Гудбай, частина 2
від Hope AngelДадзай пам’ятає це відчуття.
Відчуття повної безпомічності.
Це чимось схоже на той день, коли Йокогаму вкотре накрила рясна злива. Він тримав за комір юного хлопця, що поранив Чюю у плече, витрушував із нього все лайно у несамовитій люті. Десь за ним біг Ацуші, який ледь встиг прибути вчасно.
Це відчуття, коли Дадзай розуміє, що тікати йому нікуди. Він потрапив прямо у пастку.
І його спину вже пильно розглядають в окулярі гвинтівки великого калібру, котра в митях від того, аби забрати його життя.
Це відчуття, ніби ти під прицілом.
Дадзай неочікувано його віднаходить у цій сірій кімнаті допиту, в котрій, він думав, опиниться як детектив.
Не як затриманий.
Його стомлене лице пильно розглядав найкращий детектив цього міста — Ранпо Едогава. А за склом Геззела — ще десятки пар очей.
Те, що він тут — сенсація.
Те, що він тут — передвісник неминучої катастрофи.
– Того дня, коли ми зустрілися на набережній, — хрипло промовив Дадзай, — гадки не мав, що колись до цього таки дійде. Чому?
Дадзай намагався достукатися до тої людини, яку так довго вважав другом. Та у відповідь він отримав лише холодний оцінювальний погляд, сповнений ворожості.
Невже Ранпо завжди таким був?
– Де ти був у ніч, коли було убито Морі Огая? – якщо поклики сумнівів та співчуття й були в Едогаві — він їх вправно ігнорував. Чи то він повністю абстрагувався від своїх почуттів, чи то насправді їх ніколи й не мав — Ранпо ніяким чином не видавав у своїх діях хвилювання. Лише холодний розрахунок.
– Виходив прогулятися.
– Вночі?
– Я вільна людина, — хмикнув Дадзай. – Можу гуляти у який завгодно час.
– Тебе зафіксували камери у кварталі від філіалу, де вбили Морі, — Ранпо дістав із течки декілька фотографій та запропонував Дадзаю їх оглянути. Той лиш крутнув носом, — Дадзаю, що ти там робив?
– Гуляв, — Осаму говорить так, ніби це щось до ідіотичного очевидне. – Захотілося подихати свіжим повітрям, бо сон геть не йшов.
– А куди збирався 6 серпня летіти? – Ранпо взяв до рук папери з переліком складених ним раніше питань. Він ішов по черзі, пункт за пунктом.
– Та нікуди. З чого б це я мав кудись їхати, коли у мене незавершена справа?
– Білет був до Владівостока — міста, з якого, імовірно, і прибув Достоєвський. Збіг?
– Повторюсь, я не планував нікуди їхати найближчими місяцями, а то й роками. Тим паче до росії. Мені ніколи не подобався менталітет її жителів.
– Тоді звідки цей білет? – Ранпо напосідає. – Бронювання було ще в березні. Ти ж розумієш, що інформація про Владівосток секретна і була відома на той момент лише вбивці? Абихто не міг просто взяти білет на твоє ім’я саме у це місто.
– Я розумію, що будь-хто, хто працює у поліції й має доступ до архівів, міг взяти документи із моєї особової справи й узяти на моє ім’я білет. Буквально будь-хто.
– Тоді дещо особисте питання, — Ранпо ніби вдало просигналізував людям за склом Геззела про що саме далі піде розмова. Едогава нахилився до Дадзая, спираючись на лікті й переходячи майже на шепіт. Не скільки для того, щоб цю інформацію ніхто не почув, адже у цій кімнаті це просто неможливо, скільки для емоційного тиску. – Чому ти так легко прийняв те, що розслідування проти Португая застрягло на місці на роки? Ти так ненавидів Морі за все, що він зробив із тобою, а тут просто взяв і змирився. Чому, Дадзаю?
Осаму не виглядав ні на краплину збентеженим, витримуючи на собі цей проникливий погляд. Він чудово розумів, що цей допит імовірно споглядає кожен, хто знав секрет Дадзая. Усі його друзі у поліції, хороші колеги, приятелі, випадкові очевидці. Там точно були ті, хто від самого початку казав: “Із цього кримінала нічого путнього не вийде”.
Їхня присутність по той бік була додатковою формою тиску — Дадзай це чудово розумів.
“Та чи доцільно про це говорити, навіть якщо всі, хто це слухає — в курсі?” – запитав себе Осаму. Він стояв перед вибором: чесна сповідь чи безсенсові спроби себе якось виправдати.
– Я знаю про що ти думаєш, — і Дадзай знає, що Ранпо не бреше — занадто добре його знає. – Триматися наших домовленостей просто не має більше сенсу. Можеш вважати, що після такого вони успішно розірвані.
– Гм, що ж, — Дадзай слабко посміявся, — зустрічне питання: Чюя це слухає теж?
– Так, – брови Ранпо напружено смикнулися вниз. Його здивувало це питання. – Для чого це тобі?
– Добре, — Осаму проігнорував нове питання і просто продовжив: – Ви ж хочете чесну відповідь, так? Я просто звик до нормального життя. Я завжди його хотів, а коли отримав — помста стала уже не такою важливою. Навіть не так… Насправді я навіть чимось боявся цієї помсти, бо не знав що ж чекає мене за нею. Я боявся, що якщо мені більше нікому буде мститися, то у більшості речей, що мене зараз оточують, просто зникне сенс. Я не ідейна людина, як ти, Ацуші чи Чюя, мною не керує чисте бажання відновити справедливість чи допомагати людям. Я тут, бо я хотів помсти. Якби цієї причини просто б не стало, то я б не знав куди рухатись далі. Чи мав би я моральне право лишатися в поліції, якщо я і близько не такий, як ви?
Дадзай кинув погляд у бік скла Геззела, туди, де він думав був Чюя. Або будь-хто інший, хто слухав цю сповідь.
– Я намагався віднайти цю ідею. Я старався розпалити в собі той вогонь, який керує усіма довкола мене. Прагнув хоча б трохи збагнути як це, коли маєш чисте бажання до боротьби зі злом. У мене цього ніколи не було, але я хотів це в собі віднайти. Я провалився, — Дадзай опустив очі на свої руки.
Вони здавалися йому бурими від крові. Ніби у тому самому кошмарі.
Тільки тепер це було наяву.
– Помста – це все, що мені лишалося, аби лишатися поруч із вами. Єдине, на що я міг спиратися у своїх рішеннях, – Дадзай сумно усміхнувся, потираючи руки, ніби намагаючись стерти з них кров. Та безрезультатно. Багряний колір міцно в’ївся у шкіру. – Можливо, мені ніколи не стати нормальним, як ви. Можливо я навічно лишуся просто тим, ким і був – звичайнісіньким злочинцем. Помста – чудова причина, аби лишатися на плаву для такого монстра, як я. Тому я і перестав намагатися її досягнути.
– Ти боявся, що не знатимеш чим займатимешся після того, як усе скінчиться? Оце усе? – причина була простою і складною водночас. Ранпо не міг її осмислити так швидко, як хотів би. Дадзай більше нічого не додавав, терпляче даючи Едогаві усе обдумати.
Та Ранпо все ж продовжив допит.
Вірніше, свою тираду.
– Але такі люди, як ти, ніколи не забувають про помсту, – Едогава зіткнувся із суперечністю у себе в голові й одразу ж її виголосив. – Ти завжди славився тим, що був мстивим монстром, котрий ніколи не пробачав ворогам, а завжди жорстоко з ними розправлявся. Такі люди не змінюються ні за місяць, ні за рік, ні за 7, як би не старались.
– Що ж, – Дадзай зітхає з втомленою посмішкою на лиці, – можливо, Достоєвський думає так само.
– Достоєвський, імовірно, просто мимовільна жертва. Контрабандист, якого ти спіймав на гарячому, а потім змусив робити щось, аби ти промовчав. Ти ж уже маєш досвід подібного, чи не так? – Дадзай уловив натяк і важко видихнув.
– Я переповідав тобі усі свої розмови із Достоєвським.
– Єдиним підтвердженням їхнього існування є лише твої слова, Дадзаю, – заперечив Ранпо. – Об’єктивно ти був єдиним, хто міг відшукати Астарота після того, що сталося із Морі, роздобути дозу Рожевої рябини по своїм старим зв’язкам, аби накачати Достоєвського, а потім відправити кур’єра із ще одною, аби спровокувати війну між Вівцями й Вовками. Місцезнаходження принца Овець так само злили Вовкам саме в ніч, коли ти дізнався від Аратані де саме він знаходиться.
Дадзай гигоче на це.
– Тобто ти дійсно думаєш, що я почав війну між двома бандами, аби через неї застрелився мій колишній кращий друг, перед цим на смертному одрі розповівши мені саме те, що потрібно? – Осаму це добряче розвеселило. – А як же дзвінок Астарота? Ти його слухав. Він говорив до мене явно не знаючи, що я до чогось причетний. Ба більше, саме мені він вирішив довірити цю інформацію і щоб саме я зафіксував його зізнання.
– Уся ця прихована комунікація з Астаротом відбувалася через Достоєвського. Саме тому Астарот знав Достоєвського, але не знав ще однієї людини, яка була за лаштунками й смикала за всі нитки. Однак Астарот теж був частиною системи Португая, – Ранпо підбив підсумок. – Отже, він теж мав бути знищеним. Після того дзвінка він більше не виходив на зв’язок. У поселенні, звідки дзвінок і зафіксувався, не бачили Астарота уже довгий час. Він зник безвісти. Дадзаю. Його теж ти прибрав?
– Для чого тоді я робив запит в аеропорт? Ще й двічі, – Дадзай примружується, бо від яскравого світла у нього втомилися очі. – Це ж явно постріл собі ж у ногу.
– Бо ти думав, що до 6 серпня ми не встигнемо знайти достатньо доказів для твого затримання, – Ранпо схрестив руки на грудях, відкидаючись на спинку стільця. – Так, самого лиш білета недостатньо. Він міг означати будь-що і ти це знав. Тому ти мав би деяку фору, аби таки скористатися ним і втекти, чи не так?
– Чи значить це, що ти підозрював мене від самого початку, Ранпо?
Це прозвучало із явним докором і на мить холодна маска Едогави посунулась. Сумніви проскочили на чужому лиці, та зникли так само швидко, як і з’явились. Ранпо не відповів, тільки підтверджуючи думку Дадзая.
Усміх теж зник з лиця Осаму, щойно йому прийшло повне усвідомлення ситуації, в якій він опинився.
Ті лиця, що були за склом Геззела, від самого початку не були розгубленими чи здивованими.
Вони усі, до єдиного, навіть не сумнівалися в тому, що це все зробив саме Дадзай.
Події кривавого четверга спричинив саме він.
Кожен, безумовно, пам’ятає цю трагедію і яких непоправних ран вона завдала тому місту, яке вони усі разом будували так довго.
Хто ж іще міг спричинити таку катастрофу, як не сам Дадзай Осаму?
Як не Асмодей своєю персоною?
У момент, коли двоє принишкли у повній тиші кімнати допиту, усередину увійшов Фукучі.
Людина, яка фактично і дала цей шанс стати кимось іншим, окрім як Асмодеєм.
Очі присів на стілець поруч із Ранпо й уважно оглянув втомлене лице Дадзая.
На відміну від Едогави, Фукучі не пробував одягати масок чи вдавати, ніби спіймав за руку злочинця, якого так довго шукав.
На лиці Очі відобразився чистий жаль.
– Як до цього взагалі дійшло? – він запитав тихо, ніби дублюючи слова Дадзая. – Чим ти думав, коли це зробив? Ти розумієш, що підставив цим усіх нас?
– Я не причетний. І ви це добре знаєте, – в Осаму з’явилося легке відчуття сорому, ніби він виправдовується перед своїм батьком. – У мене достатньо доказів, аби довести, що я непричетний. Я не підхожу під опис злочинця, який Ацуші склав.
– Накаджима мені надав усі докази, які ви зібрали. Я їх переглянув, – голос Фукучі хриплий, явно втомлений. – Їх недостатньо, аби звинуватити бодай когось. Вони занадто неконкретні й розпливчаті. Суд їх просто не прийме. А ось докази проти тебе цілком реальні й частково інформація, яку ви зібрали, грає проти тебе самого. Ти мав мотив, мав зв’язки для реалізації всього цього плану, у тебе немає чіткого алібі, ти єдиний, хто володів достатнім обсягом знань, аби організувати це все. Більше ніхто не міг. Я не знаю більше нікого настільки розумного для того, щоб зробити це все так складно і заплутано, Дадзаю. Якби за це розслідування взявся будь-хто інший, то ти б уже давно втік. Ти б переміг. Єдина причина, чому ти тут зараз, це вчасне втручання Едогави у справу.
– Але ж перевірте ДНК…!
– Жодної інформації ні про яке ДНК під нігтями Морі у звітах немає. Я чув про цю історію. Однак те, що ви не заявили про це одразу, а стали плести інтриги, зіграло з вами злий жарт. Усі люди, які могли б підтвердити цю історію, мертві. А ДНК імовірно утрачено. Той звіт, який було знайдено у кабінеті покійного пана Аратані… Без розшифровки він ні про що не говорить. Мені шкода.
– Якщо вже так, то як ви виправдаєте Іоші? Він був нашим підозрюваним. Його не можна так просто відкинути. Він ледь не у сусідній камері зі мною!
Фукучі здивовано скинув бровами, а потім повернувся до Ранпо, тихо запитуючи:
– Це той самий, що сьогодні…?
– В Іоші не було ні причин, ні можливості це зробити. Ваша версія будувалася на тому, що ви не змогли підтвердити його алібі, – підхопив розмову Ранпо, не даючи Фукучі договорити. Очі того округлилися від подиву, та врешті він із розумінням кивнув. – Іоші у ту ніч насправді був у своєї нареченої, з якою він разом купив будинок під Йокогамою. Вони планували переїзд.
Дадзай не зміг не звернути увагу на цей пробіл у розмові. Що Фукучі мав на увазі?
Та Осаму не дають подумати. Ранпо одразу ж частково змінює тему.
– Хлопчині не пощастило. Сподіваюсь, що йому дадуть невеликий термін і він одружиться зі своєю нареченою, – Едогава опускає очі й знизує плечима. – Ось-ось йому висунуть звинувачення і буде суд. Гадаю, у тюрмі ви будете сусідами, тож тобі б краще подумати як із ним порозумітися після того, що ти накоїв.
Та це з його вуст звучало ще дивніше. Тепер Дадзай не може думати ні про що інше, окрім цього.
Фукучі занадто розгублений, а Ранпо щодуху намагається приховати це і переманити увагу Дадзая на себе. Та Осаму занадто досвідчений і пильний, аби цей трюк спрацював на ньому. Він почав розуміти.
Щось сталося.
Вони промовчали про щось важливе.
– Журналісти це жах. Нам ледь вдається приховати інформацію про Іоші. Однак правда рано чи пізно просочиться і нам варто бути готовими. Те ж стосується і тебе, – Ранпо зібрав папери на столі до купи й склав їх у теку. – Не факт, що нам вдасться приховати те, що ти – головний підозрюваний. Але ми зробимо усе можливе, щоб, навіть якщо це станеться, ти дожив до суду. Можеш не хвилюватися.
– Гадаю, розплата за вбитого боса – не найстрашніше, що мене чекає у тюрмі.
– Головне, що ти дивишся на майбутнє із позитивом.
– А як же.
Це був довгий допит. Дадзай говорив, здавалося б, майже з усіма людьми, які знали про те, хто він насправді. Втома ломила йому ноги, тому коли йому нарешті дозволили піти, то він неочікувано для себе почав бажати якомога швидше опинитися на ліжку в камері слідчого ізолятора, яким би холодним та сирим воно не було.
Однак сили вмить повернулися до нього, коли за спинами конвоїрів він побачив того, на кого уже навіть не сподівався.
– Чює!
Накахара стояв під стіною і про щось переговорював із працівниками прокуратури. Коли Чюя повернувся на голос, то не очікував побачити там Дадзая, що почав упиратися і вириватися із рук конвою.
– Нам треба поговорити!
Накахара звіряв того прискіпливим поглядом, ніби шукав у вигляді Осаму відмовку проігнорувати це прохання.
Та з якоїсь причини він все ж відштовхнувся від стіни й попрямував до Дадзая.
– Можна його на два слова? – Чюя звернувся до конвоїра.
– Але ж це не за правилами…
– Я доповім пану Фукучі про цю розмову. Можете не переживати.
Спостерігаючи сумніви на лиці молодого хлопчини з декілька секунд, Дадзай думав, що ось-ось Чюї набридне це і він передумає, однак зрештою їм дали добро.
– Тільки не тут. Краще увійдіть в ізолятор.
