З Небес на Землю

Тоді…

Сем Вінчестер вважав, що повноправно отримав своє місце на Небесах. Справедливо чи ні – але вважав. І не дорікав собі, що дожив до поважного – не враховуючи багаторазові помирання-воскресіння – віку, та зрештою пішов в оточенні рідних, як і мріяв все свідоме позамонстрове життя. Сем Вінчестер стільки разів розпоряджався своєю душею: продавав її, обмінював, втрачав, повертав, лишав у заставу… Що ця душа мала б давно забарикадуватися на якійсь хмаринці біля Небесної бібліотеки і не реагувати на заклики тіла. Тіло у Сема Вінчестера було на диво авантюрне і в халепи втягувалось залюбки і повністю, особливо пʼятою точкою. Але навіть воно втомилось та потребувало вічного спокою.

Сем Вінчестер вважав, що нарешті знайшов заслужений спочинок.

Світова несправедливість вважала інакше…

Зараз…

– Якого дідька?!

Крізь наче товстезний прошарок вати до Сема долетів голос Діна.

Відкрити очі і побачити, де знаходиться брат – та і він сам – Сем не зміг. Кілька спроб відняли стільки сил, наче він пробігся марафоном і дорогою переміг Смерть, Порожнечу і Бога, якщо б ті обʼєдналися у своєрідну Тріаду.

– Дін? – нарешті спромігся прохрипіти Вінчестер-молодший.

Наступної миті вся важкість злетіла, і від несподіваного полегшення Сем схопився на ноги і ледь не втратив рівновагу.

– Якого бісового дідька?! – невибагливо добираючи вирази, повторював Дін, але відповіді чекав не від брата.

Сем озирнувся – вони вдвох знаходились у лікарні. Судячи з логотипу на фотографіях зі стіни – центральна міста Вайомінг.

На Небеса це було не схоже.

Як не були схожі на апатичних та врівноважених янголів два медбрати, які намагались вкласти Діна назад на койку і вколоти йому якусь рідину.

– Семмі! – нарешті помітив брата Дін.

Це додало чоловіку сил, він вирвався з захвату і в два стрибки опинився поряд з Семом. Коротко скомандував:

– Забираймося звідси! – схопив брата за руку і потягнув на вихід з палати.

– Містере Вінчестере, – закричав їм в спину один з медбратів, – ви не можете! Вам треба лежати! У вас хіміотерапія за годину!

З оперативністю двох молодих вовкулак просуваючись коридорами клініки, Сем і Дін шукали можливість сховатися і переварити те, що відбувалось.

Ось попередньої миті ви в Раю, кожен займаєтеся своїми “душевними” справами – і ось наступної: вже в безглуздій втечі від санітарів. Те, що їй якогось хріна знову повернули на Землю, не викликало сумнівів. Тільки шалену лють.

За черговим поворотом вони побачили пожежні сходи і попрямували туди. Семові було зручніше – на ньому були джинси, черевики та сорочка. Діна ж повернули в самій лікарняній робі, яка постійно намагалась розвʼязатися і оголити його тили. 

Рятівний пожежний вихід був вже зовсім близько. Санітари не переслідували.

Дін і Сем похапцем вискочили на майданчик третього поверху. Сем встиг Збігти вниз на кілька сходинок, моторно оминувши людину, що піднімалась назустріч. Дін виявився менш уважним – а тому менш спритним, і на ходу врізався у відвідувача.

– З дороги! – гаркнув Вінчестер і хотів підштовхнути перешкоду, коли його запʼясток несподівано перехопила сильна чоловіча рука.

– Привіт, Діне.

Сем Вінчестер вважав, що в дежавю вірили тільки наївні дівчатка. Дін вважав, що Сем і є наївна дівчинка. Втім обидва відчули як всередині все перевертається від до біса знайомої ситуації.

Перед ними стояв Кастіель.

Вони вже стільки разів проходили ці зустрічі, що алгоритм одночасно привів всіх трьох до одного питання:

– Ти янгол чи людина?! – хором спитали Дін і Сем, а Кас тим часом вже відповідав:

– Я не маю сил янгола, отже я людина.

– Але ти знаєш, що відбувається? – як найкмітливіший одразу уточнив Сем.

– Не знаю, – розчарував його Кастіель.

– Очешуїти.

Насправді, Дін не стільки висловив невдоволення ситуацією, скільки раптом зрозумів, що окрім лікарняної сорочки більше ні у що не одягнений. І те, як протяг на сходах безсоромно заповзає під тканину і холодить все, що має захищатися білизною, йому дуже не подобалось. Як і те, що він ледь не голяка стояв так близько до Кастіеля, який досі тримав його за запʼястя і звично не думав відходити на відстань гідну зватися персональним простором.

– Касе, я… Відійди.

Сказати це рівним голосом вийшло приблизно так само, як ігнорувати власне пришвидшене серцебиття. 

– Перепрошую, Діне, – янгол, якого повернули на Землю людиною, слухняно дистанціювався.

Дін перехопив його погляд. Перед очима в мить стала їхня остання зустріч. Судячи з теплоти, якою наповнились сині очі, Кас згадав той же момент.

Дін опустив погляд і сковтнув. Вони обидва памʼятали, що тоді сказав Кастіель. Сказав – і віддався Порожнечі. Замість Діна. Як Порожнеча забрала Смерть, а, здавалось, і щось те живе, що тримало.

Чого Кастіель не знав – це про порожнечу, яку він лишив у Дінові. 

Відчуваючи, як глиба сороміцького жару накриває його, Дін почервонів. Рятівна злість заповнила його і він впер вказівний палець в Сема:

– Якого біса тут відбувається, скажи мені?!

– Звідки я можу знати?!

– Саманта, ти помер старим дідуганом, а отже вважаєш себе ще більш розумним та досвідченим! Не применшуй, а вигадай щось! Інакше я збожеволію!

Сем розгублено подивився на Кастіеля. Якщо хтось і міг знати наміри Небес, які виплюнули братів Вінчестерів назад у грішний світ – то лише він.

– Ви маєте зрозуміти, що Порожнеча мені теж не розщедрилась на підказки.

