Хлопець із нізвідки

Дадзай роздратовано крокував вздовж довгого коридору, злісно ковтаючи повітря, та ледь не збивав простих працівників прокуратури на своїй дорозі. Чорні кросівки шаркали по кахельній плитці, якою обклали підлогу у відділенні – вочевидь не найкраще рішення, як підмітив для себе Осаму та Ацуші, що ледь встигав за старшим та постійно проковзував на ній.

Осаму не чув криків та звертань Накаджими позаду, перед очима була лиш самовдоволена пика Накахари, який за весь цей час, доки двоє поліціянтів прямували до місця, куди доправили того підозрюваного, так їх і не попередив про те, що той вбивця взагалі з’явився. Дадзаю довелося самому видзвонювати пана Кудзірая та випитувати про все, що детектив мав дізнатися взагалі-то найпершим серед усіх, а вже опісля розповідати це столичним псам. Чоловік, як виявилося, був змушений зробити так, як зробив – сам капелюшник попросив йому особисто доповідати ще тоді, при першій їхній зустрічі, а переказати все він міг, як пообіцяв тоді старому слідчому, Осаму й сам.

Все це, мовляв: «Я ж тут не просто так! Якщо вилізе щось таке, що напряму пов’язане з державними таємницями, ми одразу ж втрутимося і ні в кого не буде зайвих проблем». Як було видно – ні, Чюя не збирався нічого робити, неначе Дадзаю на зло. «Бісів Накахара, як же іноді хочеться тебе переїхати автобусом декілька десятків разів», – Дадзай закипав від своїх думок ще більше: -«Як же мене вже дістали ці столичні, що всюди сунуть свого носа».

Раптом Ацуші все ж виривається вперед, простягає руки в сторони та перегороджує дорогу.

– Та не летіть ви так, пане Дадзаю! – крикнув Накаджима, все ж вириваючи Осаму з думок та змушуючи того зніяковіти через здивовані зирки всіх працівників, які на шум обернулися та стали глядіти на двох поліціянтів.

Осаму нервово озирнувся довкола, після чого все ж глибоко зітхнув та потупив погляд у підлогу в намаганнях якось заспокоїти раптові емоції.

– Можливо вони просто забули! Ви бачили який тут переполох? Всі розгублені! Погляньте-но скільки людей взагалі там скупчилося і чекають результатів допиту, – Накаджима кивком вказав кудись собі за спину, у місце, де й справді зібрався чималий натовп.

Хтось намагався хоч краєм ока зазирнути у приміщення, де вікно виходило на кімнату допиту, поки столичні поліціянти та працівники прокуратури час від часу виходили й заходили, дозволяючи на секунду кинути погляд всередину. Хтось стояв ледь не під самими дверима у кімнату переговорів і намагався бодай щось почути, де поруч хоч і стояв конвой – такий висновок можна було зробити по нейтральній формі у них, – все ж користі від того було мало. Вони і самі хотіли щось підслухати, бо розпирала цікавість. А хтось так взагалі стояв у стороні та гучно обговорював особистість цього підозрюваного та якісь інші деталі, які Ацуші не міг розчути.

Дадзай оглянув усю цю картину швидким поглядом та втомлено видихнув, розуміючи, що й там чекає випробування – до входу ще треба було дібратися через усіх цих людей.

– Бачите? – Ацуші знову привернув увагу. – Я знаю, що ви ну дуже хочете знову посваритися з паном Накахарою, але давайте не зараз? Хоча б після допиту.

Осаму перевів погляд на Накаджиму, який щенячими оченятами так і благав не здіймати зайвого галасу. Важко було упиратися настільки милому створінню. Осаму глибоко вдихнув та видихнув, а потім м’яко посміхнувся й скуйовдив настільки світле біляве волосся, що під якимось кутом воно взагалі здавалося білим.

– Добре, – хмикнув Дадзай, опісля обходячи Ацуші та крокуючи далі, але вже помітно спокійніше. – Лиш заради тебе.

Накаджима щасливо посміхнувся та поспішив за ним, оминаючи раптові перешкоди у вигляді поліціянтів, поки Осаму їх грубо розштовхував.

Прокуратура розташувалась у доволі старій будівлі, що кожного разу після дощів охолоджувалась до такої міри, що від вологи та сирості всередині можна було ледь не черпати воду з повітря. Навіть обіднє сонце, що вже достатньо так припікало на відкритих місцях, не дуже рятувало ситуацію. Тік годинника на стіні розбавляв напружену тишу, не дозволяючи кімнаті допиту остаточно загрузнути в безодні напруженої тиші з головою. Але що найдивніше: мовчання непокоїло насправді лиш двох у цій кімнаті; підозрюваний сидів з абсолютно спокійним виразом обличчя, зацікавлено бігаючи поглядом по приміщенню, коли два поліціянти не знаходили собі місця. Не могли вони ніяк звикнути до думки, що цей низький хлопець, який сидів прямо перед ними й з відкритим ротом розглядав їх може бути вбивцею самого Морі Огая.

– Почнемо з початку. Ви… Можете повторити своє ім’я? – поліціянт нервово похитався на стільці та все ж наважився заглушити цю тишу, ставлячи зовсім дурне питання. Схоже він взагалі не знав, що питати у такій ситуації, тож розгублено вдивлявся у незвичайні фіолетові очі, які ховалися за довгими чорними пасмами волосся хлопця перед ним.

– Мене звати Достоєвський Федір, – хлопець втомлено кивнув через декілька секунд, наче повертаючись до реальності. Його теж схоже вже дістали одні й ті ж самі питання, які взагалі не торкалися суті зустрічі, через яку вони взагалі всі тут зібралися. Підозрюваний схилив голову на бік, кидаючи погляд униз – на розписаний ледь не повністю листок, що був підсунутий якийсь час до цього поліціянтам, та ручку, ковпачком від якої він машинально почав гратися худими кістлявими пальцями.

– Ви написали зізнання, але там не вистачає деталей, – інший поліціянт втомлено потер перенісся та теж кинув оком на папірець перед ним. – Ви сказали, що спихнули Морі Огая з вікна у його кабінеті, що було заклеєним клейонкою. Потім спустились, підійшли до його тіла… – і?

– Я зірвав із його шиї ланцюжок, – невпевнено продовжив Федір, відводячи погляд у бік та зводячи брови, наче згадуючи якісь деталі. – Потім захотів продати, але в мене не вийшло. Не купили. Через декілька днів я прийшов до філіалу і побачив там доньку Огая. Мене замучила совість і я вирішив зізнатись.