Чюя погодився, взяв Дадзая, чиї руки були заковані у наручники, під лікоть і повів за собою.
– Чює, – Осаму ледь встигав за швидкою ходою Накахари. – Ти краще, ніж будь-хто, знаєш, що це не я. Ви взяли не того.
– Якщо ти ще не зрозумів, Асмодею , – Чюя зайшов за кут, проходячи на територію ізолятора, й штовхнув Дадзая у ґрати. Від удару спиною об метал Осаму охнув. У очах на мить потемнішало. Чюя був сильнішим ніж здавалося, – ігри в дружбу закінчилися. З мене вже досить вдавань. Я знаю хто ти насправді.
– Я… По-твоєму вбивця? – Дадзай відкашлявся, згинаючись. Цівка поту скотилася по його лобу.
– Ти – загроза, – Чюя постав над ним, дивлячись згори до низу. – Особисто мені байдуже вбивця ти чи ні, хоч так і склалося, що всі докази проти тебе. Але ти є прямою загрозою Португаю. Ти вже достатньо шкоди завдав. Більше я не дозволю тобі це зробити. Навіть якщо це коштуватиме мені розслідування.
– Ви… Взяли не того, – твердо повторив Дадзай, на силу вирівнюючись. Спина неймовірно боліла, та Осаму знайшов у собі сили цього не показувати.
– Ми самі розберемося, – Накахара був твердим у своїх словах. – Навіть якщо це не ти, то краще ти будеш гнити в камері, ніж вигадаєш ще якийсь спосіб поставити Португай на коліна у найскладніший час для нас.
– І ось це той Чюя Накахара, про якого так багато говорять? – Дадзай посміхнувся на диво самовдоволено. – Той самий Чюя Накахара, який завжди доводить усі справи до кінця? Ти хоч сам бляха віриш у те, що кажеш?
Зі скреготом у зубах Чюя завдав точного удару Дадзаю під дих. Той від несподіванки сплюнув слину прямо на підлогу. Лиш Осаму відомо як він таки втримався після цього на ногах і не впав.
– Невже той самий Чюя Накахара готовий знищити усе розслідування через свою особисту неприязнь, га? – кашель Дадзая мішався із насмішкою. – Я не становлю загрози Португаю, Чює. Ти це знаєш. Але ти зараз стоїш тут і гамселиш мене до втрати свідомості, бо просто ненавидиш. Чи це саме Баракіель мене ненавидить? А справжній Чюя лишився у коридорі лікарні прямо перед тим, як мене затримали?
Наступний удар був коліном. Дадзай присів, схиляючись, аби прикрити живіт. Та відчайдушний усміх все не спадав з його лиця.
Він знав, що це лише більше дратує Чюю.
– То тебе це зачепило, га? – раптом Осаму закашлявся. Коли приступ припинився, він підняв знесилений погляд на Накахару, що нависав над ним темною тінню. – Виходить десь між цих зустрічей та прогулянок був справжній Чюя, а не просто бездушний мафіозі, який виконував своє завдання?
– Я завжди ненавидів тебе.
– І тому ділив зі мною найкращі моменти за все моє життя? – кинув Дадзай із докором. – Це щоб мені образливіше було в камері, чи що?
– Це ти їх такими вважаєш, – Чюя з огидою оглядав зблідлого Осаму. – Як справжня сентиментальна вівця.
– Ти можеш обдурити кого завгодно, найкращий брехун Португая. Але не мене, – Дадзай ніби зумисне давить на найболючіші місця, які тільки знає. – Зізнайся, ти сам не знаєш чи дійсно так мене ненавидиш, чи ні. Ти сумнівався. А тепер сумніваєшся ще більше.
– Замовкни.
– Чюя, якого я знаю, не тупий. І він знає, що моє затримання нічого не дасть. Просто хтось тобі сказав, що так треба, і ти це робиш. Чюя, якого я знаю, ніколи б у житті не кинув справу зі своєї волі. Ти шукаєш причини та виправдання чому ти повинен вчинити так, як не хочеш. Але ненависть до мене – найгірша серед них. Бо вона є брехнею.
– Замовкни!
Чюя заніс руку для останнього удару, та в міліметрах від Дадзаєвого лиця він спинився. Накахара застиг, тримаючи кулак у повітрі й тремтяча рука видавала усі його сумніви. Дадзай на силу підняв очі й зустрівся із потьмянілим блакитним поглядом.
Чюя і сам весь дрижав. Від переповнення люттю, від образи, від нерозуміння.
Від сумнівів.
Дадзай не має цього бачити – він думає. Це ірраціонально. Щойно дорога йому людина зізналась, що весь цей час грала відведену роль, готова була зайти так далеко, як тільки можна було, аби завоювати довіру Дадзая. Усе, що було між ними, зі слів Чюї, було брехнею. Осаму має відчувати огиду, злість, розчарування.
Та все, що він зараз тримає у серці, це чистий жаль.
Дадзай опускає очі, дозволяючи приховати Чюї назад усе, що випадково вирвалося і показалося на веснянкуватому обличчі. Осаму своїми руками підбирає маску, яка раптово спала з лиця Накахари, й сам обережно вдягає її назад.
Можливо так дійсно буде краще. Мабуть, Дадзаю просто потрібно, як і всім, відіграти відведену йому роль.
Навіть якщо вона не збігається з його бажаннями.
Чи дійсно уже важливо з кого це все насправді почалося? Чи дійсно їм вже так необхідно шукати того вбивцю?
Осаму дозволяє собі повністю впасти на підлогу, даючи тілу розслабитись і резонувати із болем. Важко дихаючи, він промовляє:
– Мені байдуже здохну я тут чи ні. Я просто хочу, аби всі нарешті були щасливими.
Чюя не відповідає нічого. Лиш дивиться кудись крізь Дадзая.
Коли конвой повів Дадзая вглиб ізолятора, то молодим хлопцям довелося майже нести його. Осаму ледь міг ходити через періодичні спалахи болю в спині та животі. Імовірніше за все у Дадзая лишилися численні гематоми.
Серед порожніх коридорів цього крила ізолятора дивно було бачити ще один конвой, який вів під руки ще одного в’язня.
Тільки коли вони підійшли майже впритул, Дадзай зміг розгледіти лице того, кого, вочевидь, переводили із цього крила в інше.
Достоєвський виглядав як ніколи весело й розслаблено. Він впевнено крокував навіть трохи попереду конвою, ніби павич, що ось-ось розправить свій різнобарвний хвіст. Гордості у його погляді було хоч відбавляй.
Коли дві групи пройшли повз одна одну, до Дадзая донеслося таке тихе й колюче:
– Схоже, я переміг.
Осаму на мить спиняється й оглядається, опираючись натиску конвоїрів. Та Достоєвський зник за поворотом, ніби тінь.
У Дадзая нова камера. Невелика, проте повністю відрізана від світу. У цьому крилі лиш ця камера була і буде колись заселеною.
Окинувши її підозрілим поглядом, Осаму вмить зрозумів чия вона була.
Стіни були розписані біблійськими заповідями та хрестами.
Та один напис був виділений білою крейдою, яку попередньому в’язню справжнім чудом таки вдалося десь роздобути.
“Не вбивай”.
День минав за днем. Чутки були немов токсична кислота, яка роз’їдала будь-які перешкоди на своєму шляху й сочилася звідти, звідки б, здавалося, не мала. Та на гіркому досвіді вони знали, що це лиш питання часу коли поліціянти, що мимоволі стали свідками затримання чи допиту Дадзая, продадуть свою совість журналістам.
У скільки ж вони оцінили життя Осаму? Це те, про що Дадзай не міг перестати думати. Скільки коштує інформація, яка може його легко вбити?
Причина, чому він опинився саме у цьому крилі ізолятора і завжди тримався подалі від інших в’язнів, не була лиш у тому, що він потенційний убивця Морі.
Ворогів у детектива Дадзая було хоч відбавляй. А друзів у них – ще більше.
Коли Осаму сидить у цій невеликій залізній клітці – він вразливий. Від нього тепер мало що залежить. За нього обирають що він робитиме цього дня, куди він піде, що читатиме, що слухатиме, що їстиме. Він більше не володар свого життя.
Якщо сторінки книжок, які йому час від часу дають конвоїри, будуть оброблені кислотою – його максимум це відкинути їх одна за одною в далекий глухий куток. Якщо у душі його чекатиме в’язень, що причаївся там із заточеним об стіни камери шматком металу, – конвоєри не встигнуть його захистити. Якщо його їжу отруять – він не завжди зможе дати спершу пацюкам її скуштувати.
Його життя йому більше не належить. Хай би там що не робили Ранпо чи Фукудзава, Дадзай висить на волосині.
Тепер мало значення мало те, які інтриги плели журналісти довкола його колись відомої за зіркові справи персони.
Те, що хтось, на кшталт нього, за чутками підозрювався у вбивстві Морі, спричинило навіть більший фурор, ніж був до цього із корупційним скандалом. Особливо наполегливі журналісти намагалися пов’язати всі деталі в один ланцюг: Ода Сакуноске – прийомний батько Дадзая – працював на Португай, але загинув за загадкових, можливо навіть кримінальних обставин, з якими дітище Огая тепер напряму пов’язується, тож Дадзай, маючи зв’язки та вплив у поліції, вирішив помститися. Конспірологічні теорії так і лилися із каналу до каналу, а Осаму їх був вимушений слухати із телевізора бабці-наглядачки, коли книжки таки набридали.
Часом він чутно пихкав від дурнуватих здогадок людей із розумними голосами, але дурними логічними ланцюгами. А іноді задоволено хвалив окремих журналістів, котрі на декілька кроків ставали ближче до правди.
А поки у кутку його камери зграйка молодих щурів хвацько поїдала частину Дадзаєвого обіду. Коли гризуни зрозуміли, що у цій камері в’язень радий поділитися з ними частиною їжі, то все частіше і частіше почали його навідувати.
Та раптом найбільш наїдений з них зупинився, дивлячись у невідому точку десь перед собою. Найгучніше плямкання припинилося і Дадзай звернув на щурів увагу. Найбільший із них почав похитуватися, а потім раптом упав на бік і почав скручуватися від раптових судом.
Жалібний писк відлунням лунав пустими коридорами цього глухого крила. Та в якийсь момент він стих і постала моторошна тиша.
Щур перестав здригатися, а маленьке тільце розпласталося по бетонній підлозі.
Він явно з’їв найбільше серед усіх.
Гризуни злякано порозбігалися хто-куди, та тихі писки, що раз-повз-раз лунали з різних куточків коридору, немовби засвідчували очевидне.
Вони усі приречені.
Дадзай подивився на тарілку, яка була все ще на половину повною, а потім встав з ліжка й попрямував прямо до ґрат, аби постукати по ним ніжкою від зламаного ним нещодавно стільця.
– Пані! Мені потрібна допомога!
Телевізор дещо приглушили й Дадзай вгатив по ґратах знову, тепер сильніше. За декілька секунд по коридору відлунням пронеслися неквапливі кроки. Раптом вони збилися й почувся ледь чутний зойк і лайка. Кроки надалі були швидшими й злішими. Схоже, бабця спіткнулась.
– Чого тобі? Знову висипав увесь обід щурам? Скільки тобі можна казати їх не годувати! – бабця виглядала невдоволеною. Її дорогоцінний спокій потурбували. Вона кинула оком на уламок стільця, який Дадзай тримав у руках. – Я ж сказала, що стілець ми полагодимо! Нащо ти його доламав?
– Покличте когось. На мене здійснили замах.
– Який ще замах? Ти головою вдарився?
– Мій обід, – Дадзай кивнув на товстого щура, що бездиханно лежав у кутку його камери прямо біля залишків їжі, – його отруїли.
Бабця здивовано оглянула Осаму з ніг до голови, переконуючись що той точно при тямі. Та раптом її погляд метнувся назад до коридору, у деякі затемнені частини якого не потрапляло проміння сонячного світла.
Причина чому вона спіткнулась… Це не випадкове сміття чи уламки плитки.
Це маленькі тільця мертвих щурів, якими був усіяний коридор.
Її лице побіліло від жаху.
Бабця миттю зірвалась із місця, вигукуючи все гучніше і гучніше:
– Тривога! Конвой! Хто-небудь!
Величезна доза ціаніду калію – такий висновок зроблять у лабораторії.
Дадзая одразу ж оглянули, взяли кров, зробили аналізи, однак ознак отруєння так і не було виявлено. З Осаму часто жартували наглядачі в ізоляторі через його параною та звичку постійно ділитися обідом із щурами. Та тепер, коли ледь не кожен із них потримав у руках тарілку із кінською дозою ціаніду калію, бажання знову посміятися із Дадзая миттю зникло.
Це був перший замах.
Але точно не останній.
Подібне вже ставалося і таке просто не можна було надалі ігнорувати. Особисто Фукудзава взявся вивчати систему приготування і подачі їжі в’язням, увесь ланцюг рук, через який проходить та злощасна тарілка з обідом перед тим, як потрапити на стіл жертві. На його жах він зрозумів, що отруїти Дадзая міг хто завгодно, хто бодай би спробував. Якби не обережність Осаму, то його б уже давно не було серед живих.
Тому харчування Дадзая береться під особистий контроль прокурора. Кожна людина, яка бере участь у приготуванні їжі, має звітуватися особисто йому.
Та чи врятує це Дадзая? Він знав, що ні. Розслаблятися не можна.
Наступні замахи можуть бути хитрішими.
Механізм був запущений за підтримки Накахари та Дадзаю незабаром висунули обвинувачення. Офіційно була призначена дата суду.
Справа перейшла у руки Ранпо, як і очікувалося. Усіх консультантів, які не потрапили до в’язниці або на той світ, як група Іоші, було відкликано назад до Токіо. Лишився тільки Чюя, котрого було призначено другим детективом. Тепер за цією справою слідкували усі під мікроскопом, детально вивчаючи будь-які дрібні деталі, які таки просочилися в ЗМІ. Вони усі були під прицілом і спільним рішенням Фукучі та МВС Накахарі надали більше влади у розслідуванні. Він став його лицем.
За декілька днів Достоєвського перекваліфікували із підозрюваного у свідка. Через вплив Рожевої рябини його зізнання і без того не сильно брали до уваги, однак тепер його роль у цій справі стала мати зовсім інше значення. Достоєвського попросили свідчити у суді проти Дадзая, однак той відмовився через страх відплати – це сказав Чюя журналістам в останньому інтерв’ю.
Він не згадав, що Достоєвський вважається винним в іншій справі – контрабанда.
Нещодавно дало про себе знати й консульство. Їм вдалося знайти у своїх базах хлопця з таким ім’ям, який мав із дитинства проблеми із законом і уже відмотав декілька строків у в’язницях.
Що правда, звали його не Федір Достоєвський.
– Це ім’я було не більше, ніж псевдонімом, – сказав Фукудзава, навідуючи Дадзая в ізоляторі з фруктами прямо із власного ж саду. За всіма правилами він не мав цього розповідати, та чомусь все ж вирішив поділитися. – Рівно як у вас, у Португаї. Справжнє ім’я його набагато більш звичайне, ніж здавалося на перший погляд.
– Що з ним буде далі? – хрипло промовив Дадзай, спираючись спиною об холодну стіну камери.
– Швидше за все екстрадують. У росії на нього строк куди страшніший чекає, ніж у нас, – Фукудзава присів на стілець, який нарешті полагодили, та той однаково продовжував жалібно скрипіти, ніби ось-ось він знову розвалиться. – Та й гадаю, що це на краще. Не вистачало нам ще з ним розбиратися. Нехай з ним далі граються спецслужби росії.
– А торговий шлях, по якому він приїхав?
– Ця справа мала дістатися Ацуші, оскільки саме він його розкрив, але оскільки він на лікарняному… Імовірно за неї візьметься Доппо.
– Чи не забагато справ для Кунікіди? Ви хочете, щоб він вдома не ночував і Текеко його прибила?
– А ти й далі хвилюєшся про інших більше, ніж про себе, – слабко усміхнувся Фукудзава. – Він впорається. Я знаю, що можу йому довіряти.
– А може саме час почати довіряти нашим новачкам? Я знаю, що я був ще тим гівнюком, що не давав молодим талантам проявити себе, і закінчилося це не дуже добре… Але ж ви? Почніть давати їм щось складніше за пошуки ухилянта від аліментів. До того ж я от скоро…
– Так. Скоро ти не зможеш вести розслідування, – сумно погодився Фукудзава. – Я знаю. На жаль, я знаю.
Двоє пригнічено мовчали, дивлячись кудись у підлогу. Обидва чудово розуміли, що шансів у Дадзая вийти із суду виправданим просто немає. Суспільство вимагає негайних результатів, МВС розриває через це нескінченне розслідування, а Дадзай – найкращий з усіх можливих кандидатів на роль підозрюваного. Це одна єдина ставка і окупиться вона чи ні – ролі вже не грало.
