернувся до Накахари, злісно пропилюючи його поглядом. – Ти мені що обіцяв? Що це буде звичайна поїздка! Осаму, блять, у мене єдиний вихідний. Завтра я маю провести бісовий інструктаж бісовим стажерам і якби я знав, що «відпочину» саме так, то в житті б тобі не писав!

– Та я гадки не мав, що в тому районі буде ведмідь! – рикнув Дадзай, змахуючи рукою. – Вони водилися на краю лісу. Та й взагалі, якого біса ти тягаєш всю зарплатню в гаманці? Хочеш сказати, що я винен, що ти зараз без грошей лишився?

– Та позатикайтеся, виродки! – перед Чуєю різко відчинилися двері до якогось номера і звідти вискочила голова якоїсь пристаркуватої жінки. – Друга година ночі, а ви розкричалися на всю горлянку. Бісова молодь.

Під шоковані переглядання двох детективів, жінка гучно зітхнула і з розмаху закрила двері, викликаючи відлуння по коридорах хостела. Через хвилину повної тиші Чюя все ж рушив далі, проходячи повз Осаму, але вже більше нічого не говорив. Дадзай не наздоганяв, лише втомлено крокував за колегою.

Потрібна кімната була просто за поворотом. Ключ був у Дадзая, тож Чюя просто сперся плечем об протилежну стінку і очікував на колегу, підбираючи на руки пакет із судками з їжею. Осаму ж підійшов зовсім повільно, не з першої спроби вставляючи ключ у замок і відкриваючи нарешті двері. Першим усередину зайшов Чюя – Дадзай його пропустив – і увімкнув світло. Кімната досить таки простора, велике ліжко по середині під стінкою, вихід на балкон, якась картина у кутку, шафа з вішаками. На підлозі навіть лежав якийсь старий килим не в найкращому стані, але це вже мало хвилювало колег. Одразу ж на вході стояв невеликий стіл і Чюя поклав на нього пакет із їжею. Дадзай зачинив за собою двері та втомлено впав на стілець під стінкою. Накахара ж одразу ж, але неквапливо, розкладав судки та пластикові виделки.

– Добре, Чює, вибач. Я погарячкував, – все ж подав голос Дадзай після хвилини повної тиші в кімнаті. – Я мав перевірити чи не водяться там ведмеді. Ледь не вмерли там із моєї вини.

Накахарі все ще дивно після 3 місяців звертань виключно за фаміліями чути від Осаму своє ім’я, але більше здивувало те, що він вперше дійсно став перепрошувати за свій вчинок.

– Та годі, – тихо відповів Чюя, розкладаючи пластикові миски на столі. – Все добре. Сам же винен, що не заховав той гаманець хоча б у внутрішню кишеню куртки. Піду завтра вранці шукати. Коли там потяг найперший до речі, не знаєш?

– О 9 ранку, – зажурено відповів Дадзай, уважно слідкуючи за тим, що робить Накахара. Чюя ж робив усе напрочуд акуратно, наче розкладав не пластикові вироби, а дорогий фарфоровий посуд. – І так, вибач, що звернувся на ім’я.

– Все добре. Це не найважливіше, за що ти мав би просити вибачення, – Дадзай підозріло підняв очі на Накахару, вдивляючись у нього із явним питанням «я і так ледь вичавив із себе ці вибачення, якого біса?». – Тільки на роботі мене так не називай, добре? Не хочу втратити перед моїми дармоїдами лице.

– Як скажеш, – нарешті на лиці Осаму з’являється ледь помітна посмішка. Під здивований вираз обличчя Чюї, Дадзай із внутрішньої кишені куртки дістав невеличку пляшечку вина і два пластикові стакани, після чого поставив це на стіл. – Чув від твоїх колег, що ти полюбляєш вино. Постійно його пив у Токіо по барах.

– Не думаю, що з тих грошей, що у тебе лишалися, тобі б вистачило на нормальне вино, – Чюя кинув швидкий скептичний погляд на маленьку пляшку вина на столі, не розуміючи де і коли Дадзай взагалі зміг знайти його у таких малих кількостях.

– Досить рахувати мої гроші, – буркнув Осаму, відкриваючи кришку пляшки та виставляючи на столі окремо два стакани, аби розлити в них трохи напою. – Хоча ти мені й так будеш винен декілька обідів у Гін. Але… Поки ми йшли по коридору, я подумав, що певно було б краще, якби ти мені віддячив за цю поїздку саме пляшкою хорошого коньяку.

– Жах, ти серйозно любиш коньяк? – скривився Чюя, відкриваючи судок із салатом і нарешті сідаючи на стілець і сам. – Думав, ти п’єш щось благородніше. Віскі там, наприклад.

– Терпіти не можу віскі, – Осаму сперся ліктем об стіл, відклавши перед цим пляшку у куток столу. – Якщо якось раптом дізнаєшся коли у мене день народження і захочеш щось подарувати, то найгірше, що ти можеш зробити, це подарувати мені пляшку віскі.

– Саме так і зроблю, повір, – засміявся Накахара, закінчуючи із розкладанням їжі та нарешті починаючи їсти. Живіт вже боляче тягнуло від голоду. – Смачного, – Дадзай вдячно кивнув. – До речі, коли там у тебе день народження? Колись бачив у твоїй особовій справі, але не запам’ятав.

– 19 червня, – Осаму простягнув Чюї стакан із вином, який той вдячно прийняв.

– Серйозно? – хмикнув Накахара, відсипаючи собі салату. – А мій 18 червня. То я ще й і старший за тебе!

– На один день, – закотив очі Дадзай, починаючи посміхатися і сам.

Пляшка вина закінчилася швидко, як і їжа у судках. Детективи були настільки голодними, що серйозно обговорювали можливість піти та пошукати відкритий магазин, аби докупити їжі, однак втома зокрема самого Чюї просто без шансів знищила його, що той почав засинати, сидячи просто на стільці.

– Підводься, не треба тут спати, ідіот, – Дадзая смішила ця картина, але не настільки сильно, щоб просто кинути колегу в такому становищі.

Під шум у голові від легкого сп’яніння, Осаму чомусь згадалося те, як Чюя говорив із ним там, на кладовищі. Чомусь до смерті сильно захотілося просто віддячити Накахарі за це все, тож Дадзай підхопив колегу під руку і повів до ліжка. Усадивши на ньому ледь не сплячого Чую, Осаму обережно стягнув у того кросівки й куртку, лишивши колегу лише у штанях та футболці. Роздягати далі Дадзаю не дозволила ні совість, ні моральні принципи, тож Накахара плюхнувся лицем у подушку і ледь чутно засопів.

Осаму обережно загорнув Чую у ковдру, а сам забрав з-під нього білий плед, а опісля і подушку, кидаючи це все на підлогу біля ліжка. Думка про те, що воно все було білим і могло б легко забруднитися на підлозі, де двоє колег щойно взутими ходили, миттю проскочила в голові, але Дадзай міг лиш зітхнути й змиритися з такою долею. За 5 хвилин всі судки та пластиковий посуд були згорнуті у пакет, у якому вони все це принесли, тож Осаму почав укладатися спати.

Вимкнувши світло в кімнаті, Дадзай зняв куртку і кросівки, лишаючись лише у чорній мішкуватій футболці та сірих штанях. Насправді лежати на підлозі було не так вже й погано. Травень добряче прогрівав будівлю і спати холодно б не було. Осаму зручно влігся і зловив себе на думці, що насправді вже давно хотів кудись ось так виїхати за межі Йокогами просто щоб побачити, що є й інші міста у світі. Та навіть у Японії. Хоч і спав Дадзай на підлозі цього разу, проте він був точно впевнений, що виспиться зараз краще, ніж удома. Осаму зітхнув.

– Знаєш, Чює, все ж я погарячкував, назвавши цей день жахливим, – Дадзаю явно сподобалося називати колегу саме за ім’ям, тож він тихо вирішив для себе, що тепер Накахару лиш так і називатиме. – Це була чудова поїздка. Найкраща за останні роки, враховуючи те, що я давно нікуди не виїжджав за місто. Сподіваюсь, що вона не остання.

Раптова думка, що Накахара міг це все спокійно чути, змусила Дадзая аж протверезіти, і детектив різко підірвався з місця, помічаючи потім, що Чюя все ж дійсно спить. Полегшено видихнувши, Осаму повільно встає з місця і крокує до своєї куртки, кинутої на стілець, аби дістати з неї гаманець. Накахарівський гаманець. Ще на самому початку поїздки він випав із кишені Чюї, доки той спав, і Дадзай зробив висновок, що і в лісі той дуже легко загубиться з таким ставленням колеги до речей, тож одразу ж переклав собі до внутрішньої кишені, обіцяючи собі, що не забуде повернути. Нехай Накахара краще повірить у магію.

– Добраніч, Чює, – Дадзай плюхнувся назад у ліжко й одразу ж відчув, що засинає. – Хороших снів.

---

Від моменту поїздки пройшло близько 2 тижнів і Чюя досі згадує ту втечу від ведмедя. Робить він це абсолютно у випадкові моменти, коли Дадзай нудьгує під час нарад у прокуратурі усіх учасників розслідування або коли зайнятий чимось. Накахара просто раптом підходить і нагадує це, знаючи, що Осаму неминуче почне реготати на всю кімнату, змушуючи людей дивно обертатися на нього. На 4 раз після подібного Чую захотілося відверто тріснути по потилиці, але щоразу згадувалося те перелякане накахрівське лице після того, як вони врешті відірвалися від звіра, і просто не лишало Дадзаю шансів зберегти серйозне лице. І все ж, було очевидно, що Чюя теж лишився із чималими враженнями після поїздки, тож із радістю пропонував колезі оплату за обід, чи то із прихованим заохоченням до організації нової поїздки, чи то із вдячності за гаманець. Накахара так і не зрозумів, що насправді ніколи нічого не губив, і думав, що Осаму сам пішов шукати вранці втрачену річ і, зрештою, знайшов. Дадзай намагався спочатку щось пояснити, але все ж вирішив, що це пуста трата часу і він від цього лише виграє.

Ацуші сьогодні напрочуд веселий і Дадзай не здогадується чому. Крокує він до кафе Гін і Рюноске Акутагава швидше за старшого за званням рази у три й радісно про щось розповідає, доки Осаму намагається його слухати, хоча за пустою балаканиною Накаджими остаточно загубилась суть розмови. Центр вже повністю відновився. Минуло понад 2 місяці після стрілянини й відчуття, наче цього тут ніколи й не ставалося. Навіть фонтан у парку повністю полагодили, а зіпсовану бруківку замінили. Люди спокійно гуляли цими вуличками, наче й не загинуло того дня від перехресного вогню близько 15 цивільних. Репортери лиш час від часу поодинокими купками з’являлися на пішохідній частині вулиці, аби нагадати всім про трагедію, котру охрестили, як «Кривавий четвер», та про судову справу над сином чиновника, який був визнаним одним із винуватців бійні.

Нарешті на горизонті показалося добре знайоме кафе. Рюноске знову вішав фурін і точно лається на весь світ і на бісових відвідувачів, які просто не можуть відкривати ці бісові двері обережніше. Швидкий погляд на час у телефоні підтвердив думки Дадзая, що Чюя ось-ось має також підійти. Сьогодні у нього знову лекція для стажерів. Чомусь місцевий полковник поліції щиро вірить, що раз про Накахару ходить слава геніального столичного детектива, то можна абсолютно спокійно витрачати його час на ідіотські тренінги, бо ж він все розкриває неймовірно швидко! Осаму і сам би хотів хоч раз туди потрапити та просто послухати чим же вони там займаються та яких нісенітниць Чюя там заливає, але зараз наближається до завершення справа Ранпо і часу, окрім як під час обідів, у нього самого майже немає. У власній справі також нарешті є певні зрушення і за місцем, куди дзвонив у день смерті Такімацу Тенгу, було встановлене цілодобове спостереження. Коли Астарот там з’явиться – вони одразу ж про це дізнаються. Паралельно із цим також перевіряються старі офіси Португая і штаб-квартири – для впевненості, що вони нічого не пропустили. Дадзай зараз чи то окрилений, чи то натхненний, але нарешті бачить у цій справі світло в кінці тунелю.

Рюноске з далеку помічає дві знайомі фігури й точно гучно цокає, але детективи цього не чують. Ацуші хмикає, а Дадзай усміхнено закочує очі, коли вони нарешті підходять до дверей у кафе й Акутагава-старший відчиняє їм їх з награною люб’язністю. Двох одразу ж помічає Гін і вже прямує до них, аби привітатися. Осаму із досвіду швидко обіймає дівчину й проходить далі у залу, аби не заважати Ацуші. Стосунки Накаджими й Гін стрімко розвиваються і Дадзай чув, що вони вже один раз були на побаченні. Ацуші й сам ходив, неначе на сьомому небі, що й колеги у відділку позаочі питали що сталося з малим і чому він став таким неуважним. Осаму лиш загадково усміхався й нічого не відповідав. Збій системи стався тоді, коли Кунікіда одного дня раптом підійшов до Дадзая, поки той готував собі другу чашку кави, й тихо не спитав, чому просто не сказав, що в Накаджими з’явилася дівчина. Блондин і сам випадково побачиш Ацуші в супроводі якоїсь незнайомої панянки. Однак вмовити Доппо про це нікому не казати було легко. Настільки, що одного оплаченого обіду було достатньо для Кунікіди, аби той більше не бурчав, що дівчина може заважати Ацуші працювати над дуже важливою справою, в котру самого Доппо не взяли. Дощу вже декілька днів не було, що нарешті означало закінчення сезону злив.

Під прямим сонячним промінням уже було досить спекотно й Осаму зараз ходив у білій футболці, на яку накидав легкий піджак. Від туфель детектив відмовився майже одразу ж, полегшено закидаючи їх подалі у шафу. Зовсім скоро вже літо й це не мало радувало Дадзая, котрий вже давно хотів просто поїхати до моря на день. Запропонувавши перед цим також Чюї поїхати разом, звісно ж.

Бруківка наче сяяла у проміння сонця, що було досить гарно, але створювало неймовірну спеку в кафе з панорамними вікнами. Кондиціонери тут, звісно ж, були, але явно не справлялися. Дадзай скинув свій чорний піджак і поклав на диванчик біля себе, лишаючись лише у футболці. Кликати офіціанта навіть не потрібно було, лише показати також уже досить знайомій жінці, що замінила Гін на 5 хвилин на барі, два пальці, сигналізуючи, що сьогодні їх буде двоє, і панна одразу ж розуміла що потрібно замовити на кухні, тож швидко зникала за її дверима.

Чюя не змусив себе довго чекати: всього за 5 хвилин його фігура вийшла із машини та кинула на сидіння декілька купюр, швидко заходячи всередину кафе. Судячи із шаленого виразу обличчя колеги, Дадзай одразу ж зробив висновок, що той під чималими враженнями й зараз буде неймовірна історія з тренінгу про «охуївших» стажерів.

– Ти вже замовив? – Накахара й сам скинув піджак і кинув на диван, киваючи у бік стійки. Осаму ствердно посміхнувся. – Це якийсь жах. Ненавиджу цих бісових студентів!

– Що вже цього разу сталося? – хмикнув Дадзай, складаючи лікті на столі й спираючись об складені в замок долоні. – Що вони знову викинули?

– Вони викинули з вікна правовий кодекс і думали, що я не помічу! – загарчав Чюя, плюхаючись на диван. – А ще назвали мене чібі й не повірили, що такі, як я, можуть взагалі бути поліціянтами рівня Токіо. Це не ти їм випадково лекції раніше проводив?

– Мені таке не довіряли, – весело кинув Дадзай. – Пан Фукудзава сам був ладен проводити ті лекції, аби лиш мене туди не пустити. Гадав, що я запущу серійне виробництво таких ідіотів, як я, якщо призначити мене їхнім учителем. Це дослівно.

– Прекрасно його розумію, – буркнув Накахара, відводячи погляд. – Не здивований, що у вас по академіях абсолютно і повністю відсутня базова дисципліна. Ти ж там вчився.

– Не наговорюй на мою академію! Вона була чудовою для того, щоб дратувати таких правильних поліціянтів, як ти, – продовжував блазнювати Дадзай, чекаючи від Чюї хоч якогось роздратування, однак той лиш зітхнув та повернувся до Гін з Ацуші, явно бажаючи змінити тему.

– Ого, а в них все досить швидко. Вже зустрічаються?

– Мені він особисто не зізнається, але вже були на побаченні один раз, – загадково усміхнувся Дадзай, і сам повертаючись до двох «голуб’ят». – Не уявляю, як взагалі Ацуші зміг витягнути Гін у Рюноске. Той же злий, як чорт! Особливо, коли це стосується сестри.

– Можливо, що Гін тишком-нишком проскочила повз увагу братика і чкурнула на побачення, – Чюя й сам усміхнувся, виглянувши на секунду чи не підійшов там Рюноске зі спини до нього. А той, дуже вчасно, якраз увійшов до кафе й злісно кинув погляд на Накаджиму, котрий знову весело цвірінчав про щось із Гін.

– Знову він за своє, – роздратовано зітхнув хлопець і поплентався до барної стійки, аби нагадати сестрі про роботу, адже та знову забалакалася з Ацуші й забула про все.

