Зір

Єва

Виплутатись з рук Йорґена було неймовірно важко, але збіса необхідно. Ханджі послала мене до лікарні не лише для супроводу Саші – я мала перевірити Рошель з Феліксом і привести їх, якщо їхній стан це дозволить. Ковтаючи велику хвилю страху, я нарешті постукала у двері потрібної палати, а тоді смикнула за ручку. Рошель незграбно сиділа на підлозі, крутячи в пальцях хвилі золотого волосся Фелікса. Він спить? Він досі без свідомості? Але ж доза, яку я розрахувала… Пропорції були точними! Він мав би вже… Я ж не вбила його? Я ж не вбила і його теж? 

Картинка перед очима занадто різко змінилась. Тепер палата була далеко за спиною Рошель, чиє обличчя було прямо переді мною і занадто розпашіло від люті. Я відчувала її кулак на комірі своєї сорочки, а за мить відчула і другий кулак, що занадто сильно влетів мені в щелепу. Від її удару ми обидві втратили рівновагу – мене занадто ослабила битва, а її – моя отрута. Спльовуючи один з жувальних зубів разом з кровʼю, я лише більше приголомшила лікарів та сестер, що вже купчились довкола нас. Було враження, що за час моєї відсутності вона намагалась навіть не рухатись зайвий раз, аби вкласти усю свою силу в цей удар.

– Рошель… Будь ласка, не по обличчю. Бий мене скільки завгодно, але не по обличчю. З Розвідки вижив десяток людей і я б не хотіла їх хвилювати синцями. Прошу, Рошель. 

– Раніше треба було думати про це. Чому ж ти не прорахувала і цього? 

Наступний її удар припав мені на вилицю, він був помітно слабшим, але я тепер бачила ще гірше. 

– Потравила нас, як щурів! І приходиш сюди, ніби нічого не було! 

Її нарешті почали відтягати лікарі, але навіть так вона встигла ще декілька разів зачепити мене ногами і руками. Навіть подряпини на обличчі мені лишила! Ханджі, можливо, і не помітить цього. Лишалось сподіватись, що діти з Леві підіграють і теж вдадуть байдужість. 

Медики пропонували мені якусь допомогу, але я поквапилась підвестись і піти. Погляд Йорґена з кінця коридору зовсім трохи заважав дихати. 

Усі діти поснули, коли я повернулась до казарм. Я їм збіса заздрила. Хоча ні, не всім заздрила. Мікасі з Ереном, яких було доправлено до камер, я не заздрила. Якби Ервін був зараз живий, я була б їхньою сусідкою…  

В кабінеті Ханджі тхнуло кровʼю, потом і смертю. Скільки б вікон не було відкрито запах не піде, бо тхнуло від нас трьох. На підошвах наших чобіт зараз більше людських решток, ніж на кладовищі. 

– Що з обличчям? 

І чому я не сумнівалась, що він це спитає? 

– Впала зі сходів. 

Очевидна брехня – найкоротший і найтактовніший спосіб сказати комусь, що це не його справа. 

– Рошель з Феліксом досі нездужають? 

– Так. Рошель вже трохи краще, але ще недостатньо. 

Ханджі моя відповідь не сподобалась. Вона усе ще горбилась над столом, ховала обличчя в долонях. Можливо, якби я була в кращому стані, я б їй співчувала. 

– Що я маю робити далі? 

Отже, тепер ми з Леві були тою командою, яка мала її витягати. Від цього брала гидка заздрість: хто витягатиме мене? Усім нам хотілось зараз ось так розгублено сидіти і питати в інших що робити, але не всі ми мали таку можливість. Якщо ми втрьох розгубимось зараз, в Розвідці трапиться колапс влади. Або Ханджі дозволяє собі слабкість, доки ми з Леві дбаємо про неї і чекаємо одужання Фелікса з Рошель, або ми з Леві даємо слабкість, доки Ханджі дбає про нас. Вона вже зробила цей вибір, віддала нам віжки навіть не спитавши чи знаємо ми що з ними робити. З неї вийде жахливий лідер.

– Слід підготуватись до скликання Військової ради. Треба скласти детальний звіт битви, особливу увагу приділити ходам супротивника. А ще треба детально дослідити щоденники Гріші чи що ви там знайшли… Змінити організацію підрозділів теж не завадить. І, звісно ж, треба подумати про майбутнє. Було б добре розповісти про план майбутніх дій на Раді – це підійме твій авторитет і втримає авторитет Розвідки. 

– Для планів на майбутнє треба знайти нових людей. Немає сенсу планувати щось подібне, доки ми обмежені в ресурсах. 

Доволі очікувано зі мною завів дискусію саме Леві, а не Ханджі. Людей нам могли б позичити, хоча… Ні, ніхто вже не позичатиме. З новобранців повернувся тільки Флок, не рахуючи нас із Марко, – дуже поганий показник виживаності, на який усі обовʼязково звертатимуть увагу. 