Чим швидше ця справа буде закрита, тим більші шанси в поліції зібрати сили й таки оговтатися від цього корупційного скандалу. Винен Дадзай чи ні, є беззаперечні докази проти нього чи немає – не має значення. Для нього це кінець.
І чим швидше він це прийме, тим краще.
А на фоні знову звучав Чюя. Схоже, бабці-наглядачці він особливо сподобався. Знову й знову Дадзай чув такий до болю знайомий голос і на свій сум розумів – він знав його настільки добре, що міг зрозуміти у якому Накахара настрої по самому лише тону. Чюя звучав утомленим, хриплим – він явно мало спав. Не було звичних запальних промов, не було гордих обіцянок, що усе буде добре.
Чюя просто безрадісно, навіть якось байдуже викладав усю приготовану десь раніше інформацію.
– У яких стосунках ви були із Дадзаєм Осаму? – раптом запитала журналістка й Дадзай миттю затих, вслухаючись у діалог. – Вас часто бачили разом у громадських закладах. Ви виглядали близькими. Він був вашим другом?
– Ми із самого початку підозрювали Дадзая Осаму, тому було прийнято рішення втертися йому в довіру, аби витягнути з нього деталі, необхідні для розслідування, – продекламував монотонно Чюя з таким холодом, що в Осаму сироти пішли спиною. – Він мені ні друг, ні приятель, ні знайомий. Відтепер важко його навіть колегою назвати. Він – підозрюваний і не більше.
Він ще ніколи не чув Накахару таким. Злим, радісним, засмученим. Та ось таким – жодного разу.
Фукудзава навіть не помітив раптового мовчання Дадзая. Так і продовжив викладати ті деталі домовленостей із російським посольством, які ще не встиг розповісти до цього.
Дадзай закидає голову назад і дивиться в стелю.
Колись вони з Чюєю так само дивилися, як зорі на небі плавно перетікали у вогні нічного міста, ніби єднаючись із ним.
З вуст Осаму зіскочила гірка посмішка.
– Добре лице тримаєш, Чює, – прошепотім самими губами Дадзай. – Морі б тобою пишався.
Наближалася середина серпня. Хоч літо ще продовжувало буяти яскравими барвами, спека почала поволі відступати. Прекрасний сонячний день – так би сказав будь-який пацієнт, що вийшов прогулятися ясним двориком лікарні й ніжився під м’яким сонячним промінням, котре більше не викликало відчуття, ніби ти заживо смажишся. Лікарі нарешті дозволили Ацуші теж іноді ходити надвір і Гін активно намагалася витягти його на свіже повітря.
Та Ацуші був безрадісним. Він не мав ні моральних сил, ні бажання вийти у двір.
У нього не було причин веселитися.
– Коли ж тобі набридне уже сидіти з такою кислою пикою? – Рюноске прискіпливо вдивлявся у чуже лице. Ацуші повернувся до нього, не маючи бажання навіть реагувати на чергову грубість.
Гін якраз вийшла з палати, аби сходити до магазину. Ацуші чудово розумів, що панькатися з ним Рюноске за таких умов точно не буде.
– Міг би ти хоч при сестрі трішки усміхатися? Ти похмурий і Гін разом із тобою. Ти погано впливаєш на неї.
Ацуші на якусь мить задумався. Відчуваючи укол совісті, він опустив очі униз.
– Гадаю, ти в чомусь правий. Вибач.
Рюноске здивовано скинув бровою. Щоб Ацуші і так легко погодився?
З Накаджимою явно було щось не так. Тепер це розумів навіть Рюноске.
– Ти переймаєшся через того йолопа Дадзая? Гін розповідала, що його затримали прямо у твоїй палаті.
– Так… Але, гадаю, ти правий. Я дарма переживаю. Проти нього ж замало доказів.
– Я чув у новинах, що він планував втечу до росії.
– Так, – Ацуші кивнув. – Та насправді це не точно. Це був просто білет. Решту журналісти вже самі додумали. Білет сам по собі нічого не означає. До того ж Дадзай сам наполягав, аби я дістав відповідь від аеропорту. Якщо він дійсно купив той білет, то знав, що я про його існування таким чином теж дізнаюсь. Дадзай би точно усе пояснив.
– Чесно кажучи, що б там не було із його прийомним батьком, він не виглядає як людина, яка могла б когось убити, – для Ацуші дивно спостерігати роздуми Рюноске. Чи не вперше в житті він не виглядав роздратованим. – Він же ідіот. До того ж повний. Часом я думаю над тим як він взагалі до свого віку дожив. Та й виглядав він… Надто добрим для цього всього. Коли у нього стріляв той хлопець у нас у кафе, то чи не вперше за весь час я бачив його злим узагалі. Але не більше.
Накаджима на це слабко усміхнувся. Якої б поганої думки не був Рюноске про Дадзая, та все ж він визнавав його хорошою людиною.
– Та все ж, – Акутагава схоже зрозумів, що його думка виглядала однобоко, тому вирішив усе виправити: – часто серійних вбивць і всіляких психопатів вважають порядними людьми. Кому, як не копу, на кшталт тебе, це знати?
– Дадзай… Часом він буває моторошним. Він може легко лякати людей. Я можу навіть сказати, що знаю про випадки, коли Дадзай… Чинив відверто недобре, – чесно зізнався Ацуші, однак все ж уникав конкретики, тримаючи в голові те, що деякі таємниці Осаму як були, так і мають лишитися таємницями. – Та Дадзай, з котрим я працював весь цей час… Він точно не був здатен убити Морі. Не його точно.
– Але ж він ненавидів Морі за смерть свого прийомного батька, так? – наполіг Рюноске. – Чи це теж журналісти додумали?
– Він… Дійсно його ненавидів. Та боявся, певно, ще більше, – знову укол совісті, однак тепер Ацуші розкривав не внутрішні секрети поліції Йокогами, а особисто Дадзая. Та все ж він мав цим поділитися, сподіваючись, що Осаму не сильно буде на нього злитися. – У нього були проблеми з психікою. Сама згадка про Морі викликала у нього приступи паніки. Він лише нещодавно навчився тримати себе в руках після такого. Сумніваюся, що він би наблизився до Морі хоч на кілометр за таких обставин.
– Біди з головою, га? – хмикнув Рюноске. – Тоді ваш начальник справжній геній, раз дав йому розслідувати цю справу, коли у хлопця очевидне ПТСР.
– Але ніхто, окрім нього, не міг це зробити.
– Тоді для чого ти у цій справі?
Це те, про що Ацуші ніколи не думав. Чому Фукудзава, явно знаючи про ПТСР Дадзая, дав йому цю справу? Бо лиш Осаму серед них усіх мав достатньо знань про внутрішні справи Португая, аби розплутати цей клубок. Однак Дадзай нестабільний і схильний до імпульсивних вчинків, якщо його щось спровокує. Уся ця справа була цілком і повністю тригером для нього тож це було лишень питанням часу коли Осаму викине щось, що зруйнує усе.
Висновок напрошувався сам.
– Тому, що Дадзай мав передати комусь усі знання, які він мав, аби цю справу таки вдалося розкрити.
Раптом дивні дії напарника почали набувати для Ацуші сенсу.
– Чому тоді саме ти, а не якийсь більш досвідчений детектив?
– Бо вони всі упереджені.
Легкість, із якої Ацуші дійшов цього висновку, його здивувала. Усе завжди було на поверхні.
Вони усі бачили спершу Асмодея – безпристрасного демона, справжнього монстра, у якого не було почуттів. Коли вони бачили Дадзая, то завжди спершу відчували присутність спадкоємця Морі, а вже потім детектива. Його стиль роботи, його погляд на розслідування, його методика пошуку злочинців – усе так і кричало про те, що він колись був учасником цього всього напряму. Він із перших рядів спостерігав як народжуються та помирають великі та малі мафіозі. Ранпо вбачав у Дадзаї злочинця, який вчасно змінив бік. Він особисто розшукував Асмодея, знав усі його звички та сліди, тому не міг бачити Осаму ніяк інакше, хоч вони й стали після всіх тих подій друзями.
Ацуші ж бачив Дадзая, як героя. Такого собі чарівника, який завжди занадто добре розумів про що думають та чого бояться злочинці.
Ацуші дізнався про його темну сторону лиш тоді, коли в голові вже намертво закарбувалася думка – Дадзай чудова людина.
Накаджима не був упередженим. І в цьому був ключ.
Причина чому він взагалі пішов того дня, коли він вперше зустрівся із черговим, лежала у висновках, які Ацуші зробив на основі інформації, яку йому дав Дадзай. Сам би він ніколи й не подумав піти й запитати які торгівельні суди із росії проходять через цей порт.
Він би ніколи не знайшов канал контрабанди, по якому Достоєвський імовірно потрапив до Японії, якби Дадзай не розповів усе, що знав про стосунки Португая з іншими організаціями й те, що російські організації ніколи навіть не пробували поширити свій вплив на столицю та Йокогаму, бо занадто боялися організації Морі, котра враз би придушила ці спроби. Ацуші б ніколи не запідозрив Іоші, якби Осаму не розповів йому про зв’язок того із колишнім виконавчим директором Огая. Накаджима ніколи б не побудував усю їхню версію, якби не інформація про особистості Морі та його наближених.
Весь цей час мозковим центром їхнього дуету був саме Ацуші. Дадзай лише підкидав йому інформацію, яку або знав, або довідувався через свої зв’язки. Віднедавна саме Накаджима рухав їхнє розслідування вперед. Осаму ніби стояв збоку і спостерігав, часом підпихаючи камінь, який Ацуші тягнув власноруч, коли той час від часу застрягав.
Чому Дадзай спершу вів розслідування власноруч, а потім раптом повністю передав Ацуші кермо?
Тоді Накаджима згадав день, коли Осаму розповів йому усе про той час, коли він був Асмодеєм, і чому він, зрештою, пішов із Португая.
Тієї ночі застрелився його найкращий друг.
Тієї ночі Дадзай чи не вперше дійсно зірвався.
Надалі його зриви ставали дедалі частішими. Осаму майже впадав у істерики через тягар свого минулого. Ацуші не знав що б міг накоїти Дадзай, якби не Накахара, який опинявся поруч і заспокоював його. Панічні атаки майже припинилися, проте їм на зміну прийшло дещо страшніше. Накаджима добре знав про кожен випадок такого зриву, адже Осаму розповідав про них у деталях. Ацуші здавалося, що той жалівся.
Насправді ж він лише засвідчував очевидне.
Дадзаю ніколи не судилося розкрити цю справу.
“ Чи впевнений ти, що готовий побачити, як усе рухне? Готовий понести за це повну відповідальність? Готовий до того, що наслідки наздоганятимуть тебе ще багато років потому? ”
Осаму часто переказував Ацуші те, про що вони з Чюєю говорили. Зазвичай про те, що стосувалося їхньої справи. А іноді Дадзай цитував щось таке і дивно замовкав, щось обдумуючи. Ацуші рідко звертав уваги на переказ безсенсових діалогів, де Осаму часом згадував навіть дещо особисту інформацію про Накахару.
Та все ж коли починав вслухатися й обдумувати, то доходив висновку, що Дадзай та Чюя одного поля ягоди.
Їхні шляхи були схожими. Та все одно вони разюче відрізнялися.
“Чи впевнений ти, що готовий побачити, як усе рухне?”
Добре знаючи Дадзая, Ацуші міг за нього відповісти на це питання – ні. Осаму не був готовий до цього. Щойно він став свідком того, як почалося падіння Овець, у ньому почало щось змінюватися. Він все рідше і рідше був радісним. З того моменту у нього почалися зриви.
Та як би на це питання відповів Накахара?
Коли Ацуші таки запитав Дадзая про відповідь Чюї, той спершу відмовчався.
А потім додав, що Накахара відповів – так.
І все ж, Чюя зрадив Дадзая і власноруч запроторив його до в’язниці.
Ацуші почав перебирати у голові факти. Дадзай попросив Накаджиму першим переглянути відповідь від аеропорту, а потім розказати що він там побачив. Що робив би Осаму, якби Накаджима того вечора таки вийшов цілим і неушкодженим із прокуратури й розказав би йому про те, що на його ім’я був куплений білет до Владівостока?
Ранпо збирав докази проти Дадзая і до цього.
Якби Іоші не видалив відповідь тієї ночі, Осаму би затримали набагато раніше. Але він ще мав би шанс щось зробити. Дадзай міг би за цілі вихідні вигадати що робити з цією інформацією. Осаму знав, що у тій відповіді було його ім’я.
Іоші своїми діями дав Дадзаю фору. Осаму міг мільйон раз втекти за той час, доки відбувалися пошуки Ацуші, та він цього не зробив.
Цей лист був для Дадзая кінцем. Що б він робив, якби Ацуші прийшов із цією інформацією до нього вночі?
“Невже Іоші єдиний, хто міг зайти в ту ніч до філіалу і зустрітися з Морі віч-на-віч?”
Настанови.
Дадзай хотів сказати Ацуші останні настанови перед тим, як його час у цьому розслідуванні скінчиться.
З того самого моменту, коли Аратані загинув… Невже Дадзай ще тоді знав, що він приречений? Невже знав, що його гріхи його наздоженуть?
Адже тоді він почав передавати Ацуші усі знання про Португай, які мав.
– Точно, – шепоче Ацуші. – Тепер усе починає сходитися.
Смиренність Дадзая, те, як він легко йшов на поводу у своїх переживань і страхів, як цілком і повністю довірився думкам та припущенням Ацуші. Осаму давно уже не був мисливцем у цьому полюванні на вбивцю. Він свідомо дозволяв розслідуванню прокрадатися у найпотаємніші куточки своєї душі й витягати їх назовні – так, щоб зрештою усі могли їх побачити.
Дадзай знав, що приречений. Що б він не робив – Ранпо уже шукав проти нього докази, а білет уже був замовлений на його ім’я. Якими б не були дії Дадзая – кожна дорога привела б до цього результату. Від самого початку не існувало жодної можливості уникнути цього кінця.
І Осаму здався.
Усе це розслідування побудоване так, аби він це зробив. Хто б його не організував, кінцевою метою було знищення Дадзая Осаму. Пазли почали моментально складатися в голові Ацуші й він вихопив свій блокнот із приліжкової тумби, аби почати швидко його гортати, вишукуючи підтвердження своїм думкам.
– Ацуші, ти геть головою вдарився? – озвався Рюноске, не встигаючи слідкувати за діями Накаджими. – Що сталося?
Ацуші почав проговорювати вголос увесь ланцюг їхніх зачіпок, від самого початку, від першої нотатки у цьому блокноті. Усе це розслідування ідеально зачіпало майже кожен аспект його минулого, смикаючи Дадзая за найболючіше, примушуючи згадати . Вівці, Аратані, принц, рада директорів, Цудзукі, смерть Оди Сакуноске, його зрада Португая. Саме існування Чюї Накахари було величезним нагадуванням для Дадзая хто він такий і де лежить його коріння. Він зустрів схожу людину зі схожою історією, але геть іншим шляхом. Дадзай ніби дивився на себе у дзеркало, де було його ідеальне відображення, те, ким він міг би бути, та ким ніколи не стане.
Вони шукали людину, яка мала конфлікти з Морі.
А треба було того, хто ненавидів Дадзая Осаму .
Тепер для Ацуші це було очевидним. Щойно Дадзай після подій кривавого четверга та смерті Аратані усвідомив, на який шлях він ступив – він усе зрозумів.
Він знав, що приречений.
Однак хто міг його ненавидіти так сильно? Організація Достоєвського однозначно боялася Дадзая, раз їхньою вимогою було його нарешті прибрати. Вони знали про його існування, знали про його зраду, знали, що він тепер на боці поліції. Достоєвський добре знав біографію Осаму часів Португая.
Ацуші гортає блокнот знову і натикається на одну з останніх його нотаток: “Убивство сталося випадково, Морі, імовірно, сам спровокував бійку”.
Ця людина ненавиділа Дадзая Осаму. Під цей опис однозначно підходив Іоші. Той звинувачував Дадзая у всіх проблемах Португая і явно був не проти, щоб питання старого зрадника нарешті вирішилося. Та ця людина водночас заявила Морі щось таке, через що він одразу здурів від люті.