– Але як ви потрапили до його кабінету? О котрій? – не витримав перший і почав насідати знову, підриваючись із місця та наближаючись лицем до підозрюваного, але другий міцно схопив його за руку та грубо посадив на місце, пошепки кажучи щось близьке до: «Та пригальмуй, придурок». Той злісно зиркнув на нього, але все ж заспокоївся та продовжив уже спокійніше: – Як ви покинули будівлю та де перебували ті декілька днів і цей тиждень? Перепрошуємо, ви певно й самі нервуєте, але нам потрібно більше деталей. Ми просто… Не впевнені, що ви говорите правду.

– Та це я вбив його! – зірвався вже сам підозрюваний криком і опустив погляд, важко ковтаючи повітря в істериці та хапаючись за голову, на якій нервово стискав волосся. – Я каюсь! Мені соромно! Просто закрийте мене вже в тюрмі! Я не пам’ятаю того, що ви в мене питаєте… Написав у зізнанні все, що згадав! Невже цього мало…?

Поліціянти по той бік дзеркала Гізелла нервово гляділи то на підозрюваного, що продовжував щось незрозуміло, ковтаючи букви через акцент, кричати, то на зненацька притихлого Накахару, якого кожен напевне за всю свою кар’єру в поліції та час співпраці з ним вперше бачив таким розгубленим. Чюя переминався з ноги на ногу, без змоги спокійно встояти на місці, але все ж і слова нікому не міг сказати – лиш мовчки дивився на потенційного вбивцю. Перед очима явно пролітало те інтерв’ю, яке давав Дадзай журналістам під філіалом, через годину після їх першої зустрічі та бійки.

– …Пане Дадзаю, можете розказати нам які перші версії є у слідства? – швидко проговорила невисока жінка з необережним пучком на голові, який так і норовив розпустити до біса вітер, що тільки-но здійнявся надворі. Вона прудко простягнула мікрофон до Осаму, який злісно зиркав на інших журналістів, що з неймовірною наполегливістю пробивалися між чисельних операторів зі здоровенними камерами й тикали своїми мікрофонами ледь не йому в лице

– Головною версією є, – Дадзай ледь зібрав сили в кулак, аби видавити із себе це слово, доки на нього зі спини кидав глузливі погляди Накахара, який декілька хвилин тому із сильними криками та погрозами подати на того скаргу в МВС через розкриття слідчих таємниць умовляв Осаму сказати те, що він хотів. Дадзай чи то з особистої неприязні пручався капелюшнику, чи з професійної впертості – він до кінця не розумів уже і сам: – гхм, пробачте, – Дадзай прокашлявся: – нещасний випадок.

Чюя переможно посміхнувся, єхидно зиркаючи на Осаму, який ну точно не виглядав задоволено, але коли зіткнувся поглядом із карими його очима, що тільки-но легко обернулися до нього, – закляк у жаху. Було в тому погляді щось зле та гордовите, з краплинами глузування. Кутики рота Дадзая повільно, але з таким знущанням, підіймалися догори. Осаму хоче щось утнути.

І це щось дуже нехороше.

– Але я гадаю, що це нісенітниця, якщо вам цікаво, – Дадзай різко продовжив, награно-ніяково посміхаючись прямо в камеру та розводячи руками. – З огляду на весь мій досвід – це вбивство. І особисто я буду дотримуватися цієї версії.

Натовп швидко пожвавився, здіймаючи галас із криків про прохання надати ще коментарі та сварок, що слова ведучого детектива у цій резонансній справі не потрапили комусь на камеру через когось, але Дадзай лиш гордо, ніби орел, глядів на всіх, а потім кинув погляд і на Чую. Той готовий був розірвати Осаму на шматочки прямо перед усіма, судячи з блакитних, сповнених люті, очей. Накахара швидко зробив декілька кроків до Дадзая, грубо відштовхнув його у бік та підходійшов ближче до мікрофонів.

– Пробачте за некомпетентність мого колеги! – Накахара спробував накинути привітну посмішку, але його лице настільки перекосило від злості, що вийшло дуже незграбно та радше загрозливо. Осаму спробував повернутися на своє місце, але Чюя його відштовхував.

– Це ти ще мені за некомпетентність розповідаєш? – на запису цього чутно не було, але всі журналісти, що стояли в першому ряду біля поліціянтів, стали нервово переглядатися між собою, не знаючи як реагувати на це.

– Робочою версією є нещасний випадок, поки обставини не з’ясуються, – швидко проговорив Чюя, намагаючись якомога непомітніше для камери гепнути Дадзая ногою. – На жаль, як би нам не хотілося вірити в те, що це не випадково, все до цього йде. Але Головне управління поліції буде слідкувати за розслідуванням справи та гарантує, що відповідь на ваше питання як же загинула така важлива для всіх нас та держави людина, як Морі Огай, буде знайдена. Правоохоронні органи триматимуть вас у курсі. Дякуємо за увагу!

– Ідіот, – Дадзай раптово припинив зі своїми спробами повернутися у кадр та просто стоячи у стороні свердлив Накахару злим темним поглядом, що у сонячному промінні наче палав у несамовитій люті, але Осаму виглядав як ніколи спокійно та впевнено, легко посміхаючись.

Чюя взагалі цього не очікував та розгубився, відчуваючи, як по спині побігли мурахи. Щось ніби застрягло у горлі і не давало сказати йому жодного слова, як би він не старався. І Дадзай не міг не помітити це – страх, який раптом виринув із Накахари і відмовлявся ховатися назад… Осаму дивився на нього зараз, неначе якийсь маніяк.

– Правда викриється. І ти ще мільйон разів пожалкуєш про це, я тобі обіцяю.

По спині Чюї знову пробігли мурахи, тільки-но він згадав той безмежно злий палаючий погляд. Накахара гучно ковтнув слину, яка накопичилась у роті, доки він зависнув у спогадах і прокрутив картинки тижневої давності в голові, які б волів більше не згадувати.

Долоні були повністю мокрі. Чюя не знав куди йому подітись. Наче всі погляди світу дивилися йому у спину, а той лиш безпорадно глядів на підозрюваного, що знову притихнув та збирався з думками, як і поліціянти, що його допитували. Злякався Чюя навіть не прочухана, яке дасть йому начальство за таку грубу помилку та поспіх, із яким вони вирішили робити висновки, не того, що доведеться перепрошувати перед журналістами за те, що перебив людину, яка справді виявилася правою, ні.