– Очешуїти.

І знову окрім опису ситуації Дін висловив ще одне – свій стан. Перед очима враз стало розпливатися, ноги зватніли, а в горлі пересохло.

– Діне! – брат і Кас водночас підхопили його під руки, не дозволивши завалитися на сходи.

– Вони щось казали про хіміотерапію, – згадав Сем.

Наступні півгодини були хаотичними. Кастіель підтримував Діна під лікті наче найтендітнішу порцелянову статуетку і допомагав дійти до палати. Сем носився поверхами, розбираючись у лікарям, призначеннях та діагнозах.

Дін провалювався в небуття, повертався у свідомість і знову втрачав звʼязок із реальністю, періодично буркочучи щось про “справжню чоловічу міцну дружбу, де незаборонено любити один одного”.

Заради повної картини, варто було б ще раз повернутися до Каса, який ні-ні та й думав, що лікарняні сорочки мають бути значно довшими і цупкішими, аніж вони є.

Через демарш хворого сеанс хіміотерапії відклали. Дін спав, Кас сидів на стільці поруч із ліжком і обережно тримав чоловіка за руку, коли до палати зайшли Сем та лікар.

– …це нетипове ускладнення, коли шкіра наче відшаровується, у моїй практиці такого не траплялося, – лікар років пʼятдесяти серйозно дивився на Сема через окуляри, видно не вперше пояснюючи стан Діна. – Рак шкіри, як і взагалі природа онкології, а також реакція на лікування… Це все індивідуально сприймається, і ви маєте готуватися до будь-якої… реакції.

– Але ж він… – Сем мало не ляпнув, що Дін щойно повернувся з Небес, – …він, ну, як довго вже хворіє?

– Він у нас, – лікар насупив брови і почав гортати чарт із записами, наче йому самому було дивно, що Дін знаходиться в його відділенні явно не перший день, – тут вказано, що вже кілька місяців. Дивно.

Кас і Сем обмінялись поглядами. Лікарю явно промили мозок, наділивши частковими потрібними спогадами. Але хто і навіщо?

– Загалом, стан задовільний, як на його стадію, – резюмував лікар, але раптом його погляд став наче скляним, а голос заскрипів як запис зі старої плівки. – Все погіршуватиметься з дня в день. Має знайти свою долю. Ніхто не має піти, не знайшовши свою долю. Він знає, хто вона. Вона була поруч. Вже була його. Не втримав. Втратив. Хай знайде долю, інакше помре. І тепер чекатиме пекло, а не рай. Ха-ха-ха.

Сем як і Кастіель настільки не очікували подібного, що не помітили, як Дін прийшов до тями і разом з ними слухав послання від невідомих сил.

– Випишемо вас завтра зранку, а поки гарненько виспіться! – життєрадісно закінчив напуття лікар, ставши знову собою. – Гості можуть забрати вас завтра о 7.

Всі троє чоловіків в різнобій закивали. 

Вони звикли до втручання в життя і тіла інших всілякого надприроднього. Але питань після першої відповіді стало тільки більше.

– В якому сенсі кожен має знайти свою долю? – не переживаючи здатися лосем, перепитав Сем. – Хіба долею Діна не було врятувати світ? 

– І я її виконав, взагалі-то! – погодився з братом Вінчестер.

– Думаю, вони про справжнє кохання, – висунув теорію Кастіель, уникаючи дивитися Дінові в очі. 

Від Сема не сховалось те, з якою делікатністю екс-янгол перед тим випустив долоню Діна зі своїх.

– Вони, хто б це не були, реально вважають, що прикутий до лікарняного ліжка я зможу знайти своє кохання?! Хіба що це крапельниця! Доля, яка весь час була тут, а я й не помічав!

– Діне, – Сем спробував заспокоїти брата, але того вже несло.

– Ні, Семмі, ти подумай! З моєю вдачею – крапельниця – це саме те! Або поліцейська машина! О, або це Дєтка! Нікого немає кращої за мою Дєтку! Не може ж це бути якась банші, правда?! Я знову загнав нас в чергову пастку.

Словниковий потік видихся, як і сили Діна.

– Ти маєш серйозно подумати, про що казав лікар, – занудно порадив Сем, дивлячись на годинник. Восьма вечора, шлунок нарешті згадав, що від моменту повернення в світ, не отримав і крихти. – Склади список можливих людей може?

– Ти чув лікаря – “вона” була десь поруч, – Дін відмахнувся від думок, наче ті були піснями Тейлор Свіфт. – Це точно Ліза. Не уявляю, як і де її шукати, але з усіх варіантів, вона – єдина жива. Принаймні, сподіваюсь на це. Або Джо? Може вона повернулась після нашої останньої заворушки? Я б запросив її на пиво.

– Ліза? Ти ось так одразу зрозумів?

– А хто ще? “Доля, яку ти втратив, але яка була твоя”, бла-бла. Я жив з Лізою, памʼятаєш? Поки ти бездушно полював на всіляких нечистих і пив демонічну кров. 

– Кров я пив до цього.

– Як скажеш, Саманта, це ти ведеш щоденник. 

– Принаймні це не я, хто вирішив померти без своєї долі, щоб нас знову викинуло з раю.

Перепалка братів була настільки звичною, що захопила обох, наче і не було всіх тих років, які Сем прожив до старості окремо. Це допомогло зробити все, що відбувалось, більш нормальним. Типово таким вінчестерським.

– Ми з Семом переночуємо десь поблизу, – заговорив Кас, і голос його був ще нижчим ніж зазвичай. Навіть якимсь глухим.

– Дякую, старий, – Дін посміхнувся, розслаблений після ліків та гарного словесного пінг-понгу.

– Спробую звʼязатися з кимось зі своїх контактів на Небесах, можливо, вийде. Діне, я допоможу тобі знайти… – Кас зробив надзусилля, але так і не вимовив “Лізу”. – …знайти твою долю.

– Дякую, старий, ти найкращий. Янгол чи людина, ти крутий друг.

– Звісно, Діне. Спи. 

