Гудбай, частина 1

Найменше, що хотів би Дадзай, це вставати так рано.

Останні дні він ніби в тумані. Все, про що можуть бути його думки, це про раптовий прихід Чюї однієї ночі й те, чим він закінчився. З того моменту вони не розмовляли. Жодного дзвінка, жодного смс — нічого. Цього разу Чюя принаймні не виглядав таким пригніченим, як після поцілунку в лісі — в цьому Дадзай впевнений. Але чи міг Накахара викинути цього разу щось подібне? Або щось гірше?

Дадзай не знав. І це його лякало.

Як лякало і те, що побачаться вони не деінде, а саме на роботі, де у них не буде шансу обговорити усе, що сталося. Тож Дадзаю знову доведеться терпляче спостерігати за поведінкою Чюї й вичікувати бодай секунди, аби лишитися на самоті та розставити всі крапки над і. Він вирішив, що ця розмова таки станеться вранці наступного дня після того, як усе сталося. Досить уже намагатися тікати від цих почуттів.

І Дадзаю, і Чюї.

Але як відбудеться ця розмова? Тихо та мирно? Чи на підвищених тонах? Вони вирішать, що у них таки може щось вийти, чи та ніч лишиться лише одноразовою слабкістю? Для себе Дадзай уже давно чітко вирішив що він відчуває і що хоче із цим робити. А як щодо Чюї? Це і лякало Дадзая — невизначеність. Що йому думати? На що розраховувати? Він хотів відповідей, однак вважав це просто морально неправильним першим писати чи дзвонити із питаннями. На відміну від Чюї, Осаму дійсно зі своїми почуттями визначився.

Дадзай понад усе не хотів тиснути на Накахару. Якщо це буде потрібно, то Осаму може почекати ще і день, і два, і тиждень, і місяць, якщо Чюя таки готовий буде дати цю відповідь. Однак у якусь із годин безцільного блукання власною ж квартирою у пошуках того, як можна було б відволіктися від цих гнітючих думок, він усвідомив одну просту істину, майже аксіоматичну.

Він боїться не розмови. Він боїться через саму відповідь.

Якою б вона не була.

Цієї ночі він довго не міг заснути через тривогу, яка прийшла вслід за усвідомленням, що завтра настане день Х, коли все має вирішитися. Вони зустрінуться вперше за декілька днів після всього, що сталося. А коли цей день таки настав, то він ледь підвівся із ліжка.

І ось Чюя нарешті заходить у переговорну.

Дадзай роздивляється його із кутка кімнати, де притулився спиною до стіни, аби сховатися від пекучого літнього сонця.

Чюя свіжий і добре відпочилий, переговорює про щось зі своїми підлеглими, сміється. Він проходить углиб кімнати й сідає за стіл, за яким вже почали збиратися працівники. І зрештою Чюя ковзає поглядом по кімнаті, щоб ніяково кліпнути, коли він таки натикається очима на Дадзая, що сховався серед натовпу. Накахара оглядає його уважним поглядом, ніби вивчаючи, а потім киває у бік виходу. Дадзай миттю вловлює суть повідомлення.

Отже, одразу ж після доповідей.

Аби відігнати тривогу, яка почала вдаряти по Дадзаю з новою силою, він перемикається на огляд кімнати. Вірніше на пошук очима Ацуші. Лиш зараз Дадзай усвідомлює, що той так і не зв’язався із ним з приводу відповіді аеропорту, ні в інші дні, ні сьогодні вранці. Імовірно, Ацуші просто проводив час із Гін і геть забув про те, що мав би доповісти. Проте з кожною новою хвилиною очікування і пошуку знайомого лиця в цій невеликій кімнаті, яка уже була забита людьми повністю, тривогу Дадзая щодо Чюї почала витісняти вже нова, куди сильніша.

Ацуші немає.

Дадзай тягнеться до кишені по телефон, аби зателефонувати Накаджимі. Через декілька протяжних гудків Осаму завмирає.

 

“Абонент не може прийняти ваш дзвінок. Залишіть смс-повідомлення, або зателефонуйте, будь ласка, пізніше”.

 

Дадзай не чекає і секунди, одразу ж набирає номер Гін.

– Гін? – люди, що стояли найближче, обертаються, аби кинути на Осаму здивовані погляди. – Ацуші з тобою?

– Що? – судячи з голосу, вона точно спала до цього моменту, тож їй знадобилося декілька секунд повного мовчання, аби усвідомити питання. – Ну, ні. Він не тут.

– Коли ти востаннє його бачила?

Здивованих поглядів на Дадзаю стало ще більше.

– Я не бачила його із п’ятниці. Він сказав, що забув, що йому потрібно зайти в прокуратуру і щось там забрати.

У Дадзая від жаху підкошуються ноги.

– А що? Він не на роботі? – Гін втомлено позіхнула, явно до кінця не розуміючи що сталося.

Та чим довше Дадзай напружено мовчав, тим більш очевидною ставала правда.

– Можливо… Можливо він ще не прийшов, — швидко вигадав Дадзай, сподіваючись, що Гін не встигла нічого зрозуміти. – Буду чекати його на роботі. Бувай.

Дадзай швидко кинув слухавку, не даючи Гін і шансу щось відповісти. Якщо вона почне ставити питання, то Осаму боїться, що просто не знатиме що на них відповісти.

– Дадзаю? Усе добре? – Чюя повернувся до нього, закинувши лікоть на спинку стільця. – Ти щось зблід.

Дадзай не відповів, чим повернув до себе певно кожну пару очей у кімнаті. Його руки тремтіли, коли він набирав ще один і останній номер, від якого залежало все. Дадзай не хотів приймати цю правду, доки лишалася ще бодай одна надія.

– Так? – прозвучав бадьорий і точно здивований голос Кунікіди. Він явно не чекав, що Дадзай так рано зателефонує. – Що стало-

– Ацуші прийшов? – одразу ж питає Дадзай, не реагуючи на шум, який здійнявся біля входу в кімнату. Імовірно прийшов прокурор із відповіддю від аеропорта, але Осаму розбереться із цим пізніше. – Нужбо, Кунікідо, оброблюй моє питання швидше.

– Ацуші приходив? – Кунікіда питає в когось, чий голос Дадзай не розчуває. Через декілька секунд тиші, Доппо повертається до слухавки. – Ні, його сьогодні не було. Він мав би одразу ж іти до прокуратури, наскільки я пам’ятаю. Його там немає?

 

“Що я накоїв.”

 

– Дадзаю? – Кунікіда починає нервувати. – Усе добре?

– Агов! – скрикує Дадзай на всю кімнату, привертаючи увагу всіх. – Ви бачили Накаджиму сьогодні?

Присутні здивовано переглянулися, а потім похитали головами. Остання надія повільно згасла на очах Дадзая.

Від шоку у нього почала паморочитися голова. Дадзай повільно з’їхав униз по стіні, до якої тулився спиною.

– Дадзаю! – Чюя швидко підводиться і підбігає до нього, присідаючи поруч. – Що бляха сталося? Де Ацуші?

– Я його бачив.

Всі озираються на голос. Іоші тулився до протилежної стіни.

– У п’ятницю. Він виглядав не дуже, можливо був хворий, — просто каже він. – Не хвилюйтеся так, пане Дадзаю, швидше за все він просто вдома відлежується. Нікуди ваша дитина не могла подітися.

Дадзай не відповідає нічого, просто тупить поглядом в Іоші. Що? Тобто Ацуші просто захворів?

“Ах ти сука виродок.”

Якась невідома лють починає бурлити в Осаму. Цей гівнюк… Цей виродок точно бляха знає де Ацуші. Дадзай це бачить по самих очах. По самій зарозумілій пиці. По простій нікчемній спробі видатися невинним. Якщо Іоші й міг би провести цим когось, кого завгодно, але ніколи не Дадзая.

Осаму починає повільно підводитися. Злість затуманює йому розум. Проти кого Іоші надумав грати? Якщо він розкусив увесь їхній план, то якого біса він не цілив у Дадзая? Осаму байдуже на серйозність того, в що вони влізли, доти, доки страждає від цього саме він. Дадзаю плювати на те, як це відобразиться на ньому, адже це його призначення бути тут і робити все, що в його силах.

Якщо Іоші хоче поквитатися із Дадзаєм, то нехай це робить, Осаму навіть готовий дозволити це зробити.

Але Ацуші для нього це червона лінія, за яку не можна було заступати.

– Дадзаю, — Чюя хапає його за руки, вочевидь усе зрозумівши. Очі Дадзая палають, він аж тремтить від люті. Якщо Накахара його не триматиме, то Осаму просто зірветься з місця і розірве Іоші на шмаття. – Дадзаю, бляха, заспокойся, — шепоче Чюя на вухо, та Осаму відмахується.

– Він щось знає, — Дадзай ледь може щось усвідомлювати та бачити, окрім як Іоші по той бік кімнати й бажання скрутити йому шию. – Він сука щось знає, Чює.

Іоші не чує про що вони говорять, лиш здивовано хилить голову на бік.

– Він не міг, — говорить Чюя. – Я б знав…

– Та що ти в біса взагалі знаєш? – шипить Дадзай і Чюя від шоку завмирає. – Ти бодай щось знаєш про своїх підлеглих? Один із них вбиває нахрін наших свідків, а ти цього не знаєш? Ти бодай щось знаєш, Накахаро?

– Дадзаю…

– Якого біса немає?

Двоє повертаються на раптовий крик. Прокурор. Він щойно вислухав доповідь своїх підлеглих і Дадзаю та Чюї потрібна зайва хвилина, аби зрозуміти суть розмови.

– Ви що, знущаєтеся? – кричить прокурор і Дадзай певен, що якби той мав чим вдарити двох молодих хлопців, що звітувалися йому, то точно б це зробив. – Куди він міг зникнути? Я бачив, що він приходив!

– Пане, ми перевірили усе декілька разів. Листа немає, — злякано сказав один із хлопців, уже вкотре присоромлено вклонившись. – Якщо він був, то ми не знаємо куди він подівся!

– Тобто ви кажете, що мені примарилося, що в п’ятницю на нашу офіційну пошту прийшла відповідь? – тепер важко сказати хто в цій кімнаті більш злий — Дадзай чи все-таки прокурор. У того аж лице від злості почервоніло, тож всі злякано принишкли. Чюя покликав до себе одного зі своїх підлеглих, які явно чули всю розмову.

Той коротко пояснив:

– Відповідь від аеропорту. Вона зникла.

Дадзай не встигає ніяк відреагувати, коли його телефон вібрує.

Надія, що спалахнула в ньому, згасла так само швидко, як Дадзай побачив ім’я абонента.

– Кунікіда.

Дадзай бере слухавку, аби почути злісний крик того.

– Якого біса ти там робиш, ідіоте? – Доппо гарчить так, що це добре чути усім, хто стоїть поруч із Дадзаєм. – Де бляха Ацуші?

– Подавай у розшук. Ацуші зник.

---

Коли Дадзай з гуркотом влітає у спеціальний детективний відділ, то всі уже в зборі.

– Я був у комендантів. Жінку, що чергувала того вечора, шукають, — говорить він, проходячи вглиб приміщення і сідаючи за свій стіл, доки всі погляди повернуті до нього.

– Добре, — Кунікіда киває, — ми підняли на вуха усіх патрульних. Якщо Ацуші помітять, то ми одразу ж будемо про це знати.

– Що взагалі сталося — може хтось пояснити? – стомлено позіхає Танідзакі. – Я лиш зрозумів, що ситуація надзвичайна.

– Ацуші зник! – говорять усі в унісон.

– Скажи, це те, про що я думаю? – Кунікіда застрибує на стіл поруч із Дадзаєм.

Той знічено киває.

– Нам потрібно терміново мобілізувати усі сили, які маємо, —  гучно оголошує Доппо. – Зникнення працівника спеціального детективного — справа, що варта того, аби все відкласти. Наш пріоритет — захист наших працівників.

– Він зник у п’ятницю, — говорить Йосано, закинувши лікоть на спинку дивана. – Який шанс того, що він ще живий?

Відділ замовкає, не знаючи що на це відповісти. Усе майже очевидно, але Дадзай хитає головою. Навіть якщо це так, він не хоче у це вірити до останнього.

Ацуші має бути живим.

Повинен.

– Це ми теж врахуємо, — холодно каже Кунікіда і Дадзай би розізлився на нього за такий байдужий тон, якби не знав, що таким чином Доппо просто намагається триматися купи. Він хвилюється чи не більше навіть за Осаму, хоч намагається цього не показувати.

Та як би Кунікіда не старався, він однаково видає з тріском усі свої переживання в тому, як сильно тремтять його руки.

Ацуші така ж відповідальність Доппо, як і відповідальність Дадзая.

Осаму заприсягся його берегти. Кунікіда пообіцяв, що допоможе.

І вони обидва з успішно провалились.