– Маєш рацію. Тоді слід спланувати пошук людей так, щоб не зачіпати інші полки. 

– Пропонуєш хапати людей з вулиці? 

– Не бачу проблем, з тобою ж спрацювало. Але я маю кращу ідею – сиротинці. Нехай Ерен поїде до нещасних дітей, поділиться своїм захватом від Розвідки, розкаже про наш героїзм. Ми матимемо нових відданих солдатів. 

– Це довгострокова перспектива. У нас немає часу. 

– Гаразд, коли наступного разу нам можуть знадобитись боєздатні солдати? Не думаю, що завтра на нас нападуть знову. Противнику теж треба час на зализування ран і пошуки нової стратегії. Ми можемо зменшити строки навчання, погратись в цьому напрямку. Зараз нам потрібна кількість, довчити можна буде потім. 

За бажання мої ідеї можна буде втілити в життя. Даріус дозволить трохи халтури заради збереження Розвідки, тепер він не має іншого виходу. 

– Єво, мені потрібен твій погляд на щоденники Гріші. Леві, склади характеристику Звіроподібного титана і того чотириногого. Я займусь звітом битви з Броньованим і Колосом і… 

– Займіться краще походом до лікаря: одна занадто попечена і дірява, а друга занадто без ока. 

Мені хотілось виступити проти цієї диктатури цілих і неушкоджених, але… Ханджі треба відпочити – можливо, це якось прояснить їй голову. Мені слід сісти в один човен з Леві. 

– Гаразд, нам усім потрібен відпочинок. Без винятків.

Ханджі ніби і хотіла заперечити, але не стала. Мабуть, вона усвідомила мізерність ваги свого рішення в цьому питанні. 

– Я покличу вам лікаря. 

Не хотілось лишатись з Ханджі наодинці, але я ковтнула це. Лікарі оточили нас за хвилин десять. Було враження, ніби Леві описав їм наш стан як “вже одною ногою в могилі”.

Око Ханджі таки було втрачено, але рана потребувала промивання, загоювальних препаратів і свіжих повʼязок. Мені ж зашили рани від уламків, які встигли затягтись кірочкою, оглянули свіжі побої на обличчі, обробили опіки. Я попленталась до своєї кімнати лише коли Ханджі вже була в ліжку. Тільки так я могла трохи порушити нашу домовленість і забрати собі щоденники. 

Леві, що сидів за моїм столом і щось писав, геть мене не здивував, він був цілком на своєму місці. Мені хотілось, щоб поруч зі мною хтось лишився зараз і нагадував своєю присутністю, що ще не всі мертві. Я була рада, що на цю роль пристав саме Леві, йому із цим я довіряла найбільше.

Покидаючи щоденники на підлозі, я поквапилась кинути туди і куртку з жилетом, і ремені від ППМ, і бинт, яким я фіксувала ліву руку. Тепер я могла спокійно впасти на невеликий диван, розплести своє волосся і зібрати його в неохайний, вільний пучок. Виконавши усі ритуали, я взяла до рук перший з щоденників. 

Це була гарна казочка перед сном, але занадто закручена. Я ніяк не могла розібрати навіть першу сторінку. Букви стрибали перед очима, мінились, пливли. Я почала зневірюватись в цій ідеї. Не скидалось на те, що мені треба було просто поспати. Щось було не так. Знову.

– Сходи, з яких ти впала, звуться Рошель чи Фелікс?

Його тихий голос вирвав з дрімоти. 

– Яка тобі різниця? 

– Просто цікаво у кого такий хороший удар. 

Торкаючись вільною рукою до нижньої щелепи, до місця удару Рошель, я зрозуміла причину його питання. Вже проявився набряк, неймовірно сильний набряк. 

– Тоді ти сам знаєш відповідь. 

Між нами знову зʼявилось мовчання. Я відклала той нещасний щоденник, перевертаючись на спину. Витягнути ноги було справжньою насолодою навіть попри те, що вони повністю не вміщались на дивані. 

– Чому ти отруїла їх, але не Ервіна? 

Лишалось тільки болісно простогнати на таке питання. 

– З тої ж причини, що й ти його не врятував. 

Я не помітила як ми поснули. Мабуть, Леві теж цього не помітив. Вперше за довгий час сон відчувався як секунда відпочинку, а не вічність страждань. Мені нічого не снилось, мені ніхто не снився. Я почувалась в безпеці. 

Але прокидатись з обличчям Рошель перед собою було не просто дивно, а й страшно. Підриваючись з дивану із лайкою, я поквапилась забігти за спину Леві, що саме почав відривати голову від столу на мій крик. Моя щелепа почала пекти вогнем, як і всі інші частини тіла від таких необережних рухів. 