Сем спостерігав за прощанням мовчки. Він хмурив брови і стискав губи, наче в голові крутилась якась здогадка, що ніяк не могла оформитись в повноцінну думку. А спитати він не наважувався. Те, як Дін не міг дивитися в очі Джеку, повідомляючи про загибель Кастіеля, довгі роки переслідувало Сема в нічних снах. І весь час перед тим як прокинутись, Сем чув слова брата: “ти сильніший за мене” і кричав у відповідь, що той не знає, що таке залишитися єдиним живим, не знає, чого варте почати жити знову, що самотність гірша за смерть. А потім прокидався і вибачався, що налякав дружину, йшов заколисувати сина.

– Ходімо, Семе, – голос Каса повернув його до їхньої нової реальності.

– Дивно, що я повернувся молодим, – вже в номері мотелю зауважив Сем.

Мотелі в маленьких містечках залишились такими ж, якими чоловік їх запамʼятав. – Ми навіть не дізнались, який зараз рік.

– Вітаю в моєму світі, – Кастіель пожартував, не посміхаючись. – Де час плине окремо від загального життя.

– Думаєш, це він нас повернув?

– Джек?

– А хто ще?

Кас не відповів, влягаючись спати і згадуючи, як колись Дін змушував його виконувати людські гігієнічні ритуали перед сном. Все хотів зробити з янгола нормальну людину. Кастіель не знав, чи варто звертатися до Джека за відповідями, не знав, чому Порожнеча відпустила його і чи назавжди. Але думати про це було не так дискомфортно, як про майбутні пошуки Дінової долі. Можливо, це було покарання від Порожнечі? Допомагати Діну шукати любов свого життя після свого освідчення? Після кропіткого облаштування раю найменшими дрібничками, які б порадували Діна? Після марних надій, що той спробує вийти на контакт і прикличе?

Сем Вінчестер багато чого побачив за довге земне життя. Не побачив він як виросли його онучки, доньки малого Діна. Як завели нового собаку і навіть двох кошенят, що виросли у товстезних рудих котів і захищали будинок разом з хвостатим другом від бродячих псів. А ще Сем Вінчестер ніколи не бачив спокійнішого і щасливішого Діна, аніж той був на Небесах. І ніколи не вірив йому менше, ніж коли той казав, що його неземному щастю немає меж, адже всі близькі поруч в будь-яку мить, і нарешті він може бути собою.

Але Сем Вінчестер теж ніколи не кликав Каса на покатушки з Діном у їхній небесній Шевві. І ніколи не розказував, як таки запрошував Джека і Кастіеля на пиво і не знав, що відповідати на мовчазне питання Каса, чи приєднається цього разу… ще хтось.

***

Ранок почався для Діна блювотою на подушці і перевʼязкою. Змушуючи себе ніяковіло посміхатися молоденькій медсестрі, Вінчестер незграбно допомагав їй перевдягати власне кволе після нудоти тіло. На лівій руці відшарувався невеликий шмат шкіри, рана не боліла, але вираз старанно прихованої відрази на обличчі медсестри змусив Діна зашарітися і бурмотіти щось у виправдання. Коли повʼязку було накладено, дівчина блискавично щезла з палати, прихопивши книгу, яку читала під час чергування. Дін встиг побачити обкладинку – чергова сага про вампірів.

– Така чутлива, – в Дінові нарешті прокинувся захисний сарказм, – точно не моя доленька. Уявляю, який Кіндрат її обійняв би, побач вона реального кровопивцю.

Власна смерть згадалась, наче це сталося вчора. За цим спогадом замайоріли спалахи: небеса, Боббі, батьки, Імпала, багато музики, довгий шлях, жодних пішоходів, обмежень і поліцейських, максимум швидкості і свободи.

Смерть Каса.

До прощання з Семмі Дін щиро вірив, що всі сльози тоді залишив у бункері, в кімнаті для тортур. Вони все лилися і лилися, наче замість грудної клітини в нього був колодязь, в який запустили насос. Він ридав до хрипу, але вперше – без люті, не бажаючи кулаками вимістити біль в ударах, розбиваючи в кров шкіру.

Діна пересмикнуло. Шкіра. Тепер гидко промовляти це слово – шкіра стала вразливістю, а бути вразливим Дін не любив попри всі смерті, які пережив.

– Дін, ми не знайшли сукні твого розміру, але з ночнушкою час прощатися! – В палату життєрадісно увірвався Сем.

– Міг поділитися своєю спідницею, – єхидно відбив подачу Дін, випутуючись з-під ковдри.

– Не міг, я всі лишив у минулому житті, – Сем не залишився в боргу і жбурнув у брата одягом.

– А де Кас?

– В реєстратурі, робить копії твоєї історії хвороби і вивчає хід лікування.

– Хоч комусь не начхати на моє життя, – Дін посміхнувся, уявивши як Кастіель прискіпливо випитує у лікаря всі можливі ускладнення і методи протидії.

Сем відвернувся, даючи братові можливість переодягнутися в цивільне.

– Дідько! – Дін зашипів від болю, коли стягнув сорочку і разом з нею з нього зліз черговий шмат шкіри з-під правої лопатки. – Не повертайся, Саманто, бо відкачувати тебе немає часу. Поклич медсестру, мені… потрібна перевʼязка.

– Добре, чекай.

Кас не піднімався до палати Діна, зосередившись на всіх необхідних процедурах та ліках. Він планував засвоїти всю інформацію та зібрати необхідне для довгої дороги.

Його рухи були різкішими ніж зазвичай, губи зведені в тонку лінію, а очі – примружені, що видавало напругу і злість. А сердився він на Джека, який не відповідав на його виклики. Кас ненавидів почуватися маріонеткою в чужій грі. А коли гра стосувалась не його, а Діна – лють помножувалась на десять.

Звісно, можливо, їх повернув і не Джек, але тоді хто? З якою метою? На як довго?

Жодної відповіді – це бісило Кастіеля, і час з Порожнечею не додав колишньому янголу ангельського терпіння.

Чому його повернули без сил?

За це Кас гнівався і на себе, наче наявність вищих сил – це те, що він мав би вже навчитися контролювати.