– Це моя провина, — нарешті злість почала відступати від Дадзая, однак їй на заміну прийшов повний відчай. Доки решта обговорює свій план дій та яку частину робіт кожен візьме на себе, Осаму знесилено опустив голову вниз. – Я знав, що йому може загрожувати небезпека. Знав, що за ним може полювати той, хто вбив Арету. Але вирішив, що Ацуші впорається… Я облажався. Конкретно.

– Я відчував, що щось станеться, але просто сказав йому “будь обережний”, – Кунікіда підбадьорливо постукав Дадзая по плечу, гірко посміхаючись. – Я пообіцяв тобі, що приглядатиму за ним, а сам просто покинув його — хлопця, що працює у нас трохи більше за пів року. Я винен так само як і ти.

– Організуй їх, — Дадзай киває в бік натовпу біля дивана, — мені потрібно вийти на декілька хвилин. Я приєднаюся потім.

Кунікіда коротко киває на це і дозволяє Осаму встати, аби підійти до виходу і зникнути за важкими дверима.

Чюя сперся спиною об бильця і вдивлявся в щось за вікном. Вигляд у нього був не менш тривожний, ніж зараз у Дадзая. Щойно Накахара побачив, що Осаму вийшов з-за дверей, то миттю підійшов до нього.

– Чому ти взагалі думаєш, що Ацуші викрали? – перше, що Чюя питає. Дадзай проходить далі, аби сісти на сходи. Накахара після секундної павзи зробив те ж саме.

– Я не хотів тобі розповідати, — зітхає Дадзай. – Вірніше… Не знав як розповісти.

– Я уважно слухаю.

– Не так давно вбили патологоанатома, що першим робив розтин Морі, – Чюя на це скинув здивовано бровою, але не став перебивати. – Арета. Гадаю ти чув про це, – Накахара коротко киває. – Так от… Ми співпрацювали з ним ще з початку розслідування. У нас була одна спільна справа, – Дадзай натякає, не говорячи прямо, що це стосувалося нелегального продажу ліків. – Він мені заборгував послугу. І він зробив її, рознюхавши для мене дещо по нашій справі. Він знайшов убивцю.

Очі Чюї округлилися від шоку, а сам він дещо зблід.

– Бляха, дай вгадаю, – сказав він знічено, – помер він до того, як сказав тобі хто вбивця?

– Так, – кивнув Дадзай присоромлено, – я не встиг дізнатися.

На лиці Чюї відобразилася якась геть незрозуміла емоція, котру Осаму так і не зміг до пуття прочитати. Його щелепа то стискалася, то розтискалася, ніби він риба, яку витягли із води.

– Його вбили. Група людей, які імовірно дотичні до нашої справи, – підсумував Дадзай. – Я боявся, що вони можуть прийти за нами усіма. І… Схоже вони таки дісталися Ацуші. Інших причин для його зникнення я не бачу.

– Люди… Які ще люди? – Чюї явно потрібен час, аби примиритися з цією інформацією.

– Ми не певні хто це, – задумливо каже Дадзай, – але у нас із Кунікідою є певні підозри, – Осаму підіймає стривожений погляд на Чюю.

– Хто це? – він нічого не розуміє. – Дадзаю?

– Твоя група, Чює.

Він вражено охає.

– Тобто спершу ти звинувачуєш Іоші, а тепер і всю мою групу? – Накахара шоковано кліпає і Дадзай не може зрозуміти обурення це чи розчарування або і те, і інше водночас.

– Я не звинувачую, а висуваю підозри, – каже Дадзай ображено. – І як мінімум той виродок Іоші щось знає.

– Як ти це взагалі зрозумів?

– Бо я з такими, як він, мав бляха справу ледь не щодня, коли ще був Асмодеєм, – злісно гаркнув Дадзай. Лють у ньому знову закипає. – Я бачу цього виродка наскрізь.

– А ти впевнений, що не знайшов просто крайнього?

– Чює, – Осаму розлючений не на жарт, – ти зараз знущаєшся із мене?

– Якщо у твоїй підозрі по справі Морі я ще можу бути згоден, то на який біс їм у цьому випадку викрадати Ацуші? Дадзаю, окрім своїх “відчуттів” ти геть не маєш доказів. Ти просто злий на себе через те, що не вберіг Ацуші від небезпеки, чи не так?

Дадзай застиг вражено, ніби йому влучили у якусь болючу точку.

– А ти не захищаєш Іоші зараз лише тому, що він твій друг?

– До чого тут це, блять, Дадзаю! Прошу, заспокойся!

– Ти що, з ними у змові? – кров похолола у його жилах. Дадзай схопив Чюю за руку й грубо притягнув до себе, заглядаючи тому ніби в душу. – Ти знаєш де Ацуші?

Розмова обірвалася так само раптово, як і почалась. Осаму відпустив чужу руку. Пелена раптом спала з Дадзаєвих очей і зір прояснився.

У блакитних очах відображався тваринний страх. Чюя дивився на нього ніби на чужинця, ніби на людину, яку побачив зараз уперше.

І одразу ж завмер від жаху.

Дадзай стрепенувся. Що він взагалі верзе? У ніч, коли Ацуші імовірно зник, Чюя був разом із ним. У Накахари було очевидне алібі.

Якщо Чюя і причетний, то точно не напряму. Викрадачі – ось хто дійсно варті його гніву. Точно не Накахара.

– Я… Я, – Дадзай задрижав, опускаючи потьмянілі очі на свої руки. Що він узагалі накоїв? Він зробив боляче тій людині, до якої думав, що щось відчував. Він не міг знайти що сказати. Вибачитися? Промовчати? Виправдатися? Що саме він зараз має робити?

Він чудовисько. Він жалюгідний.

Він нагадує собі того, хто мав би вже давно лишитися в минулому. Того, хто був готовий нашкодити будь-кому, аби лиш досягти своєї цілі.

Дихання Осаму стає все важчим і важчим, а голова тяжчає. Ні, ні, ні. Він знає що це за відчуття. Дадзай знає його набагато краще, ніж хотів би. Ця тяжкість у грудях – те, з чого усе починається.

Його горло знову починають стискати бліді руки із довгими витонченими пальцями, ніби у хірурга.

Та Чюя різко зривається з місця й затискає Дадзая у міцних обіймах. Накахара плює на різницю у зрості й схиляє Осаму так, щоб тягар чужої голови упав на його плече.

– Дихай. Просто дихай.

Дадзай прикриває очі й на силу згадує пораду пана Сакагучі. У такі моменти необхідно сконцентруватися на чомусь простому і добре знайомому. Осаму починає рахувати від 1 до 10 і назад.

– Ти не винен, – Чюя гладить Дадзая по голові, точно уловлюючи що саме потрібно зробити зараз і сказати. – Це не твоя помилка. Ми його обов’язково знайдемо.

---

Комендантка знайшлася напрочуд швидко. Вірніше погрози Дадзая здерти шкури з усіх дотичних, якщо вони не знайдуть її номер у найближчі дві години, добре себе показали. Осаму завжди вмів бути переконливим.

Тепер, маючи послідовність подій, вони нарешті можуть почати повномасштабні пошуки.

– Хлопець прийшов пізно ввечері, – розповіла комендантка телефоном, – попросив ключі від кабінета прокурора і сказав, що повернеться за 10 хвилин. Я ж у цей час відійшла до туалету, тому не бачила, щоб хтось входив або виходив.

– Він повернув ключі? – запитав Дадзай, стукаючи пальцем по своєму столу.

– Ні, в тому то і справа, – зітхнула бабця. – Я побачила, що ключа нема. Пішла до того кабінету, але двері були закриті. Нікого там не було.

– І ви його не шукали? – Осаму намагався цього не робити, але спихнув знову.

– З чого б це я мала? – зухвало хмикнула комендантка. – Можливо він побачив, що мене немає на посту, і вирішив віддати ключ іншим разом. Звідки мені знати? Цей ключ однаково був запасним, тому яке мені діло?

– Пані, вибачте мені, – Дадзай ледь стримав свій черговий порив люті з усвідомленням, що це навряд допоможе ситуації, тож просто знесилено видихнув, – але цей хлопець безвісти зник. З ним могло щось статися, доки ви не бачили.

– Та що ж ви мене безсердечною вважаєте? Звісно ж, що я теж хвилююся! – побідкалася стара й Осаму не зміг зрозуміти щиро це, чи насправді награно. – Якби ж я знала, що він лишився у будівлі, то я б шукала його! У мою зміну прямо в будівлі прокуратури зник працівник. Ви гадаєте я щаслива з цього приводу?

У цьому діалозі більше не було сенсу, але Дадзай був вимушений слухати далі. Він банально боявся, що геть не розумітиме що робити після того, як цей дзвінок припиниться й остання надія на швидке знаходження Ацуші остаточно вислизне з його рук.

Далі він був би просто безсилим.

Пошукові групи вже добу прочісують лісосмуги та закинуті будівлі, шукаючи вже труп. Але Дадзай наполегливо вимагає прочісувати й корпоративні будинки, яких би дозволів їм це не вартувало. Осаму відмовляється вірити в те, що через стільки днів зникнення Ацуші вже найімовірніше мертвий. Доки Дадзай особисто не побачить труп, то буде шукати його живим. Це ж саме він каже і Гін з Рюноске, які також приєдналися до пошуків у складі добровольчої групи. А за ними підтягнувся і весь персонал їхнього кафе, якому Ацуші так сильно встиг полюбитися.

Одначе з часом пішла вже друга доба безрезультатних пошуків.

Одна із груп навіть розпочала пошуки у лісі розбитих сосен, однак навіть там нічого не вдалося знайти.

Ацуші немовби провалився крізь землю.

Обшуки корпоративних будинків та квартир, на яких все ж наполіг Осаму, дали більше проблем, ніж відповідей на питання. Виявилося, що для обшуку кожної із них потрібен специфічний дозвіл і Дадзай клянеться, що ще трохи й він просто особисто приїде в Токіо і спалить МВС за настільки складну бюрократичну машину. Та наразі все, що він може, це копняками змушувати всіх причетних працювати й швидше організовувати усі потрібні документи для ордера.

– У цьому немає сенсу, – говорить Чюя з чашками кави в руках, коли прийшов у відділок Дадзая рано вранці на третю добу пошуків. – Чим більше часу ти витрачаєш на вибивання всіх потрібних дозволів для цих корпоративних квартир, тим менше шансу знайти його цілим і… Живим.

– Просто дозволь мені перевірити їх і заспокоїтися повністю.

Чюя тяжко зітхнув, розуміючи, що сперечатися просто не має сенсу. Не з Дадзаєм у такому стані точно.

– Ну якщо вже і шукати там, то саме в якомусь конкретному. Лише у Йокогамі їх близько тисячі. Доки перевіриш усі – шансів врятувати Ацуші точно не лишиться.

Чюя майже не полишає Дадзая, намагаючись допомагати у всьому.

Щось у цьому є майже ностальгічного. Тільки тепер не Осаму просиджує майже весь свій вільний та невільний час у нього в кабінеті у старому кріслі, а Чюя сидить на простому стільці поруч із ним і намагається зібрати до купи всі підказки та результати пошуків, що вони мають, хоч і має повно інших справ. Зрештою, хтось має вислуховувати ці безсенсові підозри щодо причетності Іоші до зникнення Ацуші. Більше відчайдухів для цього не знайшлося.

Однак ці підозри скоро будуть межуватися із повним божевіллям.

Відповідь від аеропорту зникла майже безслідно. Єдине, що бодай якось свідчить про її існування, це сліди листа у залишкових даних пошти, через які програмісти намагаються відновити вочевидь видалений лист. Однак чи вдасться їм це і, чи не буде такими темпами швидше замовити нову доповідь від аеропорту – загадка. Дадзай однаково зробив ставку і на те, і на інше, адже йому нічого більше не лишається.

Тільки сидіти й терпляче чекати бодай якихось новин.

У кінці третьої доби пошуків вони нарешті отримали записи камер відеоспостереження довкола прокуратури, які могли б зафіксувати момент викрадення. До глибокої ночі Дадзай та Чюя вивчали кожен із записів, ніби це могло б допомогти хоча б чомусь.

Усі вони були порожні. Ті, хто це зробив, точно знали про камери й уникнули їх, ніби знавці справи.

Прості люди цього б ніколи не повторили.

– Це неможливо, – скидує руками Дадзай, коли Чюя ставить новий запис на павзу, – Ацуші не міг просто взяти й провалитися крізь землю. Неможливо, що ніхто бляха його взагалі не бачив!

– Мої люди гадки не мають, Дадзаю, чесно, – зітхнув Накахара, стомлено відкинувшись на спинку стільця. – Вони того дня випивали в барі, були занадто далеко від прокуратури, аби щось бачити чи чути, а то й зробити.

– Я бляха не вірю їм! – Дадзай спахує знову. Останнім часом він робить це настільки часто, що починає просто звикати. Невже він завжди таким був? – Ну не могли вони от прямо усі тоді пити в барі. Не може бути такого, що в усіх є залізне алібі.

– Їх там бачили, – Чюя важко видихає, явно втомившись повторювати раз повз раз одне й те ж. – Дадзаю, вони усі там були.