– Починається, – протягнув Осаму, повертаючись назад до Чюї. – Ні в якому разі не втручаємося, навіть якщо буде бійка. Наш хлопчик має вирости в чоловіка в боротьбі за кохання.

– Більш ідіотських слів я ніколи не чув, – приснув сміхом Накахара, теж повертаючись назад і дістаючи з кишені блокнот. Звичка записувати все у блокнот повільно, але вірно перебиралася до нього від Дадзая. – То що, як просувається справа пана Едогави?

– Чудово, – легко кинув Осаму. – Він вийшов на слід керівників Вовків. Виявляється це якісь бізнесмени у сфері текстилю. Нестандартно, так? Продають тканини майже всім фабрикам одягу Йокогами! А разом із ними – наркотики.

– Він досить швидко впорався, – Накахара швидко щось у себе написав і підняв очі на Дадзая знову. – Я вражений. Керівників таких великих банд шукають роками, а він – за менше, ніж два тижні.

– Якщо ти не чув про Едогаву Ранпо і його роботу, то тепер ти будеш знати, – Дадзай відкинувся на спинку дивана і закинув туди ж лікоть. – Якщо хтось мене називає кращим детективом Йокогами, то вони сильно помиляються. Просто не бачили, як Ранпо працює.

– Та годі, – відмахнувся Накахара, повертаючись до вікна. – Ти теж непоганий детектив. І справа наша йде добре.

– Серйозно? – хминкув Дадзай. – Коли б я ще це від тебе почув, га?

За вікном людей стало ще більше. Близько 2 години дня, у більшості офісів зараз обідня перерва. Людей до кафе приходило лише більше, заповнюючи його повністю. Вже навіть Гін не могла просто розмовляти з Накаджимою і почала бігати по залі й приймати замовлення. Сонце на мить сховалося за хмару, вулиця занурилася у напівтемряву, змушуючи поглянути перехожих у небо, аби зрозуміти що сталося. Людей біля кафе стало так багато, що деякі ходили впритул до вікон.

Осаму на мить також задивився на дійство всередині кафе, а там якраз якась офіціантка, поспішаючи до столика, випадково перекинула комусь на голову тарілку з супом. Дадзай посміхнувся і Чюя одразу ж зрозумів чому: просто згадалося, як вони одного разу тут сиділи й Накахара випадково викинув газету в миску якійсь жінці. Столичний детектив і сам не стримався, аби посміхнутися, але одразу ж знову ніяково відвернувся до вікна, щоб колега цього не побачив.

Дивна думка проскочила в голові через таку дивну реакцію від себе, спрямовану радше не на спогад, а на самого Осаму, тож Чюя спробував відволіктися розгляданням людей у натовпі. Надворі вже скупчилася черга, що сунулася неймовірно повільно. Матір із дитиною, де остання точно скиглила через неймовірну спеку, пара підлітків, бабуся. Останнім часом кафе дійсно стало популярним серед людей. Чи тому, що тут постійно сидять двоє відомих на все місто детективів, із якими постійно вітаються, як впізнають, чи тому, що тут дійсно дуже смачна їжа.

Увагу Накахари привернув якийсь молодик у зеленій куртці, що ледь не впритул став до скла – схоже, що його придавив натовп. Окинувши того співчутливим поглядом, Чюя не одразу помітив, що чоловік дістав щось із кишені. Прикриваючи предмет рукавом, молодик поправив капюшон на потилиці й застиг на одну секунду. Опісля піднімаючи руку й відкриваючи з-під рукава невеличкий чорний пістолет. Проте не встиг Накахара спохватитися й запанікувати, як зрозумів, що молодик направив зброю прямо на Дадзая.

– Дадзаю?

Мить, здавалося, тягнулася цілу вічність, наче у сповільненій зйомці. Осаму все ще м’яко посміхався, проте тепер уже до Чюї. Він би зараз точно сказав: «Що таке, Чює? Засумував?» – якби встиг. Зовсім не здогадуючись, що по той бік скла до його голови повільно підступається пістолет.

Різкий сплеск і звук пострілу змушує людей довкола розбігатися. Накахара перелітає стіл і прикриває голову Дадзая руками, відчуваючи, як скло, що розлетілося, боляче б’є в плече. Під крики відвідувачів Чюя з гуркотом приземляється на підлогу, випадково перекидаючи й стіл. У вухах стояло гидке пищання, звук пострілу був зовсім до нього поруч, а Осаму, здається, взагалі на мить втратив свідомість. Накахара одразу ж підірвався на ноги й схопив Дадзая за лице.

– Дадзаю! Дадзаю, блять, – Чюя навіть не чув свого крику і не знав із якою силою трусив Осаму, але той швидко прийшов у себе у розкрив очі, миттю підводячись. Накахара грубо схопив його за плече й став оглядати чи не влучили по ньому, проте Дадзай одразу ж спинив його.

– Чює, – голос Осаму ледь було чути за пищанням у вухах. – Чює, ти в порядку?

Дадзай обережно торкнувся плеча Накахари, опісля роздивляючись свої пальці. Осаму неначе паралізувало, він нажахано вдивлявся у свою долоню під абсолютне нерозуміння Чюї де він зараз і що він зараз. Слух повільно почав повертатися вже в момент, коли Осаму скочив на ноги й став кричати що є сил.

– Чи є лікар? Дідько, хто-небудь! – Дадзай виглядав хоч когось, але в кафе майже нікого не лишилося. Раптом на вході показалися Ацуші й Гін: вони прудко заскочили у кафе й підбігли до детективів на підлозі. Схоже, що їх зніс натовп. – Гін! Гін, викликай швидку й поліцію, швидко! Ацуші, хто стріляв?

– Єдине, що побачив, це хлопця у зеленій куртці в чорному капюшоні, який тікав у парк, – Накаджима важко дихав, кидаючи швидкий погляд на уламки скла, серед яких сидів Накахара.

– Куди він побіг? Показуй, швидко! – Дадзай миттю схопив Ацуші за рукав куртки й побіг із ним під руку геть із кафе.

У лице вдарив холодний дощовий вітер, Осаму ледь зіщулився від нього, але швидко кинуті слова Накаджими про напрям втечі змусили Дадзая бігти далі щосили. Ацуші ледь встигав за старшим, доки Осаму летів так, наче від цього зараз залежало його життя. Люди вже не бігли, лише злякано озиралися й гучно обговорювали почутий раніше постріл, але вигляд двох відомих детективів, що швидко за кимось бігли, змусив нажахано відскочити й когось навіть закричати. Дадзай більше нічого не бачив, лише спину хлопця у зеленій куртці, який нарешті показався на горизонті. Біг він не швидко, напроти – схоже гадав, що відбіг уже достатньо далеко й можна так не метушитися. Але Осаму лиш додав ходу, благо, був у футболці й кросівках. У туфлях він би так швидко не біг.

Хлопець почав оглядатися, але побачити Дадзая він не чекав, одразу ж дременув із парку геть – ближче до натовпу у бізнес-центрі. «Дідько, сучий син», – лаявся про себе Осаму, перестрибуючи випадковий камінь і зіскакуючи з бруківки у кінці доріжки з парку. Благо чоловіку в зеленій куртці не пощастило і натовпу не було, він все ще лишався у полі зору Дадзая. Осаму побіг із новою силою, ледь не збиваючи людей, і раптово для себе зрозумів, що знає куди той хлопець біжить. Давно знайомий Дадзаю маршрут, на шляху якого була одна хороша схованка для таких ситуацій. Нею часто користувалися кладмени й випадкові бандюки, коли їм на хвіст сідала патрульна поліція. Однаковий алгоритм утечі.

Осаму посміхнувся. Злість у ньому закипала з кожним новим кроком, із кожною новою секундою погоні, і навіть люди на шляху цьому не заважали. Легко розштовхуючи натовп, Дадзай і трохи не збавляв швидкість, просто благаючи всі божества про те, щоб нічого непробивного по дорозі не з’явилося. Десь далеко лунав крик Ацуші, він не встигав за Осаму і просто хотів його не загубити серед натовпу. Дадзай крикнув щось у відповідь і, здавалося, Накаджиму це задовольнило, тож більше він не кликав його. Просто біг десь позаду далі. Тим часом молодик повернув точно у той провулок, куди Осаму й очікував. Чудово. Дадзай одразу ж заскочив на тротуар і побіг по ньому, аби зрізати, й швидко забіг туди ж. Осаму його майже наздогнав, але трапилася розвилка. Тісно стояло декілька будівель, створюючи собою різні коридори доріг, навіть із глухими кутами. Однак Осаму й на мить не спинився й попрямував прямо, ігноруючи всі повороти. Ацуші нарешті наздогнав старшого, але не розумів чому той прямує до глухого кута.

– Пане Дадзаю, там нема дороги! – пролунало десь позаду, але Осаму не спинився. Звісно ж збоку у паркані, що закривав дорогу, була ледь помітна діра, в котру детектив швидко проскочив. Глуха вулиця. Людей мало. Значить хлопець знову заскочив у провулок. У три широкі стрибки Дадзай дістався до повороту у вуличку між будинками й забіг за неї. Бінго, той самий молодик! Хлопець явно не очікував, що детектив побіжить за ним аж так далеко, тож дременув із новою силою, але вже було просто нікуди, глухий кут. Секунди на розгублення було цілком достатньо, аби Осаму врешті наздогнав його. Молодик ледь розвернувся, аби поглянути де був детектив, коли в лице йому прилітає кулак поліціянта, із хрускотом ламаючи ніс. Від удару хлопець б’ється головою об паркан і падає на землю, але судячи з того, що він підняв голову, живий. Осаму потер кулак і присів на коліно, хапаючи молодика за край куртки.

– Хто тебе, суко, надіслав? – злісно прогарчав тому хлопцю прямо у лице Дадзай. – Хто?!

– Я… Я не знаю, – хлопець сплюнув у бік кров’ю, ледь змігши повернути голову. – Він… Не представився.

– Та мені срати, бляха, хто він?! – Осаму щосили трухнув хлопця за комір, злегка придушуючи його. Лють настільки сильно захопила розум Дадзая, що він ледь щось усвідомлював. Лише хлопець перед ним, пістолет у нього в руках і бажання відгамселити цю молоду напущену морду до напівсмерті. Лиш за декілька секунд криків голова детектива почала працювати. Якщо Дадзая замовили, то знали хто він. Знали який він важливий і як важко його вбити. Але відправили дилетанта. Знаючи, що цей дилетант скористається тією ж схованкою що й усі. Схованкою, про яку знає Дадзай. Щоб він побіг за ним і…

– Дідько.

Позаду різко чується гучний сплеск і Накаджима ледь встигає детектива відштовхнути. Звук пострілу котиться відлунням по пустому дворику, змушуючи людей, що жили в будівлях поруч, виглянути з вікон. Ацуші різко підводиться й зіштовхує Дадзая на сходи до підвалу, ховаючи, доки той, хто у них стріляв, перезаряджається. Накаджима тремтячими руками ледь дістає рацію з кишені й починає кричати.

– Квадрат 10-5-8-19, ще один кілер! Снайпер! Цілив по Дадзаю Осаму! – голос Ацуші здригається від адреналіну, але говорить він чітко й упевнено. Дадзай підіймає голову на хлопця й бачить, що куля потрапила саме в нього. Молодик упав на бік і ледь чутно хрипів, спльовуючи кров на землю й тримаючись за груди.

– Ацуші, треба і його затягнути! – Осаму рипнувся у бік хлопця, але Накаджима міцно вхопився за плече старшого й посадив його назад, на сходинку.

– Дідька лисого, сидіть! – викрикнув Ацуші, притискаючи Дадзая до стінки. – Снайпер все ще тут. Вогник на хлопцеві червоний, гляньте!

Осаму кинув швидкий погляд на молодика знову й побачив на голові того вогонь від червоного лазера. Розгублення в мить змінилося жахом, коли Дадзай усвідомив чому снайпер ще не втік. Гучний постріл розірвав простір і куля з гулом впилася у скроню ще живого хлопця. Бризки крові розлетілися на метр і Ацуші ледь прикрився від них рукою. Молодик зробив останній видих, коли його тіло повільно розслабилося й повністю лягло на землю, трохи здригаючись у передсмертній агонії. Лазер тепер зник остаточно. Можна було виходити, але двоє не поспішали.

– Всіх сюди, терміново! Оточіть квартал! Не дайте нікому з нього вийти! – Ацуші знову прокричав у рацію, коли Дадзай ухопив його за руку.

– Спокійно, все добре, – Осаму важко дихав від адреналіну, який все ще бив у голову. – Ти не поранений? Ацуші, тебе не зачепило?

– Я в нормі, – видихнув Накаджима, падаючи на сходи й сам і хапаючись за голову. З неба знову почало капати. Починалася чергова цієї весни злива. – Я просто побачив у вас на голові рухливу червону цятку. Дідько, я так перелякався! – Ацуші лиш зараз помітив, що весь його рукав був заляпаний кров’ю. – Бляха… Як хитро, виманити вас у глухе місце й вбити за допомогою снайпера, коли ви нічого не підозрювали.

Пустився рясний дощ, розмиваючи калюжу крові під тілом молодика. Дадзай майже одразу зрозумів, що хлопець був новачком, але чомусь лише зараз усвідомив, що йому було явно не більше 16. «Якби ж я його наздогнав раніше», – Осаму притулився спиною до стіни, відчуваючи, як краплі дощу скочувалися по його щоках, розмиваючи бризки крові підлітка. Усвідомлення приходило ще повільніше: щоб виманити Дадзая, більш досвідчений кілер використав дитину, явно готуючись її убити після того, як голова Осаму буде пробита кулею.

Детектив повільно підняв очі на Накаджиму – він тільки помітив, що той теж присів на сходи та сперся спиною об стіну підвалу. Ацуші ще уривчасто дихав, судячи з того, як його руки легко трусило, то адреналін повільно покидав молоду голову, зміняючись страхом. Щойно він врятував колегу від смерті, і сам наразивши себе на небезпеку – важко вкладалося в голові Накаджими, що він дійсно це все зробив і не запанікував. Проте… Кров із трупа від дощу й надалі скрапувала сходами до підвалу, прямо під ноги детективам.

Десь здалеку почулося завивання поліцейських мигалок, нарешті прибуло підкріплення. Вже давно можна було вставати та йти до своїх, покликавши лікарів для констатації смерті підлітка, але двоє так і продовжували сидіти, повільно мокріти під дощем, що лиш посилювався, слухати тихі обговорення людей, що встигли навіть у двір вийти й почати розглядати що детективів, що тіло, що тонку річку крові й розряджений пістолет у калюжі. У хлопця навіть шансу не було відбитися, лише один патрон… Дадзай обережно скуйовдив волосся Ацуші, помічаючи, як той теж почав занурюватися в темні думки.

– Це не твоя провина, – Осаму зі спустошеного погляду Накаджими одразу ж зрозумів, про що він у той момент думав. – Кілер міг цілити й в нас із тобою. Ти все зробив правильно.

– Він же зовсім дитина, – Ацуші опустив погляд на підлогу, ледь змикаючи руки в замок. – Я був готовий до усякого, коли погодився вам допомогти. Але… Не до того, що на моїх руках буде кров дитини. Я навіть не спробував його врятувати.

– Ацуші, – Осаму зітхнув, поклавши руку напарнику на плече: – не всіх можна врятувати. Навіть якби й вижив, то наврядчи б лишився таким надовго… Спіймані кілери довго не живуть.

Накаджима не відповів на це нічого. Лиш на мить підняв очі на Дадзая, затужливо зазирнув у них пустотою свого бурштинового погляду, а потім опустив знову, підводячись на ноги й подаючи руку колезі.

– Ходімо, – Осаму прийняв руку після невеличкої павзи, стурбовано вдивляючись у лице Накаджими. – Гадаю, потрібно якомога швидше покликати лікарів, доки ще більше народу не збіглося.

Дадзай не міг не згодитись, тож просто мовчки кивнув, втомлено підіймаючись скривавленими сходами підвалу. Роззирнувшись довкола, Осаму навіть не очікував, що людей дійсно вже занадто багато зібралося. Настільки, що траплялися в натовпі, повз який Дадзай пройшов із напарником, поодинокі репортери, котрі так і норовили випитати хоч якийсь коментар із приводу того, що ж все-таки тут сталося. Благо, на зустріч до них вже бігли поліціянти із відділку неподалік, помітивши, як натовп починав стовбичити у цьому дивному глухому провулку. Годі було й казати, що побачити Осаму, з приводу замаху на якого їх і викликали в цей район, живим і неушкодженим було для них щирою несподіванкою. Всі ж прекрасно чули й знають, що постріл по ньому здійснив снайпер.

 

---

 

Осаму наврядчи очікував хоч колись взагалі відкрити для себе факт, що в Йокогамі стільки поліції, не те, що сьогодні. Робочих машин із мигалками було стільки, що можна було легко ними перекрити всю вулицю двадцятиметровою в ширину автомобільною блокадою. Якщо ставити автівки горизонтально відносно дороги. Двох детективів оточили ледь не одразу ж, заштовхуючи їх у машину із затонованими вікнами. Раптом автівки почали роз’їжджатися по різні боки вулиці, відкриваючи дорогу ще одній. Вікна там затемнені не були, Накаджима зміг чітко розгледіти тих, хто там сидів: два поліціянти спереду, один із них ховав пістолета до кобури, позаду ще двоє, а між ними… Непримітний, на перший погляд, хлопець, світле волосся, темні очі. І холодний, наче мертвий, його погляд.