Діну дуже хотілося накульгувати, згорбитись і замість крокування геть з лікарні – повернутися на койку і тихо здохнути, повернувшись назад в свій рай.

Звісно, ніхто такого полегшення йому не подарував.

– Семмі, треба знайти якесь авто, бо піший спринт я не потягну, – забивши на сором за власну слабкість, зізнався Дін і зніяковіло махнув рукою Касу в знак привітання.

Кастіель кивнув у відповідь. Навіть такі прості слова, як “привіт”, недомовленості зависли між ними.

Сем ненавидів, коли Дін і Кас вели себе ось так. А згадати остогидлий стан третього-зайвого-але-й-необхідного виявилось досить просто.

Десять секунд хорового мовчання здались нестерпними не лише Сему. Дін молився Джеку, щоб той додав йому сил не розпластатися на підлозі і не зганьбитися, якщо раптом вся його шкіра вирішить відшаруватися водночас. Бути чемним з Касом і братом потребувало додаткових емоційних зусиль. І так, колись Дін поклявся ніколи не вести себе як дупозад, якщо Кас колись воскресне. Але… В раю плин буття був інакшим, завжди здавалось, що покликати Каса можна… ну, в інший момент, коли вже нарешті Дін насититься вдосталь часом з рідними. А потім помер Семмі і розділив рай. 

І переносити стало ще легше – допоки не перестане бути страшно, що за словами Каса стояла якась тема, яку піднімати Дін не хоче. І тому краще зустріч відкласти ще на трохи… вічності.

Або поки хтось не викине вас з Небес назад у людське життя.

***

Мовчання перервав Кастіель. Він довго розглядав свої черевики, потім – історію хвороби, яку тримав наче слово Боже. Потім наважився заговорити:

– Хто б не повернув нас, має гарне почуття гумору. На стоянці на нас чекає авто.

Він підняв руку і розкрив долоню, наче фокусник.

Дін схопив гарно знайомі ключі.

– Не може бути! Дєтка!

Сем насупив брови, але зрештою недовірливо посміхнувся:

– Видно, ці хтось зацікавлені, щоб Дін пошвидше знайшов свою долю.

– Може там ще адреса Лізи під двірники підкладена?! – загоготав Дін і рішуче почимчикував на вихід, не приймаючи спроби Сема підтримати себе під лікоть.

Кастіель не одразу послідував за братами, певний час просто дивлячись Діну у спину.

Трильйон років тому він вже боявся втрутитись у спроби Діна налагодити побут з Лізою та її сином. Наслідки були каталевіафанічні. Але чи мав він цього разу право переконувати Діна в чомусь, вимагати переосмислення, якщо пообіцяв допомогти? І особливо після того, як визнав, що справжнє щастя не в отриманні бажаного, а у наявності його як такого?

Не знайшовши однозначного рішення, Кас приєднався до Вінчестерів вже на стоянці.

Брати сперечалися – на що Кастіель закотив очі і звично помолився за розсудливість для обох. Звично і даремно.

– Кажу, маємо спершу заїхати до твоїх! Невже не хочеш побачити онучок?!

– Діне! Вдячний за таку саможертовну турботу, але я не прагну, аби діти мого сина стали заїками, бо побачили діда, який воскрес та ще й омолодився на років сорок!

– Твій син також полює, думаєш, дівчатка не в курсі?

– Сподіваюсь, що ні! 

Дін цокнув язиком і змовницьки підморгнув Касові, очікуючи підтримки. Такий абсолютно властивий колишньому Діну жест викликав у янгола змішані почуття. 

– Діне, давай знайдемо Лізу, поки в тебе ще залишився твій шкіряний костюмчик, а потім вирішимо, чи заїдемо до моїх нащадків.

– Знаєш, може ти і повернувся, виглядаючи на тридцятку, але в душі ти стариган!

– Ти головне памʼятай, що ми знову на Землі, а отже діють правила дорожнього руху!

– Ста-ри-ган!

Дін сів за кермо, ігноруючи явний дискомфорт від бинтів, які стискали його тулуб.

Кастіель, розташовуючись на задньому сидінні, відчув докори сумління. Він був щирим у своєму зізнанні і розумів зараз, як і тоді – Дін ніколи не буде його, не буде з ним. І його це влаштовувало, він отримав від Діна щось набагато більше ніж будь-хто – сенс життя, не свого – а взагалі сенс всього живого. Існування заради можливості любити, створювати в імʼя любові, відчувати себе чимось більшим, ніж одна жива істота. Кастіель з моменту першого дотику до Душі Діна в Пеклі більше жодного разу не почувався самотнім. Адже саме Дін показав йому, що світ – це вже причина любити його, адже в ньому існує стільки всього прекрасного – особливо бджоли – і стільки людей, унікальних, глибоких, справжніх. В цьому світі існував Дін – і янголу, який виконував накази Батька і Небес, відкрилась істина. 

Тож Кастіель не брехав, коли освідчувався Діну – він не чекав відповіді, було достатньо просто озвучити те, що так давно він плекав всередині своєї янгольської сутності. І отримавши зараз нову місію – допомогти своїй людині завершити земне життя, він не міг знехтувати Діновою довірою.

***

Їхали довго – до штату, де востаннє жила Ліза, було дві доби безперервної дороги. Втім всім трьом необхідно було спати, а ще – Дінові процедури вимагали статичного лежання та спокою.

На другий вечір, сидячи в черговому мотелі, Сем пив пиво, Дін кидав в нього злісні погляди і періодично просив зглянутися і дати хоча б допити пляшку, якщо цілу йому не можна через ліки.

Кастіель ініціативно викликався завітати до місцевого відділку поліції та розпитати про Лізу Брейден або її сина Бена. Сем не хотів залишати Діна одного. Точніше, одного з пивом і доступом до мініхолодильника. Тому погодився. Діна ніхто не питав.

– Хіба ти не просив Каса стерти їй памʼять?

Дін боявся цього питання. Частина його досі боролася за те, щоб ніколи не зʼявлятися на порозі колишньої любові і знову не псувати їй життя.

– Семмі, якщо вона мене не згадає, або не зацікавиться мною зараз – ми просто поїдемо. 