– Я. Не. Вірю, – продавлює Осаму, ніби читає мантру. – Це не міг бути ніхто інший.

– Я можу навіть образитися, Дадзаю. Це все ж таки мої люди.

– Вони не вірні тобі, – насупився Дадзай. – Ти в принципі їм теж.

– Досить з тебе, – Чюя підводиться під здивований погляд Осаму. – Ну-бо, вставай.

– Чому?

– Ходімо додому, Дадзаю, – Чюя підбирає із вішака свою шкірянку і накидує на плечі. – Завтра буде новий день. Ти втомився.

– Але я, – Дадзай хоче заперечити, та усвідомлює, що у нього майже не лишилося на це сил. Насправді він ледь тримає повіки відкритими й майже валиться із ніг. За останні дні він проспав у сумі в кращому випадку 6 годин і це нарешті почало його наздоганяти, – добре, можливо ти правий.

Чюя подає йому свою руку, а потім тягне втомлене тіло на себе, допомагаючи підвестися.

Сьогодні Накахара знову лишиться з Дадзаєм на ніч, не бажаючи полишати його наодинці з собою навіть на хвилину. Якщо це допоможе вберегти Осаму від того, щоб він повільно з’їв сам себе через Ацуші, то Чюя виразив готовність покинути геть усі свої справи.

Та його немає поруч, коли Дадзай робить зрештою те, на що довго не міг наважитися.

– Ало? – знайомий жіночий голос лунає по той бік слухавки.

– Пані Одзакі, – Дадзай оглядається у коридор, очікуючи побачити там Чюю, однак той надовго зник у ванній, – я маю до вас справу. Це терміново.

---

Усередині кафе досить шумно. Година пік. Але Дадзаю це навпаки тільки на руку. Менший шанс бути поміченим.

Він натягує капюшон своєї толстовки на голову і проходить крізь натовп, що скупчився біля каси. Дадзай нічого замовляти не буде. Його замовлення мала доставити людина, котру він швидко шукає між облич, що сиділи за столиками.

– Макрелю!

Дадзай оглядається прямо на голос. Рукою махала непримітна жінка у темному шалику та сонцезахисних окулярах. По ній зовсім і не скажеш, що це колишня кримінальна авторитетка. Осаму прошмигує між спинами людей і нарешті досягає своєї мети – невеликого столика в кутку залу, на який уже були складені стовпчиками біля 20 товстих течок.

У його ж руках – одна велика.

– Радий вас бачити, – Осаму натягнуто всміхається. – Дякую, що так швидко відгукнулися.

Доки Дадзай присів на стілець напроти, жінка зняла свої окуляри та склала їх на столі.

Осаму виклав свою течку на стіл та протягнув її уперед.

– Це невелика плата за допомогу з документами, – вона сумно видихнула. – Завдяки тобі ми з Еліс уже на наступному тижні зможемо полишити країну.

– Дитина ні в чому не винна. Я б не хотів, аби вона постраждала від дій свого батька, ким би він не був.

– Якщо все так, як ти кажеш, – Койо опускає очі на простягнуту течку й розкриває її, роздивляючись свої фотографії, – то усі в небезпеці. Ти певен, що ми зможемо поїхати? Що скажуть директори?

– Будьте певні, – Дадзай кивнув на стовпчики з 20 течками, – директорам буде не до того. Я потурбуюся про це. У вас буде шанс. Головне – не змарнуйте його. Їдьте щойно зможете.

– Не мені тебе запитувати звісно, – Одзакі підібрала до рук документ про видачу закордонного паспорта і почала уважно його проглядати, – але ти точно знаєш що робиш? Ось цим, – вона кивнула на стовпчики з течками, – ти підставляєшся.

– Якщо все буде так, як я задумав, то Португаю з цього буде мінімальна шкода. У найгіршому випадку я посаджу не більше 5 людей.

– Мене вже давно не обходить доля Португая, Осаму, – її погляд видався Дадзаю чимось співчутливим, – я говорю саме про тебе. Можливо сам Португай це і не зачепить, але це зачепить тебе. Директори тобі й так не довіряють, а якщо ще й дізнаються, що чутки правдиві й ти дійсно хотів їх усіх здати…

– Це вже похідне, – він похитав головою. – Вам не варто хвилюватися про це.

– Може Португай і б’ється вже в передсмертній агонії, – вона невтішно усміхнулась, – рада однаково оскаженіє. Ти постраждаєш. Тебе зроблять винним у всіх їхніх проблемах.

– Я знаю, – Дадзай знизав плечима. – Я не маю вибору і винен у цьому цілком і повністю сам, – він опустив погляд на свої руки, розглядаючи шрами, що виглядали з-під бинтів. – Я не мав довіряти Ацуші таку роботу. Це було надто небезпечно, а він ще недосвідчений. Він постраждав через мене і я готовий понести усю відповідальність за це.

– Але ж не таку, – Одзакі насупилась. – Осаму, все твоє розслідування може піти до чортової матері з цим.

– Я знаю, – повторив Дадзай. – Я іду на це все свідомо. І враховуючи те, що ви таки принесли особові справи, – він знову кивнув на стовпчики з документами, – то ви знаєте, що не зможете мене відмовити.

– Чи точно воно того варте? – Койо розуміє, що не має шансів, проте намагається вчепитися за останнє. – Що, якщо він уже мертвий?

– Я вірю, що він живий. Ацуші не той, хто загинув би так просто. Але сил у нього не так і багато, щоб довго триматися.

– Он як, – Одзакі важко зітхає. – І ти впевнений, що це саме наші поліціянти?

– Якщо це не вони, то я труп, – Дадзай блиснув зубами у невтішній усмішці. – Просто так посаджу друзів свого колеги.

Дадзай зумисне не згадує Чюю. Койо точно знає, що Накахара бере участь у цьому розслідуванні, однак про їхні стосунки – навряд. Чи то з поваги до Чюї, чи то з небажання розкривати деталей розслідування, але першим Осаму точно не наважиться підняти цю тему. Та щось у ньому змушує думати про ті питання, які хотілося б поставити Одзакі, як людині, яка виростила когось на кшталт Накахари.

Яким він був, коли був дитиною? Чи був відмінником, чи хуліганом? Які хобі в нього були до вступу в Португай? Дадзай може і знав вже Чюю достатньо добре з боку “після” Португая, однак нещодавно усвідомив, що ніколи не знав його сторону “до”.

– Це неважливо, я був ідіотом і мені соромно про це розповідати, – в один із днів Дадзай таки запитав про це Чюю. Осаму дійсно було цікаво. Однак Накахара що тоді, що зараз сильно не бажав відкривати події тих часів.

Все відповідав чимось загальним, що Дадзай уже знав – працював на якусь банду, Койо його визволила, жив нормальне життя дитини та підлітка, а потім вступив у Португай потай від Одзакі, бо почав заздрити Дадзаю. Та Осаму це ніколи насправді не вдовольняло повністю.

Все було цікаво як воно і що ж то означало – жити нормальне життя дитини та підлітка.

Чи виглядало це так, як у кіно? З походами в школу, гуртками, секціями, вечірками, першим коханням, уроками. Для Дадзая це було чимось настільки далеким, що в його голові воно існувало лише у вигляді теплих картинок із фільмів, котрі він дивився з Одасаку ще коли був малим, і ніколи не як щось реальне, щось, що дійсно може переживати якась дитина.

Аж ось буквальний приклад, котрий останні дні ділить із ним ліжко – Чюя. Людина, котра жила те саме кіношне життя аж до вступу в Португай.

Чи було воно таким, як Дадзай уявляє? Чи все-таки чимось відрізнялося? Чим же?

І Койо точно знала про це все. Однак Дадзаю заважала совість, аби таки почати розпитувати.

Можливо, одного дня Чюя їх таки представить один одному…

– Знаєш, Осаму, ти дійсно змінився, – голос Одзакі раптово виринає у свідомості Дадзая й він вмикається у розмову назад. –  Ацуші Накаджима. Я вивчала його біографію. Кругла сирота, так? І ти йому допомагаєш… Гадаю, Ода Сакуноске б тобою пишався.

– Так, – Дадзай видихає, тепер всміхаючись сумно. – Він би точно мною пишався.

Між ними зависає тиша.

Вона не була напруженою. Одзакі уважно проглядала документи на невідповідності, а Осаму знову поринув у спогади, що раптово нахлинули на нього. Так, Одасаку б точно похвалив його за це. Він би вчинив так само, – чомусь думав Дадзай.

– Однак я не думаю, що це означає, що ти маєш закінчити як він.

Осаму підняв здивований погляд. Койо навіть не звертала на нього уваги, все продовжувала проглядати документи й відпивати каву, яку їй щойно піднесли.

– Що це означає?

– Ти навіть не уявляєш наскільки ти зараз схожий на нього, – Одзакі склала документи стовпчиком і поклала назад у течку, закриваючи її та зашнуровуючи назад.

– В хорошому сенсі?

Койо не відповіла. Лише звірила його задумливим поглядом, оглядаючи втомлене бліде лице. Явно шукала правильне формулювання своєї відповіді.

– Усе відносно, – вона врешті подає голос, коли підпихає Дадзаю стовпці з течками. – Ти можеш думати, що жертовність і надмірна совість це хороші риси Оди, – Койо встала, запихаючи свою течку в сумку. – Особисто ж я гадаю, що ні. Це, зрештою, саме те, що і вбило його, чи не так?

Осаму не встигає відповісти. Койо в один ковток допиває свій напій і вдягає сонцезахисні окуляри назад.

– Удачі тобі, Осаму. Чим би воно усе не скінчилося, – кутики її губ повзуть угору. Це найбільш обнадійлива і підбадьорлива усмішка, яку Дадзай тільки бачив від Одзакі. – Ти хороша людина. Навіть занадто. Скільки б ти не намагався вдавати із себе нещадного лідера, я знала, що ти ним ніколи не був. Цим ти мені особисто завжди й подобався.

Тепер Осаму не відповідає цілком свідомо. Просто не думає, що зараз варто щось казати, дивлячись, як спина Одзакі поволі зникає серед натовпу.

– Можливо тому Морі й обрав тебе.

Осаму оглянувся. Він не зрозумів звідки почув цей голос і здивовано вертів головою. Одзакі. Можливо це логічне продовження її думок у його голові. Можливо вона сказала це, однак Дадзай не встиг усвідомити сказане до її відходу, а зробив це лише опісля. Можливо це звичайний трюк пані Азазель – колишньої демониці Морі Огая.

На жаль Дадзай не знав що саме було цього разу.

---

Кімната для нарад як завжди шумна. Триває обговорення. Дадзай звіряє це все презирливим поглядом і не може повірити, що усі вони так легко змирилися з тим фактом, що один із них просто взяв і зник.

Дадзай збирається це виправити.

– Програмісти майже відновили листа, – сказав Чюя, обертаючи на себе всі погляди в кімнаті. – Однак ми зробили новий запит до аеропорта. Відповідь буде найбільше за 7-8 днів.

Чюя єдиний хто виглядає хоч трохи таким же втомленим і стривоженим, як Дадзай.

Накахара проводить з Осаму майже весь свій вільний та невільний час, допомагаючи чим тільки зможе. Це не його зона відповідальності, однак Чюя разом із Дадзаєм вивчає звіти про пошуки й попередньо розпочате розслідування. Він не повинен, але робить це. Осаму міг би думати, що Чюя покриває своїх людей, які викрали Ацуші, однак той настільки старається допомогти, що Дадзай мимоволі починає відганяти й найменшу підозру про те, що той бодай якось до цього причетний.

Не тоді, коли Накахара сидить із ним майже до ранку серед купи паперів та пустих чашок кави, намагаючись знайти бодай щось корисне та прикметне.

Не тоді, коли лагідно цілує Дадзая в маківку, аби той погодився нарешті відкласти все і відпочити бодай трохи. Й Осаму його слухає. Не може не слухати.

Як людина, котра була з ним завжди й бачила його у всіх найгірших станах, може бути проти Дадзая?

Як Чюя може бути проти Осаму?

Будь-хто, але не він – Дадзаю хочеться у це вірити.

Але…

– Якщо на сьогодні все, – Чюя оголошує, а потім втомлено зітхає. Він не спав майже всю ніч і темні кола під очима це в ньому видають, – то всі вільні.

Шкода, що насправді це ще не все, – думає Дадзай, погладжуючи рукою сумку із біля 20 течок різної товщини у себе на плечі.

Коли натовп посунув на неширокі вихідні двері, Осаму гучно промовив:

– Працівники прокуратури можуть іти. Столичну групу я попрошу лишитися.

На нього повернули розгублені погляди. Після близько хвилини повної тиші й нерозуміння, натовп таки почав слухатися. Працівники прокуратури один за одним зникали за темними дверима, а столичні консультанти поверталися назад, присідаючи на дивани.

Сам же Дадзай підійшов до крісла перед журнальним столиком і всівся в нього, поклавши біля себе велику чорну сумку.