Ацуші натикається на наступну нотатку і згадав, як почув у коридорі філіалу тихе обговорення покоївками Морі, яке дивом вирішив її записати:
– Коли почався конфлікт із радою директорів, Морі запропонував Одзакі повернутися ну ту ж посаду. Та ні, взагалі вище! Він пообіцяв їй навіть частку в компанії, але вона відмовилась, мовляв, їй більше подобається бути вільною людиною, – сказала тоді якась пліткарка – Морі тоді декілька днів пиячив у своєму кабінеті. Хоч у його кабінеті завжди прибирала одна й та сама прибиральниця, але чи не вперше вона попросила допомоги в нас. Гармидер там був страшний.
Ацуші здалося це цікавим у той момент, хоч він швидко про це і забув.
У прірву Морі полетів швидше за все випадково внаслідок бійки, яку сам же і спровокував.
Про цю відмову Койо, як виявилося, знало багато працівників філіалу.
Що, як хтось із наближених до Морі вирішив піти так само як і Одзакі?
Достоєвський багато знав про Дадзая. Він приплив у Йокогаму на зерновому кораблі із Владівостока найнадійнішим маршрутом з-поміж усіх, адже завдяки зустрічі з Морі його організація дістала б шанс розширити вплив на Японію. Вбивство сталося випадково… Достоєвський не міг їхати до Японії із метою вбити Морі, адже єдина причина чому Португай вдалося похитнути, це те, що вбивця був одним із його керівників і знав достатньо для цього. Вбивство сталося випадково…
Достоєвський став інструментом у руках вбивці випадково.
Хто більше хотів зруйнувати Португай… Достоєвський чи вбивця?
“Чи впевнений ти, що готовий побачити, як усе рухне? Готовий понести за це повну відповідальність? Готовий до того, що наслідки наздоганятимуть тебе ще багато років потому?”
…
Зі слів Дадзая, Чюя відповів: так .
Ацуші згадав їхню першу зустріч. Справа була не в огидному першому враженні.
Іоші та Накахару об’єднувало не лише минуле.
Цудзукі на них обох лишило чималий слід. Іоші досі повністю не оговтався після пережитого.
А хто спричинив трагедію такого масштабу?
Асмодей .
– Який же я ідіот, – Ацуші стукнув себе по лобу, охаючи. – Блять, я просто дурень!
Гін застигла у дверях із пакетом фруктів у руках. Вона здригнулася.
Ацуші виглядав по-справжньому навіженим.
– А-Ацуші… Усе гаразд? – її голос надламався від переляку. – Може мені покликати лікаря?
– Ні! – скрикнув Накаджима. – Дай телефон. Будь ласка, дай телефон!
– Нащо?
– Будь ласка , – він почав скиглити так, ніби від цього залежало його життя. – Я маю зробити хоч щось. Боже, ну, будь ласка!
– Ну гаразд, – вона невпевнено розблокувала свій телефон і простягнула його Ацуші.
Він не чекав і секунди. Одразу ж вихопив його і почав прудко набирати потрібні цифри.
– Придурку, тримай себе у руках! – побачивши це, Рюноске злісно гаркнув і зіскочив з місця, аби вихопити телефон із рук назад і точно відірвати Ацуші руки, проте коли нарешті почулися гудки, він завмер.
– Пане Кунікідо? Так! Пане Кунікідо! – Ацуші від схвилювання навіть не помічав, що почав зриватися на крик. – Перевірте готель, де спинялися Іоші та Накахара! Терміново!
– Ацуші, заспокойся… Благаю.
– Я не прошу вас багато, просто перевірте готель! Запитайте там про камери, про поведінку Іоші та Накахари, може їх хтось бачив…!
– Я не буду цього робити, – Кунікіда зітхнув. – Ацуші, усе скінчено. Дадзаю уже висунули обвинувачення.
Адреналіновий запал на лиці Ацуші почав змінюватися злістю.
– І що, що висунули звинувачення? – Ацуші стиснув постіль на своєму ліжку. – Ну і що! Ви там бляха геть подуріли? Пане Кунікідо, вони хочуть посадити вашого кращого друга! Невже ви це дозволите?
– Я сам пригнічений через те, що зробив Дадзай, але…
– Але ви навіть не пробували задуматися про те, що Дадзай не міг цього зробити! У нього ПТСР! Він боявся Морі! – заволав Накаджима і в палату почали зазирати схвильовані медсестри, перевіряючи чи все з ним гаразд. – Ви ще бляха себе його другом називаєте!
– Ацуші, навіть якби я хотів… Уже запізно, – у голосі Доппо чувся сором. – Максимум, що я можу зробити, це відмовитися свідчити проти нього. Але не більше. До того ж… Я сам уже не певен чи завжди Дадзай говорив мені правду щодо цього розслідування. Він багато чого замовчував. Багато про що я сам не знав…
– Я прошу вас, – очі Ацуші почали наповнюватися сльозами. – Благаю. Мені нічого більше не потрібно. Просто перевірте той клятий готель.
– Іоші не винний, Ацуші, – важко видихнув Кунікіда. – До того ж… Нам уже більше нема кого підозрювати. Ти знаєш що із ним сталося.
– Це не стосується Іоші. Це стосується Накахари!
– Що за чортівня? Чому я взагалі маю це слухати? – спихує Кунікіда остаточно. – Ацуші, тобі краще зосередитися на своєму лікуванні. Про решту ми потурбуємося. Вибач, але бувай.
І тоді Доппо кинув слухавку.
Рука Ацуші повільно опустилась на ліжко, випускаючи телефон на білосніжне простирадло. Накаджима схилив голову, аби сховати лице за відрослим волоссям
Це було марно.
На білосніжній білизні чудово були видно сірі сліди від крапель сліз.
– Ацуші?
Гін обережно підходить до нього і сідає на ліжко поруч.
– Ти в нормі?
– Ні… Ні, я точно не в нормі, – Ацуші почав задихатися від схлипів.
Він витримав декілька днів катувань. Йому наживо відрізали пальці, виривали нігті, морально з нього знущалися. Та Ацуші так жодного разу і не заплакав. Ні одній сльозі не дав покотитися щокою через біль.
Та тепер він зламався.
Він нічого не міг вдіяти. Ацуші повністю безсилий.
Він прив’язаний до цієї бісової лікарняної палати. Залежний від всіх цих крапельниць, пігулок, процедур. Без них він може назавжди лишитися інвалідом. Сидить у цій ідеально чистій білій кімнаті ніби в клітці.
А там, надворі ось-ось покарають невинного.
І саме він буде у цьому винен.
Усе лежало на поверхні, а Ацуші не зміг здогадатися раніше.
Гін бере у руки його обличчя й обережно стирає сльози. А потім міцно його обіймає.
– Ти не винен. Це не твоя провина.
– Вони усі бляха ідіоти. Навіть припустити не хочуть, що Дадзай не винен… Вони бачать у ньому лише те, що хочуть бачити.
Та раптом Ацуші б’є немовби струмом. Він згадує той день знову. Ту ніч, коли Аратані застрелився.
Він і сам назвав Дадзая злочинцем.
Чим Ацуші тоді краще за них усіх?
Накаджима остаточно дозволяє істериці накрити себе. Враз вийшли всі ті переживання, які він накопичував протягом усіх безсонних через кошмари ночей, усі страхи, що він безнадійний і є лише тягарем для Дадзая.
А Гін ніжно гладить його по спині, більше нічого не говорячи.
Рюноске ж із розумінням киває і виходить із палати, лишаючи двох наодинці із ворогом, з яким Ацуші до останнього уникав битв, шукаючи надію навіть там, де її, на перший погляд, не було.
З відчаєм.
Коли була оголошена дата суду, Кунікіда чи не вперше за пів року нарешті отримав краплину вільного часу.
Справа загибелі Арети безповоротно охолола. З прохання Фукучі, Доппо навіть не намагався її розвивати, оскільки єдиними можливими підозрюваними були Іоші та його група, яка була обвинувачена у викраденні Ацуші. “Усе це – потім, а зараз головне зробити все, аби корупційний скандал затихнув. Справа Арети тільки підкине масла у вогонь”, – сказав Генічіро після допиту Дадзая. Кунікіда кожною часткою своєї душі не схвалював це. Його мучила совість перед сином Арети, котрий лишився сиротою і напевне вже ніколи не дізнається правди, яка насправді вже давно лежала на самісінькій поверхні.
Чи варта тоді довіри така поліція, яка змушена приховувати правду, аби лишити собі бодай краплину авторитету? Чи дійсно варта того та безпечна Йокогама, яку вони будували всі ці роки?
Чи дійсно їхня робота завершена, а мир – досягнутий?
З моменту затримання Дадзая Доппо часто думав про це. Йому не вистачало ентузіазму, як у Ранпо, який сидів днями у відділку і майже одержимо пов’язував кожну подію в один неперервний ланцюжок, будуючи стратегію для майбутнього суду. Кунікіда думав… А чи точно Ранпо розуміє, що майбутнє після цього було і буде туманним?
Дадзай був їхнім колегою всі ці роки. Та, перш за все, він був їхнім другом. Так, це затримання було результатом усіх сумнівів щодо того, чи дійсно це була хороша ідея переманити Асмодея на свій бік, а не запроторити до в’язниці, як і треба. Дадзай Осаму безумовно був символом усіх тих страшних років, коли бандові війни руйнували Йокогаму. Асмодей – те ім’я, яке асоціювалося з усіма жорстокими інцидентами, у яких гинули прості люди. Переманити його на свій бік – найкращий вихід у момент, коли буря кривавих бандових війн не вщухла. Мати на своєму боці того, хто розуміється на усіх повадках злочинців, це безумовно плюс.
Та коли війна фактично завершена, а головний ворог у вигляді Португая майже знищений, то чи є сенс продовжувати цей фарс? Що, як у Дадзая більше не буде причин прикидатися копом, коли та вільна і безпечна Йокогама таки буде побудована?
Так, як і Португай колись, що взяв під контроль місто і зменшив хаос у ньому до припустимого мінімуму, однак зрештою почав його отруювати, бо не відійшов свого часу у минуле, чи чекала така доля на Дадзая?
Його виховували Асмодеєм. Більшу частину свого життя Дадзай готувався замінити Морі. Він має рефлекси мафіозі, має мислення мафіозі, діє як мафіозі. Коли вони боролися проти Португая – це все стало в пригоді.
Та що буде, коли Португай таки зникне?
Ці думки витали у повітрі їхнього відділу з моменту, як падіння Португая стало очевидним.
Дадзая ніколи не вело чисте бажання допомагати людям та ганятися за справедливістю. Як би він не боявся це таки зробити, але воля його завжди лишалася однаковою – покінчити з Португаєм. То що їм робити з Осаму під боком, коли це все врешті скінчиться?
Відповідь з’явилася сама собою. Він нарешті опиниться там, де мав би із самого початку.
Це було найпростішим виходом для них усіх. Проблема б вирішилась самостійно. Якоюсь мірою, це навіть логічно. Португай – символ контролю через насильство та страх – має загинути разом із тим, хто його таким зробив. Це на диво приємне відчуття завершеності керувало Едогавою, ніби навіженим.
Але наскільки це було правильно?
Кунікіда розумів, що якоюсь мірою це так і є. Та сумніви його не полишали. Підозрювати Дадзая було логічно і він жодного разу не сперечався із ланцюгом доказів проти того, який наводив Ранпо. Але жаль його чомусь відмовлявся покидати.
Совість била його у два рази сильніше, коли він бачив Накахару, який захоплено підтакував Едогаві у будь-яких здогадках. Того самого Чюю, до якого Кунікіда часом навіть ревнував Дадзая. Жодних натяків на сумніви Доппо не бачив на чужому лиці, тож Кунікіда все більше і більше почувався зайвим серед цих людей, котрі так легко посадили на лаву підсудних людину, з якою так багато разом пережили.
Дует Ранпо та Накахари виглядав чимось правильним. Вони легко ловили одну хвилю – два одержимих роботою та обов’язком детективи. Доппо гадав, чи точно Едогава пам’ятає, що Чюя точно такий же мафіозі, як і Дадзай? Можливо це так і було.
Можливо, спільний ворог здатен поєднати навіть ідейно різних людей.
Португай був однаково приречений, тому ніхто із них не вбачав небезпеки у тому, що один із демонів Морі Огая знову був серед них, знову розплутував із ними складну справу.
Одного разу Доппо запитав Ранпо про це, коли Накахара нарешті пішов додому. Вони тоді знову залишилися у відділку до пізна.
– Ти гадаєш, що він небезпечний? – Ранпо хмикнув. – Цей хлопець має більше неприязні до Асмодея, ніж будь-хто. До того ж у нього добре варить голова. Якою б не була причина його такого сильного бажання допомогти нам посадити Дадзая, ми можемо вдало скористатися цим, хіба ні?
– Можливо, Португаю теж вигідно його позбутися. Особливо якщо Дадзай і є тим, хто вбив Морі, – заперечив Кунікіда. Ранпо знизав плечами.
– Португай приречений. Що б вони не робили, поставити його на ноги після цього скандалу вже не вдасться. Тим паче силами цього хлопця. Нехай робить що хоче. У будь-якому разі, ми розберемося із ним та тією радою директорів потім, коли громадськість заспокоїться. Без Морі та Асмодея вони лишень жалюгідна шайка ідіотів.
– А якщо Накахара діє в інтересах Португая?
– Якими б не були ці інтереси, у їхньому положенні уже мало що вдієш, – Ранпо встав із дивана і підібрав зі стільця поруч свою сумку. Едогава теж збирався додому. – Ти ж знаєш що сказав пан Фукучі. Ніяких більше сканадалів із Португаєм! Ми й так уже по вуха в лайні. На фоні цього всього рівень злочинності уже відчутно зріс. Банди почали знову активізовуватися. Якщо ми не повернемо собі авторитет, то все так і продовжиться.
– А чи точно він у нас був, якщо ми закриваємо очі на стільки речей, аби врятуватися?
Ранпо зупинився біля виходу, обертаючись на Кунікіду.
– Чим ми відрізняємося від Португая, Ранпо? – тихо запитав Доппо. – Морі створив Португай, аби захистити Йокогаму, однак щойно постала загроза його існуванню – він почав руйнувати усе довкола себе. Хіба ми не такі самі? Ми припинили розслідувати справу вбивства батька хлопчика, який лишився сиротою, бо це могло ще більше похитнути нашу репутацію. Ми знову тримаємо біля себе мафіозі, а не риємо під нього, бо, нібито, “так треба зараз”. Ми так само зараз отруюємо місто, бо стоїть загроза нашому існуванню. Чому тоді ми вважаємося хорошими, а Португай – поганим? Де проходить це розмежування, га, детективе Ранпо Едогава?
Чи мав цей новий справедливий світ вагу у голові Ранпо, якщо він був досягнутий через ряд несправедливостей? Чи потрібна взагалі ця “безпечна Йокогама із надійною поліцією”, якщо вона була створена через горе одного хлопчика, який уже навряд колись дізнається хто вбив його батька?
Колись ця дитина виросте і про все довідається. Кому вона буде мстити? Привиду Португая чи йокогамській поліції, яка приховала від нього правду і не покарала винних?
Ранпо нічого не відповів. Лиш задумливо дивився на Кунікіду, однак, зрештою, розвернувся й пішов, лишаючи Доппо самого у їхньому порожньому офісі, в який з кожним днем все менше і менше хотілося повертатися.
Якщо ти хочеш щось змінити – будь готовим чимось пожертвувати.
Та наскільки великою мала бути ця жертва?
На фоні шумів телевізор. Репортерка розповідала деталі розслідування вбивства Морі й Кунікіда міг спокійно доповнювати її слова, адже вивчив уже цю справу у найменших деталях. Та сьогодні у нього вихідний, тому він обирає просто не слухати, а крадькома спостерігати за тим, як його маленька дочка ліпила із тіста фігурку якоїсь тваринки. Це був один із небагатьох вечорів, які вони проводили всією сім’єю разом.
Текеко вирішила, що їм варто спекти разом печиво.
Ліпити з тіста виявилося складною задачею для маленької дівчинки. Її фігурки швидко розпадалися, тож урешті їй набридло і вона втекла до іншої кімнати гратися в іграшки.
Текеко й Кунікіда продовжували далі виліплювати печиво.
– Слухай… Це ж правда, що усі кажуть? – запитала вона через деяку павзу.
– Ти про що?
– Ну, про Дадзая. Його дійсно затримали?
Доппо тихо зітхає. Він хотів бодай день про це не думати й полишити усі сумніви на роботі.
– Нужбо, хоч від мене цього не приховуй.
– Так, це правда, – Доппо на силу киває. – Дату суду вже призначили. Йому висунули обвинувачення.
– Не можу повірити, – вона старанно розминає тісто і робить із нього кружечок. – Звісно, Дадзай виглядав як людина, яка явно щось приховує, але щоб він стільки всього накоїв?