Цього розлюченого та самовдоволеного Осаму, якого він навіть кликати побоявся, що точно б знову свердлив його тим поглядом. Накахара витер спітнілі долоні об тканину коричневої жилетки, яка була вдягнута поверх білої сорочки. Її рукави він підкотив до ліктя – йому здалося, що в приміщенні якось спекотно.

– Я б сказав, що він психічно хворий і просто хоче уваги? – Чюя все ж порушив тишу, чим привернув до себе увагу всіх, хто був у приміщенні, але не повернувся до них. – Але боюся, що на це поки нічого не вказує. Занадто точно описав кабінет Огая, куди журналістів не пустили. І цей ланцюжок із плямами крові… Щось на нього є? Запит у російське посольство надіслали на це ім’я?

– Так, надсилали та вже є відповідь. Достоєвського нема ні в яких міграційних базах. Ні, навіть не так… Цього імені нема ні в яких наших базах взагалі, – строго, але з нотками розгубленості через Чую, що заговорив так зненацька для всіх, сказав молодик у темно-зеленому, наче хвойному, пальті й широким значком на грудях – Іоші. З плечей звисала велика сумка, а вигляд у хлопця був утомлений та не дуже охайний. – Не знаємо звідки він, не знаємо хто він, не знаємо, як його слова можна підтвердити, окрім як через непрямі докази.

– Але акцент чіткий. Та й він переходив на російську. Або повноцінний мігрант, або якимось чином потрапив до Японії, що сам не пам’ятає яким, – Накахара зітхнув, нарешті знімаючи капелюха та потираючи перенісся у спробах заспокоїти своє уривчасте дихання. – Надішліть ще один запит до посольства, аби пробили його по своїх російських базах, якщо вони цього ще не почали робити. Знайти про нього інформацію на можливій Батьківщині набагато простіше, ніж на чужій.

– Але пане Накахаро, яка імовірність того, що його ім’я взагалі справжнє? – Іоші підійшов ближче до Чюї, намагаючись якомога спокійніше донести йому інформацію, але виходило у нього це з натяжкою. Сам Накахара був близький до спалахування. – Він взявся незрозуміло звідки, пам’ятає лиш своє дивне ім’я, але чомусь свято впевнений, що вбив Морі. Сам факт існування цього хлопця, проти якого не просто є щось, а є ланцюжок Огая на руках, іде всупереч із нашою версією. Про це журналісти кричать тепер із кожного смітника. Ви хоч розумієте що це означає, пане Накахаро? Ми помилились, – хлопець уже впритул наблизився до Чюї, глядячи на того з гори у низ, все більше насідаючи і дожидаючись хоч якоїсь відповіді. Накахара зіщулився на місці, почуваючи себе максимально некомфортно. Чюя хотів відійти від Іоші, але відчув, як ноги неначе оніміли. – Що нам робити, пане Накахаро? – ім’я Чюї Іоші продавив особливо добре, доводячи напругу ситуації, що склалася, до свого апогею.

– Бляха, Іоші, – Накахара різко вирвався з оточення підлеглого і не стримав лайку, роблячи декілька невпевнених через кульгавість, але широких кроків у бік. Закидуючи капелюха назад на маківку, Чюя відвернувся до невеличкої картини соснового лісу, що висіла над робочим столом якогось співробітника. Накахара відчував на собі напружені погляди працівників прокуратури та його колег, що спостерігали за сценою повільного виїдання чайною ложкою мозку начальника незадоволеним підлеглим. – Ти наче вчора з академії випустився. Ми запросимо психолога для Достоєвського, витягнемо з нього максимум інформації, або банально дізнаємося чи бреше він і чи не зійшов з розуму взагалі. Якщо знайдемо докази його вини, то визнаємо свою провину і все буде добре, люди швидко забудуть, якщо ж ні, то ми мали рацію. Ми не перший рік працюємо разом, Іоші… Заспокойся, будь ласка.

– Як я можу бути спокійним? Накахаро, та ми в сра-

– Щиро перепрошую за запізнення, колеги, та пане Нахакаро, в особливості, – Дадзай впевнено зайшов у приміщення, притримуючи своєму напарнику двері, що намагався стримати простих поліціянтів від прошмигування під шумок у кімнату, аби піддивлятися за дійством зблизька.

Осаму високо задер носа, зображуючи смертну образу і неймовірну важливість, але Ацуші не міг стримати посмішку, розуміючи для чого весь цей цирк. Накахара, який тулився до стіни, ніби враз втиснувся в неї.

– Не дивіться на мою персону так приголомшено, я неймовірно вам вдячний за те, що попередили нас, людей, що офіційно ведуть цю справу, – Дадзай показово вклонився перед присутніми. – Саме ви, не журналісти! Вам, пане Накахаро, звісно ж, в особливості.

Дадзай надавив на останню фразу, оглядаючи Чую єхидним поглядом, що від дикого переляку ледь в бетонну стіну плечем не впечатувався. Осаму подумки похвалив Ацуші за те, що тоді зміг заспокоїти його, бо в приступі люті він би не помітив, наскільки зашуганим є Чюя після того, як з’явився підозрюваний. Дадзай посміявся собі під ніс, самовдоволено посміхаючись із такої картини, від чого очі Накахари лиш сильніше округлилися, неначе в очікуванні смерті.

– У будь-якому разі, – Осаму різко розірвав зоровий контакт із Накахарою та поглянув на кімнату допиту, де все ще сидів можливий вбивця Огая. Той крутив між пальцями ковпачок ручки й щоразу переводив втомлений погляд на поліціянтів, які наче знову ставили йому одні й ті ж питання: – що ми пропустили? Розкажіть, будь ласка. Хто він такий?

– Достоєвський Федір – той самий злий росіянин з американських бойовиків, – Чюя ледь перевів подих, опускаючи очі до низу в намаганнях хоч якось заспокоїти серце, що в приступі страху від того самого погляду карих очей ледь не вистрибувало з грудей, але все ж якось частиною розуму, що ще зберігала спокій, розумів, що Дадзай нічого йому робити не буде. – Коротше, – Накахара зробив глибокий вдих та видих, розуміючи як по-ідіотськи зараз виглядає перед усіма, але спробував не звертати уваги: – знає цей Достоєвський про себе стільки ж, скільки й ви, тобто нічого. Що в кабінеті Огая робив не пам’ятає, як пішов не пам’ятає, що робив тиждень до зізнання не пам’ятає. Взагалі як опинився в Японії не пам’ятає. Це багато вам говорить, пане Дадзаю?