– Дадзаю? – Чюя здивовано схилив голову, коли останній працівник прокуратури вийшов. – Ти не попереджав, що маєш якісь новини.

– Насправді я маю, – Дадзай кинув поглядом на присутніх і почав подумки рахувати.

Близько 6 були відсутні.

– Де решта? – хоч і дивився він на Чюю, та Дадзай звернувся до всієї групи. – Мені потрібні всі.

– Вони від’їхали у справах, – відповів хтось із натовпу.

Як би Осаму не старався, однак серед присутніх лиць він так і не знайшов Іоші.

– Добре. Можливо так буде навіть краще.

Дадзай шумно вдихнув та видихнув, збираючись із силами. Хтось поруч із ним знуджено позіхнув.

– Мені набридло гратися з вами в ідіота. Час покласти всі карти на стіл.

Миттю всі присутні повернули свої погляди до нього.

І Дадзай врешті розкриває сумку, аби по черзі дістати всі товсті течки та покласти їх в обережний стовпчик на стіл.

– Ось це, – він кивнув на документи, – це все – ваші особові справи з Португая. З вашими фотографіями, підписами, документами, звітами про виплати. Місцями є навіть таємні протоколи розмов, уявляєте? Достатньо, аби посадити вас усіх, до єдиного на сука довічне.

Присутні все ще не розуміли про що саме Дадзай, аж поки він не викинув на стіл найбільшу теку, що тріщала від паперів.

– А це – перлина моєї колекції, – він всміхається найбільш привітною посмішкою, яку може видати. – Це подарунок вашим керівникам. Особисто від мене.

– Що це все означає? – з невірою в голосі говорить хтось.

– Ви в гівні. Повному.

Присутні злякано переглянулися. Погляд Дадзая метнувся до Чюї, чиї очі округлилися в жаху. Осаму знав, що отримає цей погляд, однак у нього просто немає вибору, тож він опускає очі на течки, що виклав, і розкриває найбільшу.

– Усього, що я тут зібрав за усі 7 років буде цілком достатньо, аби викликати в антикорупційного бюро певні питання до законності деяких проєктів Португая, – почав Дадзай. – А ось тут, – він кивнув на решту течок, – цілком достатньо доказів для звинувачення кожного з вас окремо як мінімум у перевищені обов’язків, як максимум є усі транзакції про виписання вам підставною компанією Португая чеків на непомірні суми, які можна вважати у вашому становищі хабарями. Ви усі для мене як відкрита книга, панове. І це все зараз може опинитися на столі в прокурора.

Дадзай зумисне намагається виглядати якнайбільше загрозливим, хоч це зовсім і не корелюється із документами, які він приніс.

Правда в тому, що вмісту течки особисто про керівних осіб Португая, котру він збирав так довго, насправді не вистачило б і для невеликої погрози, оскільки грамотна відповідь обвинувачених дуже легко б це все нівелювала. У Дадзая насправді не було майже нічого такого, що могло б сильно загрожувати організації. Особливо Морі.

На цьому полі Огая було просто неможливо перемогти. Чомусь лише зараз Дадзай почав розуміти це повною мірою.

Однак зараз це не має значення. Рада це не Морі. Морі мертвий .

Усе, що Дадзай зібрав у цій течці, майже не зіграло б ролі самостійно, однак у вирі подій, що розгорталися зараз, могло запросто стати останнім цвяхом у труні Португая.

– Але я нічого не робитиму із цим.

Маленький вогник надії спалахнув у шокованих очах. Дадзай на це і розраховує.

– Я готовий знищити це все і звільнити вас від організації назавжди. Португай ослаб. Можна вважати, що у вас дійсно є всі шанси, якщо ці оригінальні течки кудись зникнуть, – Осаму провів пальцем по краю документа. – Однак лиш за однієї умови, – він знизав плечима, коли всі очі кімнати нажахано потупили у нього, – ви говорите мені де тримаєте Накаджиму.

Ставка зроблена. Дадзай поклав на неї усе, що має. Йому тепер лишається тільки чекати.

– Але ми не знаємо де Накаджима, – тремтячим голосом виправдовується хтось із натовпу.

– Не смійте мені брехати, – скрикує Дадзай і всі звуки в кімнаті стихають. Він, як би не старався не зриватися, але все ж не стримався. Цей шанс це все, що він має.

Та надалі більше ніхто так і не заговорив.

Це кепсько, Дадзай розуміє це. Вони вагаються. Страх, що за зраду їх можуть знайти, сильніший за його погрози. Принаймні поки що. Осаму розуміє, що це лише питання часу коли саме вони зрозуміють, що вибору у них нема. Смерть чекає і там, і там.

Однак Дадзай цього часу немає. У ці хвилини Ацуші може вже помирати після стількох днів полону.

– Якщо ви просто зараз розкажете мені де тримаєте Накаджиму, – Осаму починає вже спокійнішим голосом, та тон його так і лишається загрозливим, – то я спалю ці особові справи при вас же. Ви отримаєте повну свободу від Португая і захист від поліції. Також особисто від мене. Я даю вам слово, що зачепить це лише тих, хто безпосередньо брав участь у його викраденні.

Ось вони – погляди, на які Дадзай так чекав. Сумніви. Протекція поліції від Португая або колеги. Погляд Осаму метнувся на Чюю, що принишк у кутку. Накахара відвів погляд у сторону, намагаючись не стикатися очима ні з ким з цієї кімнати. Однак ці спроби майже повністю приречені на провал.

Усі вони майже точно думали, що Чюя – їхній лідер та керівник – причетний до цього.

Насправді ж Дадзай добре розумів, що Накахара після такого може його зненавидіти, адже він до останнього захищав своїх підлеглих і не вірив, що вони дійсно могли щось заподіяти Ацуші. А зараз Осаму намагається змусити їх зробити непробачне та безповоротне – зрадити один одного. Розбрат – улюблений прийом Асмодея, смерті якого Чюя так сильно бажав і у несправжності образу якого Дадзай ледь-ледь його переконав.

Зараз Накахара міг зрозуміти, що помилявся.

– Накаджима у 17 корпоративному будиночку, за межею міста.

Всі затамували подих, повертаючись на звук.

Невисокий хлопець, імовірно не дуже старший за Ацуші. Він злякано забився у куток, примружившись, аби не бачити злих поглядів, що спрямувалися на нього після сказаного. Очі Дадзая округлилися.

Ця дитина, імовірніше за все, одного віку з Ацуші.

– Детальніше, – вичікувально протягує Дадзай, не зводячи очей з молодика. – Сядь на диван.

Хлопець слухається, дивлячись строго у підлогу. Очі на нього спрямовані чи то нажахані, чи то ворожі. Всі розуміли що він збирається розповісти.

– Ми схопили його у п’ятницю, коли він збирався подивитися лист. Іоші наказав знищити лист, не відкриваючи його.

– Ти певен? – Чюя підійшов до дивана, аби заглянути в очі юнаку. Той тільки сильніше втиснувся у спинку дивана. – Ти звинувачуєш одного з очільників цієї групи. Ти певен у своїх словах?

Хлопець явно засумнівався, проте коли зіткнувся очима з Дадзаєм, то завмер.

Осаму більше не виглядав загрозливим. У його погляді відображалося чисте благання. Щойно Дадзай усвідомив, що перед ним сидів зовсім юний поліціянт, то вся злість кудись випарувалась. Лишився чистий жаль та біль, який роз’їдав все нутро Осаму. І Дадзай вирішив не ховати цього, нехай би він і зробив те, що забороняв собі до цього – показав слабину.

Якщо це змусить цього хлопця задуматися і викличе в нього бодай краплину співчуття, то ставка Осаму окупиться з лихвою.

Усе, аби врятувати Ацуші.

– Так, – голос юнака надламується. Він на грані істерики. – Так, я точно певен. Усі, хто зараз у цій кімнаті, можуть підтвердити.

– Навіть Накахара?

Дадзай не хотів ставити цього питання і тепер відчуває сором, коли Чюя спрямовує на нього здивований погляд. Та він не міг просто мовчати. Йому це було необхідно майже на фізичному рівні.

– Можеш не боятися, – Дадзай стишує голос. Будь-які натяки на лють повністю зникли із нього, – тут є особова справа навіть Накахари. Якщо за ці слова він тобі щось заподіє, то одразу ж поплатиться за це.

На лиці Чюї тепер відобразився повний шок. Дадзай намагається не дивитися на нього, однак усім своїм нутром відчуває на собі цей пропалюючий в ньому діру погляд. Чомусь Осаму геть перестали турбувати наслідки своїх дій.

Якщо для порятунку Накаджими доведеться пожертвувати довірою Чюї, то Дадзай готовий піти й на це.

Усе, аби врятувати Ацуші.

– Пан Накахара тут ні до чого, – тремтячим голосом видихає юнак і Осаму хоче йому вірити. – Його не було у прокуратурі тієї ночі. Гадаю, він взагалі не був у курсі.

Тепер Дадзай розуміє. Чюя не розлючений і не здивований.

Він розчарований.

– Тримай список, – Осаму вперто ігнорує на собі погляд блакитних очей і простягає юнаку папір із переліком усіх учасників розслідування та ручку. – Обведи імена всіх, хто прямо причетний до викрадення Накаджими й тих, кого тут зараз немає. Можеш не боятися. Вони нічого тобі не зроблять.

Гучно ковтнувши слину, хлопець прийняв до рук усе запропоноване. У напруженій тиші він старанно виводив кола довкола деяких імен. Дадзай уважно оглядає усіх і чекає чи побіжить хтось. На такий випадок у нього у кишені лежить заряджений табельний пістолет.

І, схоже на те, всі в кімнаті про це знають.

Ніхто навіть і не думає сумніватися в серйозності намірів Осаму.

Коли юнак закінчив, то простягнув папірець назад Дадзаю. Вивчивши його вміст, Осаму задоволено кивнув.

Серед обведених імен Дадзай знайшов ім’я Іоші.

Повільно підвівшись, Осаму попрямував до краю кімнати, аби підібрати смітник.

– Дадзаю, – подав тихий голос Чюя, – як ти зрозумієш чи не збрехав він…?

Осаму не дає йому закінчити свою думку і грубо шпурляє на підлогу відро, аби скинути в нього всі особові справи людей, імена яких не були підкреслені.

– Краще відкрийте вікно.

До команди миттю дослухались. Вікно було прочинене навстіж.

Добре, що в цій кімнаті не було протипожежної системи.

Особові справи ледь вміщалися, та коли Дадзай кинув зверху найбільшу течку з усіх, де були справи конкретно про раду та Морі, то відро виявилося повним. Благо воно було достатньо глибоким, аби залишався ще якийсь простір до верху й Осаму міг спокійно кинути в купу сірник без думок, що килим може випадково загорітися і він спричинить повномасштабну пожежу.

У мертвій тиші вся кімната спостерігала, як довгі 5 хвилин над відром клубочився чорний дим і виринав крізь темні грати надвір.

У цьому відрі Дадзай майже напевне спалював усі свої шанси на виживання.

Щойно вогонь став таким, що точно б не перекинувся на щось у цій кімнаті, Осаму виголосив:

– Дякую за співпрацю. Чекатиму ваших свідчень у суді проти тих, чиї особові справи лишилися.

На столі стояло зо 6 течок, складених стовпчиком. Усі були в ідеальному стані.

Цих людей уже нічого не могло врятувати.

– І тільки спробуйте не свідчити.

Кімната опустіла в рекордний час. Усі розбіглися хто куди, ніби мурахи. Зрештою, пішов навіть Чюя і Дадзай лишився у кімнаті повністю сам.

Перше ж, що Осаму зробив, це набрав номер Кунікіди.

– Ало? – голос по той бік слухавки ще сонний.

– 17 корпоративний будинок, – без зайвих вітань Дадзай проговорює це. – Швидко шукай дозвіл на нього і викликай спецпризначенців.

– Що? – голос Доппо переповнений невіри. – Як ти знаєш?

– Повір. Я знаю точно.

– Яким чином?

– Це неважливо, – Осаму потирає очі. – Роби, що кажу. Усе потім.

---

Коли Ацуші нарешті виринає із в’язкого короткого сну, він розуміє, що одне з його очей запливло кров’ю й він ледь що може побачити.

Крізь закрите шторами вікно пробивався помаранчевий промінь світла, у якому витанцьовували часточки пилу. Освітлення, яке він давав, було достатньо, аби побачити, що в кімнаті, окрім Ацуші, було ще мінімум двоє людей. У димі від їхніх цигарок світло заломлювалося і можна було сказати, що сяяла уся затхла і запилена кімната.

– Довго так тривати не може, – вуха Накаджими позакладало від утоми та постійних побоїв. Голова гуділа і всі голоси він чув якимись віддаленими, ніби вони не були з ним в одному приміщенні. – Хлопець ніяк не розколюється.

– Тоді вибору не лишається, – Ацуші сам не знає звідки, але чомусь знає цей голос. Він звучить дуже знайомо, однак голова Накаджими занадто сильно гуде, аби він міг зв’язувати думки й подумати хто це може бути. – Можливо нам доведеться його нарешті прикінчити.