– Та не буду я тебе бити, заспокойся. 

Підбираючи з підвіконня портсигар, я поквапилась прикласти до набряку на нижній щелепі холодний метал. Підвівшись з підлоги, Рошель завмерла посеред кімнати, ніби намагалась мене переконати у своїх словах. 

– Мені більше подобається тримати дистанцію в розмові. 

Портсигар занадто швидко нагрівся, довелось перевертати другою стороною. 

– Хоч хтось окрім вас двох вижив? 

– Мій загін, Ханджі, Флок і Марко. 

Я була вдячна Леві за те, що мені не довелось знову ворушити своєю нещасною щелепою для відповіді. Рошель лише дужче підтисла нижню губу. 

– Тоді я маю просити у тебе вибачення, Єво. Ти врятувала нам життя і я це ціную.

Неймовірно, але новий зуб від її слів у мене не виріс. Рошель не вміє так гарно брехати, як я, і навіть вчитись не хоче. Якби її підіслав Фелікс з цими словами, вона сказала б про це прямо. Чи ці її слова… Ми помирились остаточно чи залагодили лише цей випадок? Що це означає для нас? 

– Гаразд, поговоримо про це пізніше. Фелікс? 

– Ще заслабкий. 

– Розбуди дітей, нехай займуться сніданком. 

Я очікувала отримати від Леві невдоволений погляд, але він не надав мені такої честі. Шкода.

– А де Ханджі? 

Тепер уже ми з Леві переглянулись. Або сьогодні була магічна ніч, що дозволила нам із ним проспати годин так вісім, і вона подіяла на Ханджі, або вона вже встигла повіситись. Ну не могла вона так надовго лишити нас без уваги!

Я дісталась до її кімнати швидше, ніж Леві, хоча стартували ми одночасно. Різко відчиняючи двері, я побачила як вона сиділа за столом і щось писала. Ханджі на мою появу лише вилаялась: я її злякала. 

Ми знову узгодили свої дії з нею: Рошель справді пішла будити дітей і квапити їх зі сніданком, нам з Леві було наказано привести себе до ладу, бо ми досі виглядали так, ніби цілу ніч качались в багнюці разом зі свинями. Я пропустила Леві перед себе – йому буде швидше помитись і змінити одяг, ніж мені з моїми дірками і опіками. Чекала я на нього в кабінеті Ханджі. 

– Єво, за моєї відсутності ти найстарша за званням. Ти ж розумієш це? 

Ні, тільки не її намагання копіювати Ервіна. Я не хочу чути його голос, його слова, його тон від своєї подруги, від Ханджі. 

– А моя думка не враховується? 

– У нас немає вибору. Ти потрібна мені на цій посаді.

І що я маю сказати Люку? Ми з Ервіном домовлялись геть про інше. 

– Тобі доведеться знайти собі кращого кандидата на цю посаду. 

– І де я маю шукати на твою думку? Ні в кого більше немає стільки досвіду як в тебе. 

Вона нарешті підвела погляд від своїх папірців. Вона злилась на мене. Але за що?

– Мого досвіду забагато для такої посади, для будь-якої… Я не відчуваю, що володію собою, розумієш? 

– Це просто втома. Усі ми втомились. 

Не розуміє.

– Я знаю, як виглядає втома. Це не вона, Ханджі, це не втома. 

Вона дивилась на мене з такою ненавистю, ніби я була коренем усіх її проблем, ніби це я винна в патовій ситуації Розвідки. 

– Ти не можеш мене покинути зараз. Ти потрібна мені, чуєш? 

Такі слова зазвичай вимовляють з відчаєм, але вона вимовляла їх, ніби наказ.

– Я і не хочу тебе покидати, але, мабуть, я маю свій ліміт. – Не вірю, що вимовила це. – Я втратила щось в Шіґаншіні. Щось, а не когось… Можливо, я втратила це десь раніше, але помітила лише там, не знаю. 

– Ми знайдемо це разом, я обіцяю. 

Вона не могла мені цього обіцяти, вона не могла бути такою певною… Ханджі просто торгується за мою присутність, в її очах я просто набивала собі ціну. 

– Дай мені час до наступної місії. В кращому випадку ми вийдемо за стіни наступної весни, тож дозволь мені завіятись до того. 

– Цього не буде. 

Тільки зараз прийшло бажання щось розбити, але сил на це не було. Довелось просто скреготнути зубами. 

– Чому? Хіба я недостатньо зробила, щоб просити про законний відпочинок? Я недостатньо вбила людей? Недостатньо поховала? Недостатньо врятувала? Я недостатньо крові втратила? 

Тепер на її обличчі відбився відчай, десь на мить проявилась та Ханджі, яка була моєю подругою, яка заспокоювала мене на сходах перед битвою.