– Ти не знаєш про нього те, що знаю я. Його минуле…
– Може я й не знаю яким Дадзай був раніше, але знаю яким він є зараз, – заперечила вона. – Він ідіот. Це так. Але він також до ідіотичного добра людина, яка майже ніколи не думає про себе. Скромнішого за нього я нікого не знаю. Він в біса один із найкращих детективів міста! А говорить про себе так, ніби приходить до вас просто сортувати папери. Та й взагалі, йому 26 років, а він досі собі не знайшов пару! Хоча поглянь на нього. Він же до біса популярний серед жінок. Цей ідіот просто помішаний на роботі.
Доппо промовчав на це, та Текеко все не замовкала.
– Скільки він разів тебе виручав? Скільки разів брався допомагати тобі із найрізнішими складними справами, хоч і мав повно своїх? Скільки разів він так допомагав усім? Коли тебе не запитаю про те, як там Дадзай, то ти все говориш: “Він веде нову справу, або допомагає іншим з їхніми, або і те, і інше”. Він живе своєю роботою. І що б там у нього не було у минулому, він не виглядав як людина, яку це тривожить.
– Єдина причина, чому Дадзай працював у нас, це помста Морі за смерть прийомного батька. Насправді він не зацікавлений у тому, щоб бути поліціянтом. Більше нема причин просто бути ним.
– Ти серйозно? – вона з явною невірою посміялась. – Ми про одного й того ж Дадзая говоримо? Про того самого, який весь час на роботі?
– Текеко…
– Я гадаю, що він найбільш ідейна людина серед вас усіх, – вона говорить з усією переконаністю, що має. – Едогава постійно крутить носом від простих справ, бо гадає, що вище цього. Ти рідко береш надто складні, бо твоя свята інтуїція не може їх подужати. А він береться буквально за все, до чого може дотягнутися. Ніхто з вас не щирий у своєму бажанні виконувати свою роботу так, як Дадзай. То яка різниця чому він пішов таким шляхом? Хоч через бажання помститися, хоч детективів начитався.
– Але ж ми маємо докази проти нього… У нього нема алібі, є мотив, є незавершений конфлікт із Морі, він має такі знання, які міг би мати лише вбивця.
– Серйозно? – вона хмикнула. – То чому він взявся розслідувати цю справу, а не дав драпака після вбивства? Ви ж не одразу все в один ланцюг пов’язали. У нього було аж пів року для втечі. Чому він цього не зробив?
– Бо він хотів звинуватити іншу людину.
– А тоді що?
– Втекти з країни.
– І що, для вас, великих детективів, це виглядає логічно? Він міг втекти одразу, а не пів року старанно працювати, аби звинуватити когось іншого і ризикувати так сильно.
– Я не думаю, що цю справу вже будуть переглядати. Громадськість хоче відповідей і негайно.
– Люди хочуть правди , – заперечила Текеко. – Вони муштрують вас не тому, що ви нічого не робите або робите це повільно. Вони бачать, що ви їм брешете. А ви замість того, щоб виправитися і розкопати справжню відповідь на їхні питання, кидаєте їм найбільш зручну для вас. Оце так працює поліція?
Доппо мовчав. Його кольнули за найболючіше і йому нічого не лишалося, окрім як просто опустити голову, аби уникати погляду Текеко. Він знав, що лише однієї секунди зустрічі із чужими очима буде достатньо, аби остаточно поховати його впевненість у тому, що вони усі роблять. Сумніви з’їдять його заживо.
– Ви хочете посадити твого кращого друга, який, імовірно, ні в чому не винен. Але звинуватити його зараз вигідно. Він хороший козел відпущення, бо, знаючи цього жертовного ідіота, він просто визнає провину, аби вас врятувати. Тебе це влаштовує?
– Ні, але в нас немає вибору.
– Це лише ти так думаєш, – Текеко важко зітхає, вкладаючи зліплене печиво на тацю.
Маленька дівчинка забігає до кухні з іграшковим літачком і починає гасати між стільців. Текеко побачивши це на мить усміхається, але раптом знову похмурнішає. Кунікіда добре розуміє чому.
Їхня донька гралася літачком, який їй подарував Дадзай.
– Закриймо цю тему. Хочу хоч один день не думати про це все.
– Боюся, що коли тобі нарешті дійде, то вже буде пізно, – вона сумно проводжає поглядом дівчинку, яка біжить назад до кімнати. – Добре, давай уже запікати це печиво. А то й до завтра його не поїмо.
Зазвичай у цій частині будівлі досить тихо. Як мінімум в’язень, котрий перебуває тут у повній самотності уже декілька тижнів здивований почути тут самотні спокійні кроки однієї людини, а не швидке тупотіння декількох пар ніг конвою, котрий чи то сніданок йому несе, чи то збирається відвести на черговий допит або опізнання зі свідками. Найбільш дивувало інше.
Те, що ці кроки наближаються до нього, коли стрілки на його настінному годиннику у камері невпинно наближалися до опівночі.
За декілька днів мав відбутися суд і Дадзай намагався заснути, прокручуючи в голові свою останню промову для суду.
Справа офіційно була закрита.
Осаму ледь обернувся на шум, помічаючи хлопця, що блукав між камер, ніби щось шукаючи. Розпущене довге волосся, темна куртка, що легко накинута на плечі, та руки, запхнуті в кишені штанів. Вигляд у нього був такий же стривожений, як і море у ці останні тижні літа. Та раптом хлопець звертає увагу на Дадзая також. Проте чомусь завмирає. Наче зовсім забув як дихати.
– Дадзай?
Ледь чується із його вуст і Осаму впізнає цей голос із першого ж поданого звуку.
– Чюя.
Вони дивляться один на одного декілька хвилин і просто мовчать.
Чюя більше не виглядав тим самим безсердечним копом, яким хотів здаватися на допитах та при затриманні. На блідому лиці як і раніше відображалися такі знайомі Дадзаю знесилення й апатія. Так, останній місяць перед його затриманням, коли вони підозрювали Іоші, це був звичайний вираз лиця Накахари. Осаму так до нього звик, що міг би наосліп його до кожної маленької деталі описати.
Та чому Чюя зараз такий?
– Як ти? – Накахара подає голос і Дадзай здивовано підводиться із ліжка.
– Та… більш-менш. Заснути намагаюсь.
Чюя ніби не очікував настільки простої й відкритої відповіді, тому застиг у розгубленому ступорі. Осаму втомлено розім’яв шию і зітхнув.
– А ти як? – голос Дадзая напівбайдужий. Запитує він це радше з увічливості. – Бачу, що стомлений до біса.
– Так… Останні дні перед судом. Ми намагаємося за декілька днів зібрати всі папери, які збирали пів року, – гірко усміхнувся Чюя. – Після цього всього точно махну до Британії у відпустку.
– Як там Іоші? Що там його справа? Є якісь зсуви в кращий бік?
Посмішка миттю спала з лиця Накахари й він раптом опустив голову, намагаючись це приховати. Дадзай все одно це помітив.
– Його немає, – через хвилину мовчання тихо відповідає Чюя.
– Як це?
– Він мертвий! – різко випалює Накахара і відлуння прокочується коридором. – Його отруїли! Він загинув, розумієш? Він блять загинув!
Чюя починає важко дихати, хапаючись за груди. Якби Дадзай його не знав, то думав би, що Накахара був у шаленому приступі люті.
Та Чюя насправді був на грані того, щоб заплакати.
– Як ти не здогадався взагалі… Ти ж бісів геній.
Дадзай шоковано слідкував за темною фігурою в коридорі перед камерою і навіть не знав як реагувати. Миттю в голові його склалися пазли: скільки в’язнів було отруєно… Чому саме на Осаму почалася зміна контролю харчування у слідчому ізоляторі? Який саме інцидент постійно обговорювали конвоїри? Чому медсестра, яка оглядала Дадзая після замаху сказала: “Тобі точно пощастило більше”?
– Чює, я…
– Добре, вибач, я не за цим сюди прийшов, – Чюя гучно вдихнув і видихнув, а потім підняв серйозні очі. Дадзай здригнувся від здивування, що вже почало нашаровуватися одне на одного.
Чюя? Вибачився? Перед Дадзаєм?
– Я… Я хотів би із тобою поговорити.
– Про що? – Дадзай позіхнув. – Якісь деталі справи? Ми ж ніби вже домовилися, що я просто визнаю свою провину і буду згоден на 20 років ув’язнення.
– Ні, я не про це.
– Тоді що іще від мене потрібно?
– Я… Не знаю як почати, – Чюя почухав потилицю, замовкаючи на декілька секунд, проте схвильовано продовжив. – Я хочу прояснити усе, що між нами було. Ти явно зрозумів це неправильно. Це була лиш частина мого…
– Завдання, га? Це ти хотів сказати? – хмикнув Дадзай, підводячись із ліжка. – У тебе немає ніяких почуттів до мене – це ти хотів сказати?
– Я не міг промовчати про це. Я мав сказати.
– Чому? – Дадзай підійшов до ґрат і Чюя відступився на крок назад. – Совість замучила? Ха, іронічно так! Спершу ти мені встромлюєш ножа у спину, а потім приходиш сповідатися, що скористався почуттями бідного йокогамського детективчика… Знаєш, це як хишак спершу відкусить ногу жертві, а потім почне вибачатися, бо жертві було трі-ішечки боляче.
– Та годі тобі дурня вдавати, – на лиці Чюї знову з’являється посмішка – тепер ображена і самовпевнена. – Кажеш так, ніби не робив того ж. Ти ж теж зблизився зі мною, аби лишень дізнатися які у нас мотиви щодо цієї справи, чи не так?
– Так, слушно кажеш, – Дадзай відповідає усміхом. – Я просто хотів розкрити цю справу і тому помирився із тобою. Де потрібно я підігравав твоїм дивним проханням та вимогам, де треба було я ішов на контакт і поступався тобі. Але, – впевненість миттю полишає Осаму. Злість зникає щойно приходить усвідомлення, – зрештою, ми обидва молодці. Один одного точно варті.
– Але ж я не це мав на увазі.
– Знаєш, різниця лиш у тому, що ти мене випередив. Так, Чює, ти можеш похвалитися тим, що нарешті зміг мене перемогти. Ти молодець. Так тримати.
Накахара вражено кліпає.
– Ти здурів? У чому саме я переміг?
Дадзай закочує очі й повертається вглиб камери.
– Ти все продовжуєш вдавати повного ідіота навіть тоді, коли гру уже скінчено.
– Ти бляха дурив мене весь цей час! Намагався показати себе головним страждальцем у цьому всьому, ніби ти геть не розумів що саме коїш. А часом… Ти виглядав по-справжньому жалюгідно, – Дадзай все менше і менше розумів про що саме Чюя говорить і тому обрав просто не слухати його, вмощуючись назад на ліжко і дістаючи з-під подушки книжку. Спати він сьогоді вже точно не буде. – Я гадки не маю що Морі в тобі взагалі знайшов і чому саме ти мав очолити Португай, якщо весь час був таким слабаком! Ти той, хто винен у Цудзукі, але позиціонуєш себе як чи не найголовнішу жертву!
– Це точно те, що ти думаєш, чи просто хочеш так думати?
Дадзай сидів спиною до Чюї, навіть не повертаючи голови. Чюя обурився навіть сильніше.
– Та якого біса? Ти навіть не оглянешся на мене? Сраний виродок! – Накахара вдарив кулаком по гратах. – Звісно я так думаю! Так думає кожен! Ти, шмат лайна, не вартий навіть краплини співчуття за все, що ти зробив. Так до того всього ти ще й зрадив нас усіх! Все, що відбувається із Португаєм і поліцією, це цілком і повністю твоя провина! Я б ніколи не пішов у поліцію, якби не твоя зрада. Ніякого корупційного скандалу б не було… Якби ти не пішов, то ніхто б зараз не страждав!
Дадзай прикрив очі, намагаючись дихати рівно. Все, що Чюя каже – правда. Настільки чиста, що Осаму не має права навіть ображатися на це. Він – каталізатор усього, що сталося. Такий фінал для нього логічний. Розплата за все це мала його колись та й наздогнати.
Але чому її має принести йому саме Чюя? Чому саме він?
Осаму хотів, аби всі, зрештою, були щасливі. Та ця помста ніколи не зробить Накахару щасливим. Чюя ніколи не був тим безсердечним демоном, яким хотів здаватися. Накахара ніколи не був Дадзаєм. Баракіель ніколи не був Асмодеєм.
Дадзай не стримується і запитує:
– Ти все ще певен, що обрав той бік, Чює? – спокій голосу та непорушність його пози, в якій він читав, виводили Чюю навіть більше. Здавалося б, що він ладен зараз вирвати ці ґрати голими руками й роздерти Дадзаю горлянку. – Впевнений, що готовий побачити, як усе рухне? Готовий нести за це повну відповідальність? Готовий…
– Досить цих ідіотських питань! – гаркнув Чюя. – Припини їх повторювати знову і знову, ніби я тупий!
– То ж яка твоя відповідь? – Дадзай легко оглянувся, змушуючи Накахару завмерти від його пронизливого холодного погляду. – Я не сумніваюсь, що ти чудово розумієш про що саме я говорю і тобі не потрібно нагадувати. Однак ти так і не дав чіткої відповіді. Так або Ні. Обирай. І я перестану це запитувати.
– Так-
– Ти не думав, – Дадзай нахмурився. – Ця відповідь нічим не відрізняється від тої, яку ти дав попереднього разу. Ти не до кінця усвідомлюєш що саме ти робиш і які наслідки в цього будуть. Її я не приймаю.
Чюя хотів огризнутися, проте раптом замовк, опускаючи погляд на підлогу. Хвилина проходить у повній тиші, яку перебивали тільки цвіркуни, спів яких було чутно з вулиці. За глибоким вдихом та видихом Накахари Дадзай зрозумів – він має відповідь.
– Так.
Погляд Чюї був холодним і розсудливим. Це були очі людини, яка прийняла одне з найбільш виважених рішень у своєму житті. Невеликий мандраж нарешті зробленого останнього кроку до чогось більшого змушував руки Накахари легко тремтіти. Дадзай уважно підмічав кожну деталь, аби врешті зітхнути.
– Чому?
– Так буде краще. Для нас усіх.
Дадзай не може нічого, окрім як сумно посміхнутися на це.
– Що ж, – він знизує плечима, – це повністю твій вибір. Я прийму його таким, яким він є.
– Тож… Це твоє “прощавай”?
– Так, – Дадзай відвернувся, аби Чюя не бачив сум у його очах. – Наступного разу ми побачимося з тобою в суді. Можна сказати, це наша остання дружня розмова.
– Ти звільнишся за 20 років. Можливо навіть раніше за умовно-достроковим.
– Не знущайся, – Дадзай хмикає. – Я не доживу до того часу. Щойно я опинюся у в’язниці – мені гаплик.
– Тоді прощавай, – Чюя розвернувся, аби покрокувати коридором до виходу. – Або ж… Гудбай , як кажуть англійці.
Дадзай не відповідає нічого, тож Чюя пришвидшує крок. У приміщенні почало ставати холодно. Температура ночей уже почала стрімко падати.
– Чює, я маю теж дещо тобі сказати, – раптом чується із далекої камери так тихо, що Накахара дивом розчув. Він спинився посеред коридору, прислухаючись. Дадзай почув це і продовжив уже гучніше. – Якщо я не скажу це, то совість мене замучить до смерті швидше, ніж будь-хто.
Осаму замовкає на секунду, переводячи дух.
– З чого усе починалося… Я просто виконував свою роботу. Так, я підігравав тобі, так, спеціально намагався зблизитися. Я робив бодай щось, аби якось наблизитися до розгадки цієї справи, скільки б болю мені це не приносило. Я був готовий, що ця справа рано чи пізно мене вб’є. Але… Поруч з тобою я забував про це. Ти змушував мене жити навіть зі знанням, що це не триватиме довго і фінал буде болючим. Але все, що було… Для мене воно було справжнім.
Дадзай затих, набираючи в легені повітря.
– Я був щирим із тобою в усьому, що говорив. Просто знай, що все, що я тобі сказав за цей час… Я дійсно вірю в це і дійсно в цьому був переконаний. Скільки б інтриг не плів проти тебе, я жодного разу тобі не збрехав. І… Я не хочу, щоб це було тягарем для тебе. Я просто відчуваю, що ти маєш це знати. Я ціную тебе і час, який ми провели разом.
Чюя зробив декілька кроків назад, аби розчути слова Дадзая краще.
– І, знаєш, – Дадзай гірко сміється, – я чесно ненавиджу це в собі. Так не має бути. З огляду на те, що сталося, це в корені неправильно … Я сподіваюсь, ти ненавидиш у мені це теж.
Очі Накахари розширюються, намагаючись розгледіти потрібну камеру в темряві.
– І так, тепер… Це вже точно прощавай.