– Просто поїдемо? А як же умови?

– Ми досі не знаємо, хто це влаштував! Може це взагалі якийсь жарт. Ну знайду я Лізу, ну зʼясую, що вона – кохання всього мого лайнового життя! І що далі? Залишуся з нею доживати до старості? Чи в ту ж хвилину дам дуба і опинюсь знову в раю? Які правила цієї гри, Семмі? А ти ще й пивом не ділишся, сучка.

Сем зі смішком допив останню пляшку пива і з насолодою потягнувся, випрямивши довгі ноги під столом, за яким сидів.

– Допомогти з перевʼязкою?

– Сказав би, що тільки через мій труп, але без цього можу наблизитися до цього стану.

– Заткнися і знімай куртку.

Коли Дін, стиснувши щелепи, намагався вкластися в ліжко, а Сем вже пішов в душ, до номеру повернувся Кас. Він застиг на порозі, спостерігаючи, як перебинтована рука Діна тремтить від напруги і намагання підтягнути край ковдри.

Не повертаючись до друга, Дін промовив:

– Я ціную твою чуйність, але дозволяю допомогти. 

– Шляхетно з твого боку, Діне, – Кас не ворухнувся.

Міміка Вінчестера змінила кілька виразів, перш ніж він повернув обличчя до ангела.

– Допоможи, будь ласка, – спародіював Дін тон випускниці церковної школи.

– Я ще розумів, чому ти був засранцем після Пекла і Чистилища. Але після Раю поводишся так само.

Дін посміхнувся. 

Кастіель дістав з кишені якийсь спрей і побризкав собі на долоні перш ніж підійти до Вінчестера і торкнутися його.

– Що за хрінь?

– Дезінфектор, побачив у дівчини на ресепшн. Вона пояснила, що зараз всі так роблять.

Погляд Діна відверто потішався з ангельскої манери переймати земні звички людей, але вуста так і не випустили жодного їдкого коментаря. Втім Кастіель дуже уважно розглядав ці самі вуста, спершу очікуючи дотепів на свою адресу, а потім просто милуючись. Бо у Діна Вінчестера були саме такі вуста, які подобались Кастіелю.

– Кас, чоловіче, я… змерз.

– Точно, пробач, Діне.

Переконавшись, що закутав Діна по самі вуха, Кастіель сів на своє ліжко і доповів:

– В поліції не знайшли дані про місцеву Лізу Брейден, зате знайшли одну в Мінеаполісі і одну в Каліфорнії. У обох є діти, але запит на їхні імена лише завтра буде.

– Не густо.

Вони замовкли. Дін подивився на друга, роздумуючи про щось своє, і раптом рішуче почав:

– Касе, я хотів спитати…

Двері у ванну відкрились, Сем, розпарений і загорнутий у рушник по пояс, задоволено повернувся до кімнати. 

– В раю дуже не вистачає гарячого душу.

– Тобі лише б мити волосся з кондиціонером, – миттєво підколов його Дін, щоб брат не помітив, що перервав якусь бесіду.

– Завтра поліція уточнить дані, і вирушимо далі, – діловито відрапортував Кас, зрозумівши, що Дін не продовжуватиме своє питання.

– Домовились, тоді я спати, – Сем в два кроки опинився біля свого ліжка, швидко вклався і на відміну від брата та Каса вже за мить хропів здоровим сном.

– Щасливий придурок.

– Він дійсно прожив щасливе життя. З родиною. Він знайшов свою долю і не побоявся дати їй шанс.

– А я побоявся?

Прямого питання злякались обидва. Надто гучно і двозначно воно прозвучало для обох.

Погляди зустрілись, і Дін через мить опустив очі.

– Тобі треба поспати, – глухо порадив Кастіель і відправився до ванної.

– Касе…

– На добраніч… Дін.

Скільки б Вінчестер не намагався дочекатися янгола з душу, та втома і виснаження взяли своє.

Кастіель же просто чекав, щоб до хропіння Сема додалось басовите сопіння.

Сон не йшов до половини ночі, думок було багато.

Кастіель не мав сили повернути Лізі памʼять. Можливо, він мав допомогти їй згадати Діна без сил? Або просто посприяти Діновій харизмі, в яку Ліза закохається знову, варто тільки знайти жінку серед всіх Ліз Брейден?

Як цікаво. Коли вони командою, сімʼєю боролися з демонами, богом, найдавнішими істотами… Діна вважали зручним інструментом батька, а ким вважали Кастіеля? Зручним помічником? Додатком до братів Вінчестерів? Зручним вірним зброєносцем?

– Джеку, навіщо ти мене повернув? – прошепотів Кас у темряву, але звісно, ніхто йому не відповів.

***

Поліція підтвердила адресу Лізи і Бена Брейденів у Мінеаполісі. Сем допитливо подивився на Діна, Дін посміхнувся і надав обличчю максимальної впевненості.

Кас відвернувся і до самої машини не промовив й слова.

Стан Діна не погіршувався відколи вони втрьох покинули лікарню. Власне, він навіть не згадував про ймовірний рак, поки Кас з непохитним видом не подавав йому ліки і воду.