– Бо я боюсь втратити усе без тебе. Я рятувала тебе, тепер врятуй ти мене. 

От тому я не люблю коли мене рятують – доводиться потім борги повертати. 

– Я врятую тебе, але не зараз. Дай мені час відновити сили, розібратись з родинними справами. Будь ласка.

– Ти потрібна мені тут. 

– Ти забуваєшся, – це вже було попередження. – Ти чула мою розмову з Ервіном, Леві її чув, Мобліт її чув, – цим імʼям уже хотілось вколоти її. – Ервін погодився відпустити мене, якщо я матиму потребу. Невже ти збираєшся піти проти його слова? Проти закону? Я маю повне право піти звідси, доки моєму брату не виповнилось шістнадцяти. Позбавляючи мене можливості піти, ти позбавляєш його права на опіку. 

– То поскаржся на мене своєму Даріусу! Склич трибунал проти мене, ти ж така досвідчена в цьому, хіба не так? Єво, я не відповідальна за те, що обіцяв тобі Ервін. І ти маєш бути вдячна, адже Ервін тобі і покарання обіцяв. 

Спочатку мені здалось, що я неправильно почула. Погляд знову не міг сфокусуватись навіть на паркеті в її кімнаті. Та це ж не може бути правдою!

– Гаразд, я послужу тобі, але коли досягну дна, ти мене тут не втримаєш. Я піду тихо, ти ніколи не знатимеш коли я це зроблю, куди піду і чи повернусь взагалі. Якщо такі умови тобі подобаються більше, нехай так і буде. 

– Це дезертирство.

– Тоді поскаржся моєму Даріусу.  

Зараз вона пробує диктувати мені умови, але хто знає як усе поміняється коли я піду звідси? Якщо я отримаю можливість, я обов’язково поверну їй цю монету, примушу її погодитись вже на мої умови. Є у мене декілька козирних карт на такий випадок. Хоча, це буде не більше, ніж блеф: я не посмію поламати Розвідку, те, що лишилось від Ервіна, що здобувалось нашою кропіткою працею.

 

Цікаво, як би Ервін збирався усунути загрозу, якщо загрозою виявився увесь навколишній світ? Мабуть, він би дослідив усе. Чи спробував би він укласти союз з кимось ззовні? Чи діяв би самотою? 

– Вставай, час іти. 

Лише після того, як Леві сіпнув мене за плече, я почула ці слова та підвела очі. Зала була порожньою. Усі вже розійшлись. Я не чула доповіді Ханджі, не чула слів Даріуса, Хісторії… Я скинула його руку та нарешті звелась на ноги, які встигли заніміти. 

– Твоє ім’я нічого не варте, якщо ти думала, що він безсмертний. 

Це в нього підтримка така чи знущання? 

– Не в цьому справа. Мене непокоїть не смерть Ервіна Сміта, а смерть ще одної надії людства. Скільки таких лишилось зараз? 

– Достатньо, щоб забути про це на деякий час.

Я крокувала до дверей максимально повільно, аби медалі на грудях брязкотіли якомога менше. Від цього дратуючого звуку хотілось або розридатись, або розірвати свою парадну форму на ганчірʼя.

– Бути найкращими – велика відповідальність. Чим більше найкращих, тим менший відсоток відповідальності на окремого індивіда. Я звикла ділити цю відповідальність за майбутнє з іншими, але якось уже і нема інших. Ось це мене хвилює більше.

– Дивно це чути від народної героїні.

– Там допомагала анонімність. В будь-який момент Липа могла зникнути, ніби її і не було, а я б жила своїм життям. Тепер так не вийде… Я не готова зараз до такого високого відсотка відповідальності. 

Він цокнув язиком, втомлюючись від мого монологу, та підійшов до дверей, які я постійно забувала відкрити. Прочиняючи їх, він пропустив мене вперед. Виходячи в коридор, я зубами стягнула пальчатки, сунула їх в кишеню та почала розтирати змерзлі руки, що тремтіли. Це був холод душевний і його так просто не прибрати, але повинно стати трохи краще. 

– Ти недооцінюєш Піксиса і Заклі. Ті старигані точно нас переживуть.

– Думаєш? 

– Впевнений. Армін житиме ще тринадцять років, Ерен приблизно вісім, я житиму доки не вбʼю Звіроподібного, Ханджі теж ніби не планує вмирати. Є ще якісь місцеві легенди? 

Місцеві легенди. Доволі мила назва для банди головорізів. 

– Мікаса, але її я не рахуватиму з принципу. 

– Тоді який на тобі відсоток? 

 – Дванадцять цілих і пʼять десятих. А раніше моя частка складала менш ніж десять відсотків.  

Виходячи назовні я опустила погляд, ховаючись від сліпучого сонця. Ханджі щось сказала, та я не почула. 