Коли за декілька хвилин тиші Дадзай не промовляє жодного слова, серце Чюї відстукує аж у скронях. Вуха заклало і Накахара відчував тільки гидкий писк, який затьмарював будь-які думки. Він подумав, що йому варто б сісти на лавці на виході з ізолятора, і покрокував у той бік.
– Я _____ ____.
Накахара різко оглянувся назад у темний коридор. Камера ховалася у темряві, у пітьмі, коли він стояв на грані того, аби врешті вийти під рятівний промінь світла. Нога Чюї так і застигла у повітрі прямо на перетині тіні коридору і світла ліхтарика.
Його голову заполонив цей голос .
Так звучала його совість?
Чюя з самого ранку мріяв нарешті полишити цю сиру і холодну будівлю прокуратури й повернутися у затишний готель, де він би міг нарешті відіспатися. Та коли він нарешті опиняється у своєму імпровізованому кабінеті, то замикає двері й притуляється до них, врешті повільно сповзаючи по них прямо на підлогу.
У його думках повний хаос. Чюя відчуває своє пришвидшене серцебиття навіть на кінчиках своїх пальців. Йому нічим дихати й він хапається за груди, стискаючи тремтячою рукою сорочку. Йому треба заспокоїтися. Йому треба…
Раптом його погляд ковзає до робочого столу, де горіла приємним теплим світлом лампа. Чюя повільно підводиться і крокує до нього, аби вмоститися на стільці, ніби на останньому острівку безпеки для нього. На силу пригадавши де саме він зберігає чистий папір, Накахара зазирає у шухляди столу й врешті витягує те, що шукав.
Взявши до рук ручку, він востаннє думає над тим, чи точно це буде правильно. Останніми тижнями сумніви поглинули його повністю і все, на що він був здатен, це імпульсивні вчинки, які мали б його підштовхувати в потрібному напрямку. Чюя думав, що чим більше він їх зробить, тим менше буде оглядатися назад. Він уже довів ситуацію до того, що дороги назад просто не було.
Чи дійсно вже запізно повернути все назад? Чи дійсно він у точці неповернення?
Кінчик ручки обережно лягає на чистий аркуш. Чюя невпевнено виводить:
“ Мене звати Чюя Накахара… ”
У прокуратурі вперше за довгий час запанувало якесь умиротворення. Метушня була навіяна якимись святковими настроями. Коридорами ходили поліціянти у гарній наглаженій формі. На лицях чи не вперше за довгий час з’явилися посмішки.
Вчора вони оголосили, що винного у смерті Морі було спіймано. Суд над ним відбудеться у перший день осені.
Привселюдна церемонія нагородження поліціянтів, відповідальних за те складне розслідування, – цілком і повністю ідея Фукучі. На неї були запрошені високопосадовці рівня держави, журналісти – усі, хто міг би засвідчити черговий неймовірний успіх поліції під керівництвом видатного генпрокурора. Ще одна перемога у їхню скарбницю. Після цього ніхто більше не мав сумніватися – усе під контролем поліції.
Корупційний скандал після цього мав піти на спад, адже там же Фукучі мав оголосити, що лице корумпованої поліції уже за ґратами.
Ним офіційно став Дадзай.
І хоч це не було повністю правдою – це було тим, що було необхідно зробити. З рештою вони розберуться потім – так говорив Фукучі протягом підготовки. Головне – влаштувати показну виставу, у яку повірять всі й нарешті відчепляться від поліції, аби вона могла спокійно розв’язати всі свої проблеми в тиші й спокої.
У поспіху не було сенсу. Їхній головний ворог – Португай – ось-ось зробить свій останній подих.
Тож Фукучі гордий, як павич, у святковій формі ходив прокуратурою і споглядав, як його коліщатка його системи безпомилково прокручувалися і приводили весь механізм у дію. Сьогодні його теж мають нагородити.
Підготовка йшла повним ходом і Кунікіда був змушений вийти надвір хоч трохи відпочити й подихати свіжим повітрям. Хоч приміщення прокуратури й було сирим, та все ж від такої кількості людей там стало неймовірно спекотно. Легко відсуваючи комір своєї сорочки, він почав думати над тим, аби це все закінчилося якомога швидше.
Телефон Доппо задзижчав і він заглянув у нього, помічаючи нове повідомлення від Текеко із питанням чи чекати його на вечерю.
Кунікіда коротко відповідає: “Так”. Думаючи над тим, що б ще написати, він не одразу помічає рух за колоною.
– Пане Кунікідо! – вигукує невисока дівчина і Доппо спершу не звертає на неї увагу. – Пане Кунікідо, агов!
Доппо нарешті підіймає і його приводить в шаленство те, що на порозі прокуратури він бачить цивільних. Для простих громадян прокуратура сьогодні зачинена.
– Що ви тут робите? – обурюється він. – Ви не повинні бути на території прокуратури. Покиньте її негайно.
– Просто вислухайте! – дівчина вибігає з-за колони й хапає Доппо за лікоть. Кунікіда спершу хоче її відштовхнути, та передумує з огляду на її невеликий зріст і худорлявість. – Це з приводу Ацуші!
– Ви – його дівчина? – Кунікіда зітхає. – Слухайте, просто ідіть додому. Ви не маєте втручатися в справи поліції.
– Та просто перевірте той бісів готель! – з-за колони виходить молодий хлопець віком з Ацуші. Вигляд у нього дуже роздратований. – Вже не можу спостерігати за страждальним виглядом Ацуші щодня. Вам же не складно, га? Якби той придурок міг вийти з лікарні на довше, ніж 15 хвилин, то він би уже все сам перевірив. Я б йому навіть допоміг! Але він не може. І він навряд взагалі заспокоїться, якщо цього хтось не зробить.
– Я вже говорив йому. Справа закрита.
– Пане Кунікідо, благаю, – на очах дівчини почали виступати сльози. – Він же зробить із собою щось! Ацуші не їсть, не п’є, не хоче навіть із ліжка вставати й просто днями дивиться у вікно… Все говорить про пана Дадзая! Каже, що його вб’ють, а він ні в чому не винен!
– Пане, я готовий вас сам відвезти до того бісового готелю, – цокнув хлопець. – Це не займе багато часу. Просто зробіть це, інакше що нам потім робити, якщо Ацуші накладе на себе руки? Моя сестра не переживе цього.
– Ви занадто драматизуєте. Все з Ацуші буде добре, – Кунікіда промовив це впевнено, проте насправді в його душу прокралися якісь сумніви. Чого б це Ацуші, той самий невпевнений в собі Ацуші, так сильно наполягав на перевірці своєї версії? – Я вже нічого не зможу змінити.
– Та мені насрати чи змінить це щось! – випалює Рю й бере сестру, яка вже заливалася сльозами, під лікоть. – Просто зробіть що-небудь і заспокойте того вилупка!
Коли двоє нарешті йдуть, то Кунікіда ще довго дивиться їм у слід. Цілковита впевненість, що те, що вони сказали – маячня, почала розвіюватися. Аргументи хлопця виявилися достатніми, аби Доппо врешті задумався. Це ж не займе багато часу, так? До того готелю їхати всього якихось 15 хвилин.
Зрештою, Кунікіді й самому стало цікаво про що ж такого Ацуші здогадався, тому він заходить до прокуратури, говорить, що відлучиться ненадовго. На обурення, що церемонія нагородження зовсім скоро має початися, Доппо відповідає що встигне повернутися і це не займе багато часу.
Машина Кунікіди плавно рушає в бік передмістя.
– Схоже, поліція тепер у нас часті гості, – усміхається адміністраторка, проводячи Кунікіду вглиб вишуканого коридору. – З приводу якого питання ви тепер завітали?
– Я хотів би переглянути записи камер за 8-9 березня.
– Знову? – вона хмикнула. – Я думала, що вам їх передали.
Хоч адміністраторка і поставилася до цього скептично, та все ж повела Кунікіду довгим коридором прямо до кімнати охорони. Всередині було пильно і Доппо тихо прокашлявся від цього гидкого запаху. Вони тут взагалі хоч трохи прибирали?
Адміністраторка підійшла до дальньої полиці із ящиком, на якому від пилу лишалися сліди рук. Кунікіда зробив висновок, що його відсували частіше, ніж інші ящики. Жінка шукала в ящику диск і Доппо здивувався. Йому це здалося дивним.
– Ви зберігаєте записи на дисках? Досить старомодно.
– Це записи ще старої камерної системи. Для нової ми використовуємо жорсткі диски.
– Старої? – чомусь це зацікавило Кунікіду. Дивний поклик інтуїції змушував його розвивати цю тему. – Як давно ви змінили камерну систему?
– Та от нещодавно, – легко кинула адміністраторка, знизуючи плечами.
– У цьому була якась причина чи ви просто вирішили її оновити?
– Ну, дивно, що ви цього не знаєте, – вона посміхнулась явно здивовано. – Я говорила одному з ваших колег. Час на камерах збився і сильно переганяв реальний час. Ми намагалися виправити це, викликали ремонтників, але вони сказали, що це просто старість самого обладнання. Тому ми й змінили їх.
Очі Доппо округлилися. Нитка виявилася правильною.
– Слухайте, а ви пам’ятаєте на скільки час переганяв реальний?
Погляд жінки став підозрілим. Вона дивно оглядала детектива з ніг до голови.
– Я ж сказала, що говорила про це вашому колезі.
– Я нічого не знав про це.
– А ви точно з поліції? – засумнівалась вона. – Покажіть своє посвідчення. Це точно не підробка?
Кунікіда дістав посвідчення із кишені, та все не вгамовувався:
– На скільки час переганяв реальний? – він повторив своє питання, доки адміністраторка уважно розглядала ламінований папір на предмет якихось неточностей чи браку.
– Ну… Години на чотири, – на силу промовила вона. – Це дивно. Я говорила вашому колезі про це. Ще коли він приїжджав сюди вперше.
– Ви пам’ятаєте кому саме ви це говорили?
– Звичайно, – хмикнула вона. – Це Чюя Накахара. Він жив тут на початку березня разом зі своїм колегою.
– Коли він сюди приїхав вперше після того, як виселився?
– Та десь у квітні, може в кінці квітня. Точну дату я вже не скажу, – вона задумалась. – Вдруге він сюди приїхав уже зі своїм колегою. Тим самим Дадзаєм Осаму, якого зараз по новинах крутять. Вони теж питали за камери.
Жінка підійшла до комп’ютера, аби поставити завантажити диск і увімкнути потрібний запис.
– День, про який вони питали. Вечір і ніч із 8 на 9 березня.
Кунікіда увімкнув запис на х2, аби довго не чекати. Щойно в кадрі з’явився Іоші, він поставив відео на паузу.
Доппо подивився на час і подумки відмінусував чотири години. Іоші пішов із готелю ще до того часу, як потенційно сталося вбивство. Прокрутивши запис дещо вперед, Кунікіда зробив висновок, що повернувся він до того часу, як сталося вбивство.
Та ось у кадрі з’являється Чюя і Доппо неминуче звертає на це увагу, згадуючи слова Ацуші.
Час за камерами – між 2 та 3 ночі. Кунікіда відмінусовує і прикидає скільки часу потрібно, аби звідси доїхати до філіала. Він знову прокручує запис уперед.
Коли Чюя знову з’являється у кадрі, то це близько 6-7 ранку. Кунікіда відмінусовує час і охає.
– У нього немає алібі, – він дивується тому, що каже це в голос. – Бляха, у нього немає алібі.
У березні світанок починається досить пізно, а сонце заходить рано. Тому ніхто із них не зрозумів, що час на камерах іде неправильно.
Вони усі помилилися.
Миттю в голові спливли всі аргументи які наводив Ацуші. Все почало сходитися. Кунікіда почав пригадувати все розслідування. Всі підозрілі дії Накахари, те, як він раптом перейшов на їхній бік і став допомагати Дадзаю. Чому? Португаю з того, що Дадзая посадять, насправді немає абсолютно ніякої користі. Він – не той, кого вони шукали.
То чому Чюя це все робив? Чому допомагав їм підготуватися до того, аби запроторити Дадзая до в’язниці. Яка була його кінцева мета?
Чому Чюя продовжував бути на їхньому боці?
Чому вони йому дозволили?
Кунікіда зривається з місця і біжить до виходу, кидаючи погляд на годинник. За ним слідом біжить адміністраторка.
– Пане, що сталося? Що ви побачили?!
Доппо не відповідає. Лиш прокручує слова Ацуші в голові знову і знову. Накаджима про все здогадався. Ацуші знав де шукати, ткнув їм туди пальцем, але ніхто йому не повірив.
Церемонія нагородження мала уже початися.
Кунікіда боявся, що уже не встигне.
– Пане Накахаро, – Чюя вирівнявся, коли черга надійшла і до нього. На ньому була святкова форма, яку він вдягав тільки на паради та якісь особливі події. Цю медаль йому до грудей прикріпляв сам пан Амано, гордо всміхаючись. – Пишаюсь вами. Можете розраховувати на підвищення.
– Дякую, пане, – Накахара легко всміхається на це. Коли Амано крокує далі п’єдесталом, то ніхто більше не прикриває Чюю. Його і далі засліплюють спалахи камер журналістів, які скупчилися довкола.
Посмішка швидко спала з лиця Накахари. Ніхто із тих цивільних, що із сяючими очима дивилися на церемонію нагородження, гадки не мав наскільки огидним це свято насправді є.
Їм не було чого святкувати. Це було лишень показною виставою, щоб більшість громадськості заспокоїлася. З рештою ж, яким не вистачило б і цього, вони уже б розібралася.
Справжня мета цієї церемонії – заткнути усім роти.
Чюї було огидно просто стояти на цьому п’єдесталі.
Коли пан Фукучі, з медалями на грудях, оголошує, що справу Морі Огая офіційно закрито, він потопає у спалахах камер. Поліціянти гучно вітають його, а він зовсім не скромно приймає це. Очільник завжди має бути гордим і безперестанку демонструвати свою велич. Таким має бути лице організації, яка захищає людей від зла.
Лідер має бути таким, щоб сама пітьма його боялася.
Та кому як не Чюї знати наскільки сильно ця маска є жалюгідною пародією на хорошого керівника.
Коли усі святкують із шампанським, то стає очевидно, що сьогодні прокуратура не запрацює. Чюя тримає келих у руках, проте жодна крапля алкоголю не лізе йому до рота. Він ніколи не любив шампанське. Та навіть якби там було якесь преміальне червоне вино – він би все одно його не пив. Тож Накахара просто слухав розповіді пана Фукучі й видавлював із себе посмішку там, де мав би сміятися, охав там, де мав здивуватися. З ним теж намагалися говорити, та він відповідав байдуже і ці спроби його чіпляти швидко припинилися.
– Пане Накахаро, вітаю вас, – промовив сивий чоловік із довгим волоссям. Чюя вкланявся в подяці, не одразу розуміючи, що це був Фукудзава. – Ви дійсно добре постаралися.
– Дякую. Та не думаю що вартий цих привітань. Все ж таки, пан Едогава доклав більше зусиль, ніж я.
– Ні, що ви. На відміну від інших столичних консультантів, ви лишилися в Йокогамі й продовжили розслідування, – підмітив Фукудзава. – Це варте всіх похвал. Я ціную вашу відданість справі.
– Вам дійсно не варто так мене нахвалювати, – ніяково усміхнувся Чюя, відводячи погляд. – Я нічого визначного не зробив.
– Скромність – прикрашає поліціянта. Це чудова якість для хорошого лідера, – Фукудзава відпиває шампанського зі свого келиха. – Я впевнений, що одного дня ви займете високий пост у МВС. Ідейних людей з таким загостреним чуттям справедливості там бракує.
– Не можу з вами не погодитись, пане, – через певну павзу Чюя продовжує: – Ви теж добре попрацювали. Шкода, що вас не нагородили.
– Зовсім не шкода. Я для цього нічого не зробив, – старечий сміх Фукудзави виявився на диво приємним. Зовсім не схожий на той гострий та різкий регіт Фукучі, який Чюї з кожним разом все бридкіше і бридкіше було чути. – Знаєте, пане Накахаро, ви досить цілеспрямована людина. Не хочете залишитися у Йокогамі? Такі люди нам зараз дуже потрібні.
– Гадаю, все ж я буду більше корисним на своєму місці – у Токіо.
– Он як, – Фукудзава опускає світлі очі вниз, про щось задумуючись. – Знаєте, ви мені декого нагадуєте. Одного мого старого друга, якого уже немає серед живих.
– Кого ж це? – Чюя неприкрито дивується.
– Морі Огая, – Юкічі сумно всміхається. – Часом ви зовсім як дві краплі води. Ви жертовні й скромні. Ваші дії можна ненавидіти, можна любити. Проте в їхній правильності можна ніколи не сумніватися. Ви специфічна людина, як і він, однак ваші наміри чисті.