На мить вони зіткнулися у зоровому контакті, але цього було достатньо, аби мороз пробігся по спині Ацуші. Короткий погляд на Дадзая дав зрозуміти, що він теж вдивлявся зараз у вікно та на повільно проїжджаюче повз них авто. Незабаром воно зникло між вулиць, де вже зібралося чимало журналістів і натовпу, що вимагав хоч якихось пояснень. Але про що їм розповідати, якщо Накаджима і сам ще не до кінця усвідомлював що пів години тому сталося?

Ацуші вдивлявся у вікно на те, як злива розмивала силуети довкола їхньої машини, що врешті рушила з місця геть, швидше за все у напрямі того самого найближчого відділка поліції. Останнє, що йому зараз хотілося, це відповідати на питання поліціянтів, котрі й так у дзеркало заднього виду кидали на них нібито непомітні, але запитальні погляди. Однак Дадзай чомусь розпочав розмову першим, проявляючи ініціативу і даючи хлопцям зелене світло для випитування всіх деталей. Чи то Осаму й сам був під враженнями від усього, що сталося, чи то в цьому була якась конкретна мета – Накаджима вже думати не хотів. Сплеск адреналіну пройшов і замість нього завітала цілковита апатія. Ацуші схилив голову до вікна, прикриваючи очі. Чомусь захотілося поспати. До втомленого мозку доходили лиш відлуння розмов Дадзая із поліціянтами.

-… Ми патрулювали неподалік, почули постріл чи то з чогось важкого, чи то щось типу того. Доки приїхали на звук, там уже вулицю блокували для проїзду…

-… Нам десятки людей телефонували через постріли в центрі, гадали, що знову банди якісь зчепилися. Направили туди якомога більше сил, а виявилося, що потрібно ловити кілера. Ще й не одного…

-… Я тільки-но з обіду з цього району повертався, коли раптом побачив, як люди почали розбігатися. Пострілів я не чув. Бачив лиш паніку, яку вони викликали. Вдруге за трохи більше, ніж місяць, ставати свідком масового побоїща не хотілось, тому теж одразу туди побіг. У кафе вікно від пострілу на друзки розсипалося. І між ними вже сидів ледь живий поліціянт…

– …Накахара? Чув, що він поранення отримав. Забрали на швидкій ледь не одразу, кров’ю стікав. Зачепило уламком скла щось важливе…

-… Та годі, не могло скло лишити таких ран. Це ж тобі не граната розірвалася! Воно посипалося від пострілу, максимум накрило б, але наврядчи сильно могло поранити. Гадаю, що його просто зачепило кулею…

-… Дадзаю, невже той малий був таким дилетантом, що аж так промазав? Ха-ха, шкода, що лиш плече зачепив. Як би було усім простіше без цього стервозного виродка…

-… Він… Так, дійсно, шкода що промазав.

Під сміх у машині Ацуші привідкрив одне око, кидаючи погляд на Осаму. Той теж прискав легким сміхом, проте більш здавлено, немов вимушено. Посмішка Дадзая тепер була більш ніяковою, а очі розгублені після таких слів. Відчувши на собі чужий погляд, Осаму подивився на Накаджиму, але той одразу ж закрив очі знову, тож старший міг лиш тихо зітхнути й сам розвернутися до вікна, наче відкладаючи свої питання цим поліціянтам на невизначений термін. Обоє напарників у цій напруженій тиші не могли чи то не хотіли сказати в голос очевидну до болю річ, свідками котрої були вони двоє: Дадзай пережив постріл у притул із пістолета лише тому, що Накахара прикрив його собою.

Коли вони під’їжджають до відділку і їх зустрічає цілий наряд поліціянтів, у оточенні яких двоє зайшли до будівлі, найменше, що вони очікували почути, це те, що поки вся увага була зосереджена на замахові на Дадзая, зв’язок із тим самим можливим штабом Астарота був утрачений. Під крики офіцерів машини були одразу ж по-максимуму забиті озброєними поліціянтами й рушили до місця дії. Ацуші почав приходити в себе й повільно усвідомлювати те, що відбувається довкола. Руки його легко потрушувало від страху. Жаху, що вони припустилися помилки знову. Що вони знову загубили людину, котру не можуть зловити вже близько 2 місяців і без якої справа просто не рухається. Однак судячи із задумливого Дадзая, він абсолютно цьому здивований не був.

– Пане Дадзаю? Все гаразд?

Осаму, наче виходячи з легкого трансу, повільно підняв очі на Ацуші. Той виглядав змученим, але схвильованим не менше.

– У нормі. Гадаєш це все випадково?

Не наголошуючи на тому, про що Дадзай конкретно говорить, він все одно зміг поставити питання, про котре Ацуші на мить задумався. Після чого кивнув.

– Ні, – Накаджима присів на лавку. – Але це все ще не відповідь хто і чому це зробив. Відвернути увагу можна й простішими способами. Не такими хитрими.

– Ти не передумав щодо того, про що я попросив? – Дадзай заглянув у очі Ацуші, вишукуючи в них страх. – Це ще не найстрашніше, що з тобою може статися на шляху. Навіть я не певен, що знаю, де знаходиться дно цинічності деяких людей, яким може не сподобатися твоя діяльність.

– Не передумав, – Ацуші притихнув на мить, але потім сказав цілком впевнено. – Я… Буду чесним, я вашій історії про те, що ви дитиною брали участь у чомусь схожому, ще не сильно вірив. Але… Тепер, здається, усе зрозумів. Навіть не знаю що відчуваю більше: злість чи розпач.

– Усе разом, – Осаму сперся спиною об стіну біля Ацуші, скуйовджуючи волосся молодшого. Скільки б Накаджима не говорив, що його це дратує, все ж Дадзай прекрасно знав, що це дає йому відчуття присутності напарника і захищеності. – Дякую тобі, Ацуші. Це те, що я мав сказати ще там, але краще пізно, ніж ніколи. Я б без тебе був трупом.

– Це ж те, що мають робити напарники, чи не так? – Накаджима підняв голову, аби поглянути на Дадзая, й нарешті, хоч і втомлено, проте посміхнувся. Тепер Осаму точно впевнений, що з ним усе гаразд. Однак десь усередині ще тягнулося в’язке відчуття тривоги й Дадзай прекрасно розумів через кого. Накахара. Розповіді поліціянтів про те, що він втратив багато крові, не на жарт налякали – щодо цієї думки Осаму із собою повністю чесний. Нащо Чюя його прикрив? Нащо врятував? Чи важлива була Накахарі причина, з якої Дадзая хотіли вбити? Чи не було б йому простіше вести їхню справу, якби Осаму якщо не помер, то хоча б був поранений? Звідки цей раптовий героїзм? В Осаму все ще не до кінця це все вкладалося в голові. Їх дійсно вже важко назвати абсолютними ворогами, але і до друзів ще далеко, аби так перейматися один за одного. – Пане Дадзаю, вас щось бентежить?

Осаму здивовано поглянув на лице Ацуші, що миттю стало занепокоєним.

– Та так, – хмикнув Дадзай, відводячи дещо ніяковий погляд. – Як думаєш, чому Накахара мене прикрив? Чи не було б йому простіше, якби я просто помер?

– Пане, ви декілька місяців уже майже весь свій вільний час проводите з Накахарою. Гадаю, він вас вважає як мінімум приятелем, – Ацуші це питання здивувало настільки, що він не стримав посмішки. – Годі вам, ви ж навіть із паном Кунікідою перестали до бару ходити. Гадаю, він ревнує, що ви стали більше проводити часу з новим другом.

– Але ж ми не… – Осаму вражено обірвався на пів слові, опускаючи очі вниз і задумуючись про щось, викликавши у Ацуші легкі смішки.

– Пане Дадзаю, вам дійсно важко впускати в життя нових людей, – Накаджима ще посміювався, широко посміхаючись і остаточно змушуючи напарника зніяковіти. – Схоже, ви єдиний, хто думає, що ви не друзі. А з паном Кунікідою дійсно варто було б вам прогулятися, бо він вже остаточно знудився серед тих мільйонів паперів.

– Я зробив що? – двоє миттю розвернулися на голос, що лунав із початку коридору. Кунікіда якраз знімав свою просякнуту водою куртку, притримуючи свою велику сумку із паперами. – Вперше вас двох бачу за декілька днів, а ви про мене пліткуєте.

– Привіт, злюко, – посміхнувся Дадзай, схиляючи голову на бік. – То це ти тут у нас давно до бару не ходив? Бідний, сімейне життя тебе вже остаточно притисло до стінки.

– Я не…! – хотів би обуритися Доппо, але після шумного зітхання все ж здався, опускаючи руки. – Добре. Це не важливо. Ходімо до кабінету начальника відділку, поясните що сталося.

– То тебе призначили розслідувати цю справу? Як чудово! Нарешті наш відділ має хоч якусь роботу, – поки Ацуші вставав із лавки, двоє детективів уже прямували коридором під радісні вигуки Дадзая, котрий так по-дитячому крутився довкола Кунікіди й ледь не підстрибував від щастя. Накаджима ніколи не розумів чи то Осаму завжди лиш вдає радість поруч зі старшим, аби подратувати Доппо, чи то дійсно такий окрилений, але розбиратися йому не хотілося в їхній дивній дружбі й цього разу, тож просто попрямував за ними.

– І ми зовсім опустимо той факт, що причиною того, що в нас почала з’являтися робота, це ти й історії, в які ти постійно вплутуєшся, – роздратовано видихнув Доппо, підбираючи під лікоть свою сумку. – Треба було Фукудзаві одразу весь відділ залучати й не було б цього бюрократичного пекла із трьома справами одразу.

– Та годі тобі, премії ж усім ідуть, як за окремі справи. Це ж кльово, – Осаму легко штурхнув колегу в плече й хіхікнув.

– Ти, схоже, не сильно розумієш за що нам дають премії взагалі, – тепер Кунікіда зітхнув приречено, закочуючи очі, але Ацуші посміхнувся й сам. Чомусь ця розмова нагадала йому ті давні часи, коли він і Дадзай ще часто бували у своєму відділку й просто фасували папери, п’ючи каву на перервах з усіма разом. Накаджима раптово спіймав себе на думці, що за ці місяці дійсно за цим скучив.

---

Звісно ж, що бар був не сильно переповненим людьми й Кунікіда не був здивований і цього разу. З якоїсь причини Дадзай завжди обирав тихі й не дуже людні заклади, не дивлячись на свою досить товариську натуру. Але смак в Осаму був беззаперечно чудовий: кольорова гама бару була в темно-зелених, навіть хвойних кольорах, темний дуб переважав у меблях, навіть барна стійка була із цього матеріалу, шляхетно виблискуючи лаком, який не приховував фактури самого дерева. На стінах було повно полиць із, здавалось, антикварними фарфоровими фігурками, величезна шафа з вином різних років і народів, вирізок із газет у рамках, неначе старовинними лампами розжарювання, котрі були зібрані в гірлянду по кутках і над самим столом бармена, запах кориці й віскі, змішані з легким ароматом цигаркового диму, численні книжки англійських класиків й окрема шафа для книжок про розслідування Шерлока Холмса Артура Конан-Дойла. Атмосфера бару якоїсь Західної Європи й Дадзай знав, що Кунікіда дійсно є фанатом закладів із відсилками на Лондон 18 століття, тож Доппо прямо з порогу зрозумів, що Осаму пробує спокутувати свою провину за те, що вони так довго не збиралися разом. Молодший детектив одразу ж закинув свою шкіряну куртку й шалик на вішак, віртуозно заскакуючи на високий стілець перед барною стійкою.

– Як де я давно в таких місцях не був, – блаженно протягнув Осаму, спираючись ліктями об стіл. – Тепер дійсно жалкую, що ми давно нікуди не вибирались.

– А тебе мільйон раз кликав. Якби ж ти хоч на одну хвилину б спинявся й слухав мене, -ображено буркнув Кунікіда, знімаючи куртку й сам і сідаючи поруч біля Осаму після того, як повісив її на вішак також.

– Та годі тобі, робота ж не чекає, – спробував виправдатись посмішкою Дадзай, трохи послаблюючи краватку на шиї й закочуючи рукави сорочки. – Ти сам знаєш, що у мене складна справа.

– Ага, і Накахара певно теж не чекав на обідніх перервах щодня, – сказав Кунікіда, повільно піднімаючи очі на молодшого й підозріло вдивляючись в лице того, котре одразу ж стало розгублено-ніяковим.

– Не ревнуй так, Кунікідо, це потрібно для роботи, – махнув рукою Осаму, не змігши проігнорувати можливість позлити колегу дурним жартом. – Я встановлюю контакт з іншою цивілізацією. Нам же не потрібно, щоб інопланетяни нам палиці в колеса встромлювали?

– Виправдовуйся, – закотив очі Доппо, підбираючи до рук меню й швидко обираючи собі напій на сьогодні. – Tanqueray No. Ten та білий виноград. Ти, Дадзаю?

– Те ж саме. Твоєму смаку я довіряю, – відповів Осаму, привітно посміхаючись до бармена, але опісля одразу ж повернувся назад до Кунікіди та роздратовано скинув бровою. – Та він же ідіот, я б ніколи з ним просто так не сидів.

– Ацуші мені розповідав протилежне, – легко відповів Доппо, спираючись щокою об кулак. – Та й до того ж він тебе врятував від смерті. Ти йому хоч подякував?

– Я не знаю для чого він це зробив, але я його про допомогу не просив, – Дадзай схрестив руки на грудях і відповів із підозрілим примруженням. – Чому вам не байдуже?

– Може він просто хороша людина, а ти до нього так ставишся, – Доппо знову закотив очі й відчув, як вони вже почали дещо боліти від того, наскільки часто він цю дію повторює у відповідь на впертість Дадзая. – Може б переглянув своє відношення до людей довкола ще раз і перестав би бути таким ідіотом.

– Я не ідіот, я з ним працюю третій місяць! – обурився Осаму, штурхаючи колегу в плече, але Кунікіда лиш приречено посміхнувся на це, розуміючи, що сперечатися про щось тут немає сенсу. – Добре, не важливо. Як просувається справа? Хлопець щось сказав?

– Мовчить, як риба у воді, – розчаровано сказав Доппо. – Хоча іншого від кілера такого рівня, я й не чекав. Хоч читав у звітах із чого він по тобі стріляв? Це не дешева іграшка для підлітків типу того, що напав на тебе першим. Немає сумнівів, що він професійний кілер.

– Але попався так по-ідіотськи, – хмикнув Осаму. – Не вистачило часу на втечу, бо добивав підлітка. І в чому тоді був сенс?

– Можливо цей план із кілером меншого рангу це план самого замовника, – запропонував Доппо, слідкуючи, як бармен поставив перед ними два стакани з джином, а через хвилину ще й дві маленькі мисочки з виноградом. У Кунікіди аж настрій піднявся, коли він побачив, як із посудин скочувалися маленькі краплинки води, бо напій був холодним, наче щойно із самої Арктики. – І сам замовник попросив після всього прибрати зайвого свідка. Але тут питання більше в тому хто тебе замовив. Не розкажеш чим ти займався останнім часом?

– Є дехто, кого я міг би підозрювати в цьому, але ми зараз тісно співпрацюємо. Їм нема причин робити цього, якщо судити з логічної точки зору, – Дадзай трохи відпив і закусив виноградом, подумки згоджуючись, що не дарма довірився Кунікіді. У того просто чудовий смак на алкоголь. – Але з фактичної – все до цього й веде.

– Просто хочу нагадати, що якщо це пов’язано із твоїми колишніми справами, то май на увазі, прикривати я тебе не буду, – насупився Доппо. – Я згодився просто мовчати про те, що знаю, а не покривати твою дупу від невирішених проблем із… Колишнім місцем роботи. Тож якщо я відкопаю щось зайве, то давай без образ.

– Я й не сумнівався, що ти лишатимешся сумлінним копом, хай там що. Навіть якщо під загрозою буде твій такий хороший друг, – Осаму явно не сприймав попередження серйозно, блазнюючи перед колегою, але Кунікіда вже навіть не реагував. Просто зітхнув і відпив джину зі склянки. – Про що так задумався? – Дадзай схилив голову на бік, вдивляючись у лице старшого, що чомусь на мить стало зажурливим. Доппо на мить підняв очі на колегу, але одразу ж відвів погляд.

– Ми стали копати під цього хлопця. А збіг із його зразком ДНК випадково знайшли у місцевій лікарні. У його брата лейкемія, випадок важкий, багато ускладнень. Батьки наркозалежні, їм байдуже, а хлопець якось, та й намагався молодшого врятувати, – Кунікіда зітхнув і відпив іще джину, закусуючи декількома виноградинками одразу. – Наче й кілер, та все ж шкода його. Сумна доля. Строк однозначно отримає, а далі ти й сам знаєш що чекає в тюрмі на таких, як він.

– Вибір він свій зробив, – серйозно сказав Осаму. Кунікіда в’яло, але кивнув.

– Так і є. Я не виправдовую його. Просто дещо співчуваю, – тихо сказав Доппо, але після секунди павзи прочистив горло й вирівнявся. – І все ж він злочинець. З ним довго будуть розбиратися, бо може у нього ще були жертви. Потрібно це все перевіряти. Але… Все ж те, як він попався, мені здається досить дивним.