– Липо! 

Я не впізнавала голос, але так мене досі кликали тільки в Поліції. Хотілось проігнорувати, та голос лише наблизився:

– Гей, Липо! Невже ігноруєш мене? 

Тримаючи свого коня за віжки, я нарешті обернулась, щоб заглянути в це пихате обличчя.

– Пам’ятаєш мене? Повинна пам’ятати, ну ж бо. Чи мені краще тебе Євою кликати? 

Невже? 

– Ти з загону Йорґена чи що? 

Він очікувано здивувався. Люблю таких самозакоханих, які чомусь переконані, що всі повинні їх пам’ятати. От де мій улюблений Найл, коли він так потрібен? Нехай забере свою пропажу. 

– Так… так, зі Стохеса. Я і подумати не міг, що саме ти була Липою. Думав, старий списав тебе за непокору. 

Якби ж тільки Йорґен справді це зробив! 

– І було задумано, щоб усі так думали. 

– Так, це крута вистава… Я от теж тепер майор, керую декількома загонами в районі Стохес.

Що, в біса, за зустріч випускників він мені влаштував? Якось це… дивно. Обертаючись на Ханджі, я помітила, що та зайнята розмовою з Феліксом і поліціянтами. Моя заминка не така вже помітна. 

– Я хотів спитати у тебе… Воно справді того варте? 

А от і вишенька на торті.

– Що саме? 

– Ну… Ти поміняла таку чудову кар’єру на… ось це збіговисько аматорів. Чому?

Мої губи самовільно скривились. Він просто дурний чи… Що він хотів взагалі сказати цими словами? Припускає, що я маю якийсь план, таємний задум, заради якого терплю Розвідку? Звісно, йому я мала першому про це розповісти. 

– Збіговисько аматорів, кажеш? 

Його мій тон налякав, хоча я навіть не старалась.

– Послухай, я поважаю тебе і твій досвід. Я вважаю, що всі в Поліції мають брати приклад з Липи, але… Я не хочу допустити тої ж помилки, що й ти. Вас за стіни вийшло три сотні, так? А скільки повернулось?.. Це порожня витрата ресурсів. Цей Ервін… Він диявол. На його совісті стільки вбитих людей і все йому мало було. Мабуть, добре, що він помер… 

Свідомість повернулась до мене тільки коли чиясь рука міцно вперлась мені в груди. Той покидьок лежав на землі, спльовуючи кров. Мало, йому мало за такі слова дісталось! 

– Ти бісів виблядок! Йобаний лицемір! Хочеш, щоб я слово за тебе сказала?! Я скажу, чуєш?! Скажу! 

– Та ти така ж хвора! Лікуйся!

Тепер уже переді мною не було витягнутою в застереженні руки, тепер мене міцно тримали за плечі. Я знала кому міг належати цей дотик, але все одно швидко черкнула поглядом довкола себе: Фелікс і Рошель перемовлялись між собою, вони розумно лишались осторонь, Ханджі тільки зараз наближалась до нас разом з іншими поліціянтами на чолі з Найлом, діти завмерли з острахом. Від вбивства мене стримував Леві. Це відчувалось зрадою. Хто завгодно, але не він, тільки не він. Леві має підтримати мене в цьому, має встати на мою сторону! Я дивилась в його очі з повним отупінням і нерозумінням, але він не жартував. 

– Я чув. Годі. 

– Не можна цього так лишати.

Його спокій занадто сильно контрастував з моєю жагою крові і це лякало. Я не чула його дихання, але чудово чула своє уривчасте і занадто часте.

– Він того не вартий. Не псуй своєї репутації. 

Якось уже пізно про це думати. Поліціянти вже допомагали звестись тому йолопу і щось махали в мою сторону, ніби підказуючи Найлу шлях, який йому заступала Ханджі. І хоч як вона не поводилась зі мною напередодні, але стало соромно перед нею – я стала її черговою проблемою. 

– Моя репутація нічого не варта поруч із його репутацією. Ервін цього не заслужив. 

– Репутація Ервіна – це репутація Розвідки. Не марнуй ці крила. 

Лють вщухала, розчинялась в його спокійній впевненості. На зміну приходила лише нудота – реакція на спогади, на дотики. Я знала, що він не завдасть мені шкоди, знала, що це нераціонально. Але коли мої почуття були раціональними взагалі? Коли мені вчергове не вдалось скинути з себе його руки, я усвідомила глибину свого відчаю – я готова була благати його.

– Мені боляче. 

Я не те щоб збрехала йому – мені справді боліло, але не від його рук. 