Душа Накахари пішла в п’яти. Холодок пройшовся по його спині. Він не зміг нічого на це відповісти. Коли павза в їхньому діалозі затягнулася, то Фукудзава зітхнув, але таки полишив Чюю в спокої, покрокувавши до Фукучі.
Накахара дивився йому в слід з привідкритим ротом, ніби хотів щось сказати.
Та жодне слово так і не закрутилося на його язику.
Він не розумів до кінця чи випадково Фукудзава згадав Морі, чи спеціально. До цього Чюя ніколи не знав, що вони були знайомі. Ба більше, друзями . Морі ніколи про це не згадував.
Та більше Накахару дивувало інше.
“Часом ви зовсім як дві краплі води.”
Вся ця увага довкола стала для Чюї просто нестерпною. На нього почало давити геть усе. Сама ідея проводити цю церемонію в центрі міста – на місці трагедії майже пів річної давності – було неправильним. Він хоче усе тут розламати. Знищити усе до біса, розігнати всіх журналістів, аби не фіксували й далі цей фарс, начистити пику Фукучі за цю виставу і просто піти геть.
Та Чюя знає, що це не дасть результату. Це не змінить саму ідею та ідеали цього свята. Він може знищити його фундамент, та ніколи не знищить посил, який воно несе.
Чюя має на думці набагато кращий спосіб.
Саме тому він полишає свято, коли ніхто цього не бачить. Чюя застрибує в орендовану машину й прямує уже давно рідним йому маршрутом.
Йому потрібно до прокуратури, яка зараз повністю пустувала.
До слідчого ізолятора.
Дадзай не очікує почути в цей час у коридорі не просто кроки, а біг. До нього хтось стрімголов прямував і Осаму підскочив із ліжка, очікуючи будь-чого.
Але не того, хто опинився перед його камерою й одразу ж почав возитися із замком.
– Я йолоп, Дадзаю, – каже Накахара, намагаючись із великої зв’язки, яку вкрав зі столу комендантки, підібрати потрібний ключ. – Я бісів ідіот.
На грудях Чюї похитувалася новенька золота медаль. Дадзай відсахнувся від ґрат.
– Що ти робиш? Хочеш прикінчити мене при спробі втечі, чи що?
– Що ти верзеш? – обурюється Накахара, коли двері врешті відмикаються й відкриваються. Здивування миттю спадає з його лиця і змінюється напруженням. – Я помилився. Пробач мені. Пробач, що не повірив тобі. Я хочу все виправити.
Дадзай невпевнено крокує до виходу, а потім, як опиняється в коридорі, оглядається.
– Всі на церемонії нагородження?
– А комендантка вийшла на обід. Я їй дозволив.
– Їй варто дати наганяй за це потім.
– Іншим разом, – Чюя хапає Дадзая за руку й тягне за собою.
– Куди ми йдемо?
– Я хочу все виправити.
– Що саме?
– Я знаю як викрити справжнього злочинця. Я знаю хто це.
Дадзай розгублений, проте не здивований.
– Ти мені не скажеш хто це? До чого така терміновість?
– Спершу я маю пересвідчитися чи правий.
Осаму про щось задумується, проте врешті киває. Далі Чюї не потрібно тягти його за собою і вони порівнюються.
Приміщення прокуратури дійсно повністю порожнє, проте Накахара дає Дадзаю свою куртку, аби не було видно в’язничної форми. Осаму натягує її й вони прямують до виходу.
Кунікіда настільки сильно розігнався, що ледь не збив людей, які переходили дорогу в напрямку центру, де відбувалася церемонія нагородження. Народу зібралося дійсно багато й перший час Доппо дійсно намагався проїхати машиною. Однак врешті людей стало так багато, що він облишив спроби й покинув машину на узбіччі, переходячи на біг.
Паралельно він телефонував Ацуші, однак той не брав слухавки.
– Нужбо, Ацуші! Чому ти не береш слухавку, коли так потрібен?!
На п’ятій спробі Накаджима таки відповідає.
– Пане Кунікідо? Що сталося? Я був на процедурах.
– Я поїхав до готелю і перевірив камери. Ацуші, у Накахари немає алібі!
– Що? – викрикнув Ацуші. – Господи, пане Кунікідо, треба швидко повідомити пану Едогаві!
– Він не бере слухавки, – Доппо важко дихає. – Я телефонував йому, поки їхав до центру. Ні Фукудзава, ні Ранпо не відповідають. Я прямую прямо до них. Сподіваюсь, Накахара ще там і ми зможемо його затримати.
Нарешті Кунікіда добігає до місця дійства і починає розштовхувати людей в спробах дістатися до самого епіцентру. Його зустрічають здивовані погляди поліціянтів довкола, однак Доппо не зважає. Очима серед натовпу він шукає спершу Фукудзаву та Ранпо, а потім і самого Накахару.
– Кунікідо? – до його плеча торкаються і Доппо злякано відсахується. Це був Едогава. – Що сталося?
– На біса тобі потрібен телефон?! Я дзвонив тобі десятки разів!
Ранпо здивовано намацує телефон у кишені й заглядає у нього, а потім не вражено хмикає.
– Щось термінове було?
– Де Накахара? – одразу починає Доппо, знову оглядаючись довкола. – Він мав бути на церемонії нагородження!
– Та, певно, поїхав, – знизує плечима Ранпо. – Він вільний у своєму пересуванні.
– У нього немає алібі, – випалює Кунікіда, та зустрічає на собі лише здивований погляд. – Нумо, Ранпо, думай бляха, геній дедукції! У нього немає алібі! Час на камерах переганяв фактичний на чотири години! У час, коли сталося вбивство, Накахари не було в готелі. До цього він був на зустрічі з очільником Овець. Він мав поїхати доповідати про все Морі. Думай!
Ранпо продовжував самовпевнено всміхатися, вислуховуючи логічний ланцюг Кунікіди, проте врешті він задумався. З кожним новим аргументом його усміх почав спадати, а на лиці почала відображатися тривога. Коли Доппо закінчив, Едогаву немов підмінили.
Його погляд стьмянів, а лице залилося повним шоком.
Ранпо щойно повною мірою усвідомив свою помилку.
– Бляха, – прошепотів він. – Блять, що я накоїв…
– Куди поїхав Накахара?! Він може втекти!
– Я… Я не знаю, – Едогава очима забігав по асфальту, намагаючись якомога швидше знайти правильну відповідь, та він був занадто розгубленим, аби зібратися і зосередитися.
У цей момент Кунікіда згадує про телефон у своїй руці й те, що він досі не відключився від Ацуші. Виявилося, той несамовито волав у слухавку.
– У прокуратурі! – кричав Ацуші, сподіваючись, що його ще хтось чує. – Він має бути у слідчому ізоляторі! Він поїхав до пана Дадзая!
Чюя їхав напрочуд швидко і це здивувало Дадзая. Куди він так поспішає? Ніби це він може отримати додатковий термін за втечу із в’язниці. Та Накахара напружено давив на газ, ніби за ними хтось гнався. На свій жах, Осаму зрозумів куди вони прямували.
Це була дорога прямо до філіалу.
Вечірнє сонце, яке майже зникло за обрієм, пом’якшувало стривожені риси лиця Накахари. Його руде волосся ніби палало. Відтінок його шкіри став теплого помаранчевого кольору, зовсім приховуючи великі мішки під очима Чюї.
Дадзай не міг не розглядати чуже лице. Можливо так він зрозуміє про що ж саме Накахара зараз думає.
Кунікіда ледь не влітає в паркан, проте встигає вчасно загальмувати. Ранпо миттю вистрибує з машини й прямує до входу. Доки Доппо намагається відігнати машину на безпечну відстань від огорожі, їх наздоганяє Фукудзава на своїй автівці.
– Куди ви зірвалися? – запитує Юкічі, підбігаючи до Кунікіди. – Що сталося?
– Накахара – вбивця, – одразу промовляє Доппо. Він оминає Фукудзаву і прямує слідом за Ранпо, та Юкічі не відстає. – У нього немає алібі!
– Чому ви поїхали сюди?
– Бо Ацуші сказав, що Накахара мав прямувати саме сюди – до Дадзая.
Швидко пробігаючи порожніми коридорами прокуратури, обидва дивуються тому наскільки ж Едогава все-таки швидкий. Під здивовані погляди комендантки вони проносяться повз, врешті таки наздоганяючи Ранпо.
Все, аби зустріти порожню камеру з відчиненими навстіж дверима.
– Дадзая немає. Накахара випустив його.
До них підлітає старенька комендантка.
– Що за буйство? Чому ви всі тут? – вона ледь не кричить, проте врешті за чужими спинами помічає порожню камеру. – Ой леле…! Як це сталося? Я ж відійшла всього на 5 хвилин!
– Де ключі від камер? – випалює Ранпо. – Вони у вас?
– Так… Вони на столі. Я й не подумала перевірити чи точно в’язень на місці…
– Ми не бачили машини Накахари біля прокуратури, – говорить Кунікіда, окидаючи поглядом порожню камеру. – Мабуть, вони уже поїхали.
– Але куди? – Едогава майже в повному розпачі. Він спирається спиною об стіну і повільно сповзає по ній. – Бляха, я навіть не уявляю куди Накахара міг його забрати…
– У філіал.
Всі обертаються на Фукудзаву.
– Там сейф. Йому потрібно щось у сейфі Морі. Пароль від нього знає лише Дадзай.
– Звідки така впевненість? – обурюється Ранпо. – Я можу зараз теж випадкові місця перелічити вам! У нас мало часу!
– Бо Дадзай говорив про нього, – задумливо сказав Фукудзава, на силу згадуючи потрібну розмову. – Він думав що саме потрібно вбивці та Достоєвському від нього. Для чого такий складний план? Він дійшов висновку, що справа у сейфі.
– Тоді не гаємо ні хвилини, – Кунікіда швидко набрав номер на своєму телефоні. – Ало? Так, це Кунікіда. Оголошуйте план перехоплення. Номерний знак я зараз надішлю. У нас підозрюваний захопив заручника і прямують до центрального філіалу Португая.
– Краще б їм прямувати саме туди, – напружено видихнув Фукудзава, набираючи якийсь номер уже на своєму телефоні. – Ало, Фукучі? Швидко згортайте вечірку. У нас проблеми.
– Пане Фукудзаво! Нарешті я вас знайшов!
До Юкічі підлетів молодий поліціянт і на диво він зміг його впізнати – працівник його відділку.
– Серо? Що сталося?
– На всі корпоративні пошти поліції міста надійшло повідомлення! – хлопець задихався від бігу і намагався марно перевести подих. – Вам треба це побачити!
Філіал все ще був опечатаний. На скільки Дадзай знав, окрім клінінгової компанії, тут ніхто не працював. Всі працівники філіалу переїхали до інших офісів компанії.
Доля цього багатоповерхового помпезного гіганта лишалася туманною.
Зірвавши жовту стрічку з головного входу, Чюя навстіж прочинив двері й пройшов усередину. Дадзай попрямував за ним. На шляху їм зустрівся лише випадковий поліціянт, який охороняв будівлю, однак Накахара швидко йому показав бейджик і попросив забиратися звідси геть. Той, хоч і був здивованим, але послухався.
Поліціянт геть не звернув уваги на те, що чоловік, який прийшов разом із Чюєю, був ніким іншим, як затриманим Дадзаєм Осаму.
Піднімаючись ліфтом, вони мовчали. Накахара був як натягнута струна і все поглядав на час на своєму телефоні. Чюя точно кудись поспішав, та Дадзай не розумів куди саме.
Врешті, вони опинилися на потрібному поверсі й Накахара ледь не біг у вже давно відомому напрямку – кабінет Морі. Важкі дубові двері розкрилися від Чюєвої руки так легко, ніби вони були з фанерного листа. Дадзай невпевнено крокував слідом.
Та справжнім здивуванням для Осаму стало те, куди далі попрямував Чюя – до картини в стилі сансуй.
– Що ти робиш?
– Просто допоможи.
– Чює, – Дадзай підійшов до нього й став на шляху до картини. – Що ти хочеш зробити?
– Я знаю що потрібно вбивці, – промовив гарячково він. – Сейф. Той самий сейф, що за картиною. Нам треба його відкрити.
Дадзай якийсь час просто розглядав чуже лице і слідкував за тим, як терпіння з кожною секундою все швидше його покидало. Врешті Осаму зітхнув, повернувся, аби зірвати скотч зверху, який був ледь помітним, і розкрив дверцята картини.
За нею ховався старий, дещо навіть іржавий, сейф.
Дадзай навіть не задумуючись увів правильний код.
“ 10-5-8-19. ”
Сейф приємно клацнув і дверцята відчинилися.
Він був повним різноманітних документів, фото. Та увагу Дадзая привернула саме непримітна маленька коробка, яка лежала в самому кутку. Осаму потягнувся, аби дістати її, а потім розкрив. Там була каблучка з діамантом. Ніжна і витончена. Лиш діамант на ній видавав її неймовірну дороговизну. Дадзай миттю її впізнав: це та сама каблучка, з якою Морі зробив пропозицію своїй дружині.
Знявши подушку, на якій лежала обручка, Осаму знайшов на самому дні коробки маленьку флешку.
– Це те, що ти шукав? – Дадзай показав Чюї. Той кивнув.
Накахара швидко увімкнув ноутбук на столі Морі, який виявився справним. Взявши флешку із рук Дадзая, він увіткнув її в пристрій і спробував відкрити. Однак флешка теж виявилася з паролем.
– Знаєш пароль? – запитав Осаму.
– Так.
Чюя спробував увести заучену комбінацію, однак пароль виявився неправильним. Він невдоволено пирхнув і спробував ще раз, однак це не дало ніякого результату.
– Ти ж знаєш пароль, чи не так? Мав би знати. Його повинна знати права рука Морі. Ти ж був нею, чи не так?
– Я знаю, але він чомусь неправильний.
Дадзай декілька секунд спостерігає за тим, як Чюя намагається вгадати пароль знову і знову, проте в нього не виходить. Щось в Осаму говорить, що він не має втручатися. Щось у цьому всьому було не так.
Та зрештою він зітхає і просить дати йому спробувати.
Дадзай уводить пароль і вгадує його із першої ж спроби. Йому відкривається вид на безліч каталогів та документів з різним вмістом та даними. Осаму без поспіху переглядає усе, що збиралося на цій флешці протягом багатьох років, і відчуває на собі напружений погляд.
Врешті, Дадзай не витримує.
– Ну і коли ти вже наставиш на мене пістолет? Чому зволікаєш?
Осаму чує легкий смішок.
– Я вже.
Осаму підіймає погляд і зустрічається з дулом прямо навпроти свого лоба.
– Повільно встань і відійти від комп’ютера.
Чюя надто зосереджений на лиці Дадзая. Він слідкує за кожною зміною виразу обличчя того, намагаючись передбачити його наступний крок.
Накахара не помічає, що Осаму натиснув комбінацію клавіш і виділив усі файли.
Його палець застиг на кнопці “Видалити”.
У міру наближення до філіалу кількість поліцейських машин, яка слідувала за ними, все зростала. Здавалося б, що поволі з’їжджалися патрульні машини з усіх усюд.
– Авто Накахари було зафіксовано 15 хвилин тому на цій дорозі. Без сумніву, він прямував до філіалу.
– Хоч би встигнути, – Кунікіда напружено стиснув кермо. – Ми гадки не маємо що він хоче зробити із Дадзаєм після того, як завершить свій план.
– Йому потрібна флешка, – сказав Фукудзава зі слухавки, яка стояла на гучному режимі. – Дадзай – єдиний, хто може йому дати доступ до неї… Якщо вірити повідомленню, яке Накахара розіслав усім відділкам поліції, він хоче опублікувати її вміст в інтернеті.
– Кіберполіції вже повідомили про це. Вони напоготові. Щойно вміст флешки засвітиться десь – вони спробують його заблокувати, – сказав Ранпо, дивлячись, як за вікном проносилися вулиці. – Але це все час… Можливо хтось та й встигне все це знайти й завантажити.
– Якщо вірити словам Дадзая, там міститься інформація про всю кримінальну мережу Португая і більшості банд міста, – Фукудзава й сам явно кудись біг. Судячи з шуму на фоні, до прокуратури почали збігатися працівники. – Про поліцію там теж має бути чимало. Морі мав звичку усе зберігати на ній. Усю документацію, усі звіти, усю інформацію про банківські рахунки свої та своїх найближчих підлеглих. Він завжди тримав руку на пульсі… Боюся навіть уявити що буде, якщо все це потрапить у погані руки. Ні про яку репутацію поліції вже й мови не йде. Йокогама може знову зануритися у хаос бандових війн.