 

– Хто замовник? Відповідай, хлопче, тобі вже нікуди діватися, – поліціянт стукнув кулаком об стіл, вже остаточно втрачаючи контроль над емоціями через повну мовчанку від хлопця навпроти й непорушність його нейтральної емоції на лиці. – Якщо ти будеш із нами співпрацювати, то ти уникнеш смертної кари. Коли твій брат вилікується, то зможе навідувати тебе у в’язниці.

– Годі, це не працює, заспокойтеся вже, – зітхнув Кунікіда, відмічаючи у себе в папці з паперами якийсь пунктик, а потім підіймаючи очі на підозрюваного. – Реакції немає. Іншого й не чекав, – під пильним поглядом хлопця навпроти Доппо махнув комусь у дзеркалі рукою, опісля чого, за хвилину, у кімнату допиту занесли велику побиту гвинтівку й поставили прямо на стіл. Кунікіда кивнув іншому поліціянту, після чого повернувся назад обличчям до підозрюваного. – У вашому професіоналізмі я не сумніваюсь. За весь час перебування тут ви нам так нічого і не сказали. Але мене дещо збентежило, – Кунікіда встав з місця й підійшов до гвинтівки, чимось на ній клацаючи. З першої спроби йому не вдалося, але лазер все ж зрештою засвітився прямо на грудях кілера. Проте той все одно відреагував лиш кинутим коротким поглядом униз, опісля чого знову сів так, як і сидів годину до цього. – Для чого вам це? Боїтеся промазати у найвідповідальніший момент?

Кілер так і продовжував з нейтральним виразом обличчя вдивлятися Кунікіді в очі, проте після сказаних детективом слів він на мить все ж відвів дещо задумливий погляд у бік. Доппо ледь помітно посміхнувся, розуміючи, що потрапив прямо у яблучко, однак кілер швидко повернув назад нейтральний вираз обличчя й беземоційно спостерігав за діями поліціянтів перед ним.

– А час на вбивство того підлітка ви нащо витратили? У вас же було обмаль часу на все. Питання поставало навіть не у збереженні таємниці замовника, а просто в тому, щоб самому поліції не попастися, – Доппо продовжував натискати, здавалось, безрезультатно, але він знав, що насправді потрапив точно у мішень і тепер хлопець перед ним уважно його слухає. Підозри були не безпідставними. Чуття детектива його знову не підвело. «Питання тепер лиш у тому, помилився хлопець сам чи його примусили помилитися», – видихнув Доппо, слідкуючи за тим, як із кімнати допиту забирають гвинтівку, а потім і самого підозрюваного.

 

– Я тобі повністю довіряю, Кунікідо, – Осаму м’яко посміхнувся, поклавши руку на плече колеги. – Я знаю, що із твоїм чуттям правди тобі немає рівних. Але краще тримай мене в курсі, гаразд? Якщо що, то за той час, що буде, хоч спробую вигадати як викрутитися із незручних деталей!

– Блазнюєш знову, га, – не стримавши посмішки й сам, Доппо зняв окуляри й поклав їх на стіл, не складаючи. Дадзай знає, що Кунікіда не любить, коли на скло налипає пил та крихти, але й футляр також ніколи не носить. Доппо зі своїми химерами, але Осаму у своєму розумінні вони навіть подобаються.

– До речі, як там Текеко? Чув, що замучила вона тебе, – хитро примружився Дадзай, скидаючи бровою. – Жити із журналісткою в одному домі навіть звучить складно.

– А то, – буркнув Кунікіда, відпиваючи джин зі склянки. – Ще те пекло. Мрію вже про той день, коли Еміко піде до школи. Хоч сперечатися про те, хто забере доньку із садочка, не будемо.

– У тебе завжди були такі високі стандарти до жінок. Чому ж ти одружився саме на непосидючій та неідеальній Текеко? – Осаму закусив внутрішню сторону щоки, зацікавлено споглядаючи за роздумами, в котрі він занурив цим питанням Кунікіду. – Хоча згоден, мене б теж підкорила жінка із таким полум’ям в очах, коли мова заходить про викриття когось чи чогось.

– Не забувай, що вона тебе ледь у тюрму не посадила лиш за те, що ти припаркував мою машину під буфетом неправильно. Повне свавілля поліції, нахабство її співробітників, безкарність, корупція, кумівство… А ти просто став криво і якби вона спробувала виїхати зі свого місця, то злегка б зачепила тебе, – Доппо присоромлено стукнув себе по лобу під регіт Осаму.

– Я ж тоді тільки-но на права здав! – Дадзай змахнув сльозу з кутика ока, все ще злегка посміюючись. – Якби ж вона копнула тоді глибше і зрозуміла хто я… Спосіб себе поховати був би навіть дурніший, ніж у того кілера.

– Так, часом її заносить. Занадто сильно, – хмикнув Кунікіда, відпиваючи зі склянки й підбираючи між пальці одну з останніх виноградинок на своїй тарілці.

– Але ж чи це не те, за що ти її тоді полюбив, га, Кунікідо? – Осаму усміхнено схилив голову, спираючись щокою об кулак. З обличчя Доппо було прекрасно зрозуміло, що він згадував момент зустрічі із Текеко тоді, коли його викликали до сусіднього відділку поліції, щоб забрати свою машину і Дадзая. Жінка тоді хотіла подати в суд і на нього. Проте коли справа дійшла до реальної розгромної статті, котру Текеко хотіла написати про гидку роботу спеціального детективного відділу поліції Йокогами, сприймати її, як жарт, Доппо вже просто не міг і вирішив розібратися з нею самостійно. Кунікіді важко повірити, що минуло 4 роки з того дня. Після того у них закрутився бурхливий роман, що закінчився одруженням і прекрасною донькою, яку Доппо любить понад усе на світі. Кунікіда не стримується й починає щасливо посміхатися. Настрій колеги врятовано й Дадзай полегшено видихає. – Слухай, Кунікідо, я знаю, що в тебе зараз навантаження зросло і все таке. Але… Хотів би про дещо попросити.

– Що вже таке? – Доппо зробив останній ковток напою й відставив порожній стакан, аби бармен його одразу ж забрав. На запитальний погляд чи бажає він замовити ще, Кунікіда похитав головою.

– Ацуші… Незабаром нам доведеться розділитися. Я повністю занурюся у справу, – Кунікіда не міг не помітити, як розслаблення покинуло голос колеги. Осаму напружено вдивлявся у свою порожню склянку. – Допомагати йому я не зможу, тож наглядай за ним. І обов’язково давай відповіді на всі бюрократичні питання. Добре?

Дадзай врешті підняв очі на Доппо. Той спантеличено завмер, вдивляючись у лице колеги.

– Що ти задумав?

Кунікіда не звик бачити Осаму таким… Зосередженим. Рідко коли Дадзай взагалі був серйозним щодо своїх справ, розслідуючи їх із байдужістю, адже жодна загадка, котру йому давали розгадати, не була і близько настільки ж складною, щоб молодший за званням сильно напружувався. У спеціальний детективний відділ так просто нікого не беруть, посаду там потрібно заслужити талантом. І Кунікіда лиш зараз зрозумів, що за потоком рутини й однотипних справ зовсім забув, що Дадзай серед них не лише тому, що знає про Португай більше, ніж будь-хто. Осаму це місце серед кращих детективів міста в першу чергу заслужив. І ці палаючі карі очі й хитра посмішка, що повільно розпливалася на лиці молодшого за званням, чітко про це нагадували.

 

---

– До понеділка, друже! – викрикнув Доппо ледь не на вухо Дадзаю, поки той намагався всадити колегу на заднє сидіння таксі. Водій злегка повернув голову назад з явною недовірою дивлячись на двох, проте після ніякової посмішки й простягнутих декілька купюр, яких було явно більше, ніж потрібно, Осаму сказав куди потрібно довести колегу, з невинним виглядом благаючи потурбуватися про нього. Дадзай досить давно не випивав із Кунікідою й просто забув наскільки легко той насправді п’яніє.

– Вже й друг, – приснув сміхом Дадзай, плескаючи Доппо по плечу. – Ти стаєш таким добрим, коли напиваєшся. Але все ж побережи цей гарний настрій для Текеко.

Під здивоване кліпання колеги Дадзай поклав йому на коліна пляшку з мінеральною водою й упаковку м’ятних жуйок.

– Пожуй і запий мінералкою, поки їхатимеш. Тільки обов’язково. Інакше проблеми будуть і в мене, – засміявся Осаму, показуючи таксисту великий палець і зрештою закриваючи двері машини. Скло було дещо опущене, тому Кунікіда все ще міг його бачити. – Бувай, Кунікідо. До понеділка!

Пройшовши декілька кроків і легко стукнувши по капоту, Осаму лиш махав у слід машині, що нарешті зрушила з місця й зникла між вогнів сутінків Йокогами. Благо Дадзай почувався добре, навідміну від колеги він майже не сп’янів і розумів, що цей ефект зникне вже за пів години прогулянки вулицями міста. Нерозумний насправді крок, йому варто було б бути обережним, хоч і після замаху на його життя пройшов уже тиждень, а нових спроб не було. Дадзай розумів це, проте не зважав. Настрій був занадто чудовий, щоб думати про щось погане. Вулички Йокогами сповільнювалися, постійно зайняті працівники й швидкі машини змінилися туристами й простими городянами, що так само як і Осаму, вирішили прогулятися. Дадзаю подобалося дивитися на місто з висоти, проте нічого не порівнювалося з магічною атмосферою, котра завжди була внизу.

Радісна молодь збиралася у групи й співала пісень, щось гучно обговорювала, у теплому помаранчевому світлі вітрин майоріли закохані парочки, що захоплено роздивлялися чарівні декорації всередині магазинів. Дадзай захоплено розглядав людей довкола, повільно крокуючи по бруківці. Насправді він більше шукав якийсь кіоск або супермаркет, однак несподівано для себе просто захопився видовищем. Тепле світло кидало бліки на бруківку й на поодинокі рожеві пелюстки, що принесло вітром із парку неподалік.

Врешті Дадзай знайшов кіоск у напівпідвальному приміщенні, тож пришвидшив крок, а опісля спустився й відчинив двері легким поштовхом, зрушуючи з місця фурін. Легкий дзвін змусив Осаму на мить завмерти й обернутися на нього. Срібні трубки й багато маленьких фігурок здавалися якимись рідними, неначе детектив їх бачив уже десятки разів. Але ні, Дадзай декілька разів кліпає й приглядається уважніше, аби усвідомити, що такий самий фурін постійно перевішував Рюноске у його улюбленому кафе.

Ні. Їхньому.

Накахара невідворотно з’являється перед очима й у грудях Осаму стає чомусь важко. Сором наче скатертиною накриває розум і Дадзай відчуває, як повільно розчиняється у спогадах про той день. Як Осаму тримає Чую за плечі, яким жахом переповнені накахарівські очі і як повільно із тремтячих пальців скапувала чужа кров. Як Чюя тремтів сам. Дадзай навіть сам до кінця не розумів чому ця картина час від часу знову й знову випливала у голові й віддавала наче тисячами ножів по серцю. Здавалося, наче він це вже відчував колись. Бачив цей переляк у світлих очах, одначе він був спрямований саме на нього самого.

Дадзай трухнув головою і пройшов усередину кіоску, стаючи у чергу й оглядаючи товари. Дивні відчуття ще грали десь усередині, але Осаму пробував від них відволіктись. Черга підійшла швидко й Дадзай одразу ж поставив на стіл перед касиром зібрані на шляху фрукти, сік і шоколад. Розплатившись, Осаму вийшов надвір і глибоко вдихнув прохолодне вечірнє повітря. Як тільки думки повністю прояснились, він покрокував далі.

За 20 хвилин Дадзай нарешті дістається знайомої кованої арки. Пройшовши повз неї, Осаму потрапив у дворик із вже опадаючими сакурами, котрі росли вздовж широкої доріжки та довгого акуратного фонтану. Людей вже майже не було, лиш поодинокі відвідувачі, котрі вже збиралися розходитися. Осаму кивнув одному із них, помічаючи на ньому знайомий білий халат і бейдж. Крокуючи далі, Дадзай нарешті входить до будівлі й минає реєстратуру, помічаючи, як жіночка за нею радісно йому посміхнулась і кивнула. Впізнала. Години відвідування майже скінчилися, однак Осаму чи то через загальну відомість у місті, чи то через її симпатію завжди проходить без проблем і може спокійно затриматися.

Піднявшись на ліфті на декілька поверхів угору, Дадзай вийшов у білий коридор і пропустив декілька дверей, аби постукати в конкретні. Відповіді довго не надходило, тож детектив стривожено постукав ще раз, доки врешті по той бік не пробурчали: «Та заходьте вже!».

Легко штовхнувши двері, Осаму не очікував побачити за ними Чую у напівтемряві під світлом помаранчевої лампи. Накахара намагався швидко натягнути футболку, але знову й знову скрипів зубами від тупого болю в плечі. Те було перев’язане через увесь торс. А на колінах у Чюї лежала розгорнута книга і дещо списаний блокнот. Палата в Накахари була одинична, тож інших людей, окрім них двох, тут не було. Лише Чюя, помаранчева лампа на тумбі біля його ліжка й купа книг на столі, котрі той примудрився прочитати за цей тиждень. Накахара збентежено відвів погляд, коли зрозумів, що Дадзай роздивляється його бинти, тож одним ривком смикає футболку вниз і врешті її натягує. Осаму проходить усередину, замикаючи за собою двері й опісля поклавши на стіл поруч із книжками пакет із продуктами.

– Я ж говорив тобі не приносити більше фруктів, я тут не бідую, – зітхнув Накахара, вилізши з-під ковдри стопами й стаючи ними на підлогу. Чюя виглядає роздратованим, однак по кутикам його губ, що так і норовили піднятися, Осаму зрозумів, що він дійсно радий.

– Та годі тобі, кожного разу, як я сюди приходжу, тарілка з фруктами пуста. Ти їх їси, – усміхається Осаму, схиляючи голову на бік і сідаючи на стілець біля столу. Чюя не бажає лишатися в ліжку й повільно крокує до столу, аби з важким видихом впасти поруч. Важко не помітити наскільки тоншими стали накахарівські руки. Чюя схуд і на лиці Дадзая це змушує проскочити важко зрозумілу для столичного детектива емоцію.

– Зовсім трохи, якщо занудьгую, – Накахара відмахується рукою зі здоровим плечем і закочує очі. – Ти краще розкажи про новини. Як там справа?

– За замах взявся мій колега зі спеціального детективного відділу, а з приводу Астарота, – Осаму на мить змовкає, про щось задумуючись, але після павзи продовжує: – кепсько. База повністю чиста, сліди Астарота знищенні. Вівці палили документацію, можливо аби Вовки не змогли на них вийти. Але з дня замаху більше ніхто на тій базі нікого не бачив. Настільки, що ми зрештою і роздобули ордер та там все оглянули. Де Астарот зараз ми, на жаль, не знаємо.

– Дійсно кепсько, – Чюя понуро опускає погляд і бере з пакета яблуко. – Але досить дивно, – Дадзай підіймає очі з очевидним запитанням на Накахару: – у Вовків зараз проблеми куди більші, ніж добивати Овець. Едогава міцно взявся за їхніх лідерів, тож їм би зараз банально б лишитись на плаву. І Вівці про це повинні знати, чи не так? Твої інформатори мовчать поки? – останнє питання від Чюї змушує Дадзая злегка здригнутися й відвести погляд у бік. Так, дійсно, інформатори, Осаму несильно стукає себе по коліну й натягнуто посміхається. Відмазка про інформаторів, коли Дадзай нізвідки для слідства бере інформацію, настільки завоювала довіру в колег і самого Накахари зокрема, що останній все частіше просить у них щось запитувати й просити дізнатися. І щоразу це викликає у Дадзая тихий зніяковілий сміх і думки, що з цією легендою він уже загрався.

– Вівці наче таргани порозбігалися у різні кути кімнати. Навіть при тому, що тиск Вовків послабився, вони все одно не можуть знову зорганізуватися. І наврядчи їм це вже вдасться, якщо бути чесним, – Осаму й сам потягнувся до пакета й дістав звідти яблуко, аби потерти об свій одяг і відкусити шматочок. – Гадаю, Астарот думає так само, тому підтирає сліди, аби зникнути, поки є шанс, – після хвилинної павзи, Чюя, подумавши, згідно киває й погоджується, що й в цьому є сенс. – Однак інформатори все ж дали деяку інформацію, – Дадзаю вже самому смішно говорити це, однак серйозний і зосереджений погляд Накахари на ньому змушує тримати лице беземоційним. І не скажеш же, що Осаму про це щойно таки й подумав. – База, за котрою ми спостерігали, була більше як архів банди щодо документації, а не склад для продукції. Тож я спитав у них чи є ще якісь подібні місцини, де Вівці зберігають переважно документи. Виявилось, що є три конкретні точки. За ними ось-ось мають встановити спостереження.

– Ого, то все ж певні зрушення є, – обнадійливо посміхнувся Накахара, але одразу ж знову потьмянів. – Ти так багато робиш для слідства самотужки. А я тут влаштував собі відпустку максимально невчасно й лиш дізнаюся відголос новин замість реальних дій.