 

Після випадку з побиттям поліціянта Ханджі не ризикувала зайвий раз відпускати мене кудись саму. Нині ми були в Герміні – на церемонії поховання Ервіна та інших розвідників, що віддали свої життя в цій битві. Ервін єдиний з усіх мав свою могилу хоча і з пустою труною. Усіх інших “поховали” у братській могилі, яка насправді була лише великим насипом землі. Мабуть, найбільше мені запамʼятався дотик Рошель. Вона легенько стиснула моє ліве плече, намагаючись висловити хоч якусь підтримку… Я не розуміла чому, чим я заслужила на це.

Ще дорогою до Герміни я хотіла заїхати до Брена, щоб підібрати такий букет, який виразить усі мої почуття найкраще, але Ханджі не дозволила. Вона точно не дозволила б навідатись до Ервіна на наступний день, якби не Леві, який прийняв для себе таке ж рішення. 

– За кладовищем є галявина. Ходімо прогуляємось. 

Всупереч моїм очікуванням він погодився. Ми мовчки снували крізь ряди з каменями, доки не дійшли до ще живого поля. Квіти – ось що мене тут цікаво. Якщо вже я на кладовищі, то чому не зазирнути до старих знайомих? Але мовчки зривати квіти під його наглядом було якось дивно. 

– Чому ти обрав не його? – я не хотіла, щоб питання здавалось звинуваченням, тому поквапилась додати: – Я не хочу засуджувати тебе за твій вибір, але я… у мене не виходить. 

– Бо Ервін заслужив на відпочинок… Після нашої останньої розмови, було б злочином змушувати його повертатись в це пекло. 

Так, тепер я розумію. Леві пожертвував нашим майбутнім заради Ервіна. Це… Я заздрила Ервіну.

– Якби я там лежала, ти б дозволив мені померти? 

– Після Шіґаншіни єдине, в чому я певен – ти б там не лежала. 

– Гадаєш, я б не довірила своє життя у твої руки?

Тоді він сильно помиляється.

– Гадаю, що ти живучіша за тарганів. Ти мала померти ще на початку цього року – ножі Кенні ніколи не зупинялись напівдорозі. Після обвалу печери Рейсів тебе не поховали лише тому що не було на це часу. Коли в Шіґаншіні зʼявився Колос, я майже був упевнений, що по ту сторону нікого живого не лишилось, а коли він закинув Ерена на стіну, моя упевненість була абсолютною. Якщо ти досі тут, мені не доведеться робити такий вибір з тобою. 

Я не була певна, що досі тут, не була певна який сенс він вкладає у ці слова.

– Не боїшся попектись через таку впевненість? 

– Нема чому пектись.

Зриваючи чергову волошку, я посміхнулась до нього.

– Ти жахливо брешеш. Тобі більше личить прямота. 

Якби тільки можна було лишитись тут довше, а краще назавжди. Байдуже, що його темний костюм геть вибивається з загальної картини – я однаково скоро зовсім перестану звертати увагу на довколишній світ, перестану роздивлятись, а отже і бачити його перестану. Але зараз хотілось насолодитись рештками своїх можливостей, тому я добирала лише найкращі квіти. 

– Тобі є кого навідати? Я можу поділитись квітами. 

– Ханджі хвилюватиметься.

– Я теж хвилюватимусь, якщо зможу навідати своїх близьких, а ти своїх – ні. Ханджі скажемо, що я влаштувала істерику і тобі довелось довго заспокоювати мене. Повір, невдовзі я виглядатиму відповідно.

Ще трохи часу пішло на збір квітів, тоді я поділила усе зібране на вісім рівних частин і обвʼязала їх знизу травинками, аби не заплутатись. Цивільна частина кладовища була ближче, тож спочатку ми зайшли до Фокусника і його сестер. Я навідувала їх незадовго до битви. Принесені відтоді квіти ніхто не прибрав, вони геть згоріли на сонці. Листівка з Бренових володінь, на якій були зображені ті самі озера, до яких Марі хотіла повернутись, досі лежала біля каменя, притиснута лампадкою. Забираючи сухі квіти, я поклала на їхнє місце свіжі. Марі неодмінно б хотілось сплести з них вінок… 

Біля наступної могили в моєму списку стояли чоловік з жінкою. На них був простий, буденний одяг, жінка виділялась своїм низьким зростом. Я сподівалась, що буду невидимою тінню для них, простим подихом вітру, який вони проігнорують, але ні. Жінка мʼяко вхопила мене за руку, коли я вже хотіла піти далі. 

– Це ви приносили сюди квіти увесь цей час? 

Хотілось збрехати, щоб відвʼязатись від неї, але… я не могла чинити такої жорстокості під її мʼяким поглядом. 

– Так. 

Щось в її посмішці нагадало мені Марі, навіть Анну – це була беззаперечна мʼякість. Ця жінка була настільки невинною, що одним своїм існуванням соромила мене. 