– Дадзай не йолоп, – Кунікіда насуплюється. – Якщо він розуміє яку небезпеку несе ця флешка, то він зробить усе, аби її знищити.
– Чому коли Морі загинув, то він не віддав флешку нам? – логічно запитав Ранпо. – Чому вона і далі покривалася пилом у тому сейфі? Ми могли покінчити з Португаєм набагато раніше.
– Бо ця сила, яка криється у флешці, надто потужна навіть для поліції, – відповів Фукудзава. – Чесно кажучи, якщо ця флешка містить так багато інформації, то я боюся що б зробив Фукучі, якби вона опинилася в його руках…
– Дадзай, виходить, не довіряв Фукучі, – хмикає Ранпо, всміхаючись чи не вперше з моменту розкриття особистості Накахари. – Добре, згоден, я б теж цьому старому шмату лайна не довіряв.
– Чого чекаєш? Стріляй, – Дадзай знуджено розглядає ствол прямо біля свого лиця. – Ти ж домігся того, що хотів. Чого чекаєш?
– Ні, я хочу, щоб це зробив ти, – Чюя промовляє з усім холодом, який у нього тільки є. – Якщо це буду робити я, то ти мені завадиш.
– Якщо ти не помітив, то в секунді від того, щоб усе видалити.
– Ти цього не зробиш, – Накахара не зводить із нього очей. – Бо ти теж цього хочеш, щоб усе, що там зберігається, нарешті стало явним усім. Ти ж теж втомився про все мовчати, чи не так? То зроби так, як я кажу. Відкривай браузер.
– Ні, – Дадзай відповідає на диво легко. – І не подумаю.
– А як же твої слова? – у голосі Чюї вчувається невіра. – Чому не повторюєш своє ідіотське питання про те, чи готовий я бачити, як усе рухне?
– Бо це рішення залежить від мене так само як і від тебе. Ти хочеш, щоб я його прийняв. Ти змушуєш мене. Я не зроблю цього.
– Але чому? – Накахара насуплюється. – Чому ти не хочеш? Ти ж хотів, щоб ця бісова система нарешті розвалилась! Я на твоєму боці. То чому ти просто не зробиш цього?!
– Бо я не зробив цього раніше, хоча мав можливість, – видихнув Дадзай, опускаючи голову. – І ніколи не подумаю це зробити. Так, можливо ця флешка і здатна змінити усе. Вона усе знищить і дасть можливість побудувати на руїнах щось нове… Але воно того не варте. Ціна занадто висока, Чює.
– Якщо кінцева мета це припинення усього цього божевілля – я готовий заплатити її.
– Але не готовий я.
Дадзай натискає кнопку видалення і каталоги та документи почали швидко зникати.
– Ні! – викрикує Чюя, намагаючись відштовхнути Дадзая, однак той ухиляється. Пістолет випадає з рук Накахари й двоє падають на підлогу в намаганнях його дістати. Та пістолет відлітає далі вглиб кабінету.
– Тобі не потрібна ця флешка! – Дадзай намагається перекричати Чюю, коли той полишає спроби дотягнутися до пістолета і намагається встати, аби підійти до ноутбука і спинити процес видалення. Осаму хапає його за ногу і знову валить на підлогу. – Чює, воно того не варте! Послухай мене!
– Ні! Відпусти мене! – Накахара в приступі люті й відчайдушно намагається вирватися, та його хватка починає слабшати. Чюя здригується і завмирає, закриваючи обличчя.
Дадзай користується моментом і сунеться ближче до Накахари, аби обхопити його руками. Стає очевидно.
Чюя плаче.
– Я хочу з цим покінчити… З усім цим, – промовляє Накахара через схлипи. Дадзай обіймає його. – Я просто хочу, аби все це нарешті скінчилося! Я хочу все виправити! Усе, що я зробив!
– Я знаю, Чює. Я знаю. Але це можна зробити інакше.
– Це моя провина, – він несамовито тремтить. – Повністю моя.
– Флешка – не вихід.
Дадзай озирається на ноутбук. Йому потрібно трохи підвестися на ліктях, аби побачити, що процес видалення завершився.
Історії Португая відтепер більше не існує.
Те, що мало статися уже давно, сталося тільки зараз. Можливо, якби Дадзай зробив це одразу після того, як Морі загинув, то всього цього б не сталося. Багато трагедій би вдалося уникнути.
Та раптом Чюя відштовхує його й Осаму боляче б’ється головою об стіл. Накахара підбігає до пістолета і вихоплює його, аби наставити на Дадзая. Цівка крові скотилася лобом Осаму, але він таки зміг підвестися теж.
– Все мало скінчитися зовсім не так, – сльози котилися щоками Чюї. Руки тремтіли й Осаму сумнівався, що навіть якщо Накахара вистрілить, то поцілить у нього.
Похитуючись від болю, Дадзай зробив крок уперед, до Чюї.
– Ні, все мало скінчитися саме ось так, – Осаму слабко посміявся. – Там, де все це і почалося – у цьому кабінеті. Аж страхітливо логічно і поетично.
– Флешка мала стати кінцем.
– Ні, – Дадзай похитав головою. – Вона ніколи ним не була. Якби вона потрапила до рук Достоєвського чи будь-кого іншого, то почалася б війна куди страшніша, ніж та, яка була між Португаєм та GSS. Ти це знаєш, Чює. Навіть краще, ніж я. Це б ніколи не вирішило проблем цього міста.
Плечем Чюя стер сльозу, яка скочувалася його щокою. Його очі були сповнені страхом.
– Ти із самого початку знав, що я причетний до цього всього. Ти все бляха знав, – голос Накахари дрижав. – Чому ти мене не спинив? Чому нікому про мене не розповів?
– Я думав, що ти помічник, замовник, провокатор… Будь-хто, – Дадзай усміхнувся. – Я довго не думав, що саме ти і є вбивцею.
– Ти знав про це. Ти просто відштовхував цю думку, чи не так? Ти не хотів у це вірити, – Чюя говорив із ледь помітним докором. – Достоєвський мав рацію. Твої почуття завжди занадто впливали на твої дії.
– Але ж Ацуші й так про все здогадається, Чює, – Осаму звучав умиротворено. Зовсім не як людина, на яку наставили пістолет. – Зрештою, справу розкриють. Я потурбувався про це. Але не раніше, ніж ти зможеш полишити країну.
– Що? – очі Накахари округлилися. – Що ти маєш на увазі?
Дадзай зробив ще один крок уперед, натикаючись грудями на дуло пістолета.
– Якщо не будеш зволікати, то у тебе якраз достатньо часу дістатися аеропорту. Я знаю, що ти мав взяти собі квиток на сьогодні. Сьогодні ти мав летіти до росії, чи не так? Доки усі святкують і мало хто дійсно працює. Це дійсно ідеальний час для цього.
– Що ти зробив? – голос Накахари наповнився жахом.
– Нічого такого, – посмішка Дадзая наповнилась сумом. – Лиш виграв тобі час на втечу.
Очі Чюї шоковано забігали по чужому лицю.
– Тікай, Чює. У тебе поки є час. Лиш вистріли мені в праву скроню або дай пістолет, аби я міг зробити це сам. Впевнений, що моє самогубство зіб’є їх із пантелику і в тебе буде час полишити місто. А, знаючи пана Фукучі, він ще довго не дозволятиме віддати команду про план перехоплення на рівні префектури. Все ж таки, ти поліціянт… Ще й на МВС працюєш. Ти якраз встигнеш дістатися аеропорту.
Дадзаю раптом стало спокійно. Він спостерігав за тим, як сумніви роїлися в чужих блакитних очах і стояв непорушно, лиш чекаючи коли ж Чюя здійснить цей останній постріл.
Дадзай все думав… Чи було Одасаку так само спокійно в той момент, коли він просив його перейти на бік добра для нього?
Адже Ода знав, що Осаму так і зробить.
Чомусь Дадзаю зовсім не страшно. Навпаки, він чекає цього моменту суду і невідворотного покарання з якоюсь нетерплячкою. Він знає, що не полишає усе просто так. Його є ким замінити. Ацуші вже давно показав, що йому більше не потрібна підтримка. Пташеня, про яке Дадзай так довго турбувався, нарешті змогло само полетіти.
У цей момент Осаму усвідомлює: не існує у світі речі приємнішої, ніж те, коли дитя, про яке ти піклувався, продовжує твоє діло.
Ацуші точно доведе усі його справи до кінця.
Дадзай нарешті зможе спокійно відпочити.
Він подумав… Як багато він взагалі відпочивав протягом цих років? Осаму фактично жив на роботі й брав собі відпустки лиш тоді, коли Фукудзава його змушував. Однак він не коли не відпочивав на них, ні. Дадзай спеціально брав на себе всю паперову роботу і возився з нею протягом усієї відпустки вдома, аби лиш не набридати Юкічі своєю присутністю у відділку. Все, аби бодай якось виправдати свою присутність там, де він ніколи б не мав опинитися.
Та тепер це більше немає значення. Його ноша нарешті скинута і Дадзай тільки розуміє наскільки насправді вона була важкою. Хоч і лише в останні хвилини життя, але Осаму таки куштує того життя, про яке завжди мріяв – нічим не обтяжене, легке, просте.
Йому подобається цей смак.
Шкода, що протягом життя він ніколи цього не відчував.
Та все має лишатися в минулому. Як Португай, що летить у провалля, так і Дадзай, котрий має спуститися на дно разом із ним, поступаючись нарешті тим самим шансом тому, хто на нього заслуговує.
Та Чюя не стріляє.
– Що таке? – Дадзай тягнеться за пістолетом, та Чюя відсахується. Через біль у голові Осаму не може його наздогнати. – Дай мені пістолет. Я зроблю все сам, якщо не можеш наважитися.
– Ти йолоп, – Чюя схлипує, посміхаючись. – Жертовний драматичний ідіот.
Рука Накахари повільно підіймається й очі Дадзая округляються.
Дуло було спрямоване у скроню саме Чюї.
– Що ти робиш? – Дадзай шоковано охає. Він не вірить. – Ти що робиш, ідіоте! Віддай мені пістолет!
– Зрештою, я вже й так зробив більшу частину, – Накахара прикриває очі. – Гадаю, того, що я вже зробив, буде достатньо, аби все рухнуло. Тож я можу сказати, що задоволений.
– Ні, Чює! Що ти робиш?! – Дадзай тягнеться до нього, проте без опори він падає на землю. Його голова занадто сильно крутиться, а вуха заклало огидним писком. Нудота підступає до горла. Схоже, в нього струс. – Благаю, не роби цього!
– Все трохи не за планом пішло, чи не так? – Чюя кидає втомлену смішинку. Рука на пістолеті дрижить.
Дадзай не одразу чує звуки поліцейських сирен унизу, під філіалом, проте коли усвідомлює це, то жахається.
“Ні, ні, ні, ні! Благаю, тільки не це!”
– Опусти пістолет! – Дадзай не полишає спроб дотягнутися, однак він відчуває, що ось-ось втратить свідомість. Кров почала заливати йому очі.
– Знаєш, а я до останнього дійсно слідував плану Достоєвського, – Чюя шморгає, витираючи сльози з щік вільною рукою. – Все було б набагато простіше, якби ти просто брехав мені весь час. Якби ти просто дійсно мені лишень підігравав, а я був єдиним йолопом між нами двома. Так було б легше тебе ненавидіти, – він сміється. – Та ти йолоп. Справжня сентиментальна вівця.
Дадзай тягнеться до нього рукою, однак сили його покидають. Осаму падає на підлогу. Чюя смикається, хоче йому допомогти, але натомість робить ще один крок назад. Він боїться згаяти час, що лишився.
– Чює… Будь ласка… Не треба…
Сльози капають прямо на дорогий килим Морі, лишаючи темні сліди. З останніх сил Дадзай стискає його ворсинки між пальців. З щоки його, разом зі сльозами, також капає кров і фарбує килим багряними цятками.
– Я думав, що зможу це зробити. Я думав, що мені стане сил прикінчити тебе, – промовляв тремтячим голосом Накахара, постійно оглядаючись на вікно і на наближення мигалок до філіалу. – Ти ж сам цього хотів… Але я не зміг. Навіть якби щиро хотів цього, то не зміг би.
– Я хотів, аби ти жив… Прошу! – Дадзай задихається від болю. Він ледь тримається, аби не втратити свідомість. – Тікай, поки можеш! Я благаю! Просто живи!
– Ні, – Чюя майже шепоче. – Я – той, хто має піти на дно із Португаєм. Ти створив його і дав йому славу. Але я був тим, хто допомагав їй жити. Ти вчасно зійшов з дороги. А я – ні.
Чюя клацає запобіжником. Пусті коридори філіалу заповнюються кроками десятків пар ніг.
– Мій час сплив, – Дадзай підводить знесилений погляд на Накахару і той дарує йому найтеплішу посмішку, на яку тільки був здатен. – Будь щасливий… Мені шкода.
Лунає постріл.
Глуха ніч давно занурила Йокогаму в сон. Тихі вулички виглядали майже мертвими. Лиш ліхтарі своїм теплим світлом вживлювали у них бодай краплини життя.
Мигалки поліцейських машин оточили філіал і залили червоно-синім світлом майже все подвір’я.
Поліціянт із перемотаною бинтами головою докурював уже четверту цигарку підряд.
Поліція хотіла зробити усе тихо, під покровом глухої ночі. Та проміння світанкового сонця почало кидати свої ліниві промені на речові докази, ніби лампа осяюючи місце злочину.
Дадзай сидів на бордюрі й ледь кашляв від цигаркового диму. Вперше за стільки років зірватися і закурити було для нього дивним.
Та лиш так, під дією величезної дози нікотину, він міг спостерігати за тим, як на носилках поліціянти виносять із філіалу чорний пакет із тілом.
Йому все ще паморочиться. Цигарка між пальцями задрижала й він не зміг не впустити її прямо на землю.
– Дадзаю? – Фукудзава підійшов і торкнувся чужого плеча.
Осаму не відповів нічого. Лиш непорушно спостерігав за процесом завантаження тіла у фургон.
– Журналістів тут не буде. Я потурбувався про це. Усе добре.
Коли чорний пакет зник за дверима фургона, Дадзай повертає втомлений погляд до Юкічі й ледь може роздивитися його лице за темною пеленою.
Фукудзава присідає, аби підібрати цигарку і вставити її назад між пальці Осаму.
Дадзай на якусь мить усміхається.
– Дякую.
Тоді сльози починають котитися блідим лицем Дадзая. Спершу по одній маленькій цівці, потім вони повністю заполонили його щоки. Осаму опустив свою голову, намагаючись хоч трохи стримати схлипи. Та лиш одної думки про те, що цього ніхто, окрім Фукудзави, не бачить, він врешті дозволяє собі розридатися.
Юкічі обережно гладить чуже плече, відчуваючи, як хвилі істерики наростають із новою та новою силою.
Вранішньою світанковою Йокогамою лунають розпачливі крики детектива Дадзая Осаму.
Чюя ніколи не мав повноцінного досвіду користування камерою. Зазвичай цим займався будь-хто, але не він. Проте Накахара просто не міг посеред ночі попросити когось прийти й налаштувати для нього штатив, аби той повністю фіксував диван у його номері та його самого.
Чюя давно б уже міг усе полишити, проте картинка була для нього надважливою. Він уже спробував зробити декілька дублів, аби лишень перевірити чи достатньо добре він встановив камеру та налаштував її. Усі, хто буде дивитися цей запис, мали не сумніватися, що це був саме Чюя Накахара, і повинні були точно додивитися цей запис до кінця.
Врешті Накахарі таки вдається зробити все так, як він і хотів. Він востаннє поглянув у дзеркало, дивуючись тому наскільки втомленим він виглядає. Можливо, йому варто перенести зйомку на ранок або день, коли він відіспиться, та все ж Чюя полишає цю ідею.
Люди й так мали вже звикнути бачити його таким.
Тому Чюя нарешті ставить таймер на 30 секунд, вмощується на диван і востаннє переглядає текст своєї довгої сповіді. Звісно, що він не буде від А до Я його зачитувати. Там занотовані лише основні думки, на яких Чюя хоче зосередитися.
Коли камера швидко пікає і вогник на камері починає мигати, Накахара востаннє глибоко вдихає і видихає.
– Мене звати Накахара Чюя, – промовляє він, впевнено дивлячись у камеру. – Я є капітаном МВС. Я знаходжуся при здоровому глузді й чітко усвідомлюю кожне сказане мною слово.
Він на секунду задумується над тим, що саме має сказати наступним, аби сповідь була більш переконливою. Та він швидко віднаходить потрібні слова і промовляє їх:
– Я хочу зізнатися у вбивстві Морі Огая і розповісти як усе було.
0 Коментарів