Фанфіки українською мовою

    – Хей, Дадзаю, а ти колись чув про найбільший водоспад у світі? – раптом промовив Чюя в одну з їхніх спільних прогулянок додому.

    – Той, що Ніагарський? Так, звісно.

    – Завжди мріяв там побувати. Вірніше не так… Хотів би жити там.

    – І що ж у ньому такого? Там навіть моря немає.

    – Там є величезне озеро і купа річок, – замріяно промовив Накахара. – Це навіть краще за море.

    – Та ну, – гиготнув Дадзай. – Не вірю.

    – Роблю ставку на те, що коли ти його побачиш наживо, то у тебе просто відвисне щелепа.

    – Скільки ставиш? – Дадзай з іронією в голосі усміхнувся на це.

    – Сто баксів.

    – Не забагато?

    – Я хочу відігратися за всі ті рази, коли я тобі програвав.

    Дадзай на це лише знизав плечима і хмикнув. Ніби він дійсно колись збирався витратити цілу купу грошей, аби поїхати за три-дев’ять земель лише щоб подивитися на бісів потік води, який спадав зі скелі.

     

    Осаму сам не розуміє чому взагалі згадав про цю розмову. Можливо це дійсно було пов’язано із тим листом, який він отримав за тиждень після того, як Чюя загинув, із підписом «Прочитай не менше ніж за два роки після…».

    Тоді Дадзай був у настільки кепському стані, що досі не вірить як взагалі протримався так довго і не розпакував листа одразу ж, як отримав його. Коли це стосувалося Чюї, то Осаму ніколи не вмів зберігати терплячість. Та тоді, як би боляче йому не було, він таки зміг дотримати обіцянки.

    І тепер він стоїть перед надгробком забутого всіма лиходієм із цим листом. Дадзай подумав, що не хотів би читати його на самоті. Це було б просто неправильно.

    Тому він всівся поруч із стелою, на якій навіть не було імені, і розпакував конверт.

    Звідти випало декілька папірців та фотографія бару. Ззаду було обережним почерком виведена адреса і підпис: «Обіцяй мені, що побуваєш тут!».

    – Ну й сентиментальна ж ти вівця, Чює, – усміхнувся Дадзай, роздивлячись елементи дизайну бару, приглушене червоне світло, купу стелажів із винами. Неймовірно схоже на Чюю із його одержимістю до благородних спиртних напоїв.

    Знизу, під підписом, була виведена дата. Неймовірний збіг це те, що Дадзай наважився розпакувати цей конверт рівно через два роки після того дня, як Чюя відправив цього листа. Осаму на це тільки хмикнув.

    – Хитрий же ти чортяка.

    Тоді Дадзай розгорнув основний папірець і його очі зустріла велика кількість тексту на обох сторонах аркуша.

    А починалося усе з…

     

    Любий Осаму.

    Гадаю, я нарешті повністю усвідомлюю все, що збираюся зробити. Відчуття, ніби вперше за довгий час мій зір прояснився.

    Я не буду писати тут сповіді. Своє почуття провини та жаль я повною мірою виразив у відео та підроблених документах. Сподіваюсь, що ти достатньо кмітливий, аби не показувати цього листа нікому, бо тоді мій план піде під три чорти.

    Знаєш, я довго не міг прийняти того, що полюбив тебе. Я не вірив, що взагалі можу покохати когось після того, що сталося у Цудзукі. Здавалося, що того дня у мене повністю відібрали все людське, лишивши тільки звіряче. Єдине, що я зміг зберегти, як я думав, це людяність. Та тепер я розумію, що того дня в Цудзукі загинула і вона також. Лишилося тільки те чудовисько, яке проявило себе тільки зараз.

    Достоєвський весь цей час гадав, що мені не зрозуміти його божевілля. Все думав, що тільки ти здатен це зробити, адже ти жорстокий і безсердечний достатньо, аби бути партнером. Готовий побитися об заклад, що він мріяв про дует із тобою. Шкода, що як для такого генія він все одно лишався дурним.

    Бо тим демоном із його фантазій виявився саме я, а не ти.

    Мені шкода, що все так скінчилося, Дадзаю. Я би точно хотів провести з тобою більше часу. Можливо, навіть решту свого життя. І ти ж пам’ятаєш про Ніагарський водоспад? Я так довго мріяв пожити там бодай трохи. Напевно, усю свою юність. Та останнім часом, я навіть сам соромився собі в цьому зізнатися, я уявляв, що живу там із тобою. Як ми п’ємо дешеве вино, як їмо куплену у супермаркеті їжу просто із пластикових судків, як п’яні засинаємо під шум водоспаду, проте тепер на одному ліжку, бо, охриніти, як же ти напевно змерз тоді, поки спав на підлозі.