Цього разу за кермом був Сем. Дін заявив, що почувається непевно, але насправді просто хотів зібратися з думками. Він згадував Лізу, згадував їхнє спільне життя, з прикрістю відтворював деталі прощання. Але ці спогади були такими затертими, наче він переглядав чужий фотоальбом. Той Дін, який шукав домашнього тепла і вірив, що затишок вечірніх посиденьок замінить йому такі бажані сімейні вечори Вінчестерів. Але про своє життя без Лізи і Бена він не шкодував. Стільки всього трапилось, стількох людей він зустрів, стількох втратив. Ліза була навіть не в першій десятці серед тих, кого він згадував, подумки повертаючись у минуле. Натомість всі важливі події – вирішальні битви, смішні моменти, ніяковілі, бісячі, важливі… В усіх цих моментах був Сем. І був Кас. І якщо присутність Сема наповнювала Діна відважністю і незламним обовʼязком захищати до останнього, то Кастіель… Як він тоді сказав? Дін переповнений любовʼю до світу і все робить заради любові? З Касом Дін завжди почувався не воїном, а… людиною. Інколи всього людиною, частіше – аж людиною. Адже це янгол – воїн небесний, незворушний, і він часом дивився на Діна як на найціннішу істоту в світі. Дін вважав, що спілкування з ним зробило Каса слабшим, уразливим. Смертним, зрештою. Спершу Дін навіть пишався потайки, що зі страшного Крайслер білдінга вибив янгольську пихатість, пишався, відчуваючи, що Касу небайдужий світ, небайдужий Сем, нейбайдужі люди. Але він не хотів стати небайдужим Касу занадто. Спершу це було корисно і зручно, бо мати за собою божого солдата – це як мати власну мініармію в бою проти значно сильніших потвор. Але Кас став сімʼєю. Втім скільки б Дін не повторював собі, що любить Кастіеля як брата – та це було брехнею. І не лише тому що його братерська любов до Сема носила сліпий і дещо маніакальний всепоглинаючий характер.

Кас просто був іншим. Не схожим ні на кого в житті Діна. І ставлення Діна до нього також було не схоже ні на що інше. 

***

Не помітивши, що заснув, Дін прокинувся вже коли за вікнами Імпали стало зовсім темно.

– Що? Це, оу. Кас, забери.

Невідомо скільки часу Дін спирався на плащ Каса, турботливо вкладений між його щокою та склом.

– Приїхали, – Сем зупинив авто біля невеликого приватного будинку з милим двором та низьким білим парканом.

– Може почекати до ранку? Не ломитися ж серед ночі в будинок жінки, яка навіть не памʼятає мене.

Сучасні технології не були фішкою ані Діна, ані Кастіеля, тому за навігатор відповідав Сем, який встиг на своєму віці ще застати як 5G, так і Сірі.

Мотель знайшовся в двох милях від домівки Лізи. 

– Не знаю, хто нас повернув, але гаманець в кишені – це продумано, – вкотре вдячно помітив Сем, розраховуючись за номери.

Трьохмісних не було, тому довелося брати подвійний і окремий. Кас швидко взяв ключ від окремого і, не прощаючись, пішов спати.

Сем знизав плечима, подивляючись на реакцію Діна. Той ніяково всміхнувся, але не прокоментував.

Вечірні перевʼязки зайняли ще півгодини.

– А якщо Ліза тебе не згадає? Вона вже немолода…

– Добраніч, Саманто, завтра робитимеш з себе кляту Опру.

Сем хмикнув. Вінчестери заснули.

Дін кілька разів прокидався, тіло нило, шкіра палала. В горлі було так сухо, що він не міг вичавити з себе і звуку, щоб покликати Сема на допомогу. Можливо, це все йому лише снилося. Можливо, він марив. Після чергового приступу Діну здалося, що він чує скрегіт коси, якою Смерть веде стінами бункера. Звук наближався, Дін стогнав, але його не було чути за жахливим залізним рипінням.

Смерть виросла ніби з-під землі, під капюшоном не було видно її обличчя.

Дін з презирством до себе відчував страх. Страх смерті? Але ж він багаторазовий чемпіон з цього виду спорту.

Смерть скинула капюшон – і Дін побачив давно забуту посмішку Лізи.

– Діне… – покликала вона. – Діне… – ніжний голос Лізи грубішав і нижчав… поки не став Касовим. – Діне!

– Прокинься, Діне! – в інтонаціях Кастіеля вже лунав переляк.

– Кас?! Де Семмі? Де Ліза?! Там Смерть!

Потік маячні вирвався сам собою, Дін різко сів на ліжку, спину миттєво обдало вогнем. Шкіра на ній мов розплавлена лава вздулась пухирями. 

– Ти що не випив на ніч ліки?! Семе, ти що не проконтролював?! – вибухнув Кастіель.

Сем щойно прокинувся і теж не до кінця ще розумів, що відбувається.

– Ми забули за ліки, але перевʼязали…

– Пий зараз, – не дослухав виправдання Кастіель. – Я не можу тебе зцілити, ти розумієш це, я не маю сили! Я не можу нічим зарадити!

– Старий, заспокойся, я знаю! Все гаразд, – Дін похапцем закинувся всіма таблетками і витерпів укол.

– Ні, Діне. Все не гаразд, – вже спокійніше, але так само зле відрізав Кастіель.

Знову напружена мовчанка повисла в номері.

– Чого ти так рано?

– Дізнався, що в неділю тут всі ходять в церкву. За старими звичками. 

– Думаєш, Ліза там буде?

– Офіціантка з закусочної сказала, що ходить все містечко.

– Тоді приєднаємось.

Служба вже доходила кінця, коли Вінчестери і Кастіель підʼїхали до місцевої церкви.

– Я наче в Сімпсонах, – здалеку жартівливо підморгнув літній пані Дін.

– Он де Ліза, це ж вона? – першим помітив жінку Сем. 

Поряд із граційною ошатно вдягненою Брейден йшов вже дорослий Бен. За руку його тримала молода дівчина. 

– Вона, – знервовано підтвердив Дін і поспішно вийшов з машини.

Компанія йшла нешвидко, але Дін все одно ледь перевів дихання, коли наздогнав її.

– Лізо! 

Жінка здивовано озирнулась.

– Перепрошую?

– Ліза Брейден?

– Якщо ви продаєте якесь кухонне приладдя, то не марнуйте час. 

Дін широко посміхнувся, згадавши, за що так любив гостру на язик Лізу, і вже збирався дотепно відповісти, як раптом згадав мету свого візиту.

Надто серйозно як для незнайомця він вдивлявся в карі очі, спонукаючи себе віднайти там те, що колись тягнуло його додому та в її обійми.

– Якщо це новий прийомчик пікаперів, то ви старуватий для залицянь.

– Я… Та ні, здалося, що ми знайомі.

– І що? Ми знайомі?

– Впевнений, якби я знав вас, то ніколи б не забув.

Ліза не знайшлась одразу як відповісти, адже щось у чоловікові навпроти змусило її захвилюватися.