– Достатньо, – Осаму облизав пересохлі губи та близько підійшов до вікна, намагаючись якомога краще роздивитися самого Федіра, що все ще відповідав на однотипні питання.

Невеликого зросту молодий хлопець, не більше 24 років, довге чорне волосся до плечей, очі яскраві фіолетові, великі синці під очима, що в тандемі з таким кольоровим поглядом здавалися ще більшими, та бліда-бліда шкіра, навіть жовтувата, наче приїхав цей пан зі справжнього засніженого Сибіру, що місяцями через постійні хуртовини не знає сонячного світла. Поводив себе Достоєвський невпевнено, але все ж уже трохи втомлено та знуджено через допит, який схоже тривав з того часу, як тільки він прийшов до відділку. Худі пальці зі шрамами на долонях, наче отриманими у бійках. Хлопець вельми дивної та незвичної зовнішності, що сильно б виділявся у натовпі, – зовсім не схоже на найманого вбивцю.

Через декілька хвилин над молодиком все ж змилюються та запрошують конвой. Вони швидко заходять і сковують Достоєвського в наручниках, із якимось німим питанням зиркаючи на поліціянтів, що тяжко зітхали, розуміючи, що нічого суттєвого вони не дізналися. Федір не пручався, навіть сам протягнув руки двом високим чоловікам, опускаючи погляд кудись у підлогу.

– То ви кажете, що у нього втрата пам’яті, – вголос подумав Осаму, кидаючи оком на звіт, який йому тільки що передав працівник прокуратури, що уважно слухав усю розмову у кімнаті допитів та записував. Дадзай швидко пробіг поглядом по ледь зрозумілому почерку, а потім розігнув спину та прохрустів нею. – Не думали, що він просто бреше? Або спіймав глюки якісь і це все розказав. Доказів же немає, чому не вигнали його одразу ж?

– А з чого ти взяв, що їх немає? – Чюя знову подав голос з іншого кута приміщення у момент, коли Осаму й сам, кинувши новий погляд на звіт, наткнувся на щось цікаве.

У здивуванні він підняв очі на Чюю.

Накахара тримав у руках невеличкий зіп-пакетик, у якому у світлі лампи на столі якогось працівника сяяла золота прикраса. Чюя підійшов до Дадзая та поклав речовий доказ тому прямо на звіт.

– Достоєвський прийшов разом із ним. Ланцюжок належав Огаю і швидше за все кров на ньому теж його. Також хлопець точно описав кабінет Морі з точністю навіть до пейзажу на картині. І клейонка… Він її описав теж. Прямих доказів немає, але це… Це вже не дозволяє відпустити його просто так. Замало доказів, щоб звинуватити, – Накахара з серйозним поглядом подивився в очі Дадзаю, знижуючи тон свого голосу. – Забагато, щоб відпустити.

– Генпнутися, – Ацуші не стримався, падаючи на вільний стілець та хапаючись за голову з квадратними від подиву очима після усвідомлення. Всі повернули свої погляди спочатку на нього, а потім і на самого Дадзая який із німим питанням вдивлявся в обличчя Накахари, і сам не вірячи в те, що почув.

В блакитних очах Чюї читалося чітке і ясне: «Я був би радий відповісти на всі твої питання, але не знаю як». Осаму просто не міг не опустити в мовчазній згоді очі.

Залишки злості на Накахару як рукою зняло.

---

Накахара та столичні не дарма так переживали: журналісти здійняли галас на всю країну і не бажали припиняти ні за які гроші, привертаючи «зрадою» тільки більше уваги до справи, якої пси з МВС так намагалися позбутися. Чюя, як примітив для себе Дадзай, і справді з останніх сил тримався, аби не послати лайкою всіх людей, що лізли до нього з питаннями навіть під час ланчу у якійсь найближчій до відділку кафешці, але банально не мав права – зробив би тільки гірше.

Осаму з уїдливою посмішкою на лиці спостерігав за капелюшником зі сходинки на порозі, спершись плечем об колону, коли той під’їжджав до прокуратури тепер лише чорною службовою Тойотою Камрі та пробігав цю дистанцію від стоянки для машин до головного входу зі швидкістю Усейна Болта, із надіями, що набридливі журналюги не встигнуть зреагувати на нього чи бодай не побіжать за ним. Що правда, Дадзаю і самому добряче так діставалося.

В очах всієї країни столичні були повними придурками, які хотіли приховати правду від простих платників податків, а Осаму – такий весь воістину святий коп та хороша людина, – розкрив їм очі та не захотів брехати, тож він – герой і до нього теж було б непогано почіплятися з дурними запитаннями про те, як він здогадався та чи не боявся піти проти таких високопоставлених осіб тощо. Дадзаю було аж якось ніяково зізнатися, що йому насправді було байдуже і та сцена була навіть не для їхньої інформованості. Все, щоб пограти на нервах Накахари та зайвий раз натикати палиць у колеса злому детективу.

Хоч офіс спеціального детективного відділу був на другому поверсі, Осаму все одно почувався ніби в акваріумі з цим постійно давлячим на мозок відчуттям того, що за тобою хтось спостерігає. А цього разу він так взагалі не витримав і пішов туди, де вікон, що виходили надвір, не було – підвал, де працювала Йосано.

Лабораторія Акіко завжди смерділа хлоркою у перемішку з освіжувачем повітря «Морський бриз». М’яке світло створювало якусь зовсім страхітливу атмосферу, особливо знаючи, що тут Йосано на запчастини розбирала трупи людей. На кушетці в кутку приміщення схоже лежало якесь тіло, над яким Акіко щось старанно видивлялася та колупала пінцетом з ваткою, час від часу змінюючи її на іншу та кидаючи використану в залізну посудину на столі, де довкола ще лежали якісь ганчірки та ампулки вишикувані в ряд. Їхнє справжнє призначення насправді цікавило весь відділок, але Акіко ніколи не зізнавалася.

Йосано обережно опустила пінцет з ваткою на сталеву тумбу по лівий бік від себе, потім взяла ватну паличку та почала щось тикати вже нею. За спиною жінки Дадзай насправді мало що бачив, тому просто сидів мовчки у кріслі у кутку та розглядав якісь пробірки на полиці з купою книжок поруч. Завершивши свою справу, Акіко взяла шматочок скла, зробила мазок по ньому ватною паличкою та поклала під об’єктив мікроскопа. Опісля вона накрила тіло скатертиною і вже повністю перемкнула свою увагу на вічко пристрою.