Другий голос наблизився до Ацуші. Накаджима відчув чиєсь тепле дихання на собі й сморід від цигарок. Насилу відкривши очі знову, Ацуші зміг роздивитися чуже лице, що дивилося на нього.

Іоші.

– То ти нарешті прокинувся, – він загрозливо-привітно усміхається. – Чудово. Можемо продовжити.

Ацуші не відповідає нічого. Лиш дивиться в очі Іоші та намагається сфокусуватися на них, аби роздивитися чи є там бодай якесь найменше співчуття.

– Не дивись на мене так ображено, – протягує Іоші, скрививши губи. – Нічого особистого. Ми просто турбуємося про свою організацію, якій ти є повноправною загрозою.

– Як? – Ацуші говорить хриплим слабким голосом. – Як ви можете бути такими вірними тому, що руйнує життя людей?

– Як казала якась розумна людина, Накаджимо, – Іоші підбадьорливо постукав Ацуші по плечу, – усе відносно. Весь світ складається із відносних речей. Те, що тобі здається питомо поганим, не завжди таким і є.

– Будеш розповідати історії про необхідне зло?

– Га, так! – гиготнув Іоші. – Звідки така зневага? Як ти став поліціянтом взагалі, не розуміючи такої простої істини?

Іоші відступив на декілька кроків, аби підібрати із чужих рук свою цигарку і почати заміряти кроками кімнату, час від часу затягуючись та випускаючи сріблястий дим із легень, який у помаранчевому світлі сонця здавався сюрреалістично красивим.

– Якби Португай був чистим злом, Накаджимо, – почав Іоші, випустивши дим прямо Ацуші в лице. Той скривився від їдучого смороду тютюну, – то за ним би не ішло так багато людей. Ба більше, чи не думав ти, що влада усе знала про Португай? Що вона була в курсі всього, що ми робимо? Звісно ж вона про усе знала!

З Ацуші виривається приступ сухого кашлю. Він не пив нічого уже понад добу. Не їв же він ще від п’ятниці.

А скільки днів тому взагалі була п’ятниця?

– Істина проста до ідіотизму, Накаджимо, – виголошує Іоші, крокуючи довкола стільця, до якого прив’язали Ацуші, – Якби Португай був чистим злом, яким ти його бачиш, то був би вже давно знищений. Влада поділяє його ідеали й тому ніколи не чіпала його, – Ацуші відчув, що Іоші провів рукою по спинці стільця, на якому Накаджима сидів, – до появи одного ідіота.

Ацуші стиснув у кулаки зв’язані руки. Він чудово розумів про кого саме йде мова.

– Якби він не втрутився, то нічого б із цього ніколи не сталося. Ти б ніколи тут не опинився, – голос Іоші відчутно напружився, ніби той злиться. – Всі мають виконувати відведені їм ролі. Хтось має бути копом, – по плечу Накаджими постукали знову, – а хтось злочинцем. – Іоші точно сказав це із посмішкою. – Лиш так нам вдасться втримати цей хиткий баланс сил у місті… Шкода, що сука Дадзай цього не розуміє.

– Або ти просто хочеш вірити у цю маячню, – Ацуші набирається сил, аби сплюнути кров у сторону. Усе тіло неймовірно сильно болить. Можливо у нього від побоїв зламані ребра. – Пан Дадзай хоча б має сміливість визнати, що вірить у повний ідіотизм. Він не такий йолоп, як ви усі.

Іоші дає Ацуші ляпаса із розлюченим рявкотом. Накаджима відхиляється в бік удару. У вухах шумить, а перед очима знову темніє.

– Та ти ще зелене щеня! – скрикує Іоші. – Що ти взагалі можеш знати? Думаєш, є ідеальний світ геть без зла? Думаєш, існують лише або погані люди, або хороші? – Іоші нахилився до Ацуші так близько, що той був здатен відчути на собі те, як швидко він ковтав у пориві люті повітря. – Якщо ми не можемо стерти все лихе з цього світу, то нехай краще це зло буде контрольованим і справедливим, а не хаотичним і непередбачуваним.

– Не вперше чую такі нісенітниці, – Ацуші на силу всміхається, чим розлючує Іоші тільки більше. – І вони все ще мене не вражають.

Знову ляпас, вже у другу щоку. Тепер удар сильніше, більш злий.

– Та ви бляха всі наглухо промиті, – хрипить Ацуші й він знає, що підходить до межі. Прямо зараз Іоші за будь-яке неправильне слово може його пристрелити. Однак Накаджима вже занадто багато пережив у цій кімнаті й задовго мучився від болю, аби дійсно боятися того, що може статися.

Якщо Іоші його вб’є, то можливо це буде навіть на краще.

– Чому ви всі такі впевнені в цій маячні? – Ацуші вже не спиняється. Боятися йому нічого. – Це місто чудово проживе без вас і вашої надуманної підтримки, – Накаджима знову спльовує кров, яка вже встигла набратися у роті. – Ви бляха душите Йокогаму своїм існуванням!

Іоші сміється на це, запитуючи в колег чи є в них пістолет, та Ацуші обирає не здаватися. Або він виговориться зараз про все, що накипіло, або не матиме спокою навіть на тому світі за те, що промовчав.

– Так, я згоден, раніше Португай може і був необхідним, – ці слова змусили Іоші на мить спинитися. – І я помилявся щодо Морі, визнаю! Він виявився не таким вже і поганим. Морі разом із вами усіма колись у минулому захищали це місто, ще коли поліція не могла цього зробити так, як зараз!

Усі в кімнаті принишкли. Тепер вони уважно слухають.

– Та ці часи минули, – Накаджима задихається від емоцій, які вдарили в голову. Суміш відчаю і бажання докричатися до чужих душ. – Місто вже давно безпечне! Вам потрібно відійти від справ. Просто живіть своє життя. З рештою поліція розбереться.

– Та що ти взагалі бляха знаєш? – скрикує вже хтось інший, чий голос Ацуші впізнає, однак не може згадати ім’я цієї людини. Даічі? Харукі? – Ти щеня, яке не знає як це, коли твого товариша вбивають! Знаєш що було у Цудзукі 8 років тому? А знаєш скільки людей загинуло через перерозподіл територій та впливу між організаціями?

Ацуші важко дихає, намагаючись зібрати останні сили й не втратити свідомість від болю, що знову спихнув трохи нижче грудей. У нього точно зламане ребро, можливо навіть не одне.

– Щойно Португай ослаб, сталася нова катастрофа, що майже перевершила Цудзукі у масштабах, – тепер говорив Іоші. – Тебе там не було, Накаджимо, але я там був. Мова іде навіть не про товаришів із банди, котру того вечора у кривавий четвер майже повністю знищили. Я про цивільних, розумієш? – Іоші постукав по лобу Ацуші. – Про цивільних. Португай ще не впав, а такі катастрофи уже розпочалися. Що буде, коли він остаточно зникне?

– Я все чудово розумію, – видихає Накаджима. – Вихователь із мого дитбудинку, який мені був як батько, загинув бляха від вибуху у Цудзукі. Він був одним із перших, хто того бісового дня загинув. Але щоб такого більше не ставалося, я не став сука злочинцем, як ви, бо ви нічим не кращі від тих, хто спричинив Цудзукі. Я став поліціянтом.

– І ти думаєш, що краще від нас?

– Насправді ні, – Ацуші опускає голову. – Можливо я навіть гірший, ніж ви. Можливо мої наміри не такі чисті, як ваші. Але я принаймні не виправдовую безсенсову жорстокість проти слабших “захистом” цих слабших.

Іоші не відповідає нічого. Лише мовчки заряджає пістолет. Схоже, що він прийняв рішення щодо долі Ацуші остаточно.

– Я не знаю кого ти втратив там, Іоші, – Накаджима намагається не вслухатися в процес заряджання зброї, бажаючи, щоб постріл був несподіваним. Очікування смерті гірше за саму смерть. – Але я прошу тебе, спинися. Усе змінилося. Нове покоління, яке пережило на собі всі ті жахи, вже виросло і ніколи не дасть цьому повторитися. Йокогама більше не беззахисна, як раніше. Ви можете нарешті покинути це і жити своє життя.

Клацання пістолета так і не стихають. Можливо Іоші спеціально розтягує цей процес, аби довше послухати виправдання Ацуші.

– Ти можеш мене вбити, – Ацуші хрипло видихає. – Можеш закатувати. Можеш відрізати мені всі пальці, повідривати ще нігті. Однак це не змінить правди, у яку ти й ви всі вірити відмовляєтеся, – Накаджима почув кроки. Іоші підійшов до нього та наставив дуло пістолета Ацуші до лоба. – Окрім мене ще повно дітей, яких виростив цей біль, і вони обов’язково прийдуть після мене. Як би ти сильно не хотів, Іоші, ти ніколи не вб’єш нас усіх, бо тоді Португаю не лишиться більше ким правити.

– Якими будуть твої останні слова?

– Переходьте на наш бік, – Ацуші вимовляє це з усією твердістю, з якою тільки може. – За ці пів року з моменту нашого знайомства я знаю, що ви повна протилежність того образу злочинця, який мені малювали в поліцейській академії. Ви усі люди, які мають що втрачати. Ви не гарматне м’ясо, як Португай намагається вас використати. Ви – люди. Тож полиште організацію зараз, поки можете це зробити без наслідків.

Нарешті кров на лиці Ацуші підсохла і він зміг повністю роздивитися лице Іоші. Воно було напруженим. Невже Іоші сумнівається? Його рука зависла з пістолетом у руці прямо перед лицем Ацуші. Така тривала павза давала надію, що той врешті може передумати.

– Ми не Дадзай, Накаджимо, – у грудях Ацуші похололо від цих слів. – Ми самі обрали ким та як нам бути. Якщо корабель пливе – ми у нього на борту. Якщо корабель тоне – ми йдемо на дно разом із ним. Це гордість, якої Морі Асмодея так і не навчив.

Ацуші зажмурюється, коли Іоші клацає запобіжником.

А потім кімната заливається яскравим світлом і неймовірно гучним писком.

Ацуші падає на землю разом зі стільцем.

Він помер? Накаджима серед повної тиші, що розгорнулася довкола нього, наткнувся на думку, що він би дійсно цього хотів. Усе тіло так болить… Він навіть не може глянути наскільки все погано. У нього точно вирвані майже усі нігті, майже відрізаний мізинець на лівій руці, точно зламані два чи три ребра від постійних побоїв. Можливо проблема, через яку він не може побачити щось одним з очей, не в крові, а в тому, що його вибили.

За стільки днів знущань Ацуші майже звикнув до постійного болю.

А як же Гін? Точно, Ацуші зовсім забув про неї. Він настільки відганяв думки про неї у перший же день свого полону, що зрештою зовсім заборонив собі навіть думати про неї. Понад усе Накаджима не хотів, аби туга за нею роз’їдала його і робила і так невтішне положення ще гіршим.

Цікаво, як вона там?

Чи шукає його? Ацуші чомусь хоче, аби ні. Накаджима дійсно бажає, аби вона просто враз взяла і забула про нього. Йому нестерпна сама думка, що коли тіло його нарешті витягнуть звідси, вона побачить його таким пошматованим і розірваним майже на частини. Він не хоче, аби вона плакала за ним.

Просто аби жила, як до зустрічі з ним.

Світ довкола Ацуші весь білий. Цікаво, отаким і є воно – загробне життя? Все біле і пусте.

Тут настільки тихо, що Накаджимі зрештою це починає подобатися.

Головне, що тіло майже зовсім перестало боліти.

Та раптом цей спокій розривають дивні гучні сплески та гул. Ацуші не розуміє що може видавати такі звуки посеред пустого білого світу.

А потім перед очима його розвидняється. Усе знову забарвлюється у кольори й Накаджима помічає той самий помаранчевий промінь, що пробивався із вікна.

Він у чомусь лежав. Вогкому, теплому. Ацуші був занадто втомлений, аби навіть спробувати опустити око, що ще слухалось його, вниз і роздивитися ту рідину.

Чомусь він був майже певен, що то кров із його скроні.

Тепер Ацуші може розчути що це за шум – це були постріли. Над ним по кімнаті бігали поліціянти зі столиці й від когось відстрілювалися. Тепер Ацуші зміг роздивитися, як напроти нього хтось лежав. Той, хто говорив до нього окрім Іоші.

Хлопець дивився на нього пустим поглядом темних очей.

З його лоба стікала тонка червона цівка крові.

Та раптом усе припиняється. Ацуші щокою відчуває тупіт багатьох ніг по підлозі. Хтось підійшов до нього.

– Ацуші?

Накаджима не може підняти ні голови, ні очей. Занадто боляче.

Його намагаються всадити назад, підійнявши стілець. Ацуші похитується, коли до його плеча торкаються.

– Ацуші, ти чуєш мене?

Голос глухий і далекий. Можливо Накаджима знову втрачає свідомість. А можливо він знову опиниться у тому білому світі й вже назавжди там залишиться.

– Ацуші!