– Я… – очі Дадзая забігали по накахарівському лицю, а думка обірвалася навіть не сформувавшись. Осаму відчув новий болючий удар почуття провини в грудях, опускаючи надкушене яблуко на стіл і сам ховаючи сором в очах за волоссям, що злегка встигло відрости за ці місяці. – Мені шкода.

– Га? – Накахара різко підіймає голову й здивовано дивиться на Осаму. – Дадзаю, що ти верзеш? Це не те, що я мав на увазі, – Чюя зітхає, коли Дадзай ніяк на це не реагує, тож роздратовано кидає в нього яблуко та промазує, від чого йокогамський детектив аж підстрибує на стільці від шоку. – Осаму, відколи ти такою сентиментальною вівцею став?!

Дадзай не зрозумів від чого саме зіскочив з місця: від раптового звертання Чюї до нього на їм’я, від яблука чи від звинувачення. Однак коли він спробував якось захиститися, Накахара схрестив руки на грудях і зітхнув знову, проте вже понуро.

– Я жалкую про те, що від мене ніякої користі, а не про те, що захистив тебе. Ти живий і здоровий – це головне, – Чюя похитав головою і взяв із пакету інше яблуко, аби надкусити його. Осаму після цих слів здивовано закліпав очима, сам до кінця не розуміючи як на це правильно реагувати. Накахара говорив так легко, неначе для нього це й справді дрібниці, і в Дадзая це просто не вкладалося в голові. – Та й до того ж, – Чюя м’яко посміхається до Дадзая і той тепер взагалі почувається йолопом, адже саме він мав втішати Накахару, а не навпаки. Осаму ніяково прискає сміхом і сам. – Мене випишуть за декілька днів. Оперували плече якісь богами поціловані руки, тож усе загоюється швидко, – Накахара самовдоволено кусає яблуко знову й крутить ним у повітрі. – А ти припини хвилюватись через це. Захотів і зробив це. Не твоє діло як я розпоряджаюсь власним життям.

– Нестерпний, – Дадзай закочує очі й підіймається, аби підібрати яблуко з підлоги й покласти його на стіл. – І не розкидайся фруктами, інакше я тобі їх приносити не буду.

– Обійдуся, – хитро всміхається Накахара, дістаючи з пакета сік і ставлячи на стіл опісля дві чашки з полиці, аби розлити по ним напій.

 

---

За декілька днів Накахару виписують і коли він вперше з’являється у відділку прокуратури, то йому всі аплодують. Правдива історія про те, як той героїчно прикрив собою колегу й прийняв усю шкоду на себе, аби той зміг врешті затримати найманого вбивцю високого рівня, за яким полювали вже декілька років, вразила всіх настільки, до Чюї почали ставитися не скільки зі страхом, як раніше, скільки з невдаваною повагою, і тепер столичний детектив дійсно відчуває різницю між тим, що було до, і тим, як стало після. Накахару це дивує, він дійсно не розуміє що такого він зробив, адже Чюя просто виконував свою роботу. Дадзай із нього кепкує і просить не захворіти на зіркову хворобу, адже носити фрукти в лікарню він тому більше не буде. Щоправда, тепер жартує по-доброму.

Поки Чюя повільно втягується в курс справ і всього, що пропустив, набираючи на себе все більше роботи, Дадзай рідко коли від нього відходить, допомагаючи навіть у найдрібніших речах. Щодня Осаму з’являється у відділку із двома стаканами кави, для себе й Накахари, однак ніхто не здивований. Ще б пак, Чюя врятував дупу Дадзая від смерті й кожен може погодитися, що тепер той зобов’язаний йому життям. Проте у Накахари це викликає якісь змішані почуття в районі підшлункової, а сама думка зі спробою усвідомити те, що Дадзай про нього дійсно турбується, змушує ніяковіти.

Чюя зрештою тихо зітхає й дещо відкладає папери у бік, розуміючи, що зосередитися на роботі він не може, всі думки про йолопа, котрий сидить за сусіднім столом і сам перебирає папери. Осаму погодився допомогти Накахарі підготуватися до звіту перед начальством і навіть не крутив носом від сортування. Не те щоб у Дадзая не було роботи, її насправді повно, але той одразу ж відклав її убік, коли почув про доповідь і добровільно на все це підписався.

Вони сидять в імпровізованому кабінеті Накахари, а насправді якійсь комірчині, котру виділили в прокуратурі для збору столичних, вже другу годину й майже ні про що не говорять. Чюя лиш іноді відповідає на поодинокі запитання Дадзая, і те лиш із приводу нерозбірливого почерку когось із його підлеглих. Багато звітів тут Осаму писав і сам, але схоже настільки захопився прочитанням і фасуванням, що Накахара іноді прислухався чи не вмер він ще від навантаження.

Чюя кинув оком на годинник на стіні – опів на першу дня. За 15 хвилин у них збір для обговорення результатів спостереження за базами Овець і потрібно починати збиратись. Останній ковток холодної кави зі стакана від Дадзая і Чюя встає з-за столу. Осаму здивовано підіймає на нього очі.

– Нарада за 15 хвилин. Закругляйся, – зітхає Накахара й закидає свій чорний піджак на плечі. Вдягати його повноцінно досить важко й боляче, плече Чюї все ще повністю не відновилось. Дадзай це помічає й дещо хмурніє від цього виду. Проте встає й сам.

– Я вже закінчував, – Осаму поклав останні папери з рук на стопку на столі біля крісла, де він сидів, і обережно її підрівняв. Опісля Дадзай підібрав купку й переклав на стіл Накахари. – Не так вже й нудно. Ти такий замучений завжди після цих звітів був, що я гадав, що це складно, а насправді – 5 хвилин часу.

– Це просто тому, що нас було двоє, а не як завжди – я один, – Накахара хмурніє й скептично дивиться на Дадзая, поки той проходить повз нього й відкриває двері в коридор. – Якщо виконувати якусь роботу гуртом, то завжди простіше.

– Не будь таким скептиком, занудо, – самовдоволено всміхається Дадзай. – Дивись на свою роботу дещо простіше.

– Якщо ти колись працюватимеш на тій же посаді, що і я, то тоді ти мене зрозумієш, – зітхає Чюя, замикаючи за собою двері.

Людей у коридорах прокуратури завжди багато, настільки, що у деякі пікові години тут важко проштовхнутися між них. Справа Морі хоч і одна з наймасштабніших за останні роки, все ж паралельно велися й інші розслідування із залученням великої кількості працівників, і для не дуже великої будівлі це завжди було чималим випробуванням. Чюя не розумів чому було вирішено призначити збір саме на цей піковий час, це ускладнення для всіх водночас, однак Дадзай лиш відмахнувся й сказав, що такий варіант був єдиним, який всіх влаштовував. Якщо візуально їхня справа не рухалася, то в реальності щодня поліціянти допитували працівників Португая, яких насправді тисячі й тисячі. Робота кипіла й зібрати всіх дійсно було важко. Нехай масштабних зрушень це і не викликало, проте давало повну картину того, що відбувається зараз в організації і як слідчій групі буде діяти максимально правильно.

Чюя щиро цінував ці збори й вірив, що вони таким чином щось, та й дізнаються, проте за дні, доки Дадзай постійно допомагав йому, вважав їх пустою тратою часу й волів діяти самостійно без зайвої показовості. Однак він не міг погодитися, що велика група людей, причетних до розслідування, викликала чималу довіру у людей і відповідно меншу кількість незручних питань. Тут двоє детективів у думках збігалися: жоден із них не любив спілкуватися із журналістами, котрі щоранку та щовечора чекали на них під стінами прокуратури, віддаючи перевагу скиданню цього обов’язку на помічника Накахари – Іоші. Чюї не вистачало на них нервів, Дадзаю – терпіння, тож обоє вперто ігнорували усі прохання дати хоч якісь коментарі й просили почекати до офіційного звіту на національному телебаченні. Однак іноді все ж були зобов’язані відповідати – вважай день неминуче буде лайном.

Чюя обережно пройшов між двох спин, ледь помічаючи за високими чолами свою групу. Дадзай злегка відстав, помічаючи за вікном Ацуші, який дещо запізнювався на нараду. Тягнув він із собою велику папку з документів і невеличкий стакан із кавою. Осаму сумно зітхнув, розуміючи, що Накаджима взяв його роботу на себе й був настільки завантажений, що не встиг навіть забігти до відділку попити кави, одразу ж приступив до роботи. Фігура Ацуші з’явилася в коридорі за декілька секунд, він дійсно виглядав утомленим, однак помітивши Дадзая молодший за званням помітно посвітлішав. Накаджима став махати колезі й пришвидшився, паралельно ледь не впускаючи папку на підлогу.

– Добридень, пане Дадзаю, – Ацуші радісно усміхнувся, підійшовши до старшого. – Не повірите, але я все встиг! Не уявляю як ви робили все це самотужки.

– Привіт, Ацуші. Не хвилюйся, з часом ти звикнеш, – Дадзай скуйовдив волосся молодшого й опісля пропустив його дещо вперед.

– Як у вас ще мозок не вибухнув від цього всього? Ви ж буквально слідкуєте за декількома справами одночасно! Я за декілька годин заплутався так…! – Ацуші розповідав емоційно, активно махаючи рукою зі стаканом, лице його змінювалося від роздратування до відвертого захвату й нерозуміння. У Осаму це викликало лиш посмішку. Дадзай боявся, що для Накаджими це буде занадто складно, однак не зважаючи ні на що той блискуче з усім упорався. – А ви з усім розібралися?

Двоє врешті наздогнали Накахару, котрий терпляче чекав на Дадзая й не очікував побачити серед натовпу ще й Ацуші. Чюя дещо ніяково опустив погляд.

– Так. Якби я знав, що буде так легко, то не просив би тебе допомогти. Пробач, Ацуші, – Осаму присоромлено потер потилицю, однак Накаджима закрутив головою.

– Та пусте! Я навіть не уявляв скільки ви всього робите для інших, – ніяково посміхнувся Накаджима, намагаючись не помічати здивований погляд Чюї на собі. Врешті двері до кабінету для нарад відкрили й усі почали заходити всередину.

Цього разу Дадзай вирішив самостійно не виступати, поступившись цією роллю Ацуші. Зрештою, саме він сьогодні та займався збором усієї інформації та саме він спілкувався із пані Одзакі для уточнення додаткових деталей із приводу внутрішніх конфліктів Португая. Осаму дещо переживав, однак, коли Накаджима впевнено демонстрував звіти й вмикав записи допитів, не гублячись від питань поліціянтів і добре все пояснюючи, все ж розслабився й просто слухав доповідь, спершись об стіну й згідно киваючи Ацуші щоразу, коли той повертав розгублений погляд до нього, аби той заспокоївся й продовжив.

Після завершення виступу Ацуші Дадзай гучно заплескав у долоні й штовхнув у плече Накахару, аби той підтримав його також. Чюя довго не пручався й просто послухався, повільно змушуючи зрештою всю кімнату аплодувати Накаджимі. Лише зараз більшість у кімнаті зрозуміла, що насправді ця доповідь була для Ацуші першою в кар’єрі, хтось навіть не повірив, проте кожен із групи все ж почав вітати молодого поліціянта із таким досвідом і фактичним посвяченням у лицарі. Дадзай спостерігав за щастям в очах Накаджими й відчував, як повільно плавиться його серце в грудях від цієї картини. Розуміти, що Ацуші все вдається і він повільно починає сяяти у цій справі, виявилося приємніше за вдало розкриту справу самотужки.

Накаджима радісно підстрибнув до Осаму з палаючими очима, вражень у нього було хоч за край, і той задоволено всміхається й куйовдить його волосся. Чюя теж потягнувся, аби привітати Ацуші й поплескати його по плечу, однак в момент, коли його рука опинилася біля Накаджими, він завмер, повільно опускаючи погляд на місце свого поранення. На білій сорочці почали проступати плями крові й ставали вони дедалі більшими. Чюя одразу ж прикрив плече й ніяково відвів погляд у бік.

– Пане Накахаро, у вас рана відкрилась, – ледь чутно сказав Накаджима, торкаючись плеча старшого й оглядаючи рану. – Вам потрібно у медпункт.

– Чює? – занепокоєно поглянув на двох Осаму, але одразу ж помітив скривавлену пляму на плечі колеги. – Дідько, рана.

– Все добре, не переймайтесь, я сходжу до медсестри зараз, – Накахара зробив ніяковий крок назад, у бік дверей, і присоромлено посміявся. – Дадзаю, просто розкажеш мені про доповіді пізніше.

– Я проведу тебе, – Осаму не був згоден просто відпустити Накахару, тож, обережно обминаючи спини поліціянтів, попрямував за Чуєю, кивнувши опісля Ацуші. Накаджима відповів виставленим вгору великим пальцем, спантеличено посміхаючись і думаючи про себе: «Материнський інстинкт пана Дадзая вже й на Накахару перекинувся».

Накахара швидко вийшов із кабінету в дещо опустілий коридор, не чекаючи побачити, що Дадзай попрямував за ним. Помітивши це, Чюя шоковано завмер.

– Досить обходитися зі мною, як з інвалідом, я й сам можу дійти! – прошипів Накахара, закриваючи своє плече рукою.

– Чює, це серйозно, я хочу бути певен, що ти будеш у нормі, – Дадзай нервово насупився й спробував зробити крок уперед до Накахари, проте той відскочив у бік, злісно пропалюючи колегу поглядом.

– Я й сам упораюсь, я… – Чюя не встиг договорити, як різко замовк і захитався від запаморочення. Дадзай миттю підбіг до колеги й взяв його під руку, аби повести далі по коридору.

– Не будь таким нестерпним ідіотом, – зітхнув Осаму, відчуваючи, як Накахара ще намагався пручатися його захвату, проте врешті здався від розуміння, що він далеко не у виграшному положенні.

---

Медсестра обережно перев’язувала рану Накахари під його нечасті шипіння від болю. Дадзай волів би за цим не спостерігати, чи то щоб не роздивлятися криваву мішанину на плечі колеги, чи то щоб його не бентежити зайвим розгляданням, проте на колінах у йокогамського детектива лежала почервоніла сорочка Чюї, з котрою він поки не знав що робити. Віднести кудись у хімчистку? Спробувати попрати самостійно? Осаму й сам здивувався тому, наскільки серйозно про це все задумався, поки його не покликав сам Накахара.

– Гей, йолопе, – Осаму одразу ж підняв очі на колегу, помічаючи деяку ніяковість на його лиці. – Можеш сходити до мого кабінету та взяти в столі бинти?

Дадзай скинув бровою на це прохання, помічаючи, як збентеження на лиці колеги лише наростає й почав розуміти чому. Все ж, Накахара зараз сидів перед ним із голим торсом і відкрив на показ усі незліченні шрами. Зрештою Осаму здався й вирішив більше не соромити столичного детектива, тож встав і вийшов із кабінету, лишивши на стільці після себе ту скривавлену сорочку. Чюя втомлено зітхнув.

Раптом до кабінету хтось тихо постукав і Накахара був би ладен зараз навіть медсестри не посоромитися, аби послати Дадзая до біса, поки жінка не закінчить свою роботу, однак за відчиненими дверима опинився Ацуші.

– Перепрошую, можу увійти?

Накахара на мить задумується, розглядаючи збентежене лице Накаджими, проте все ж згідно киває. Ацуші заходить всередину й тихо закриває за собою двері.

– Як ви, пане Накахаро? – Накаджима злегка посміхається, але тривоги приховати не може. Навіть не пробує. Був би це Дадзай, Чюя б уже покрив його трьохповерховою лайкою, однак це Ацуші. Добрий хлопець, чиї палаючі очі ні з якими в цьому світі не сплутаєш. Чюя прекрасно розумів чому Дадзай так опікався цим хлопцем і у всьому йому допомагав. Накахара і сам бачив у ньому чималий потенціал, особливо після такої вражаючої доповіді.

– Я в нормі, – медсестра відрізала кінець бинта та стала завершувати свою роботу. – Вам би… Вам би менше мною опікатися. Особливо Дадзаю… Нічого страшного зі мною не сталося.

– Так, пан Дадзай часом перегинає, – Ацуші присідає на сусідній від скривавленої сорочки стілець і співчутливо зітхає. – Але така вже він людина. Пан Дадзай звик турбуватися про всіх, однак не звик турбуватися про себе. Проте коли це робить хтось інший… Він ледь зі шкури не вистрибує, аби віддячити за доброту до нього. А ви ще й ризикнули своїм життям… Йому досі важко в це повірити, якщо чесно, проте я вам цього не говорив, добре?

Накахара слухав вражено й не міг відвести погляду від Ацуші. Від того, як Накаджима захоплено розповідав про свого напарника, у Чюї повільно приходило усвідомлення, що ніколи не бачив бісового ненависного йому Дадзая із цього боку. Картина почала поступово складатися й Накахара відчув, як у горлі з’являється якийсь ком. Ті звіти, Осаму завжди допомагав колегам у їхніх справах. Близькість із детективом-початківцем і постійна підтримка його у всіх починаннях.

Врешті-решт, ледь помітна турбота про Чую раніше й вже ж тим паче зараз. Десь у районі підшлункової в Накахари почало щось плавитися, жевріти якимось шампанським чи то вибухати салютами – Чюя до кінця не міг зрозуміти що саме відчуває з цього приводу. Бігаючи поглядом по кахелю, столичний детектив все слухав і слухав, не знаючи як відреагувати на це: чи то кивнути, чи то щось сказати, чи то й далі зберігати це шоковане мовчання. Здавалось, навіть медсестра заслухалась цією розповіддю, тихо розкладаючи препарати у шафі біля кушетки, де сидів Чюя, і не перебиваючи жодним цоканням ампули об ампулу.