– Я закінчила, можеш підходити, – Йосано ледь підвищила голос, все ще пам’ятаючи, що в її лабораторії не слабке ехо. Надивившись вдосталь у мікроскоп, Акіко відсторонилась та зітхнула, стягаючи маску з носа та знімаючи бірюзові рукавиці, а потім повернулася до Дадзая, що повільним кроком підійшов до неї та застрибнув на стіл.

– І кожного разу, неначе вперше, мене лякає твоє лігво, Акіко, – Осаму накинув легку посмішку, закидуючи одну ногу на іншу та проїжджаючи поглядом по великій різноманітності інструментів і скальпелю, що небезпечно лежав поруч із ним у залізній посудині. Йосано помітила це теж і мала б попередити його про загрозу, але просто не бачила сенсу це озвучувати – Дадзаю так чи інакше все одно на техніку безпеки. – Все це приміщенні у владі мерців, а ти – їх холодна королева.

– Жартуй, Осаму, – Акіко помітила, як Дадзай приснув сміхом: – поки я в гарному настрої, – Йосано перевела погляд на папери, що лежали на її робочому столі – прямо поруч із Дадзаєм. Прудко вона вихопила з під ноги того документи та почала швидко їх оглядати. – Що ж ти зайшов без Ацуші? Ви ж наче разом зараз розслідування проводите.

– Він сам викликався сходити за результатами аналізів крові того росіянина та ланцюжка, – Осаму взяв до рук чистий, як він гадав, скальпель та став ним гратися, перевіряючи гостроту, але все ж єдиного злого погляду Акіко на це дійство вистачило, аби покласти все назад. – Потрібно було якось раніше за столичних прийти, а він погодився. А що ти поробляєш? Кого розбираєш?

Йосано якось загадково посміхнулася та схилила голову на бік, дивлячись Осаму прямо в очі.

– Морі.

 

Він тут. Вони в одній кімнаті. В закритому приміщенні.

 

Він тут.

 

Дадзай застиг на місці, відчуваючи, як вся його нижня половина тіла оніміла і не хотіла слухати жодної команди про рух хоча б кінчиком пальця. Пульс у геометричній прогресії набирав швидкість, а зіниці розширилися, проте перед очима детектива почало стрімко темнішати. Тіло почало точково пробивати страшним болем, але Осаму не міг навіть звуку подати. Він лиш застиг поглядом на фіолетових очах Акіко, яка зрозуміла все за декілька секунд.

Поки Дадзай намагався хоч якось повернути контроль над своїм збитим диханням та вгамувати тремтіння, Йосано дістала зі столу аптечку, із неї заспокійливе. Накрапавши декілька десятків краплин речовини у набрану в кулері склянку з водою, жінка поставила її поруч з Осаму, а сама знову стала перед ним та уважно подивилася в розгублені карі очі, опісля хапаючи руку детектива та міцно її стискаючи.

 

– Морі вже мертвий, Осаму. Він більше не загроза.

 

Спокійний та теплий голос жінки пробився у помутнілу свідомість Дадзая, розганяючи темряву прямо перед його очима. Детектив швидко поморгав очима, вириваючись зі страшних картинок минулого, що оточили його з усіх сторін і одночасно ніде, у реальність остаточно від повільного усвідомлення його втомленим мозком, що Акіко все ж має рацію.

Йому нічого тепер боятися.

 

Морі мертвий.

 

Перед очима почало розвиднятися: в лице Дадзая занепокоєно вдивлялась Йосано і він орієнтувався на це, намагаючись не губитися в темряві знову, наче її фіолетові очі це маяк посеред шторму. Тримаючи в руках склянку з розчином заспокійливого, вона виглядала наче Месія. Осаму більше не виглядав до смерті наляканим – лиш німим поглядом, без якихось почуттів, дивився на Йосано перед собою.

За декілька секунд детектив все ж розірвав зоровий контакт, приймаючи склянку та випиваючи весь вміст одним махом.

– Пробач, – Дадзай відвів погляд у бік та понуро опустив голову. – Я не хотів.

– Я б запитала тебе як давно ти з’являвся у пана Сакагучі, – Акіко забрала склянку назад та поставила її на стіл біля умивальника: – але певно, що і так все зрозуміло. Ти знову закинув?

– Давай не будемо про це, добре? – Осаму винно, але одночасно утомлено підвів очі на Йосано, схиливши голову на бік та прикривши очі через раптову хвилю розслаблення, яка прокотилася по його тілу. Голос його був тихий і хриплий. – Ми на роботі зараз. А до нього я обов’язково сходжу.

– Пробач, що спровокувала твою панічну атаку, – Акіко швидко склала всі інструменти до залізної посудини та переклала їх на тумбу, після чого й сама сіла на стіл поруч з Осаму, легенько штовхаючи того у плече та м’яко посміхаючись. – Хотіла впевнитись чи стало тобі краще… Я хвилююсь за тебе, Осаму. Тому, будь ласка, – Йосано заглянула у глибокі карі очі Дадзая, що дивились на неї з не властивим їм зазвичай сумом: – пообіцяй, що сходиш. Тобі ж буде краще.

Чомусь від цих слів у грудях Осаму потепліло. Йосано дивилась на нього таким ласкавим поглядом, наскільки це взагалі могли зробити її фіолетові очі. Чомусь поруч із нею Дадзай почувався як менший братик, якого його старша сестра завжди від усього і всіх захистить. Акіко погано вдавалося бути емпатичною та виражати якісь емоції, але заради Осаму вона готова була пробувати й пробувати знову – це змушувало Дадзая іноді навіть почуватися ніяково, але детектив би збрехав, якби сказав, що така турбота йому неприємна. «Який же я щасливий, що в мене ви є», – Осаму вже й сам давив дурнувату посмішку, відводячи очі та ховаючи почервонілі щоки. Про Огая на відстані 5 метрів під скатертиною Дадзай вже думати забув.

– Добре, – Дадзай трухнув головою, аби якось перервати щасливу ніяковість між ними, чим викликав у Акіко смішинку, а потім зіскочив зі столу: – давай тепер про роботу. Раз ти колупалася в…, – Осаму спробував тримати себе в руках і гучно ковтнув слюну, що назбиралася в роті за момент короткої паузи: -… ньому, то щось цікаве знайшла?