– Мені так шкода, що я не змогла подякувати вам, що я навіть не знала про вас… – вона неохайно опустилась на коліна переді мною. Щось в шлунку скрутилось у вузол, мені було гидко. – Дякую вам! Дякую за вашу допомогу! Я ніколи не забуду вас, Липо! Не забуду вашу справедливість! 

Мені знадобилось трохи більше часу, ніж зазвичай, щоб згадати якісь втішальні слова, слова підтримки. Коли мені вперше так кинулись в ноги, я розгубилась, я не знала що сказати, як заспокоїти. Того ж дня я заучувала перед дзеркалом слова, які будуть доречними в такій ситуації, заучувала емоції, з якими їх слід промовляти. Я більше не губилась. До сьогодні. 

Я не памʼятаю що саме говорила їй, але це точно було щось з мого завченого репертуару. Зрештою, довелось лишити її на чоловіка, що був із нею, і сподіватись, що це не стане моєю проблемою знову. 

– Ти носиш квіти на чужу могилу? 

Я була збіса вдячна за привід вилити усе це, який Леві надав мені своїм питанням. 

– Є такі справи в Поліції, які умисно ігнорують. Їх нікому невигідно розкривати, в їхнє існування важко повірити, вони лякають населення. Тому записами про них розпалюють камін… Я намагалась займатись тими справами, коли була можливість. Із цією справою мені дуже не пощастило… Ця жінка колись була щасливою дружиною, їхнє подружжя вважалось ідеальним. Єдина деталь – чоловік був ласий до випивки. Ніхто не називав його залежним, казали, що пив рідко, але як пив, то вже не міг зупинитись. І у них народилась дочка, яка за вісім місяців померла. Мати збожеволіла, подружжя розпалось. Батьки матері забрали її до себе. Вони і звернулись до Поліції. Звинуватили батька дитини у вбивстві, що він під час застілля з друзями вбив дитину, аби та не плакала. Поліції було невигідно вірити в це – чоловік був власником шинку недалеко від штабу, він робив знижку військовим. Але заяву на нього притримали, ніби купон на більший відсоток знижки, щоб було чим пригрозити… Чоловік сказав мені, що це був нещасний випадок: дитина лежала під полицями на стіні, у яких не витримало кріплення, тому щось впало їй на голову. Можна було б повірити, але що б не стояло на тій полиці, воно не могло лишити вихідний отвір на потилиці, воно не могло бути діаметром як господарський ніж… Мені вдалось його засадити, але так поліціянти на мене ще ніколи не скалились. В їхніх очах я не вбивцю покарала, а позбавила їх заслуженого привілею в шинку… За час справи я бачила ту жінку тільки один раз. Я спробувала опитати її, але вона просто не бачила мене від горя. Її батьки так само падали мені в ноги, дякували за справедливість… Це був перший раз, коли я не могла спати. Я закривала очі, бачила це маленьке тіло, знову відкривала очі і так по колу декілька днів… Десь читала, що один чоловік намагався умисно тиждень не спати і помер. Я молилась, щоб повторити його долю. А потім хтось порадив напитись… Батьки тієї жінки померли незадовго після справи, там поруч їхні могили. Я думала, що більше не було кому приходити до тої дитини, тому навідувала її іноді. Дивлюсь на її плиту і розумію, що мій досвід – ніщо. Може, я пережила більше різного лайна, але я принаймні жива, мене було кому рятувати, я сама себе могла врятувати, мені вірять хоча б… 

Заки я закінчила свою розповідь ми побували на могилі Йорґенового друга і дійшли до Фарлана та Ізабель. 

– Що стало з її чоловіком? 

– Помер під час бійки у вʼязниці. І тут змія вкусила себе за хвіст: хтось звернувся до Поліції з підозрою, ніби дехто зверху підлаштував цю бійку. Звісно, мітили на мене, але і ця заява опинилась у відкладених. 

Якийсь час ми мовчки стояли над могилами його товаришів. Цікаво, як часто він сюди навідується? Чи навідується взагалі? Він уже звикся з їхньою утратою чи досі шукає їх по вулицях, ніби вони просто втекли? 

– Я не хотіла цього визнавати, але мені шкода, що ти їх втратив… Вони не заслужили такої смерті. 

Мені не хотілось лишатись байдужою до його горя, хотілось хоч раз зробити зусилля над собою і спробувати виправити помилку, яку я тягну за собою вже стільки років. 

– Ми робили жахливі речі. Можливо, це просто… 

– Покарання? За те, що ви намагались вижити? За те, що ти намагався зробити усе для них? Ні, це маячня, Леві. Ані вони, ані ти не винні. 

– Раніше ти співала іншої пісні. 

– Я помилилась. Запиши розмову про цю помилку в мої борги, колись я наберусь сміливості і розкажу тобі про це. 

Ервіну дістався останній наш букет. Ханджі очікувано не оцінила нашу прогулянку, але вона повірила моїм “заплаканим” очам, які я розтерла перед тим, і тихому, вимученому голосу. 