Накаджима на силу відкриває очі, аби побачити перед собою лице, котре він уже не вірив, що колись таки побачить.

Ранпо. Едогава Ранпо.

– Бляха, лікарів сюди! – скрикує Ранпо. Ацуші як би не старався, однак так і не зміг сказати бодай щось. Та Ранпо тут. Бляха, Ранпо тут!

Тепер Накаджима спрямовує всі свої сили на те, щоб утримати свою свідомість. Крізь стіну втоми пробивалися перші розумні думки про те, що якщо він зараз вимкнеться, то можливо уже не прокинеться.

Він хоче вірити, що йому таки це вдасться.

---

Яскраве сонце кидало настільки яскраві відблиски на крапельниці та металеві шафки, що Дадзай тільки те й робив, що сидів та мружився. Та якби це було просто світло… Палата була на сонячному боці лікарні, тому літня спека відчувалася у ній як ніколи добре. Не рятували навіть кондиціонери.

– Дадзаю, будете кави?

Гін щойно повернулася із кіоску під лікарнею, куди вони з Осаму ходять останні три дні по черзі. Коли той кошмарний тиждень хвилювань і нескінченних нервів скінчився, ніхто навіть подумати не міг, що тривога тепер їх просто так не відпустить.

Тепер Дадзай розуміє що відчували Ацуші та інші тоді, коли він зник після ночі бою на складі. Ой як розуміє. Тепер Осаму боїться навіть на зайву хвилину полишити Накаджиму самого в палаті, адже страх того, що по поверненню назад худого та знеможеного від постійних катувань молодого хлопця там просто не виявиться.

Що, як по нього прийдуть? Що, як його захочуть добити?

– Дякую, Гін, – Дадзай криво усміхається, поступаючись стільцем прямо біля ліжка Ацуші.

Накаджима за той час, доки перебуває в лікарні, так і не приходив до тями.

– Його стан важкий, проте стабілізується. Організм молодий, тому прогнози хороші, – у перший ранок після звільнення Ацуші сказав лікар, на відповіді котрого Дадзай та Гін чекали всю ніч під реаніматологічним відділенням. – Ця ніч була вирішальною. І він її пережив. Усе буде добре.

Коли лікар зачитував список отриманих травм під час полону Ацуші, Дадзай не розумів як той взагалі лишився живий. Декілька зламаних ребер, що тільки чудом не проткнули легені, забита селезінка, вирвані майже всі нігті на руках, ледь не вибите око, два пальці, які намагалися відтяти, та все ж по ним уже пішов некроз тканин, струс мозку, травма шийних хребців. Після такого, особливо без медичної допомоги, довго не живуть.

Ацуші ж якимось чудом до останнього лишався у свідомості.

Можливо він осліпне на одне око. Один палець довелося ампутувати. Через травму шиї він ще надовго лишиться в лікарняному ліжку і випаде зі служби, якщо йому не доведеться взагалі піти у відставку.

І це все через Дадзая.

Накаджима так спокійно спить, ніби й не пережив те, що пережив би не кожен. Дадзай на всі сто відсотків певен, що Ацуші так і не зламався, як би сильно з нього не знущалися. За Накаджиму Осаму відчуває гордість.

За себе – тільки сором.

– Це не ваша провина, – пригнічений стан Дадзая важко не помітити. Гін час від часу намагається його підбадьорити. – Винні тільки ті, хто це зробив. Вони уже в тюрмі й за все поплатяться.

Ацуші там взагалі не мало бути, там мав бути я, – так і хотілося відповісти Дадзаю, та все не ставало сил. Він би не витримав, якби навіть та остання людина, яка поділяє його переживання щодо Накаджими, теж відвернулася б від нього. Все через бридку правду .

Осаму доручив Ацуші роботу, до якої він ще був не готовий.

Через нього Ацуші ледь не загинув .

Можливо це найгірший вчинок, який Дадзай може зробити в цей момент – покинути все і просто днями й ночами сидіти біля Накаджими з надією, що той таки прокинеться. Можливо Кунікіда та решта дійсно справедливо обурюються, що в момент, коли місту потрібні знайомі лиця, котрим воно довіряє, Осаму просто зникає серед лікарняних білих палат.

Можливо Дадзай просто не хоче стикатися із наслідками того, що він узагалі накоїв.

Як би сильно Фукудзава та Фукучі, який одним із перших дізнався про знайдених Дадзаєм щурів серед поліціянтів, не старалися приховати цю історію, їм це однаково не вдалося. Вся інформація дуже швидко просочилася у ЗМІ й журналісти з громадськістю почали вимагати масштабного розслідування у правоохоронних органах Йокогами на існування зв’язків з організованим криміналітетом. Скандал зрештою став настільки масштабним, а звинувачення всієї поліції міста були такими гучними, що справою про викрадення Ацуші почали цікавитися на національному рівні.

Єдине, що поліції таки вдалося приховати, це те, що затримані поліціянти мали прямі зв’язки зі злочинним світом саме через Португай.

Просто зараз під стінами прокуратури проходив масштабний мітинг із вимогою провести пресконференцію з учасниками штурму корпоративного будиночка, де тримали Ацуші, та генеральним прокурором Фукучі, оскільки єдиний коментар, який він дав за три дні, був про те, що справою займається Ранпо. Едогава має народну любов, тож спроба Генічіро підкупити цим призначенням громадськість була розумною.

Та навряд успішною.

Усі відповіді, на які чекали люди, були в Дадзая. А він замкнувся у цій палаті й просто відмовлявся бодай поворухнутися в бік виходу з території лікарні.

Осаму здійняв пожежу, яку відмовляється тепер загасити.

І його це геть не тривожить. Дадзаю за цей факт навіть не соромно.

Його турбує інше.

Чюя.

Дадзай намагався ні про що не думати за ці дні, окрім як лікування Ацуші. Та все ж коли на короткі миті таки дозволяв собі відійти від теми крапельниць та прогнозів лікарів, то повертався до Накахари. З моменту, коли Осаму вибив розташування Ацуші в юного столичного консультанта, він та Чюя так і не розмовляли. Накахара ніколи не навідувався у цю лікарню і навіть не питав у Кунікіди, з яким час від часу стикався у прокуратурі, куди Дадзай взагалі подівся. Ніби йому не цікаво.

Ніби йому більше не цікаво.

Тепер, коли Ацуші лежить перед Дадзаєм живий і здоровий, Осаму розуміє, що облажався. Його недосип і постійна параноя змусили думати, що Чюя може бути до цього всього якось причетний. Той самий Чюя – найбільш ідейний коп, якого Дадзай взагалі колись знав. Ні. Ні й ще раз ні. Тепер Осаму має сміливість визнати очевидне.

Дадзай був певен , що Чюя до цього причетний.

Це гірше, ніж плюнути в лице, коли весь тиждень після викрадення Ацуші Накахара тільки те й робив, що був поруч з Осаму. Був для Дадзая опорою та вірною підтримкою. Полишав усі свої справи, плював також на сон, аби посидіти разом до ранку і прочитати усі звіти про пошуки та скорегувати дії пошукових груп надалі.

Це майже гірше, ніж зрада.

Можливо, це вона і була.

Дадзаю соромно за все, що довелося пережити Ацуші. Але тепер його зжирає почуття провини за все, що він тоді сказав чи подумав про Чюю. Якщо Накахара й ображений, то точно має на це повне право. Дадзай геть забувся у своїй параної та підозрілості до всіх, що зовсім перестав розуміти де друг, а де ворог.

Якою б не була відплата – Осаму на це точно заслужив.

Раптом Ацуші кашляє і Дадзай аж підскакує на дивані від неочікуваності. Дві пари очей потупили на бліде лице, брови на якому сильно насупилися. Це вже ставалося декілька разів і ось цей момент настав знову. Лікарі сказали, що в такі моменти Ацуші може прийти до свідомості. Однак досі цього так і не ставалося.

Коли Дадзай та Гін знову повернулися до своїх справ, то здригнулися від хрипкого та тихого голосу:

– Бляха, як же тут смердить. Невже я знову в тому сраному порту…

Гін задихалася від сліз щастя, коли Ацуші нарешті підвів на неї свої стомлені темні очі. Під кінець дня телефон Накаджими, котрий йому віддали щойно він більш-менш прийшов до тями та мав достатньо на те сил, почав геть розриватися від дзвінків друзів та колег із відділка. Надвечір у палаті із кавою для Гін та Дадзая стояв уже пан Фукудзава, котрий вирішив після важкого робочого дня провідати їх і дізнатися чи йде Ацуші на поправку взагалі.

– А що зі столичними? – раптом питає Накаджима посеред розмови із Фукудзавою, змушуючи присутніх здивовано переглянутися, а потім повернутися до Гін.

– Мені варто вийти? – вона миттю підвелася з дивана. Фукудзава їй кивнув.

– Вибачте, панно, – він невтішно посміхнувся, – службові таємниці.

Щойно Гін зникла за дверима, розмова продовжилась.

– У момент твого звільнення у корпоративному будиночку було шестеро людей окрім тебе, – почав пояснювати Дадзай. – Трьох ліквідували одразу під час штурму. Ще один помер у реанімації тієї ж ночі від травм. Решта в лікарні, але йдуть на поправку. Скоро над ними буде суд.

– Іоші живий?

– Так, – Дадзай кивнув. – Він серед тих, хто вижив.

– А що там… З відповіддю аеропорту? – Ацуші опустив очі на свої руки, обвішані катетерами. Вигляд у нього був чимось пригнічений. – Я читав її. Але не прочитав до кінця.

– Відповідь видалили. Імовірно тієї ночі, коли ти зник, – відповів уже Фукудзава, допивши в один ковток залишки своєї кави з одноразового стакана. – Але її ось-ось відновлять. Та й до того ж скоро має надійти вже друга відповідь аеропорту, тож цього разу ми точно все дізнаємося.

Ацуші затихає, про щось задумуючись. Фукудзава хотів би повернути розмову у річище більш нагальних проблем, як от корупційний скандал, через який поліція Йокогами зараз намагається пройти, але Дадзай хитає головою. Накаджимі треба дати час усе обдумати. Зрештою, Юкічі з розумінням киває і, як Осаму, терпляче чекає.

– То виходить… Оце і все?

Фукудзава здивовано скидає бровами, а Осаму з усмішкою пирхає.

– Поясни.

– Іоші затримано, – впевнено сказав Ацуші, ніби це щось дійсно очевидне. – У нас достатньо підстав висунути звинувачення. Усі скінчено?

– Ви підозрювали Іоші?

Тепер двоє потупили поглядами на шокованого Фукудзаву. За коротку мить роздумів, Дадзай зрозумів чому.

Причетність когось із кола поліціянтів, котрі займалися справою вбивства Морі, до його смерті означала, що у корупційного скандалу і масштабних перевірок по всьому апарату МВС буде новий виток.

–  Я ж вам розповідав про це, – Дадзай у роздратуванні скинув бровою, бігаючи підозрілими очима по чужому лицю. – У вашому кабінеті. Тиждень тому.

– Тиждень тому у нас ще не було бісового корупційного скандалу на всю країну! – прошипів Фукудзава. – Якщо ваша підозра випливе, то нам точно гаплик. Нас на шмаття бляха роздеруть! Поліціянт із високим чином – вбивця сраного Морі Огая!

– Ніхто ще не сказав, що це саме він, – Осаму зітхнув, з’їхавши вниз по спинці стільця. – І я не підтверджував здогадку Ацуші як правильну. Просто дав йому спробувати довести свою підозру.

– Якось… Якось дивно.

Ацуші ніби не слухав цієї суперечки, так і продовжував говорити усе, що спадало на думку.

– Що саме є дивним? – Дадзай скидує бровою.

– Ви.

– Я? – Дадзай усміхається. – Ти думаєш, що я сумніваюсь у твоїй версії?

– Ви не сумніваєтесь. Ви знаєте, – погляд Ацуші напружений. – Ви усе знаєте і мовчите.

Усмішка Осаму раптом стухла. Він шоковано закліпав очима, коли Накаджима остаточно спохмурнів.

– Спершу я сумнівався. Гадав, що ви нічого не робите і даєте мені можливість самому знайти відповідь. Однак у полоні в мене було багацько часу подумати… І я дещо зрозумів, – Ацуші тикнув пальцем Дадзаю в груди. – Ви давно знаєте правильну відповідь. Можливо від самого початку. Але ви приховуєте її.

– Дадзаю? – Фукудзава розгублено глядів то на Ацуші, то на Дадзая, геть втрачаючи суть розмови цих двох.

– Я не знаю правди, Ацуші, – Дадзай напружено видихає. – Я так само намагаюся її з’ясувати, як і ти. Для цього ми працюємо вже пів року над цією справою.

– Але ви знаєте більше, ніж я.

– Я знаю рівно стільки ж, скільки й ти, – Осаму схрещує руки на грудях. – Я можу робити коректніші висновки, ніж ти. У мене більше досвіду. Однак інформація у нас двох однакова.

– Тоді кого ви підозрюєте?