– Труп загалом чистий, – Йосано поглянула на тіло під скатертиною. – Що правда є деякі дивні речі, які мене збентежили. Можеш поглянути на фотоапараті, – Акіко кивнула в сторону тумби, де лежав чорний пристрій з довгим об’єктивом, на який свого часу їй скинулися всім відділком. – Я зробила декілька фото проблемних місць.

– Можеш почати розповідати, – Осаму двічі повторювати не довелося, тож він зробив два кроки вперед, схопив камеру і відкрив галерею, де було повно фотографій всіляких трупів. По спині пробіглися мурахи, але Дадзай не подав знаку, хоча по смішку Йосано десь у стороні було зрозуміло, що по ньому все було й так видно. Перша відкрита фотографія – чиясь бліда шия, на перший погляд, вона була чистою: – бачу чиєсь горло.

– Звичайне на вигляд, так? – Осаму кивнув під видих Йосано. – А так лиш здається. Там є невелике затемнення шкіри. Схоже, слід від ланцюжка, який приніс росіянин. Прошу перемкнути на наступний слайд, – Дадзай хмикнув і послухався, на що Акіко продовжила: – Також там є деякі видалені ділянки шкіри, але настільки глибоко, наче вирізали їх не для експертизи, а цілеспрямовано. І під ними були ледь помітні крововиливи. Там були синці, – тон жінки ставав все загадковіше, а детектив перемкнув на наступне фото. – Я помітила випадково насправді, але при інших умовах – навряд. Та й у звітах, які я читала по трупу, нічого про синці не було, як і про сліди від ланцюжка.

– Сліди ланцюжка? – Дадзай чомусь повторив уголос слова Акіко, переводячи погляд на неї. – Труп у першу чергу в прокуратурі опинився, так? І оглядали його під наглядом столичних швидше за все. Знали про зникнення ланцюжка і нічого нам не сказали? Ми б не втрачали час і шукали б його у місцях збуту коштовностей.

– Але дослухай, Осаму, – Акіко запхнула руки в кишені білого лікарського халата: – що найцікавіше: я захотіла поглянути на тіло сама зі… своїх особистих причин, – жінка прокашлялася: – не важливо. А коли надіслала запит до прокуратури від вашого імені – отримала різку відмову без ясних причин. Я декілька днів танцювала над ними з бубнами, доки вони не перестали брати слухавку. А в момент, коли з’явився той росіянин і був хаос у прокуратурі, я під шумок попросила напряму патологоанатомів, які тільки-но заступили на зміну, дозволу поглянути на тіло, а вони мені взагалі організували його транспортування. Я певно витратила всю свою вдачу на рік… Але не важливо. Важливий сам опір. Який у ньому сенс? Що від нас хотіли приховати? Побої Ога… його?

– Я знаю до чого ти хилиш, – Осаму пощурився, коли Акіко ледь не вимовила ім’я Морі, але втримався. – Не забудь вдягти шапочку з фольги, добре? – Дадзай не стримався і гучно приснув сміхом із дурного жарту під зле зітхання Йосано. – Та цей придурок Накахара хоче все зам’яти й тому наказав всім нічого нам не казати, бо ми заминати справу не хочемо. Він мене теж дратує зі своїм суненням носа туди, куди не слід. Павич блохастий бляха.

– Але це не просто «не додав у звіт», як із ланцюжком, це приховані сліди побоїв, які були завдані ледь не перед самою смертю, – роздратовано цокнула язиком жінка, потираючи перенісся. – Це перекриття вам кисню. Не кажи, що вони просто намагаються з упертості Накахари забрати у вас справу. Занадто наполегливо стараються, наче є в цьому якась конкретна ціль. Якщо вони не знають…

– Та годі тобі вже, – Осаму не витримав і перебив її. – Я тобі говорю: це закінчиться, коли я перестану воювати з Накахарою та подружуся з ним. Все це лиш із його легкої руки. А так їм без різниці. Знімай вже шапочку з фольги свою!

Йосано хмикнула, ображено схрещуючи руки на грудях та відвертаючись. Дадзай хоч і посидів декілька секунд у повній тиші, тримаючи глузливу посмішку на лиці, все ж не витримав та тяжко зітхнув, зістрибуючи і підходячи повільно до Йосано спереду. Осаму сумно поглянув на роздратовану Акіко, після чого міцно обійняв її, опускаючи голову на плече. Йосано довго не витримала і все ж розтанула, здаючись і тепло посміхаючись, а потім скуйовджуючи кучеряве каштанове волосся та проводячи паралелі з настільки тактильною дитиною перед нею із якимось кошеням.

– Не злись, – подав голос Осаму десь біля правого вуха Йосано. – Якщо тебе це заспокоїть, то я можу поговорити з першим патологоанатомом, що бачив тіло. Надішли мені фото, я йому їх покажу. Якщо столичні щось і баламутять – одразу буде по тому хлопцю зрозуміло.

– Та добре-добре, – кинула смішинку Акіко, пригладжуючи волосся Осаму, після чого відсторонилась і хитро поглянула тому в очі. – Але з Накахарою ти й справді потоваришуй. Якщо це все лише з його розбещеності, а мені просто здалося, що щось нехороше, – одразу по ньому буде зрозуміло.

– Не повторюй за мною! – Дадзай ображено надув щоки. – Не буду я з ним товаришувати. Він придурок рідкісний і Ацуші образив.

– Не думаю, що Ацуші пам’ятає ще хоч щось, на що можна йому можна було ображатися, – Акіко не витримала і гучно засміялась, стукаючи колегу по плечу, доки він ще щось бубнів собі під носа, схрестивши руки на грудях.

---

Кожен день ставав все тепліше та тепліше. На деревах почали з’являтися маленькі бруньки, віщуючи наближення квітня. Вечори ставали все затишніше, з кожним днем подовжуючи світлий час доби й роблячи ночі у рази тепліше. Більше не хотілося уникати виходу надвір через собачий холод, навпаки: люди намагалися якомога більше часу проводити на свіжому повітрі десь у парках, насолоджуючись сповна легким вологим вітерцем, і від того приємним для дихання повітрям. На вулиці почали запалюватися ліхтарі, збираючи довкола себе комах, що вже почали прокидатися від зимового сну. Приємна атмосфера завершення робочого дня.