    Сподіваюсь, що за два роки тобі стане легше. І хоч ми з тобою не зможемо поїхати разом до Ніагарського водоспаду – поїдь принаймні сам. Так, я все ще пам’ятаю про ту суперечку. І якщо у тебе таки відвисне щелепа й ти не покладеш мені біля надгробка сто баксів, то я тебе з того світу дістану.

     

    Дадзай не стримав сміху з цих рядків. Люди в барі почали дивно на нього озиратися, та Осаму не зважав на них. Все продовжував пити улюблене вино Чюї й продовжувати читати.

    «Шкода, що Чюя не написав тут, що люди в Токіо такі дивакуваті.»

     

    А ще, якщо зможеш звісно, поговори з Ширасе та Юан. Вони можуть злитися на тебе, адже для них я був героєм, який спіймав злочинця, аж раптом усе виявляється навпаки. Вони можуть не вірити, що я був демоном. Проте ти все одно бодай спробуй поговорити з ними. Якщо вони зрозуміють, що я був для тебе не чужою людиною, то вони пробачать. Юан завжди говорила мені, що хотіла б, аби я знайшов для себе когось хорошого і доброго. Гадаю, що ти підходиш.

     

    Зрештою, принаймні Дадзай намагався. У телефоні Чюї, від якого той лишив пароль на звороті фотографії, Осаму зміг знайти їхні номери. Та щойно Дадзай представився, то що Ширасе, що Юан кинули слухавку.

    Осаму не переставав сподіватися, що йому дадуть сказати принаймні слово, розказати яким він знав Чюю, дати їм зрозуміти, що не лише вони не бачать у ньому того злодія, яким його вже встигли всі окреслити. Та всі спроби пройшли просто повз.

    Дадзай знав, що Чюя часто бував у цьому барі з Ширасе та Юан, тому ті дні, коли пробув у Токіо, він щовечора сюди приходив, аби перекинутися з ними бодай декількома словами. Однак коли він таки побачив їх, на силу упізнавши у двох незнайомцях хлопця та дівчину із фото на робочому столі Чюї, і спробував привітатися, то миттєво отримав стусана і крики у свій бік.

    Зрештою, Ширасе вигнали із бару, а Юан, плюнувши в ноги Дадзаю наостанок, пішла з ним.

    – Я любив Чюю, – тільки й встиг сказати їм у слід Осаму, та його слова були цілком проігноровані. – Я любив його і не хотів його смерті.

    – Але ти стоїш тут, а він – у могилі, виродку, – огризнулася Юан, а потім зникла за дверима виходу.

    Дадзай не приймав ці слова близько до серця. Принаймні намагався.

    Ці двоє втратили свого близького друга і відчували біль чи не більший за той, який пережив Дадзай.

    Та Осаму вірив Чюї. Ширасе та Юан були впертими, однак мали добрі серця.

    Одного дня вони точно зможуть пробачити йому.

     

    І знаєш… Провідай якось Койо з Еліс, гаразд? Я досі не віддячив тобі за те, що ти допоміг Койо із тим, щоб удочерити Еліс, а потім виїхати. Я не знаю як ти це зробив, Осаму, проте вони поїхали до того, як усе це почалося. Дякую тобі за те, що був із ними тоді, коли я втратив із Койо зв’язок. Мені шкода, що я так і не поговорив із нею нормально після того, як дізнався правду про Цудзукі. Вона така ж жертва, як і ми всі. Вона щиро шкодує про це і заслуговує на прощення.

    Передай їй, що я не злюся і дуже сильно люблю її. Вона – найкраща мама в цілому світі.

     

    – А що ви читаєте, Дадзаю? – Еліс із цікавістю заглянула в папірець. Осаму на це усміхнувся.

    – Лист від людини, яку я любив.

    – Справді? – Еліс схилила голову на бік із цікавістю і Дадзая дивує те, наскільки це подібно до того, як то робив Чюя. У них різні батьки, проте звичка одна й та ж сама – явно успадкована від пані Одзакі. – А де вона зараз?

    Тоді Койо обережно ставить на стіл перед Осаму дві чашки із кавою й сідає напроти.

    – Еліс, досить чіплятися, – буркнула Койо. – Краще покажи Дадзаю що ти вивчила цього тижня у балетній школі.

    – Але ж Дадзаю не подобається балет, – вона нахмурилась і схрестила руки на грудях, а її величезні сині очі наповнилися смішним дитячим роздратуванням.

    – Хто сказав? – награно обурився Осаму. – Балет – мій улюблений вид танцю!

    Дитяче серце легко підкорити. Вмить сині очі ніби запалали і маленька дівчинка у сукні, що нагадувала балетну пачку, побігла в іншу кімнату, аби натягнути на крихітні ніжки пуанти.

     

    Здається, що мені більше нічого сказати тобі. Як би я не старався, я не можу вигадати ще настанови, адже мені здається, що я вже завершив усі свої важливі справи.