– Особисто я? Нікого. Але твоя версія з Іоші досить непогана.

– Проте ви в неї не вірите.

Напружена тиша запанувала в палаті. Ацуші свердлив поглядом Осаму, котрий геть не розумів як їхня розмова дійшла до такої суперечки. Будь-який показ невпевненості означав би, що Накаджима у своїй підозрілості цілком правий. Однак той напущений впевнений вигляд, який Дадзай тримав на силу, геть не відображав того, що він відчував.

– Ще тиждень тому я був майже певен, що це Іоші, – Ацуші зітхнув, трохи збавляючи напругу. – Але зараз… Я вже геть не знаю що мені думати. Мені хочеться вірити, що це Іоші, однак я розумію, це неправий. Якщо я це визнаю, то ніби опинюся в глухому куті.

У якийсь момент Ацуші замовк, аби перевести подих. Дадзай не збирався його перебивати.

– Відчуття глухого кута найгірше. Окрім Іоші я взагалі не маю підозрюваних. Але його слова, – у пам’яті Ацуші мимоволі виринула пристрасна промова Іоші про Португай. Він виглядав геть навіженим, однак він точно був переконаний у всьому, що говорив. – Те, що він мені говорив там… Це не були слова людини, яка здатна зрадити організацію. Він любив її. Можливо навіть більше, ніж будь-хто інший. Його навряд хвилювала доля Морі й те, хто його вбив. Вони полонили мене, бо вважали, що в тому листі могла бути правда, яка поховає Португай. Вони вибивали її з мене, хотіли знати як багато я вже знаю і що розказав тобі.

– Що це за правда?

– Можливо… Можливо Іоші здогадався про все. Він підозрював там конкретне ім’я. Саме тому вони й знищили лист.

– Міг це бути той, хто допомагав йому? Співучасник? – уточнює вже Фукудзава. Ацуші знизує плечима.

– Можливо. Я не знаю, – Накаджима видихнув. – Але до цього моменту Іоші діяв логічно, як для людини, яка захищала свою організацію. В листі могла бути правда, яка не мала б випливти. Він її знищив і хотів прибрати того, хто міг її вже знати – мене.

– Гм, Ацуші, пам’ятаєш нашу останню розмову і до чого ми тоді дійшли?

– Так, – Накаджима на мить задумався. – “Ви помиляєтеся, якщо вважаєте, що аби вбити завжди треба мотивація”, – Дадзай приємно вражений, що Ацуші повторив його слова майже дослівно. – Я довго думав над цим, однак так і не зміг зрозуміти що це означає. Вбивство ж не може статися без мотивації. Як ці поняття взагалі можуть іти окремо? Це суперечить всьому, що я вивчав у академії. Убивця ж не міг зробити це просто так. До того ж убивство “просто так” – теж є певною мотивацією, бо йому просто захотілося це зробити.

– У цілому так, не міг.

Ацуші приречено зітхає.

– Тоді як? – Накаджима знуджено дивиться кудись у вікно. – Я не розумію, – аж раптом у його голові щось клацає. – Стоп, – він повертає очі на Дадзая. – Стан Морі… Він був злий… Морі сам напав на вбивцю?!

Дадзай всміхається, опускаючи очі на свої руки, між якими він почав крутити телефон.

– Уже тепліше, Ацуші.

– Я тоді взагалі нічого не розумію! – заскиглив Накаджима. – Вбивцею тоді може бути хто завгодно! Як я маю здогадатися хто саме?

– Це те, чим займаються детективи, – хмикає Фукудзава. – Але тобі, Дадзаю, варто було б давати прозоріші натяки. Якщо ти дійсно хочеш, аби справу розкрив Ацуші, і при цьому, щоб ви не втратили слід вбивці, то тобі варто більше йому допомагати.

– Лист має усе прояснити, – сказав Ацуші, ніби вже не чуючи нікого в цій кімнаті. Дадзай знизав плечима і підвівся. – Там точно буде остання частинка цього пазлу.

– Цілком можливо, не скажу точно, – Осаму увімкнув телефон, сподіваючись побачити сповіщення про нове повідомлення від Чюї, однак його так і не було, як і в усі попередні дні. – Я дав уже максимальну кількість підказок тобі. Далі думай сам.

– Але ж ви не сказали геть нічого!

– Ні, я навпаки дав тобі усі карти в руки, – Дадзай покрокував до виходу із палати. – Тобі варто було б перестати шукати легкі шляхи.

Ацуші здивовано кліпнув.

– Ви про що?

– Підказки… Тобі здається, що це найлегший шлях до твоєї цілі. Однак так ти ніколи не станеш детективом рівня Ранпо, Кунікіди чи мене, – Осаму натиснув на ручку на дверях. – Прості шляхи шукають ті, хто працює за методичками. Для таких людей світ чорно-білий, є тільки добро або тільки зло… У тобі зараз борються два детективи – той, хто працює за методичками з академії, і той, хто намагається щось зрозуміти. Другий хоче знайти правду, а перший її відсіює, бо вона неоднозначна. Лиш тобі вирішувати хто з них таки переможе.

– Як це стосується розслідування? – запитав уже здивований Фукудзава. Дадзай знизав плечима.

– Хто знає чи є у цих словах бодай якийсь сенс. Я сам до кінця не певен.

Коли Дадзай полишає кабінет, двоє, що зосталися, дивно переглянулися між собою. За декілька хвилин у палату постукала Гін.

– Пане, – вона звернулася до Фукудзави, – вам якої кави взяти?

---

Щойно Дадзай вийшов із лікарні, його телефон завібрував.

Він проігнорував дзвінок. Імовірно це знову журналісти, котрі не перестають надзвонювати йому вже котрий день. Лиш кинувши оком на невідомий номер, Дадзай зітхнув і скинув слухавку.

Та номер подзвонив знову.

Скидаючи дзвінок раз за разом Дадзай почав дивуватися такій наполегливості. Зрештою цікавість почала настільки сильно колупати йому мозок, що в один із разів, коли телефон знову завібрував, Осаму таки взяв слухавку.

– Слухаю?

– Думаєш, що якщо будеш нескінченно скидати слухавку, то я не знайду більш переконливих способів донести тобі свою думку?

– Га, – Дадзай усміхнувся. – Масудзі. Як там рада? Щось сталося?

– Вважай це проявом моєї глибокої поваги до тебе, що я не наказав тебе одразу ж прибрати, – його голос низький та хриплий. Якби Масудзі не був таким злим, то Дадзай точно був би переконаний, що той не спав декілька днів. – Не хочеш мені пояснити якого біса на столі перед двома десятками поліціянтів опинився компромат на нас?

– Ви ж розумієте, що я в курсі, що це були не просто поліціянти?

– Що ти в біса верзеш?

– Не час скидатися на ідіота, Масудзі, – Дадзай знуджено видихнув. – Я давно усе знаю. Нема сенсу більше приховувати щось.

– У нас була домовленість, Дадзаю, – Масудзі вирішив повернути розмову у початкове русло, не бажаючи надалі розвивати попередню тему. Це Осаму тільки розвеселило. – Ти говорив, що будеш доповідати нам бляха про все і не точитимеш на нас зуба. Як ти це бляха поясниш?

– Ви мені теж обіцяли не чіпати ні мене, ні мого напарника, – хмикнув Дадзай, але потім його голос понижчав. – Однак ваші підлеглі зламали йому декілька ребер, вирвали майже усі нігті, відрізали палець та завдали купу інших тяжких травм, через які він ледь бляха не загинув. Ми точно про це з вами домовлялися? І тільки зараз не вдавайте, ніби ні про що не знали.

– Ми… Дійсно нічого не знали, – голос Масудзі дещо пом’якшився. – І я не можу зрозуміти чому ми про все дізнаємося ледь не останні.

– Гм, навіть якщо і так… Вам же гірше, – Дадзай тягне знущальну усмішку. – Ви все ще винні в тому, що не знаєте що коїться за вашими спинами. Доки ви займалися бозна-чим, ваші підлеглі жорстоко порушили нашу домовленість і спровокували мене на таку ж жорстоку відповідь. Можу вам лише поспівчувати…

Дадзай на секунду замовкає, зупиняючись на місці.

– Морі б краще дав цьому всьому раду.

Це та фраза, яка вийшла в Осаму з неочікувано великим задоволенням. Уявляючи переляк на лиці Масудзі в цей момент від згадки прямого конкурента за владу в організації, Дадзай навіть не думав, що йому буде настільки приємно. Якесь дивне відчуття виконаної такої давно жаданої помсти розлилося по тілу й від мандражу Осаму навіть присів на лавку.

– Хоча, зрештою, я не думаю, що вам щось загрожує, – Дадзай дає надію так само раптово, як і забрав її до цього. Йому хочеться погратися. – Я ж спалив компромат. Все, з чим ви маєте справу, це корупційний скандал. А вам, я думаю, стане розуму вийти з нього. Я вже геть нічого проти вас не маю. Там було все, що я нарив.

Та цього однаково не вистачить, аби ви врятували Португай, – вирішує не додавати Осаму, бо для того він і дав надію.

Натяк на перемогу прямо перед самим фінішем робить поразку у два рази принизливішою. Так. Дадзай точно хотів максимального приниження для кожного, хто був у раді.

Особливо для безсердечного та прагматичного Масудзі.

– Ти молодець звісно, – Масудзі навдивовиж спокійний. – Та так не робиться.

Дадзай усміхається. Ніби він чекав чогось іншого від звіра, забитого у глухий кут.

– Ми попереджали тебе. Мені байдуже що ти там спалив, Дадзаю, бо ти міг наробити копій. Тобі більше не можна довіряти. І тепер, будь певен, ми перетворимо твоє спокійне поліцейське життя на бісове пекло із трагічним завершенням. Португай прийде за тобою.

– Вірніше те, що лишилося від його давньої величі. Якийсь смішний дріб’язок, – Осаму засміявся. – Не певен від чого помру швидше: від сорому за жалюгідність ваших катувань чи від сміху.

Коли Дадзай заспокоюється від приступу реготу, то усвідомлює, що на диво Масудзі досі не відключився. Осаму продовжує чути його тихе дихання. І в цей момент розум Дадзая прострілює усвідомлення.

Масудзі насправді наляканий.

Так. Від самого початку цієї розмови. Те, що Масудзі не відправив нікого по голову Дадзая, те, що Масудзі особисто і так наполегливо телефонував йому, те, що Масудзі хотів почути бодай якесь пояснення від нього, і те, що він продовжує слухати, ніби Осаму може сказати щось інакше. Усе вийшло із під контролю Масудзі й він не знає що робити, хоч і продовжує вдавати, ніби він досі керує ситуацією, розставляє фігури на дошці, ніби він досі в позиції того, хто вселяє жах та дає надію. А єдина людина, яка може його сумному становищу бодай якось зарадити, устромила йому ножа в спину.

Масудзі може погрожувати Дадзаю скільки завгодно, хоч навіть дійсно наказати прикінчити його. Однак проблеми це не змінить – Осаму для нього тепер сіра фігура, яка діє лише у своїх інтересах. І його це лякає. Остання сильна фігура на дошці, котра була бодай якось на його стороні, обернулася проти нього.

І просто зараз Масудзі зрозумів, що ні катування, ні смерть Дадзая не лякають. Він програв навіть там, де нібито мав би точно перемогти – у залякуваннях.

– Наші шляхи з цього моменту розходяться, Масудзі, – закінчує, зрештою, Осаму. – Можете спробувати вбити мене. У вашому положенні, гадаю, у цьому був би сенс.

Дадзаю у якусь мить стало навіть сумно. Масудзі не винен, що він не Морі й не Асмодей, аби зробити щось дійсно неможливе для організації – витягти її з пекла. Він – проста людина, яка навіть ніколи не пробувала себе в ролі демона Огая, однак все одно намагається зробити все можливе.

Він не винен, що у нього немає шансів.

Та слухавку кидає Осаму сам, а потім додає номер до чорного списку.

Все ж, це точно останнє, про що йому варто зараз думати.

---

Час невпинно наближався до серпня.

Аномальна тридцятиградусна спека ніяк не спиняла людей від протестів, що ставали все організованішими й організованішими. Чіткішими ставали і їхні тези.

“Посадити корупціонерів! Позбавити злочинців влади! Реформувати роботу поліції!”

Як би Фукучі не старався, це полум’я ставало дедалі гарячішим.

Зрештою, відреагувало навіть МВС, зробивши заяву, що розслідування зв’язків поліції Йокогами та мафії вони беруть під своє крило. На коротку мить народ заспокоївся і Фукучі зміг видихнути, гадаючи, що найскладніше вже позаду.

Однак у той же день один із поліціянтів прокуратури зізнається журналістам, що у зв’язку із Португаєм підозрюються саме працівники, яких надіслало МВС.

І пожежа розгорілася ще сильніше. Почався хаос.

– Генпрокурор Фукучі заявив, що підозрювалися лише представники нижчих ешелонів поліції, однак тепер ми не можемо бути певні, що керівні посади нашої країни не займає мафія, – сказав телеведучий на одному з каналів новин. – Тож кому нам довіряти у ці буремні часи, пане Кото?