Арета вже був не юним і, озираючись на молоденьких практикантів, іноді серце чоловіка починала утискати туга за старими часами, коли в жилах ще бурлила кров і хотілося розкрити всі злочини світу, коли скальпель ще невпевнено тримався у руках, а двокімнатна квартира, що пустувала після смерті коханої дружини, ще не пропахла хлоркою. Стіни сирого кабінету зі шпалерами в цяточку вже не так надихали, тварини у формаліні не викликали такого захоплення, грамоти не приносили відчуття гордості, але була лиш одна причина повертатися сюди раз повз раз – син, що підростав і хотів піти слідами батька. І нехай молодику ще вартувало пояснити, що нічого красивого в такій, м’яко кажучи, неприємній роботі нема, батько не хотів ламати мрію хлопця.

Нехай і доволі специфічну.

У сумку одразу ж полетів невеликий потертий синій гаманець, на якому була наліпка з якоюсь рейсерською машиною, за ним і папка з паперами, якийсь білий набитий конверт із шухлядки збоку, теплі в’язані рукавички, зарядка від камери, плитка шоколаду для сина. Стіл патологоанатома швидко прийшов у порядок, на що чоловік полегшено видихнув. Останній раз перевіривши чи всі звіти він відправив до столиці, Арета накинув на плечі чорну куртку, зверху в’язаний сірий шарф. Прудким рухом він вимкнув світло в кабінеті та попрямував коридором, прямо до виходу з центру, який вже як пів години стояв порожній, терпляче чекаючи охоронців, що мали заступити на зміну лиш через годину. Сьогодні всі співробітники розійшлися трохи раніше через свято.

Двері обережно відкрилися, пропускаючи чоловіка в темряву вечора. Попереду горіли ліхтарі, то затухаючи, то запалюючись, наче сірник, яскраво і тепло. Дув приємний вітерець, що огортав з усіх сторін, повітря прохолодне, запах дощу та трави – так пахнув останній робочий день у тижні Арети. Хотілося якомога швидше опинитися в теплій квартирі та з’їсти смачну вечерю, над якою так старався юний син. Арета без зайвого поспіху зашурхотів у кишенях, думаючи про щось абстрактне, а здалеку вже виднілася його рідна зелена потерта машина. Лиш декілька кроків зміг пройти чоловік за межі території центру, як його покликали.

– Доброго вечора, шановний пан Арето, – за спиною чоловіка почувся спокійний, але при цьому моторошний голос. Арета швидко обернувся та побачив у тіні молодика, що стояв спершись ногою об паркан та тримаючи руки в кишенях чорного пальта. Його лице прикривав темний шалик. Мурахи швидко побігли по спині Арети, доки він робив декілька невпевнених кроків назад. Рука в кишені міцно стиснула ключі. – Я до вас із діловою пропозицією. Ви відповідаєте чесно на декілька моїх простеньких питань, а я не показую генпрокурору те, що в цій папці, – молодик розкрив пальто, іншою рукою дістаючи із внутрішньої кишені якийсь паперовий згорток, що був підписаний величезними буквами «КОМПРОМАТ», та почав махати ним у світлі ліхтаря. – Ви ж розумієте що це, пане Арето?

Очі Арети злякано забігали по сторонах, він був готовий закричати в ту ж секунду, але в’язке усвідомлення, що почало захоплювати його свідомість, змушувало завмерти на місці та потупити погляд у той згорток. Чоловік одразу зрозумів про що йде мова. Але не повірив. Арета пересилив себе та зробив декілька кроків до незнайомця.

– Покажи що там, тоді повірю, – чоловік зібрав всі свої сили в кулак, аби вимовити це. Молодик у тіні хмикнув.

– Прошу.

Незнайомець протягнув папку, а Арета не чекав і секунди. Швидко вихопивши та відкривши згорток, на руках чоловіка опинилися звіти та фотографії, на яких був він та якісь ще люди з коробками в руках. Очі Арети округлилися від подиву та жаху. Чоловік підняв зляканий погляд на незнайомця.

– Копії того, що в папці, зараз лежать у кабінеті генпрокурора. Надійно заховані. Але якщо я відправлю йому ось це повідомлення, – молодик помахав телефоном, де було набране якесь СМС, – він знайде все. Як же ваш син буде жити без батька, якщо це станеться? – тон молодика був глузливо жалісний. – Га? Шкода так його буде. Якщо ви цього не хочете, то відповідайте на мої питання чітко і максимально детально.

Чоловік нервово закивав.

– Що ви знайшли на шиї Огая, раз видалили звідти ділянки шкіри? – питання прозвучало неочікувано спокійно, наче той, хто питав, уже знав на нього відповідь.

– Слід від ланцюжка, – ледь вичавив із себе Арета. – Клянуся, я нічого не знаю… Не показуйте це генпрокурору, благаю!

– Тихо, – рикнув незнайомець. Його голос ставав все більш роздратованим і злим, а сам молодик небезпечно наблизив палець до кнопки «відправити». – Чітко відповідай на мої питання, або ж сина свого ти побачиш лиш на його ювілеї в 40 років. Закину тебе за ґрати років на 20.

– Там правда був ланцюжок! – в істериці закричав чоловік, не витримуючи. – І синці, подряпини, наче він із кимось бився… А ще під нігтями були чиїсь частинки шкіри, які не належали Морі Огаю!

– А кому тоді? – у голосі незнайомця в тіні вчувалося дике нетерпіння і відверта роздратованість. Він ледь не попав по кнопці «відправити», чим змусив чоловіка тремтіти ще сильніше.

– Вони так і не зрозуміли! У базах такого ДНК немає, ми все перерили. З росіянином воно теж не збіглося.

– Чому тоді цього нема у звітах?

– Тому, що люди з МВС наказали мовчати та написати інший звіт, де це все не згадується! Місцевим заборонили й слово про те, що знайшли, сказати. Особливо Дадзаю Осаму! Погрожували звільненням та проблемами з законом.

Незнайомець замовк на декілька секунд, щось обдумуючи та бігаючи поглядом карих очей по землі, доки Арета ледь не гикав від жаху та прокльонів того, як він взагалі зв’язався з цим усім. Молодик важко видихнув.

– Хто саме наказав? – подав голос незнайомець у тіні, відштовхуючись від паркану. – Ім’я, прізвище? Не Накахара Чюя випадково?

– Ні, – зашмигав чоловік та покрутив головою. – Наказ із самої гори. Сином своїм клянуся, це правда!

Молодик затихнув ще на декілька секунд. Арета вже трохи заспокоївся, чухаючи носа та крадькома глядячи на незнайомця з кучерявим волоссям, яке трохи виблискувало у світлі ліхтаря. Але карі його очі, що знову опустилися на землю, було ледь видно. Аж раптом вони піднялися прямо на Арету.