    Я люблю тебе теж, Осаму. Я закоханий у тебе як той хлопчисько. І я хочу, щоб ти прожив довге щасливе життя. Пам’ятаєш же, що я тобі розповідав про загробний світ? Я впевнений, що він існує. Я буду чекати тебе там. Проте увага, повторюю, увага! Не смій сюди поспішати! Інакше тут ти помреш вдруге, мені байдуже як я це зроблю і чого мені це коштуватиме. Проживи таке життя, щоб тобі було чим хизуватися. Побач цілий світ, побувай у кожному можливому його куточку, а не лише у Йокогамі, назбирай стільки історій, аби тобі було що мені розповісти. Вічність, знаєш, навіть звучить нудно, тож тобі потрібно буде її чимось заповнити.

    Потурбуйся, щоб на ту вічність, доки ми ще будемо десь тут існувати, тобі вистачило історій і я не знудився, а доти навіть не думай сунутися сюди!

     

    Дадзай підвів очі з листа на водоспад. Він стільки разів бачив його на фото та відео, що навіть не думав, що звичайне падіння води зі скелі може виглядати так… Магічно.

    Щойно Осаму опинився тут і вдихнув це свіже прохолодне повітря, він одразу зрозумів про що саме говорив Чюя. Так, це точно місце, де варто зупинитися на довше.

    З часом Дадзаю почало здаватися, що Ніагарський водоспад був навіть прекраснішим за море у рідній Йокогамі. І він уявляв, уявляв, уявляв… Як він разом із Чюєю гуляє тут майже щодня, чує цей майже заспокійливий шум удару води об скелі та як розум поволі очищується. Це однозначно найспокійніше місце на всій землі, де вони могли б існувати тільки вдвох.

     

    Можливо в наступному житті ми зможемо жити разом біля Ніагарського водоспаду. Зможемо купити там невеликий будиночок, завести собаку або кота, прогулюватися ввечері біля оглядового майданчика і згадувати Йокогаму, яка мала майже такий же чудовий оглядовий майданчик, як і в далекій Америці. Та все це потім, так? Ми обговоримо наші плани на наступне життя вже тут, коли ти розкажеш усі історії, які назбираєш.

    А поки що, Осаму…

    Я люблю тебе. Будь щасливим.

    Прощавай.

     

     

    Дадзай читав цей лист нескінченну кількість разів, проте він відчув, що саме цей повинен стати останнім. Він пройшов довгий шлях від Йокогами аж до Ніагарського водоспаду, побував усюди, куди Чюя колись хотів поїхати.

    Чого тепер хотів би сам Осаму? Куди йому прямувати далі?

    Лист скінчувався знову і знову і Дадзай уже не міг бачити в ньому компас по своєму життю. Тепер Осаму мав сам вирішувати куди далі лежить його дорога.

    Останні дні телефон Дадзая почав вібрувати все частіше. Він знав, що йому писали друзі та колишні колеги із поліції. З’явилася нова важка справа, однак Осаму не розумів до кінця чи хоче брати в цьому участь. Чи точно це те, чого він прагне? Чи точно поліція – місце, де він має бути? Адже поліція ідеального світу, в якому Дадзай хотів пожити бодай трохи, була праведною та доброю.

    Чи був він таким сам?

    Відводячи в сторону всі причини бути в поліції, які були пов’язані з іншими людьми… Чого хоче Дадзай сам?

    Із роздумів Осаму вирвав раптовий рудий незнайомець, що так захоплено розглядав водоспад. Його довге волосся спадало на плечі й було акуратно сплетене у хвіст.

    Дадзай не міг відвести очей. Це була добре знайома йому статура, добре знайоме йому сяйво в очах, добре знайома широка щира усмішка.

    Раптом незнайомець поглянув на нього і в тих блакитних очах Осаму побачив рідне йокогамське море. Чюя всміхався йому так тепло, що в грудях Дадзая щось відтануло.

    – Прощавай.

    І тоді він зник. Між спин інших туристів, між потоків води, між сонячних променів.

    «Будь щасливим

    Чюя ніколи не лишав йому настанов і ніколи не уточнював якими саме повинні були бути ті нескінченні історії. У них могло йтися про подорожі, або про роботу чи справи інших людей довкола. Чюя любив усе з цього однаково й Дадзай мав надто багато варіантів вибору.

    Та який би Осаму з них не обрав, Накахара прийме це в будь-якому вигляді.

    Тоді Дадзай розриває лист на маленькі шматочки, а потім дозволяє вітру понести папір за собою, просто до шалених потоків води.

    – Прощавай, Чює, – Осаму усміхається, коли останній шматочок покидає його долоню.

    Ще трохи постоявши на оглядовому майданчику, Дадзай нарешті йде.

    А усміхнений рудий незнайомець так і продовжує замріяно роздивлятися Ніагарський водоспад.

     

    КІНЕЦЬ

     

    0 Коментарів

    Note