Однак до кабінету врешті входить Дадзай із пачкою бинтів і якоюсь футболкою в іншій руці. Ацуші побачити він тут не очікував, однак легко посміхнувся йому.

– Радий, що ти тут, – Осаму проходить вглиб кабінету й протягує Накахарі всі набрані предмети, навіть не чекаючи, доки Чюя озвучить очевидне питання, котре так і засяяло у нього десь у районі лоба: «Звідки ти взяв цю бісову футболку?». – Розповіси що ми пропустили?

---

Накахара б збрехав, якби сказав, що думає зараз саме про звітування перед керівництвом із приводу того, як просувається справа. Ні, він дійсно старається зараз зосередитися, наприклад сьогодні взяв із собою основні папери для того, щоб потренуватися перед дзеркалом вдома промовляти всі ці опитування, одне за одним. Зазвичай єдине, що Чюя робить перед цією подією, це проганяє звіти перед самим виступом, адже текст більшості із них він знає на пам’ять – сам же їх утверджував.

Однак зараз ситуація інша, Накахара занадто багато пропустив, а на надолуження цього не вистачає ні часу, ні банальної ясності думок, аби заполонити їх потрібними та важливими речами. Чюя підняв очі на крісло перед своїм столом. Дадзай побіг до архіву відносити деякі папери уже по своїх справах, проте речей він своїх не забрав. Сумка з документами, котру приніс Ацуші ще декілька днів тому, так і лишилася лежати в кабінеті Накахари, проте сьогодні Осаму пообіцяв, що точно її забере. Чюя б не вірив цим словам знову, однак поруч із сумкою тепер лежить і дазаєва куртка, тож сумнівів, що цей йолоп врешті повернеться, в столичного детектива не було. Воно і добре – коли Осаму передбачуваний, то охороні завжди простіше за ним слідкувати.

Чюя вже й не пам’ятає в який момент попросив своїх охоронців, або ж поліціянтів нижчого рівня, приглядати за Осаму й супроводжувати його, доки він поза стінами прокуратури, аби в разі чого захистити його від нових можливих нападників. Накахара навіть сильно не задумувався над тим чи правильно це буде і, чи схвалив би цю дію Дадзай, проте зараз дійсно засумнівався. І судячи з розповідей колег, Осаму дійсно був не в захваті від щоденного супроводу, постійно намагаючись зникнути із поля зору поліціянтів хитрими трюками й частою зміною маршруту.

Це було лиш питанням часу коли Дадзаю врешті це набридне й він сам спіймає тих охоронців, аби допитати їх із чого б це вони такі наполегливі й, Чюя чомусь у цьому впевнений, точно б став пояснювати за базове поняття особистого простору й свободи пересування.

Накахара, сам того не помічаючи, посміхнувся від уявленої картини, проте миттю трухнув головою й підійшов до вішака, аби підібрати своє пальто. Чюя все так само лиш накидав його на плечі, адже повноцінно натягувати рукави було дещо боляче. Проте була й інша сторона медалі: Накахара банально звик так носити верхній одяг і згодився, що так йому чомусь набагато зручніше. Врешті, Чюя подумки згоджується сам із собою, що нічого Дадзаю про власну причетність до організації йому охорони говорити не буде й так все ж столичному детективу буде в рази спокійніше. У цьому питанні в Накахари лишалося вже мало професіоналізму й щирого бажання потурбуватися про безпеку колеги за фахом, радше особисте хвилювання про хорошого друга, який знову в щось вплутався.

Однак із думок Чую вириває раптовий скрип ручки та фігура Дадзая за відчиненими дверима.

– Ти ще тут? Я здивований, – Осаму скинув бровою, тримаючи під рукою якусь велику коричневу папку. Краватка Дадзая була послаблена й ледь бовталася у нього на шиї, а рукави сорочки були необережно закочені. Накахара сам не помітив, як став роздивлятися образ колеги і його дещо спантеличене лице від цього.

– Т-так, я вже збирався йти, – після усвідомлення ситуації Чюя різко відвів погляд і схопився за комір власної сорочки, аби дещо послабити його. Стало чомусь душно.

– Чудово, значить я не буду йти сам, – енергійно промовив Дадзай, роблячи декілька кроків углиб кабінету й підходячи до крісла, аби закинути свою шкіряну куртку на лікоть, а сумку з-під документів повісити на інше плече.

– Але мені в інший бік, – втомлено відмахується Чюя, крокуючи до виходу.

– Нічого, проведеш мене трохи, – Осаму підіймає очі на колегу й дивно йому усміхається. Накахара обирає не відповісти йому нічого й просто вийти із кабінету, однак вирішує все ж пристати на цю «пропозицію» і почекати на колегу. Той виходить незабаром, вимкнувши за собою світло.

Надворі вже давно стемніло, проте вулиця, на якій стояла будівля прокуратури, так і лишилась такою ж яскравою та освітленою. Майже центр міста, великі транспортні розв’язки й незчисленна кількість ліхтарів на один квадратний метр. Проте людей мало й Накахара лиш зараз задумався із якої саме причини. Коли інші вулиці Йокогами надвечір оживали, то ця неначе впадала у сплячку, адже основними її відвідувачами були саме поліціянти.

А ще Чюя не розумів чому саме Дадзай попросив його провести й на яку розмову він набивався, час від часу кидаючи багатозначні погляди на нього, однак при цьому зберігаючи гробове мовчання й навіть слова опісля виходу з відділку не сказавши. Врешті Накахара викидає з голови думку про те, що йому б краще зараз просто попрощатися, розвернутися й піти додому, адже в міру наближення до помешкання Осаму вони все більше віддалялися від будинку Чюї, проте столичний детектив просто вирішує потім повернутися на таксі, а саме зараз насолодитися цією атмосферою вечірньої Йокогами.

Коли двоє підійшли безпосередньо до центру міста, то вулички помітно оживились. Це територія різних ресторанів, кафе, барів та інших місць, що проводять культурні заходи. Вуличні фокусники показували випадковим дітям трюки, музиканти збиралися в групи й відігравали джазові пісні, художники малювали перехожих. Чюя легко посміхнувся розглядаючи це дійство й неминуче згадав Токіо та своїх друзів звідти. Накахарі важко вірилося, що вони дійсно не бачилися вже декілька місяців із початку справи, й не задумувався насправді наскільки він за ними скучив.

«Давно я не дзвонив Тачіхарі, Хігучі й Каджі. Цікаво, як вони там?» – тихо зітхнув Накахара, відчуваючи, як десь там в грудях защемило серце від туги: «Хотів би я з ними колись прогулятися ось так знову».

– Чому засумував, капелюшнику? – Накахара підняв очі на Дадзая, що умиротворено розглядав перехожих довкола теж.

– Згадав друзів із Токіо, – Чюя сумно посміхнувся, відводячи погляд убік. – Стільки часу не бачились… Вже скучив за ними й нашими прогулянками.

– Запроси їх до Йокогами. Покажеш їм своє рідне місто, – Осаму мовив легко, проте лице Накахари тьмяніло все сильніше й сильніше. Чюя сам до кінця не розумів чому саме. – Йокогама ж зовсім поруч біля Токіо. Їхати близько години.

– Наврядчи… Вони погодяться, – Накахара злегка похитав головою, зводячи посмішку нанівець і насуплюючись. – Вони досить зайняті люди. Зазвичай у них не більше декількох годин є, аби прогулятися.

– У будь-якому разі, ти ж тут не навіки. Ще трохи, та й повернешся у своє Токіо, – Осаму замикає руки в замок за потилицею й видихає. Крісло в кабінеті Чюї досить незручне й у йокогамського детектива ще трохи й почне розпадатися спина – він це відчуває. – До речі як тобі прогулянка? – Дадзай переступає бордюр, аби зійти на тротуар і покрокувати дещо спокійнішою вулицею вперед. Чулося відлуння набережної. – Дивно, що ти ще не просишся додому. Тобі наче в протилежний бік, – Осаму зараз явно намагається вдати дурня й Накахара відчуває, що щось тут не так. Молодший за званням щось тримає на думці.

– Ти ж сам забажав, щоб я тебе провів, – Чюя промовляє тихо, з явною підозрою заглядаючи Дадзаю в очі. Той одразу ж піймав цей погляд і дивно посміхнувся.

– І зі мною нічого не сталося? Ніхто на мене не напав? – Накахара все ще не розуміє повністю до чого веде Осаму, проте краплини сумнівів все ж були посіяні. А Дадзай наче цього й чекав. Чюя не відповідає нічого, лиш хитає головою. – Значить зі мною все добре, ти самотужки в цьому впевнився. Тобі більше не потрібно ні з ким домовлятися про супровід. Він мені не потрібен.

Чюя вражено закліпав на Дадзая очима, а той від цього виду ледь не зареготав – столичний детектив це одразу побачив по бісикам в його очах. Зрештою, Накахара зітхає.

– Коли ти здогадався? – Чюя стукає себе по лобу під тихе хіхікання Дадзая.

– Ледь не одразу ж, як помітив, що за мною постійно хтось слідкує, – Осаму покрутив пальцем у повітрі, самовдоволено задерши носа. – Лиш ти маєш достатньо впливу й влади для подібного, – Дадзай, врешті, зітхає, підбираючи сумку з документами під руку, бо вона дещо з’їхала. – Щоправда, не потрібно було цього робити, ти лиш дарма витрачаєш час хлопців, – Осаму знизує плечима й фиркає дещо дратівливо. – Якщо вже так хвилюєшся, то краще витрачай на це свій час, а не чийсь, і проводжай сам. Але не чіпляйся до інших, будь ласка.

Чюя спантеличено дивиться на серйозний дазаєвий погляд і не знає до пуття як правильно відреагувати на це. Все ж Накахара розриває зоровий контакт і опускає очі вниз, на бруківку, по якій вони тихо крокують вже близько пів години. Вони вже в районі Дадзая і Чюя не може подумки не погодитися, що місце це чудове. До набережної близько 10 хвилин ходу, однак вітер приносить запах і свіжість моря навіть сюди, велика кількість ліхтарів, насаджень квітів і дерев, котрі створювали тут подобу скверу. Спокійний тихий район і Накахара прекрасно розуміє чому Дадзай оселився саме тут.

– Добре, – Чюя легко киває, зітхаючи. – Не так вже й далеко ти живеш від відділку, тому можна й прогулятися після роботи.

Тепер спантеличеним виглядав Осаму, явно не очікуючи саме на таку відповідь. Благо розгубленість довго ховати не довелося за ніяковою посмішкою, наступний під’їзд у багатоквартирному будинку, повз який вони йшли вже декілька хвилин, був фінальною точкою, на котрій із Накахарою можна було б уже попрощатися. Проте, підійшовши до свого дворика, Дадзай дійсно задумався над цією пропозицією й тим, що якось дивно просто так відпускати колегу, коли той так просто згодився прогулятися з ним бозна-куди без зайвих питань, тож хотів би запросити до себе на вечерю, однак Чюя усміхнено простягнув йому руку для прощання.

– До завтра, Дадзаю, – Осаму мить роздивляється подану долоню, не знаючи до кінця що повинен зараз сказати, проте все ж обирає відповісти рукостисканням. – Маю ще повно роботи, тому піду вже.

– Бувай, Чює, – Накахара дещо відійшов, дістаючи із кишені брюк телефон, аби викликати таксі, однак все ж помітив, що Дадзай легко махав йому у слід. Чюя обернувся, спантеличено роздивляючись цю картину, проте все ж посміхнувся колезі, крокуючи далі, геть із двору. Посмішка не спадала з його лиця навіть коли Накахара проходив центральними вуличками міста, вже давно втративши дім Осаму із поля зору й остаточно відкинувши думку їхати на таксі, обравши чомусь саме «пройтися». Чюя сам до кінця не розумів, чому від ідеї гуляти після роботи разом із Дадзаєм щось у районі підшлункової забурлило так само як і тоді в медпункті.

---

– Ти дійсно ніколи не цікавився трукраймом? Жах, – Накахара вражено охнув, злегка переганяючи Осаму, що крокував, запхнувши руки в кишені своєї куртки й жував цукерку з упаковки з-під цигарок. – Як же ти тоді познайомився із цим чарівним детективним світом?

– Я любив книги про Шерлока Холмса і Ненсі Дрю, – після останніх слів Чюя ледь в голос не зареготав, на що Осаму закотив очі, хоч і всміхаючись. – Не смійся, серія Ненсі Дрю чудова! Для юних детективів.

– Не все так погано, згоден. Ти пройшов серію Шерлока! – після сказаного Накахара ледь не спіткнувся об бордюр у кінці тротуару, проте все ж вирівнявся, однак Дадзая від сміху вже було не спинити. – У будь-якому разі, я завжди був фанатом Агати Крісті й усім її раджу. Врешті решт, саме вона й надихнула мене свого часу піти у поліцію й розкривати важкі справи.

– Читав одну з книжок, мені не сподобалось, – Осаму покрутив пальцем у повітрі й за звичкою закусив внутрішню сторону щоки, очікуючи, що Накахара б став захищати свою улюблену авторку, як і зазвичай це робить із чимось, що йому подобається, але тим, що Дадзай водночас не розуміє чи не сприймає. Зрештою кому, як не Осаму знати які книжки любить Чюя – саме він тому й тягав їх із найближчої бібліотеки, записуючи на себе. Звісно ж, фаворитом Накахари завжди була Агата Крісті й він вітав її книжки у будь-якому вигляді, нехай і читав їх вже декілька десятків разів, проте столичний детектив був відкритий і до інших авторів і жанрів. Так Осаму тихцем підклав йому «Зелену милю» Стівена Кінга, однак Накахара так і не оцінив цей вибір. Зрештою Дадзай дійшов висновку, що смаки в літературі це те єдине, що в них не було спільним.

– У тебе дивний смак, Дадзаю, – здавалось, Накахара і сам не знав, як зараз стримав порив роздратування, проте все, що він зробив, це лиш невдоволено пробурчав собі це під ніс і зітхнув. – Але цікавий. Взагалі ніколи б не подумав, що ти цікавишся літературою. Правду кажучи, ти виглядаєш, як занадто великий йолоп, щоб любити читати, – тепер роздратування потрібно було стримувати вже Осаму й Чюя прекрасно це бачив, явно граючи на його почутті власної гордості, проте все ж далі продовжив спокійніше: – Однак я не розумію до кінця чому ти з таким багажем знань став детективом? Ти ж навіть жанром майже не цікавишся.

Осаму поглянув на зацікавлені очі Накахари й задумався щодо того, чи правильно взагалі буде розповідати щось подібне. Чюя проводжав його додому вже декілька днів і щоразу, щодня вони обирали все довші й довші маршрути, аби потеревенити вдосталь про щось, що не обмежується самою роботою, як у стінах прокуратури. Це траплялося не машинально, радше словами «а ходімо сьогодні цим шляхом» і змінювалися враз плани. Проте Накахара ніяким чином не протестував. Зрештою, повертатися додому йому пішки виявилося не так і далеко від будинку Дадзая. А проводити вечори було набагато приємніше в прогулянці й спілкуванні із кимось, ніж у самотньому перегляді телевізора вдома. Чюя і сам, здається, радий такому заняттю, вже й забувши про те, що наглядати він мав за Осаму через страх повторення замаху.

– Це досить довга історія, – Дадзай, врешті, просто відмахнувся й посміхнувся.

Осаму мав рацію, двоє вже крокували тротуаром його району. До дому лишалося не більше декількох хвилин.

– Сьогодні не встигнеш розповісти, але завтра? – Чюя обнадійливо заглянув йому в очі й Дадзай просто не може інакше, як переможено кивнути.

– Добре, – Осаму легко штовхає колегу в плече й усміхається. – Я занадто втомився, аби сперечатися з тобою через якусь дурню.

– Та годі, – Чюя відмахнувся, скептично закочуючи очі. – Сьогодні майже не було роботи. Ти не міг утомитися.

Дадзай легко проскочив уперед, аби стати перед Накахарою і заглянути йому в очі із зарозумілою посмішкою, змушуючи колегу ніяково завмерти в сантиметрі від нього.

– Тебе витримати ще та морока, – витримавши павзу, Осаму легко тицяє пальцем Чюї в лоба й починає тихо прискати сміхом, одразу ж йдучи далі, доки столичний детектив обурено його наздоганяв. – Я ж правду сказав, не злись!

– Йолоп, – пирхнув Чюя, насуплюючись від уже відвертого реготу Дадзая з нього.

Нервово потираючи руку, Накахара зловив себе на думці, що дивно бентежиться зі звичайнісінького Дадзая, який зовсім ніяк не змінився насправді із часу, як вони познайомились тоді у філіалі. Але найгіршим у цій ситуації були навіть не це: Чюї почало здаватися, що Осаму це помітив і тепер спеціально з нього так знущається. Чи накручував себе Накахара? Швидше за все. Чи виправданою є ця параноя? Можливо й не зовсім.