– Чого дивишся? Лови, – незнайомець вийшов із тіні та запхав руки в кишені назад. Арета широко розкрив очі від подиву, але нічого не сказав. Дадзай оглянув того оцінювальним поглядом з ніг до голови, після чого промовив: – папку можеш лишити собі на пам’ять. Я не відправлятиму нічого генпрокурору, – очі чоловіка щасливо забігали по лицю Осаму, але той байдуже дивився кудись у бік: – але є одне «але», – Арета завмер. – Якщо тебе знову щось таке попросять зробити ці столичні собаки, ти дзвониш за номером, який лежить у тій папці, та повідомляєш мені про все. Також якщо ти їм не бовкнеш про те, що я говорив із тобою і про все знаю, я пробачу тобі твій «маленький проступок». Але лиш тоді, якщо ти цим справді кинеш займатися, – строгий погляд Осаму повернувся до очей Арети. – Якщо хоч одна з умов не буде виконана – я дізнаюсь. Мої очі всюди.

Небезпечна усмішка розпливлася лицем детектива, що злегка нахилив голову набік і вдивлявся у вузькі сірі очі чоловіка, які вже були обрамлені зморшками. Не витримавши гнітючої тиші, Арета в згоді закивав і проговорював: «Дякую велике, добра людино», – додаючи все більше розповідей про те, як йому та сину не вистачає грошей, раз він пішов на такий злочин – перепродаж препаратів. Осаму було відверто не цікаво все слухати, тож він лиш потупив погляд у землю, роздумуючи про все, що сьогодні почув. Насправді в голові сяяла найяскравіше лиш одна конкретна думка, яка його сильно непокоїла аж із моменту, коли Ацуші повернувся до відділку з результатами аналізів Достоєвського.

-… У його крові знайшли якийсь наркотик, – Ацуші втомлено впав на стілець за своїм робочим місцем, доки Осаму сидів на його столі та уважно слухав з паперами в руках. – Характерний. Але дуже непопулярний через специфічний ефект…

Арета став вдячно бити поклони та закинув сумку собі на плече, стискаючи в руках папку з документами, та розгублено сміявся, поки швидким кроком ішов до свого старенького Нісана Сільвії. Дадзай взагалі не чув що той сказав наостанок, тому відвернувся, коли машина чоловіка зрушилась із місця та поїхала у вечірню темряву.

-…Рожева Рябина, здається, – Ацуші почухав потилицю, закусуючи внутрішню сторону щоки, доки намагався згадати. – Я не впізнав назву, а столичні та працівники прокуратури так. Кажуть, колись був випадок гучний із цим наркотиком…

– Пане Дадзаю, все добре? – Ацуші прокашлявся та обережно трухнув плече колеги, через що той здивовано повернувся до молодшого. – Пан Арета вже як 15 хвилин поїхав, а ви просто стоїте і дивитесь у землю.

– Га? – Осаму швидко прокліпав очима, остаточно приходячи до тями. Детектив якось ніяково посміхнувся та почухав свого лоба, звертаючи увагу на Накаджиму. – Та мені просто здалося, що я його до чортиків налякав. Перегнув палицю. Такий зушагний поїхав. А… Ацуші?

Дадзаю нарешті дійшло, що перед ним стояв блідий, наче смерть, хлопець, який ледь утримував свій погляд на ньому. Ацуші хитало.

– Га? Що? – Накаджима підняв одну брову та здивовано кліпнув. – Що таке?

– Це я маю питати тебе що таке, – Осаму насупив брови та взяв до рук запропоновану Ацуші каву. – Що з тобою? Ти захворів?

– Та трішки, – Накаджима винно посміхнувся та шморгнув носом, але видно, що не хотів про це говорити. – На вихідних пролікуюся і з понеділка на роботу. Все буде добре, не хвилюйтеся. Краще розкажіть що далі?

Мізки Дадзая швидко запрацювали і прийшло усвідомлення того, що захворів Накаджима саме тоді, коли вони сиділи у сирій прокуратурі та чекали на звіти, що мав передати якийсь слідчий. Дарма тоді Ацуші відмовився сходити до якогось кафе та зігрітися. Навіть самого Дадзая приморозило так, що він не відчував своїх пальців на ногах ще довго. Осаму тяжко зітхнув, але згодився перевести тему.

– Нічого, – покрутив головою Осаму. – Ми дізналися, що наш хлопець із кимось побився перед своїм «стрибком віри». Цим «хтось» росіянин не є, значить був із ними хтось ще. Це поки все, що в нас є.

– Негусто.

– Ну і столичні не очікували появи Достоєвського, – підбив радше для себе підсумок Дадзай, але Ацуші не здивувався тому, що говорив напарник, – той уже встиг розповісти про версію Йосано. – Не були б вони такі зацікавлені в ньому, якби знали його. Зацікавленіші, ніж ми, – Осаму посміявся й сам.

Раптом на нагрудній сумці Ацуші почулося кректання рації, а за декілька секунд – вже у Дадзая. В етері панувала загадкова дивна тиша, яка розбавлялася електронним шипінням, але обидва переглянулися в нерозумінні чому апарати взагалі подали якийсь голос. Зненацька пролунали гучні постріли та крики, на що слідчі ледь не підскочили на місці. Ацуші злякано схопив рацію до рук та почав вслухатися в те, що лунало з неї. Різко прозвучала автоматна черга та важкий скрегіт металу. Крики почулися вже трохи далі, але все ще гучно. Зовсім близько до рації по той бік етеру почувся відчайдушний крик якогось чоловіка, але розібрати що він говорив не вдавалося. Раптом він прокричав прямо в рацію:

– «Йокогамський парк, перестрілка двох банд! – чоловік тяжко дихав, а на фоні було чути клацання запобіжником пістолета. – Імовірно це Вівці та Вовки! Терміново надішліть підкріплення до центрального входу! Нас дуже мало, багато поранених…!»

Етер був перерваний гучним пострілом.

Ацуші злякано смикнувся, ледь не кидаючи рацію на землю. Дадзай і секунди більше не чекав, він швидко попрямував до дороги, тремтячими руками швидко набираючи якийсь номер на телефоні.

– Пане Дадзаю! Куди ви? – кричав у слід Накаджима, намагаючись хоч трохи наздогнати старшого, але неймовірної сили слабкість забирала будь-які сили зробити хоча б декілька кроків. Ацуші безпомічно тягнув руку за детективом, доки той розчинявся у вечірній темряві вулиці, там, де вже не дотягувались теплим світлом ліхтарі.