Церемонію нагородження я не памʼятаю. Здається, я намагалась бути ближче до Саші, але це лише моє припущення. А ще мені гарно запамʼятався візерунок на плитці палацу, що не дивно: увесь час я тримала голову опущеною. 

Коли ми повернулись до Тросту, я знайшла лист від Ерати в своєму кабінеті. Рожевий цупкий конверт з хорошою печаткою швидко загубився в потоках паперової роботи і наказів Ханджі, які я навіть не намагалась розуміти. По всіх усюдах почали говорити, що найближчими днями погода геть зіпсується. Пориви вітру вже були доволі сильними, але я відучора чекала дощу. Я почувалась збіса брудною і була надія, що дощ зможе це виправити. 

Ще вчора я зібрала свої речі, щось відправила в будинок у Трості. Чомусь у мене була фізична потреба це зробити. В столі чекали на свій момент чотири записки – для Леві, для Саші, для Марко і для Рошель з Феліксом. 

В записках я просила вибачення, просила не шукати мене. Сашу і Марко я просила подбати про себе і дослухатись до Леві, як до свого капітана. Феліксу і Рошель я подякувала, ніби це було востаннє, ніби я самогубця. Леві хотілось багато чого написати. Хотілось попросити, щоб він наглянув за Ханджі, але я все ще злилась на неї і було б якось нечесно скидати на нього свою роботу. Хотілось подякувати за щось, але я не знала за що. Зрештою, я знайшла вихід з ситуації. У складений вдвічі аркуш з вибаченнями і короткими поясненнями я вклала нашивку Ервіна, яку встигла зрізати. Вона буде йому потрібніша. 

Коли перша крапля впала мені на підвіконня, я шумно видихнула від насолоди. Доки я взяла зібрану сумку, доки загасила свічки, одягнула плащ, краплі за віком перетворились у дощ. Доки я пройшлась коридорами штабу і рознесла листи, вставляючи їх в щілини між потрібними дверима, дощ перетворився на зливу. Люди з вулиць Тросту розбігались, шукаючи прихистку, сухого місця, а я, ніби дурна, швидким кроком йшла вулицями, не плануючи зупинятись найближчі години. 

Насправді я могла б лишитись в Трості, у своєму будинку, але Ханджі шукатиме там в першу чергу. Вона шукатиме в Ланґрасі, шукатиме в моєму з Марі будинку. Не шукатиме вона лише у Йорґена, бо навіть не здогадується про його існування. Лишилось марно сподіватись, що Фелікс дослухається до мого прохання на цей раз і справді не шукатиме мене…

Усупереч моїм очікуванням дива не сталось – ця злива не змогла нічого змити з мене, не змогла промити очі і повернути зір. Я шкодувала, що не взяла коня, але разом з тим розуміла, що на коні вбилася б ще на початку шляху. Жоден кінь не слухається мене так добре, як Яблуня. Якось не було у мене настрою знайти собі когось нового, обкатати його як слід і надресувати. 

Декілька разів довелось зробити зупинки в корчмах по дорозі. Люди і там дивились на мене, як на примару. Вода лилась з мене струменями, я була по коліна в багні, ще й тремтіла від холоду на додачу. Хтось навіть намагався запропонувати мені зігрітись. Я мала б вдарити за такі слова, але не лишилось на це сил. 

До Даупера я дісталась під вечір наступного дня. Місцева річка сильно вийшла з берегів, тому до мене нікому не було діла. Втомлено сідаючи на рідному ґанку, я скинула з себе сумку. Треба знайти ключі, навряд Йорґен зараз вдома… Ні, не ключі мені потрібні. Знімаючи чоботи по черзі, я вилила з них воду. Далі я викрутила свій плащ. Тепер можна і ключі шукати. 

Як я і думала, ані Йорґена, ані Люка тут не було. Зупиняючись перед обіднім столом, я почала стягувати з себе зброю, щоб лишити її тут. На мені ножів було вдвічі більше, ніж у Йорґена на кухні… Останнім часом уся ця груда металу занадто сильно тягнула мене вниз. Я втомилась усе це з собою носити. Я втомилась боротись. 

Чоботи я лишила біля вхідних дверей – вони були занадто брудними. Увесь інший одяг, брудний і чистий, що був на мені і який відпочивав в сумці, я розвісила на вулиці, щоб не зогнив. Розбиратись з пранням я буду пізніше. 

Не памʼятаю як і коли я опинилась в ліжку, як швидко заснула. В голові тримались тільки червоні квіти на стелі і стінах, що все більше скидались на язики полумʼя. Це нагадувало полумʼя в каміні, нагадувало шкіру Колоса, його пару, вугілля, яке я тримала в руках. Мені здалось, що я горю.