– Цей підкат вже кращий, – зрештою заговорила вона, ніяковіючи під пильним поглядом Діна. – Але мені треба йти, син знайомить нас сьогодні з батьками нареченої.

– “Нас”? Тобто вас і…?

– Мого чоловіка. Можливо, ви знаєте його? І тому я здалась вам знайомою?

– Можливо, – Дін не став перепитувати імʼя чоловіка. Навіщо? – Гарного знайомства, впевнений Бен їм дуже сподобається.

– Звідки?..

Ліза не встигла спитати, звідки незнайомець знає імʼя її сина. Дивний чоловік розчинився в недільному натовпі, а згодом заревів мотор чорної Шевроле.

– Імпала… – задумливо прошепотіла Ліза, але вже за мить її відволік голос сина.

 

Дін ледь дотерпів, щоб вони виїхали на шосе.

Там він наказав Семові зупинитися, вилетів з авто і довго – наскільки міг – кидався порожніми бляшанками з багажника в стовбури дерев.

– Місія провалена, ви чуєте мене?! Гей! Якщо це не Ліза, то біс його знає хто! Ви чуєте?! Дайте мені вже здохнути в муках чи без, і покінчимо з цим! Нам з Семмі вже час повертатися в рай!

Гарчання Діна перервало покашлювання Сема.

– Лікар тоді казав, що на тебе чекатиме пекло…

– А мені все одно вже, Семе! Я задовбався.

– Ти просто розчарувався, бо в неї чоловік. Але ми повернемось, спробуєш з нею…

– Ні! Семе, ні! Я не розчарувався, не ревнував! Я нічого не відчув. Побачив її – і нічого. Вона чужа. Колись була дорога, але відтоді… Я прожив сто життів, вона… Просто… Того іншого ДІна, але не моя.

– Тоді хто?

– Я не знаю.

Дін втомлено впав на траву і сперся спиною на високе міцне дерево.

– Я не знаю, – повторив він. І приречено додав: – Вибач мені, вибач, що застряг тут зі мною. Замість мандрувати Імпалою по раю. Мандруємо Імпалою по Землі, знову молоді, для мене працює, – підбадьорив його Сем, привалюючись поряд.

– Я не розумію, кому потрібні ці ігри. Все було так просто і так… завершено. Моя доля – померти самотнім. Ось моя доля.

– Не верзи дурниць.

– Я серйозно. Всі жінки, з якими я був – я лише псував їм життя, бо рано чи пізно обирав полювання або тебе. Або чергову боротьбу за добро. Це не життя, я не створений мати гніздо і пару.

– Можеш мати прайд, як лев. Ну, тільки не з кількома левицями, а як… команду. Сімʼю.

– Ти – моя сімʼя. Кас – теж моя сімʼя. Всі, хто чекають на нас там, – Дін звів погляд на небо, – теж моя сімʼя. Я втомився від чужих людей, я нікого не хочу більше пускати. Мені не треба. 

– Я не памʼятаю, що на Небесах ти хоч раз бачився з Касом. Якщо він – теж твоя сімʼя.

Дін довго розглядав траву під ногами, а потім втупив погляд в Імпалу. Кас відмовився виходити з машини, посилаючись на необхідність розібратися із дивною йому програмою на смартфоні, який йому дорогою придбав для звʼязку Сем.

– Я не бачився. З Касом. Жодного разу.

– Знаю. Не розумію чому. Він же тоді… 

– Помер за мене.

– Так, наче тобі не було за що злитися.

Дін роздратовано зиркнув на брата.

– А що я тільки злитися, по-твоєму, на нього можу?

– Ну ці кілька днів ви теж не поводитеся як ліпші друзі. Радше як…

– Як?

– Як підстаркувата сімейна пара, яка щороку свариться перед відпусткою, бо один любить море, а інший – гірське повітря.

– Я люблю гірське повітря, – усміхнувся Дін, піднімаючи голови і вдивляючись в небо. А очі Каса блакитні наче море. Цього він, звісно, Семові не сказав.

– То думаєш, твоя доля – не Ліза?

– І не жодна інша жінка на цій Джеком благословенній планеті, – Дін зімітував жест салютування пляшкою пива. – Дідько, знову приступ… В очах темнішає… Семмі…

– Діне…

Обидва Вінчестери завалились на бік, втрачаючи свідомість.

В Імпалі намагався дотягнутися до ручки задніх дверцят Кастіель, але його тіло також налилося несподіваною слабкістю і не піддавалось…

***

– Якого…?

– Дін розплющив очі і спершу не зрозумів, де знаходиться. Але за мить він впізнав своє подвірʼя.

– З пробудженням, принцесо, – бадьоро привітав його Боббі Сінгер.

– Боббі, ти… Тут?

– Давно вже, я щоранку, якщо так сказати, чекаю тут на тебе випити пляшечку пивця. Для здорового початку дня.

– Мені ж не можна… – Дін поглянув на руку – бинтів не було. Груди також не стягувала перевʼязка і дихати було легко як ніколи.

Боббі нічого не розпитував, його спокійну розважливість нічим було не порушити.

– А Семі?

– Заходив – сказав, що відвідає батьків, бо ті мали скучити за вами. Не знаю, чому ви обидва думаєте, що маєте ходити до них щодня. Дали б вже людям насолодитися вічністю разом. Може їхній будинок хоч трохи побути порожнім лише для них?

– Порожнім?

– Так, скільки можна, ви дорослі вже, ідіоти.

– Порожнеча… – Дін не зважав на Сінгера і бубонів собі своє.

– Нарешті дійшло, так? – раптом усміхнувся Боббі. – Піду, купа справ тут.

Дін з хвилину посидів у лісовій тиші. 

– Джеку?

– Діне, вітаю, – наче тільки і чекав на зустріч, перед Вінчестером зʼявився Джек.

– Це ти говорив за лікаря?

– Ні. Але підказав йому, що сказати.

– Чому не зʼявився сам?

– Я обіцяв не втручатись з земні справи.

– Але відправив мене, Семмі і Каса на Землю.

– Відправив. Фактично, це небесні справи. 