Проте дивитися на те, як цей йолоп у черговий раз із нього просто кепкує, тепер відчувається болючіше й образливіше, ніж до цього, бо що, що як він не жартує? Що, як Осаму спеціально давить на найслабші точки, аби так жорстоко познущатися? Накахара трухнув головою й нагнав Дадзая, рівняючись із ним. Зазвичай Чюя лишає ці безрезультатні роздуми на час опісля прогулянки, коли вони врешті розпрощаються й столичний детектив буде певен, що Осаму нарешті вдома, тож вирішив відкласти це все на потім. Однак із думок його вириває не прощання Дадзая, а телефон, що завібрував у нього в кишені. Чюя здивовано опустив очі на нього, дістаючи мобільний і беручи слухавку від знайомого номеру одного з колег із прокуратури, однак одразу ж похмурнів від розуміння, що просто так їм би ввечері з поліції не дзвонили б.

– Так? – Чюя відповідає впевнено, прикладаючи слухавку до вуха, однак миттю завмирає, піднімаючи очі на Дадзая. – Так, добре, я зрозумів. Скоро буду.

Здивовані очі Осаму одразу постали перед Накахарою. Той важко зітхнув.

– На базі в порту зафіксували рух. Астарот з’явився, – Чюя мовив холодно, перевіряючи свій пістолет на поясі під пальтом. – Це поруч. Я вирушаю туди.

– У тебе плече, не вигадуй, – Осаму одразу ж бере Накахару за здорове плече й втискає його в землю. Той же у лиці не змінюється, лиш серйозно вдивляється в карі дазаєві очі. – Дочекайся підкріплення. Не треба йти самому.

– Доки вони доїдуть, ми знову його втратимо, – Чюя відступив крок назад, вириваючись із захвату. – Пробач, але це необхідно. Спецпризначенців хтось має скерувати у будь-якому разі.

– Тоді ти не підеш сам, – Осаму кладе руку на пістолет і в себе на грудях у кобурі. – Один ти його із таким плечем не затримаєш.

– Тебе витримати ще та морока, – врешті Чюя зітхає, проходячи повз Дадзая й змушуючи його просто із криками наздоганяти. Проте Накахара вже просто його не слухав.

---

Чайки гучно били крилами, стрімко злітаючи з дахів сірих складів порту, викрикуючи щось чи то в страху за себе, чи то в страху за інших птахів, попереджаючи про небезпеку. Сивочолий поліціянт притискав свою шапку до грудей і важко дихав, ледь виглядаючи з-за дерева в пошуках джерела гучних звуків. Вечірню тишу розривали на шмаття рев двигунів машин і часті глухі постріли. Схоже, стрільці поліціянта не бачили й гатили абикуди у темряву з надією потрапити хоч кудись. Ні. Поліціянт трухнув головою, котра все ще жахливо гуділа й не давала найменшій ясній думці пробитися у свідомість. Стрільці цілили в його напарників

Оглядаючись назад, поліціянт не міг повірити, що вони видали себе настільки по-дурному. Склад, котрий вважався можливою базою Овець – а щодо цього точної інформації не було – і не містив де-факто майже нічого, був непримітним і наврядчи б когось міг сильно зацікавити. Спостереження за ним було встановлено радше для перестрахування й відчуття масовості операції у керівництва, тож ніхто не очікував, що тут може бути хоч щось. Поліціянт із напарниками розслаблено пили каву близько складу, розуміючи, що в цьому місці навіть охорони немає. Однак раптовий рев машин і помаранчеве світло фар, що засліпило їх усіх і зброю їхню також, що була просто необачно викладена в бік від їхнього імпровізованого столу.

Все сталося швидко: не встигли вони усвідомити що сталося, як із машин стали вибігати озброєні чоловіки й відкривати по ним вогонь, стріляти у спину поліціянтів, котрі, ледь не забувши зброю, кинулися навтьоки в кущі й за дерева. Одного з них підстрелили, проте сивочолий чоловік не знав, що зараз із тим його напарником.

Де він. Чи живий? Проте чув, як інший гучно викликав підкріплення, бо був оглушений звуком пострілів, чим змусив стрільців ховатися у складі й сподіватися перебити усіх незваних гостей до прибуття їхніх друзів. Чомусь поліціянт не міг відбитися від думки, що ще трохи, й вони зреагують на те, що у відповідь по ним майже немає вогню, та просто вийдуть зі складу, аби всіх, врешті, вбити. І йому буде кінець. А вдома чекали діти, котрі приїхали до нього на вихідні…

Поліціянт зітхнув і намацав під ногами свій пістолет. Він пам’ятав, що там не більше 5 куль і цього, щоб відбитися й витягти напарників з-під вогню, не вистачить. Проте раптом поліціянт почув тихі голоси позаду.

Стрімко схопивши пістолет і знявши його із запобіжника, чоловік направив зброю в бік кущів, аж раптом його рація зашуміла.

– Не стріляйте, це підкріплення, – апарат зарипів і звідти пролунав тихий голос. Поліціянт так і продовжував напружено тримати кущі на мушці, доки звідти не показалася голова в капелюсі, що тримала попереду себе поліцейський бейдж. Чоловік, полегшено видихнувши, врешті, пістолет опустив. – Що сталося? – Накахара не висовувався з-за дерева, пригинаючись і ховаючись у тінь кущів. За ним виліз і Дадзай, котрого той одразу ж втиснув за плече у землю й змусив повторити за собою. – Скільки їх?

– Три позашляховики, гадаю, повні, по 5 людей в кожному, – коротко відзвітувався чоловік, повертаючи голову у бік своїх напарників.

– То їх небагато, – підбив підсумки Дадзай, задумливо поглянувши на край будівлі складу, що було видно за деревом. – Чює, скільки в тебе патронів?

– Десь 24, – Накахара провів пальцем по кишені із магазинами. – Що ти задумав?

– В мене десь 40, – подумки підрахував Осаму. – Чює, ми будемо прориватися.

Накахара і поліціянт аж охнули від шоку, вражено дивлячись на цілком серйозного у своїх словах Дадзая.

– Ти ж не байдикував на стрільбищах, так? – азартно посміхнувся Осаму. – Є нагода випробувати твої навички. Пане…? – Дадзай звернувся до чоловіка на землі.

– Ошан Кабукі, – затамувавши подих, промовив той.

– Ви зможете нас дещо прикрити? – Осаму серйозно поглянув на поліціянта, доки той дещо здивовано кліпав очима на детектива. – Ми спробуємо затримати Астарота.

– Ти з глузду з’їхав, Дадзаю? – Чюя врешті відмер і легко копнув Осаму по плечу. – Ти зібрався в лоб на них іти?

– Підкріплення буде лише за 20 хвилин, Астарот може до цього часу втекти, – Дадзай висмикнув рацію з рук Чюї. – Усі, хто мене чує. На зв’язку старший лейтенант Осаму Дадзай. Приготуйтеся до відкриття вогню за моїм сигналом. Підкріплення буде за 20 хвилин, а до цього часу ми маємо хоча б дожити. Як мене чути?

Після короткого писку рації, Осаму затихнув в очікуванні якоїсь відповіді. По той бік зв’язку зберігалася страхітлива тиша.

– Повторюю, як мене чути?

Раптом рація згідно запищала й серед шуму пробився чийсь хриплий голос.

– Так точно, старший лейтенанте. Відкриття вогню за вашим сигналом, – після цих слів Осаму пожвавішав і швидко посміхнувся. – Сержант Сато поруч зі мною, але у нас небагато набоїв.

– Це нічого, – видихнув Дадзай. – У мене є план. Чює?

Осаму простягнув руку колезі й очікувально вдивлявся в його лице, доки той у сумнівах все ще вагався. Проте прикинувши всі «за» і «проти», Накахара переможено зітхнув.

– У нас все одно нема вибору, – Чюя дістав із кобури свого пістолета і зняв його із запобіжника, опісля кивнув Дадзаю.

 

Поліціянт ледь тримав у руках пістолет, проте завмер у легкому страхові. Двоє поліціянтів, що прийшли їм на допомогу, тихо покрокували кущами, аби обійти ворота складу й заскочити стрільців зненацька, доки б ті відволікалися на тих правоохоронців, котрих помітили одразу після прибуття. План Осаму тримався на тому, щоб бандити не знали про присутність іще двох поліціянтів, аби він та Чюя могли прорватися у склад. Коли двоє підійшли до стіни будівлі, вони пригнулися під вікном й Осаму тихо віддав команду:

– Відкрити вогонь. Стріляйте по одному.

З боку кущів зашуміли поодинокі постріли, що одразу ж пожвавили відповіді бандитів усередині складу. Дадзай присів на коліно, аби Чюя став йому на плечі, і піднявся на ноги, тримаючись за стіну. Діяти потрібно було швидко, тому Накахара одразу ж схопився за край підвіконня й закинув лікоть здорової руки на нього, аби заглянути всередину. Один за коробками, двоє за полицями, ще один перезаряджається одразу ж під вікном.

– Що там, Чює? – ледь чутно за пострілами промовив Осаму, трухнувши колегу за ногу.

– Їх менше, ніж я думав, – коротко констатував Накахара. – Все може вийти.

– Чудово, – притримуючись стіни, Дадзай повільно опустився на землю, дозволяючи Чюї зіскочити. – Заходь тут. Я обійду склад і зайду з чорного входу. Увагу я відволічу, головне – прорвися всередину й знайди укриття.

– Так точно, старший лейтенанте, – хмикнув Накахара, вирішивши не запитувати зайвий раз звідки Осаму знає про те, що тут є чорний вхід, тож просто сліпо довірився плану колеги. Чюя повільно покрокував до кута будівлі, намагаючись не видавати шуму, коли Дадзай пішов у протилежний бік.

Склад не був великим, тому й був таким непримітним. Тут мало що могло вміститися, тож навіть працівники порту рідко коли тут бували. Одна велика кімната із полицями й забутими товарами, ще одна кімната менше із технікою і декілька кабінетів на першому й другому поверсі.

Дадзай ішов упевнено, пригинаючись під вікнами й тримаючи пістолет напоготові, якщо раптом хтось вийде. Проте Осаму щастить, нікого немає, всі сконцентровані на тому, щоб стріляти в темряву в сподіванні поцілити по поліціянтах. Дадзай поспішав. Якщо бандити вийдуть до того, як він покажеться у них у тилу, то план не спрацює і вони всі загинуть. Аж раптом двері чорного входу нарешті виринають із темряви з-за кута будівлі. Осаму не церемониться і відстрілює у них замок, гучно б’ючи по дверях. Постріли за ними дещо стихли, бандити не розуміли що сталося і що за шум. Дадзай почув обережні кроки у свій бік і затамував подих.

У мить, коли бандитська голова показалася з-за вибитих дверей, Осаму гепнув по ній ручкою пістолета й відштовхнув тіло в бік, аби увірватися всередину й забігти за коробки. Стрільці не одразу зрозуміли що сталося, тож Дадзай отримав достатньо часу, аби сховатися й відкрити по ним вогонь. Вони відволіклися й Чюя, що показався раптом з-за протилежного від Осаму кута складу, зміг швидко зайти всередину й сховатися. Коли бандити стали просуватися до Дадзая, Накахара також відкрив вогонь їм у спину.

– Хлопці, просувайтеся вперед, – швидко наказав Осаму, кидаючи рацію в кишеню, аби визирнути з-за коробки й зробити два постріли в бік голів, що показалися з-за полиць.

Бандити розгубилися, вони були занадто розкидані по складу, аби прикривати один одного від перехресного вогню, тож стріляли абикуди. Чюя гатив неймовірно точно, витрачаючи на кожну голову не більше двох куль. Нарешті підтягнулися й інші поліціянти, підбираючи пістолети вирублених бандитів і відкриваючи вогонь знову й самі. З іншої кімнати підтягнулося прикріплення й одразу ж розбіглося по укриттю. Один із них забіг випадково до Осаму, а той із несподіванки одразу ж вгатив тому по нозі. Крик бандита привернув увагу інших, однак Дадзай швидко підбіг і вирубив того ударом кросівка по голові. Не надто гуманно й обережно, проте Осаму підняв вирубленого бандита за шкірку й усадив біля полиці, аби прикути його руку наручниками. Він мав повне право його прикінчити одразу ж, але вирішив, що його можна допитати після всього цього.

Тим часом Чюя поволі поступався фронтом поліціянтам, що знайшли пакет із магазинами бандитів і могли вже добряче відстрілюватися, аби тихо підійти до Дадзая. Осаму не очікував цього й ледь не вистрілив Накахарі в ногу, проте той швидко підняв руки.

– Астарот має бути далі, ходімо, – Чюя підхопив Дадзая під руку й покрокував ближче до входу в іншу кімнату.

Проскочити їм вдалося досить легко, двоє одразу сховалися за полицями, проте не відкривали вогню, лиш із темряви спостерігаючи, як ще двоє бандитів бігло в основну кімнату. Поки вони нарахували 9 стрільців і Дадзай не міг позбутися дивного відчуття, що щось тут не так. Їх має бути як мінімум 15, але показалося так мало. Де всі? Проте не встиг Осаму сильно подумати, як Чюя потужним ривком штовхає його на підлогу й пригинається сам. На місці, де вони були, в стіні після гучного свисту вже було декілька дірок. Їх помітили.

Накахара одразу став на коліно й почав відстрілюватися з-за коробки. Схоже, декілька бандитів із попередньої кімнати помітили їхню відсутність і попрямували за ними. Дадзай встав теж, дістав із кишені магазин і штовхнув Чюї під ноги. Легко кивнувши у відповідь, Накахара підібрав «подарунок» і поклав собі на коліно, а потім заходився прикривати спину Осаму, що покрокував вглиб кімнати.

Дадзай виринув з-за коробки й короткою перебіжкою сховався за кутом. Однак помітивши, що до Накахари намагалися підібратися спини, доки той вдивлявся у напрям, куди пішов Осаму, одразу ж розвернувся й поцілив точно нападнику в голову, сам не розуміючи як. Чюя аж охнув від переляку, проте, відійшовши, вдячно посміхнувся й кивнув, підтюпцем прямуючи до колеги. Поки їм у спину ніхто не стріляв, вони швидко увійшли до коридору з кабінетами.

Моторошна тиша, яка розрізалася лише глухими пострілами десь далеко, мурахами по спині віддавала в Дадзая. Лиш поодиноке брязкання долунало звідкись із глибини коридору. Осаму йшов швидким кроком, тримаючи пістолет перед собою, доки Чюя прикривав спину, аби ніхто не пішов за ними далі. Перші ж двері були обережно відчинені й там, на подив обох, було увімкнене світло. Проте нікого, як і нічого, там не було. Лише якийсь склад мийних засобів і подібної техніки.

Чюя одразу ж пішов уперед, заглядаючи в інший кабінет. Там був невеличкий офіс, проте явно закинутий. Ті три столи, що стояли там, були розтрощені й покриті шаром столітнього пилу. Коли двоє детективів знову зібралися до купи, то попереду лишався лише один кабінет, двері до якого зненацька відчинилися. Звідти показалася голова якогось бандита в масці з каністрою в руках, проте побачивши двох незнайомців той одразу ж з гуркотом закрив за собою двері й, судячи зі звуку, кинув бляшанку на землю. Чюя і Дадзай швидко підбігли до входу в кабінет і стали по обидва боки. Коротко кивнувши, Осаму ткнув дулом пістолета на ручку дверей, на що отримав схвальне «угу» від Накахари.

Вистріливши по замку одночасно, Дадзай з усієї сили ударив по деревині та, явно не розрахувавши сили, випадково виніс її з петель. З гучним гуркотом двері впали на когось, схоже, бандита, що хотів стати біля дверей і відстрілюватися від незваних гостей. Чюя зреагував одразу ж і стрибнув на повалений шмат ДСП, остаточно звалюючи стрільця на підлогу, а потім прицільно вистрілив у ще одного, що розливав щось із каністри прямо на стіл. Коли Накахара зістрибнув із дверей і бандит спробував піднятися, то Осаму, що заскочив у кімнату одразу ж після колеги, вдарив тому по голові ручкою пістолета, вирубаючи остаточно.

Адреналін змушував серце відстукувати ритм аж у скронях і Чюя ледь віддихувався після такого різкого прориву.

– Астарота немає. Він утік, – підбив підсумок Осаму, розчаровано видихаючи, однак проходячи вглиб кімнати й роздивляючись що ті двоє розливали і для чого. Накахара пройшов за ним.

Чюя, повільно крокуючи за колегою, зрештою, з Дазаєм порівнявся, піднімаючи очі на столи й на стіну, що була обвішана фотографіями і якимись документами. А потім завмер від жаху.

Фотографії. Сотні фотографій, прибитих до звітів про продаж наркотиків і їхнє транспортування за межі Йокогами. На одному пожовклому фото був поспіхом сфотографований молодий чоловік у темному плащі й офіційному костюмі, чиї руки були вимазані в кров.

Він курив.

З таким байдужим до всього виглядом, наче на фоні нього не було декілька скривавлених тіл і бризки крові на запакованих у якийсь поліетилен коробках. А поруч документ: компанія «Португай Індсатріз» поглинула невеличку фармацевтичну компанію «Shugo Tensi».

Вирізка з газети: хто такий Асмодей і чому прорив «Португай Індастріз» пов’язаний саме з ним. Чорна нитка, прив’язана до гвоздика, потягнулася в інший бік, Чюя очима прослідкував за нею, дійшов до іншої групи документів.

«Португай Індастріз потрапили у черговий скандал: чесне розширення компанії чи рейдерські захоплення?» – кричав один із заголовків у іншій вирізці, а біля неї фото зовсім з іншим чоловіком, що накидав на себе куртку й прикривав лице від камери за сонцезахисними окулярами, далі – звіт: «Звітність про продаж позицій у районі Цудзукі: ринок був розширений внаслідок переговорів з іншими організаціями, продажі зросли на 10%».

Знову той молодик, що криво посміхався у камеру, закинувши лікоть на розкритий ящик із невеличкими пакетами з білим порошком, а на фоні відчинені двері з вечірнім портом та морем. Накахара ковзав поглядом далі й далі, доки не підійшов ближче до столу й не підібрав до рук змочений чимось, що на запах нагадувало бензин, документ, проїхався очима по ньому. «… Продажі Рожевої Рябини лишаються сталими й не зростають. Товар не є перспективним і ми б рекомендували зняти його з відкритого продажу… На противагу цьому Рожевою Рябиною зацікавилися в організації. Серед співробітників з’явилися нові покупці…». Інша вирізка: «Таємнича загибель Рю Тенгу – сина Іносуке Тенгу, прозваного в народі «Король». Війна братів за спадщину чи нещасний випадок?». Звіт, написаний на ім’я якогось Асмодея. Фото. На ньому той самий молодик поруч із Морі Огаєм – самим генеральним директором Португая. Що він там робив? Схоже, вони були близькі.

Раптова записка красивим почерком: «Пане Морі, хочу сказати, що ваш син», – ім’я опісля було замальоване чорною ручкою, прочитати було неможливо: – «показує неймовірні результати. Він швидко взяв у міцний кулак буйних Овець і зібрав їх до купи, не дивлячись на ранній вік. Ваш син – самородок і точно має велике майбутнє. У руках Асмодея організація буде зростати і процвітати». Знову фото. На ньому молодик і Морі у кабінеті у філіалі. Юнак напружено сидить на дивані, доки Огай наливає йому чай.

– «Чекайте-но…», – Раптом Чюю наче струмом вдарило від усвідомлення. Він повільно повернувся до колеги, що з широко розкритими очима вдивлявся у фото, документи, вирізки…

Ні. Дадзай був нажаханий.

Його руки несамовито тремтіли, а сам він дихав збито, уривчасто. Ні, сам Осаму зайнявся у тремтінні, наче кожна клітина його тіла трусилася в жаху й страхітливого усвідомлення. Далекі звуки сирен. Мигалки. Дадзай ривками ковтає повітря без змоги відвести погляду від написаного. Чюя дивиться туди ж, куди й Осаму, й завмирає в жаху й сам.

 

«Ні… Ні… НІ, НІ, НІ».

 

– Ми повинні це знищити, – Накахара ледь вичавлює це із себе, опускаючи очі на каністру на підлозі.

– Так, – Осаму мовить хрипло, в голові, як не дивно, повний штиль і думки чутно чітко та ясно. – І швидко.

Вони діють без зайвих слів. Чюя бере до рук каністру й легко струхує. Пощастило, не все вилилося на підлогу. Накахара щедро поливає стіл і розбризкує бензин навіть по стінах. «Не жаліти, не жаліти, знищити це все». Дадзай же обливає полиці, і навіть не дихає, лише задумливо дивиться в одну точку. Нема часу зволікати.

Осаму поспішає, поспішає. Бензин у каністрі закінчився. Він бере ще одну в кутку. Благо, бандити взяли їх декілька. «Благаю всіх богів, хоч би ніхто зараз не зайшов». І вони чують. Стрілянина не спиняється, лише жвавішає, однак інтересу до них двох ніхто не проявляє. Яка ж вдача. Тепер Дадзай розбризкує бензин по всій кімнаті, килимах, підлозі, стелі. Чюя закінчує і стає біля виходу в очікуванні Осаму. Той же, випорожнивши каністру, закидує її під стіл і покидає кабінет.

Діставши свою срібну запальничку, Накахара легко чиркає й над соплом виходу спалахує синій вогник. Глибоко вдихнувши й видихнувши, Чюя кидає запальничку вглиб кімнати, біля столу. Яскравий спалах миттю пожирає приміщення, осяюючи фото, звіти, документи, Чую, Дадзая, тіла двох бандитів, котрі будуть тут. Їх теж. Вони теж мають бути знищені. Вони бачили це. Вони дивляться без жалю, як вогонь миттю охоплює невеличкий кабінет, як у ньому тануть примарні посмішки з фотографій, як у ньому розчиняються лиця й слова. Двоє лиш мовчазно за цим спостерігають.

---

У нічній темряві палахкотів ясним полум’ям склад. Дадзай і Чюя. Вони тихо спостерігали за цим із далеку, майже ні з ким не розмовляючи. Єдине, що вони змогли із себе вичавити: «Ми не встигли, вони все спалили».

Підкріплення прибуло лише тоді, коли останнє приміщення поволі пожирало полум’я. Разом з усіма бандитами. Дадзай так нікому і не сказав, що був ще один живий стрілець, котрого він просто вирубив і прикув наручниками до полиці. Вони це бачили. Зрештою, думка про те, що він прирік на смерть декількох людей, взагалі Осаму не турбувала. За законом він мав повне право так вчинити. Вони відкрили вогонь першими та Дадзай, як член правоохоронних органів, мав повне право розпоряджатися їхніми життями як йому заманеться. Жорстко, цинічно… Байдуже. Осаму спіймав себе на думці, що не почувався так гидко аж з 15 років.

– Ви ті, хто прийшли першими? – раптом до двох заговорив командир спецпризначенців. – Осаму Дадзай, радий знайомству, – чоловік протягнув руку Дадзаю, на що той машинально відповів тим же. – Я про вас багато чув. Не встигли оклигати від замаху на себе, як вже знову потрапили прямо у вир подій.

– Так буває, – Осаму тягне привітну посмішку, відчуваючи, як його руку міцно стискають. – Така вже наша робота.

– Шкода лиш, що не встигли зупинити тих бандитів, – зітхнув командир, дістаючи з розгрузки пачку цигарок. – Чую, що там було щось важливе.

Дадзай не відповідає нічого, лиш мовчки й далі вдивляється в пожежу, з якою поліціянти, що зібрались, нічого не можуть зробити. 10 хвилин тому були викликані пожежники.

– Ви, якщо не помиляюсь, місцеві? – командир кивнув і бік двох, підкурюючи сигарету. – Можете провести сюди машину пожежників? Ми самі ледь не загубились у цьому лісі. Так вже дороги хитро заплутані…

– Добре, – Дадзай не дослуховує те, що скаже чоловік, і просто погоджується. – Ми проведемо.

Під дещо здивований погляд командира, Осаму крокує прямо до дороги, більше нічого не говорячи. Потім очі чоловіка повертаються вже до Чюї, що так і лишився вражено вдивлятися в спину колеги, що змусило столичного детектива все ж крокувати за ним. Накахара так і не знайшов хоч якихось слів, які можна було б сказати Дадзаю.

Навідміну від Осаму, в голові у Чюї думки літали у величезному вихорі й не спинялися й на секунду, аби той міг хоч трохи сконцентруватися хоч на одній із них. Склад лишився уже далеко позаду, нагадуючи про себе лише тьмяним світлом полум’я на землі, що трохи за ними тягнувся. А далі – темрява. Суцільна і непроглядна. Дорогу осяювало лише неяскраве світло місяця, проте цього було достатньо, аби бачити спину колеги попереду.

Раптом Дадзай спинився.

– Дадзаю? – Накахара обережним кроком підійшов до Осаму, легко торкаючись його плеча, проте той зненацька розвертається і з усієї сили п’є йому кулаком в щоку. Чюя здавлено скрикує і з гуркотом падає на землю. – Якого біс- ?

Осаму швидко дістав пістолет із кобури на грудях, зняв із запобіжника і наставив на Накахару. Очі його темні, а на лиці жодної емоції. Тінь його фігури спадала на Чую, котрий все ще дезорієнтовано, проте сунувся по землі геть від «колеги». Допомога далеко. Кричати Накахара не може. Сплюнувши кров й важко дихаючи, Чюя нажахано підвів очі на Дадзая.

– Накахаро…

Голос Дадзая був наче розпечена сталь. Чюя затамував подих від того, з якою ненавистю Осаму дивився йому прямо в душу.

-… хто ти такий?

Місяць вийшов з-за дерев. У його світлі New Nambu M57 Дадзая сяяв, наче нечасті хвилі прямо перед штормом у морі. Здавалось, у ньому відбивалася кожна зірка із нескінченного неба над ними. Таким байдужим і холодним вічним сяйвом.

---

За вікном уже давно стемніло, проте робота у Фукудзави, здавалось, не закінчувалась. Гірка паперів, що стояла в нього на краю стола, облишала будь-якої надії закінчити все до опівночі. Юкічі зітхнув, відкидаючи усі документи й потираючи опісля знесилено очі, коли до його офісу постукали.

– Фукудзаво? Давно не бачились, – не зважаючи на пізню годину, Ранпо виглядав все таким же енергійним. Фукудзава йому кивнув, аби той, врешті, зайшов усередину із купою паперів.

– Звіти по справі Вовків? – Юкічі мовить втомлено й зовсім не поділяє такого зарядженого настрою підлеглого. Едогава киває.

– Повірити не можу, що писав ці всі звіти довше, ніж розслідував справу, – заскиглив Ранпо, скидаючи із себе врешті вантаж прямо начальнику на стіл. – Ну чому комусь щастить, як от Дадзаю чи Кунікіді, що їм весь відділ допомагає зі звітами, а я все сам роблю?

– Бо ти завжди все робиш на совість, – Фукудзава, зітхнувши, підсунув до себе гору паперів, що приніс Ранпо, і став їх переглядати. – А Дадзая, як показала практика, краще тримати від бюрократії подалі. Для загального ж блага.

Едогава ледь чутно приснув сміхом, проте швидко повернув серйозність на лице. Багато в чому саме через те, що він раптом згадав.

– Як там допит Хомури Аокі? – Фукудзава наче вловив це коротке збентеження Ранпо й швидко повернув його у колію. – Чи сказав він хто їм розповів про місцезнаходження Такімацу Тенгу?

– Довго ламався, – Ранпо самовдоволено посміхнувся, падаючи на крісло біля столу Фукудзави. – Але все ж розколовся. Якщо чесно, то я гадав, що керівники Вовків будуть більш вмотивовані мовчати, – хмикнув Едогава, підбираючи до рук якийсь випадковий звіт, що лежав на підлозі, й швидко прогнав його очима, опісля чого поклав його на стіл начальника. – Ім’я цього шановного пана Хомура не сказав, але…

 

-… У вас на нас нічого немає, лише непрямі докази, – самовпевнено посміхнувся Аокі Хомура – лисий чоловік із татуювання на шиї й сережкою в лівому вусі. – Ви спіймали мене, але Вовків ви не повалите.

– Справді? – Едогава самовпевнено посміхнувся, закидуючи ноги на стіл і схрещуючи руки на грудях. Час був пізній, тож краватка на ньому була послаблена й ледь висіла на шиї. – Хлопці, а принесіть мені ту здоровезну теку на моєму столі? – Ранпо замахав до скла Геззела. Через хвилину мовчазного очікування, під час якого Едогава собі щось насвистував, до кімнати допиту все ж заходить поліціянт із потрібним предметом під рукою, а опісля кладе його на стіл. Ранпо на хвильку відкриває теку, швидко переглядає її вміст, а потім штовхає до підозрюваного. – А якщо я скажу, що я знаю про вас усе?

Аокі впевнено розгорнув теку, розглядаючи фото й копії звітів, але його самовпевнена посмішка почала повільно спадати з лиця.

– Я знаю про всі ваші рахунки, закупівлі зброї через підставні компанії, знаю всіх причетних серед вас і ваших членів сім’ї, – перераховував Едогава, загинаючи пальці, а опісля знизав плечима. – Можете переглянути, все там. Але можу вам дати один спойлер, – Ранпо весело покрутив пальцем у повітрі. – Всі сліди ведуть до « Grenn Gros ». І якщо ця тека опиниться в руках генпрокурора, то у компанії будуть чималенькі проблеми. Арешт всіх активів, складів…

– Якщо я буду співпрацювати зі слідством, я можу уникнути цього? – лице Хомури потьмяніло, а руки затремтіли.

– Ні, – легко кинув Едогава. – Але я можу запевнити, що глибше ми копати не будемо і дамо шанси компанії вашій якось відбитися у суді.

Аокі неприкрито задумався, а Ранпо його не підганяв, лише насолоджувався посіяними сумнівами на душі Хомури й спостерігав, як чаша терезів у його голові повільно схиляються на потрібний бік.

– Добре, я все скажу, – зрештою Аокі розбито зітхає й киває. Ранпо самовдоволено посміхається.

– Мені не потрібно багато, – Едогава починає здалеку, закусуючи внутрішню сторону щоки. – Все, що я хочу, це лиш знати хто вам розповів про те, де Тенгу. Ім’я, пост у Португаї, чи якісь інші прикмети.

Аокі здивовано закліпав.

– Ми не знаємо його імені, – Хомура наврядчи здогадувався, що це єдине питання, котре буде хвилювати детектива, проте відповів. – Він періодично нам повідомляв місцезнаходження важливих складів і деяких кураторів, а потім видав де Тенгу і замовк. Але жодного разу він не представився. Завжди лише говорив адресу.

– І ви йому так просто повірили? – уточнив Едогава, підбираючи до рук ручку й починаючи її крутити між пальців.

– Ні, спершу ми боялись, – похитав головою Аокі. – Але коли та людина сказала, що кладмен Овець зайшов до нас на територію та його потрібно покарати, і додала, що ви на бік Овець точно не стане, то ми стали їй довіряти. І дійсно, всіх собак тоді спустили на Овець, а не навпаки.

– Ми – це поліція? – Ранпо спершу не повірив своїм вухам і перепитав, знімаючи ноги зі столу й вирівнюючись.

– Не вдавайте дурнів, – хмикнув Хомура, відкидаючись на спинку стільця. – Ви ж цей допит якось записуєте, так? Всі знають, що в Овець є дах у поліції і їхні дупи прикривають аж на такому рівні. Не удавайте, що не знаєте як ваша ж структура працює.

Едогава від здивування забув як дихати, лиш вражено вдивлявся у лице Аокі, котрому повільно приходило усвідомлення, що бовкнув щось, за що можна було б вибити додаткових поблажок до строку.

– Я вас зрозумів, пане Хомуро… – все ще вражено, проте Ранпо натягнув на лице посмішку й відкинувся на спинку стільця.

 

– Скажімо так, – усміхнувся Едогава, відкидаючись головою на спинку крісла й дивлячись у стелю: – хто така наша людина Х я не дізнався, але… Схоже у поліції всієї Йокогами будуть проблеми.

– Ти про що? – Фукудзава передивлявся документ за документом, доки не наткнувся на невеличкий файлик із купкою паперів. Швидко проглянувши вміст, Юкічі підняв здивовані очі на підлеглого.

– Про розмову із Хомурою я не згадував у офіційному звіті, але запис допиту лишився. Поки я не хочу, щоб його бачив ще хтось, окрім вас, – не дивлячись на всю серйозність ситуації й те, як похмурнів Фукудзава, Ранпо продовжував бути веселим. – У всіх присутніх я взяв договір на нерозголошення. Про це знаємо лиш я, ви, і ті 4 поліціянти, що були тоді в кімнаті допиту.

– Тобто чекай, – захитав головою Юкічі, ще раз переглядаючи записи допиту. – Тобто ти хочеш сказати, що…?

– Так, – Ранпо киває. – Виходить, якщо в Овець були зв’язки з поліцією, то й у Португая теж.

– Це значить, що хтось, можливо навіть один із нас, їм весь цей час допомагав уникати відповідальності? – Фукудзава ставить риторичне питання, проте сам же собі на нього подумки відповідає: так, дідько, так! – Не можу повірити. Потрібно повідомити…!

– Ні, – Ранпо різко заперечує й встає з крісла, аби потягнутися. – Краще поки не говорити йому. Я хочу поспостерігати за тим, що він робитиме після цього дивного замаху. І дочекатися того, що знайде Кунікіда.

– Ти його в чомусь підозрюєш?

Едогава повернувся до боса, аби зловити його стривожений погляд. Фукудзава нервово стискав пальці в замку й терпляче шукав відповіді в очах Ранпо, проте той лиш хмикнув.

– Ні, зовсім ні, – Едогава закинув руки за потилицю й покрокував до виходу. – Я просто хочу перестрахуватися, – перед самими дверима Ранпо все ж спинився й повернув голову до Фукудзави. – Пане Фукудзаво, а ви пам’ятаєте, як сумнівалися чи варто приймати таку небезпечну людину в себе? – Юкічі з підозрою кивнув. – Я тоді, чомусь, взагалі сумнівів не мав. Гадав, що це прекрасна ідея. Але зараз… Чи хорошою взагалі була ідея дати шанс людині, що виросла у злочинному світі? Чули, що колишніх бандитів не буває?

Юкічі не відповів нічого, лиш задумливо вдивлявся в лице підлеглого. Той вичікувально стояв прямо перед виходом, поклавши свою долоню на ручку. А відповіді так і не лунало…