– Став бюрократом, молодець. Джеку, навіщо це?

Хлопець, який виглядав так само, як при останній зустрічі, тільки тепер весь його одяг був світло-блакитним, поглянув на Діна як на прекрасне і одночасно дуже дурне творіння всесвіту.

– Ти мав зрозуміти.

– Що жодна жінка мені не пара? Я це зрозумів ще за життя. Тому в мене їх так багато і було, щоб переконатися.

Діну самому захотілося врізати собі по пиці за недвозначний масний коментар. Та й не при Джекові ж подібним хвалитися.

– Що насправді ти хочеш дізнатися, Діне?

– Ти… Це правда, що Кас може зʼявлятися тут з Порожнечі?

– Нарешті, правильне питання.

– То що?

– Порожнеча поглинула Смерть. І Чака. Я зміг домовитися про певні… помʼякшені умови для Кастіеля. Все ж він… Як батько для мене.

Дін розгублено опустив погляд. Знервований, він склав пальці рук у замок.

– То Кас на Небесах, чи принаймні часто тут буває. Але жодного разу не дав знак і не прийшов до мене?

Дін наважився підняти очі. Джека вже не було.

– Крилата дупа, – беззлобно рикнув Вінчестер. – Весь у названого татка.

***

Кастіель так і не приходив у Рай Діна, а той і не кликав.

Але вічний день за кермом чи в гостях у батьків або Сема стали приносити Дінові менше радості ніж раніше.

Якось, підспівуючи Роберту Планту з Лед Зепелін, Дін розганяв Імпалу на всю доступну на небесах швидкість.

Йому прийшла здогадка, яка мала спасти на думку набагато раніше. Просто він був Діном, а думати – завжди було фішкою Сема Вінчестера.

Якщо Кас був на Небесах, то в нього, напевне, був власний рай.

І Дін задався ціллю його знайти.

***

Гудіння бджіл і невеличка пасіка – Дін вперше за тривалий час широко і безтурботно посміхнувся. Споглядаючи непримітний куточок Небес з невеликої височини, він залишив Імпалу і став спускатися трохи вологою соковитою травою вниз.

У підніжжя гори стояла скромна хатина, поруч – виблискував натертими боками пімпмобіль марки Лінкольн. Дін покачав головою, в кожній деталі впізнаючи старого доброго Кастіеля.

На дверях замість номеру будинку закріплено перевернуте догори дригом посвідчення агента ФБР з фотографією переляканого синьоокого брюнета зі скуйовдженим волоссям і неоковирно завʼязаною краваткою.

Дін штовхнув двері – не зачинено. Увійшов всередину. Пічка, журнальний столик, ноутбук. На вішаку акуратно висів бежевий плащ.

– Діне? Що ти тут робиш?

Господар хатини вийшов з сусідньої кімнати і виглядав вкрай розгубленим.

– Дізнався, що ми – сусіди, вирішив навідати.

За фальшиво-бадьорим голосом Дін ховав свою невпевненість. Він і сам точно не знав, навіщо прийшов. Просто не прийти теж не міг.

Кастіель не вмів бути гостинним, тому просто стояв і чекав від Діна пояснень візиту.

А може й не чекав.

Дін вигадував компліменти оселі, хотів похвалити мінімалізм у меблюванні, багатий вибір книжок у шафі, навіть збирався жартома запросити Сема в небесний книжковий клуб. Але слова застрягали в горлі, тож окрім вдавано грайливих поглядів, він ні на що не міг спромогтися.

А от Кастіеля, зрештою, наче прорвало. І він поспіхом намагався висловити все, що тримав у собі:

– Дякую, що завітав, Діне. Я не знав, чи можу запросити тебе. Наша подорож на… Землю… до Лізи… Була… Мені було незатишно. Я намагався, і не думай, я не ревнував, принаймні, не хотів. Я розумію, що розчарував тебе, бо не допоміг. Але ми знову тут, тож може ти знайшов свою долю без мене… 

– Касе…

– Ти маєш право не хотіти тут зі мною бачитись, я знаю, Сем казав, що ти щасливий, що ти нарешті вільний. Тому я не приходив, а ти не кликав. Я не хотів, бо після того, як зізнався… Для мене все так легко, але я знаю, що ти… Ти ніколи не зможеш, тобто, не захочеш. А я не зможу стати ніким іншим.

– Касе, припини, дай мені… 

Вклинитися в потік Касової свідомості виявилося нелегко. Дін зробив два широкі кроки назустріч, скоротивши відстань між собою та своїм ангелом.

– Діне, я щасливий, я не брехав тобі. Просто шукати твоє кохання, коли я сам переповнений ним, це тортура, а я не маю права… Ти підеш, так? Я не затримую. Просто хотів, щоб ти знав… 

– Касе! Заткнися вже! – Дін аж набичився, сподіваючись, що так ангел його почує.

Подіяло. Кас насупився і замовкнув, поступово усвідомлюючи, що Вінчестер прийшов не сваритися, не розбиратися і точно не звинувачувати його.

– Діне? З тобою все гаразд?

– Так, все чудово. Я нарешті все зрозумів. Зрозумів, що мав зрозуміти. В тій подорожі. І раніше.

Кастіель відступив на пів крока, але Дін зробив назустріч ще один. Кас ледь помітно захитав головою, наче завчасно заперечуючи все, що зараз міг йому озвучити Вінчестер. Але Діна переповнювала така кришталево чітка впевненість.

– Касе, я… – він намагався впоратися з неслухняним голосом, але марно, – Я, Касе… Я теж… 

Дін не зміг договорити, але його очі були промовистішими за будь-які слова.

– У мене є пиріг, Діне, – Кастіель посміхнувся так, як в останні миті в бункері, щиро, відкрито, наче побачивши Істину. – Яблучний.

Дін Вінчестер не соромився плакати, коли його переповнювали почуття. Він не любив говорити про них, але навчився їх відчувати. Зелені очі переповнились вдячністю і слізьми, очі Діна Вінчестера, в яких Кастіель завжди бачив єдину варту всієї любові на світі Душу.

– Залюбки, Касе. Пироги – точно моя доля.