Перед ним сидів один із численних експертів, які швидко з’являлися під час гучних скандалів і так само зникали, коли все утихомирювалось. Поважний чоловік років 50 підправив на носі великі окуляри й прокашлявся.

– Ця помилка – серйозний удар по репутації як поліції Йокогами, так і всього МВС. Можна сміливо сказати, що якщо влада терміново не вжиє заходів, то матиме сенс відставка міністра внутрішніх справ і його заміна.

– Просто зараз проходить мітинг під стінами прокуратури Йокогами. Протестувальники вимагають відставки Генічіро Фукучі та негайного розслідування його можливої причетності до мафії. Як ви гадаєте, такий сценарій можливий?

– Пан Фукучі зміг свого часу організувати поліцію Йокогами таким чином, що найбільш кримінальне місто Японії стало знову безпечним. Я особисто знайомий із цим чоловіком і не думаю, що він може бути якось пов’язаним зі злочинними організаціями. Однак те, що він уже не справляється зі своєю роботою – факт.

– Тобто ви згодні із протестувальниками?

– Генічіро Фукучі та його команді час на пенсію.

Ранпо злісно вимкнув телевізор і кинув пульт у протилежний кут дивана.

– От бляха недоумки! Себе на пенсію відправте, ідіоти!

Офіс сидів у напруженій тиші й допивав ранкову каву. Робота поліції Йокогами паралізована й вони не можуть працювати так, як раніше. Та все ж такі ранкові збори дозволяють лишати бодай видимість того, що нічого не змінилося.

– Через недоумка Дадзая тепер вся поліція страждає! – шикнув Едогава і в один ковток допив свою каву. – Він діяв бездумно, з нами не порадився і тепер ми маємо!

– Він рятував Ацуші, – спробував вступитися Танідзакі, хоча й сам до кінця не певен чи варто.

– Та ми бляха й так могли його знайти!

– Чи був би він живим? – сказала Йосано, дивлячись втомлено з-під лоба. – Ранпо, Дадзай виграв нам дорогоцінні години, яких могло б не вистачити, аби врятувати життя Ацуші. Він чудом вижив.

– Це все через це розслідування, – Ранпо схрестив руки на грудях. – Дадзаю було небезпечно його довіряти. Якби ж відразу я за нього взявся, то цього б не було. Дадзай занадто імпульсивний для цього і цим бляха вдало скористалися. Тепер ми в сраці повній!

– Я знаю.

Двері в офіс раптом відчинилися. Дадзай зняв сонцезахисні окуляри та панаму, за якими ховався від людей.

– Ви бачили новини? – він сказав, киваючи на телевізор.

– Ранпо щойно його вимкнув.

– Журналістам хтось розповів про мій зв’язок з Одасаку, – Дадзай покрокував до чайника, аби заварити собі каву. – Це хтось із колишніх наближених до Фукучі. Ще трохи й хтось проговориться й про те, що я колишній виконавчий директор. Тема неймовірно популярна, тож наші колишні “друзі” вирішили заробити статок, продаючи інформацію журналістам.

– І ти ніяк це не прокоментуєш? Навіть не будеш заперечувати? – сказав Кунікіда. – Ти рівно таке ж публічне лице, як і Фукудзава чи Ранпо. Люди довіряють тобі й чекають, доки ти скажеш, що все це неправда.

– Я і не збирався цього робити.

Офіс охнув від здивування. Всі вирячилися на Дадзая, який з байдужим виглядом вмикав свій комп’ютер і почав розбирати завали документів на столі.

– Тобто тобі байдуже якщо вони розкриють твоє минуле?

– Якщо чесно, то так, – Дадзай знизав плечима. – Коли я збирав ті компромати, то був цілком готовий, що це буде кінцем і для мене. Мене це більше не обходить. Усе, що мене цікавить – це розслідування.

– Дадзаю, ти йолоп, – Ранпо встав із дивана і важкими злими кроками потупав у бік Осаму. – Ти що, не розумієш у якому ми становищі? Це вже давно не про бісове розслідування. Стоїть питання нашого виживання!

– Вашого виживання, – наголосив Дадзай. – З вами нічого поганого не станеться. Ця історія почалася зі смерті Морі й, я впевнений, закінчиться також із її розкриттям. А я вже, будьте певні, зроблю все, аби так і сталося. Навіть якщо доведеться потім сісти у в’язницю.

– Якщо так піде і далі, то ти не доживеш до неї! – Ранпо вдарив по столу. – Ідіоте, якщо вони дізнаються, що ти Асмодей, то тебе бляха вб’ють ледь не одразу ж колишні вороги. А нас люди просто заживо з’їдять, адже ми прийняли до своїх лав кримінального авторитета, якого боялося все місто! Ти про це подумав?!

Всі завмерли. Для когось ця інформація виявилась новою, а від того й приголомшливою. Танідзакі на мить забув як дихати, тільки й міг сидіти з розкритою щелепою і видавати якісь поривчасті незрозумілі звуки.

Ранпо схопив Дадзая за комір й потягнув угору. Той взявся за чужу руку й спробував вирватися із захвату, та Едогава насправді був сильнішим, ніж здавався, на перший погляд.

– Ви що тут бляха коїте?! – Фукудзава ледь двері до свого кабінету не вибив, коли побачив бійку.

В один крок Юкічі підлетів до двох і грубо роз’єднав їх, аби одного кинути назад на стілець, а другого відштовхнути до дивана.

– Значить так, – Фукудзава намагався відновити збите дихання. – Ти, – він показав на Ранпо, – ще раз я побачу подібну поведінку, я наплюю на те, що ти найкращий мій детектив. Я вижену тебе до бісової матері. Ти, – тепер його палець повернувся до Дадзая, – припини думати тільки про себе і своє почуття провини. Ніхто не сумнівається, що ти ходячий самогубець, проте тримай в голові, що за собою ти потягнеш на дно усіх. Хочеш здохнути – зроби це тихо, а не щоб потім всі включно зі мною гнили до кінця своїх днів за ґратами за те, що дали колись тобі, ідіоту, шанс. Усе ясно?

Відповіді не було. Двоє тільки шоковано дивилися то на один одного, то на Фукудзаву.

– Я блять не чую відповіді. Вам, виродки, усе ясно?!

Неохоче, та, зрештою, вони кивнули.

– Ми переживаємо важкі часи і я хочу, щоб ви максимально зібралися, – тяжко зітхнув Фукудзава. – Зараз не найкращий момент для з’ясування стосунків. Лишіть все на тоді, коли все це бляха скінчиться. Повірте, я чекаю цього ледь не більше за усіх вас! Ми вже багато з вами пройшли і я не хочу, аби така перешкода зруйнувала все, що ми так довго будували.

Ранпо опустив знічений погляд.

– Йокогаму, у якій світить сонце і сміються діти, ці 7 років будували не Фукучі та я. Її збудували ви – Ранпо, Дадзай та Кунікіда. Окремо може ви просто непогані детективи, але разом ви можете перевернути долю цілого міста! Завжди так було. Я хочу, аби так було і надалі. Коли я зібрав вас і відкрив цей відділ, то вірив, що час для змін настав. Ви – максимально різні люди з різною історією, але змогли тоді об’єднатися заради спільної мети. Зробіть це і зараз! Нагадайте цьому місту, що ви все ще в строю і все ще готові захищати його жителів, а не сваріться!

Так, ті самі часи. Вони почали згадувати.

Колись поліція Йокогами була навіть на більшому дні, ніж зараз. Вона не просто не мала довіри. Люди вважали її ні на що не спроможною. Мала сенс навіть звичайна самооборона підручними методами, оскільки рівень злочинності зростав, а можливості поліції так і лишалися по-сумному мізерними. Держава готова була втрутитися тільки тоді, коли місто майже безповоротно занурювалося у хаос і вже пізно було щось робити мирними методами.

Ранпо ще тоді намагався щось змінити. Щойно він став офіцером, то уже робив усе, аби зловити якомога більшу кількість злочинців. Та полювання на простих гангстерів було позбавлене будь-якого сенсу. Зловиш одного – на його місце прийдуть ще десятеро.

Тоді Едогава зрозумів. Змінити можна щось лише тоді, коли полювати не на пішаків, а на короля.

Та одного його все одно було ледь достатньо, аби спіймати бодай одного – того, хто вже й не хотів ніде ховатися. Так, Ранпо геніальний детектив і настільки яскравий приклад несистемності, що він одразу завоював прихильність народу. Та який сенс у тій популярності й підтримці, якщо він буде супергероєм тільки на словах?

У реальності ж його геніальності було все одно недостатньо.

Тоді до нього приєднався Дадзай – людина, яка знала як працює злочинний світ із середини. Дедукція Ранпо була обмежена його упередженістю та поганою емпатією. Дадзай же розширював її можливості коштом своїй неоціненних знань про те, чим думають і як живуть злочинці різних рівнів. Та Осаму часом занадто далеко думав, а його здогадки іноді майже не мали доказового підґрунтя й над пошуком його необхідно було ще довго працювати.

Саме тоді у їхній маленькій команді з’явився Кунікіда.

Його дар майже містичний. Талант Доппо важко пояснити, але він ніколи не давав хибу. Чи то особлива вдача, чи то надзвичайно розвинута детективна інтуїція, однак він завжди знав правильний шлях у будь-якому розслідуванні.

І коли дедукція Ранпо губилася в помилкових переконаннях, Дадзай відпускав злочинців, бо не міг обґрунтувати звинувачення, Кунікіда був ніби маяком, який показував правильний шлях куди слідство має рухатися.

Вони були зовсім різними людьми. Перший – геніальний син поліціянта, другий – колишній кримінальний лідер, третій – просто вперта та працьовита людина. Та чомусь пазли склалися так, ніби вони весь цей час були один для одного народжені.

Дедукція, емпатія та інтуїція.

У день, коли спеціальний детективний відділ був заснований, для Йокогами почалася зовсім нова ера.

Ці дні такі далекі, що майже не відчуваються реальними. Вони ніби із зовсім іншого життя – коли вони всі були ще юними й горіли своєю справою як ніхто інший.

Чи пам’ятають ще про ті часи прості люди?

– Ми подарували колись їм спокій, – Кунікіда встав з-за столу й підійшов до двох. – Давайте просто покажемо, що ми все ще існуємо і можемо розібратися навіть із цим.

– Головне – не вийти на самих себе, як то кажуть, – сумно засміявся Дадзай. Ранпо, хоч і неохоче, та посміхнувся теж.

Пізніше, під вечір, вони з новин дізнаються, що рудий практикант, який допомагав їм на початку розслідування, це син правої руки Масудзі. Так і невідомо було звідки виплила ця інформація чи як журналісти її роздобули. Одне лишалося точним.

Затримати рудого практиканта не вдалося. Він зник безвісти. Праву ж руку Масудзі знайшли у своєму домі повішеним.

Допомогли йому чи він сам – питання, на яке вони навряд дадуть зараз відповідь.

Це здивувало Дадзая. Це могли бути лише пусті здогадки журналістів, спроба ткнути пальцем у небо, однак член ради сприйняв все настільки серйозно, що без зайвих роздумів поліз у петлю. Команда Масудзі почала розвалюватися раніше, ніж вони набралися сил помститися Дадзаю.

Наступною жертвою пліток та дискусій став Чюя.

Його зв’язок із Койо було легко довести. Вони ніколи його не приховували. Однак у контексті подій, що розгорнулися зараз, це привертало чималу увагу. Койо – няня дочки Морі Огая, яка ще й вдочерила її після смерті батька. Звісно ж, що це все не було просто так, на думку журналістів.

І це точно не було збігом, що Койо та Еліс незабаром після того також зникли з усіх радарів. Дадзай не скаже нікому, що насправді допоміг їм полишити Японію.

Навіть Чюї.

– Журналісти забагато особистого знають, – натякнула Койо, натягуючи на ніс темні сонцезахисні окуляри. На ній була темна хустка і закритий одяг. Еліс була вдягнена подібним чином.

Дадзай проводжав їх за містом на автобус до аеропорту. Цієї ночі Койо та Еліс мали полетіти геть, доки все не уляжеться.

– Ви гадаєте, що це не просто так?

– Про твій зв’язок з Одою Сакуноске знало обмежене коло людей, чи не так? – вона стала востаннє перевіряти свою величезну валізу. – Хто б міг сказати журналістам про це?

– Я думаю, що тут усе було на поверхні. Нас купу разів бачили разом, пані Одзакі, – Дадзай укутався у свою куртку сильніше. Ночі почали ставати дедалі прохолодніші. – До того ж Одасаку був відомим меценатом, жертвував на благодійність непомірні суми, а насправді був звичайним різноробом при Португаї. Такі гроші у нього не взялися б просто так.

– Друга робота?

– Не думаю, що скористаюсь цим як виправданням.

– То що будеш робити?

– Поки не знаю, – він знизав плечами. – Може найкращим виходом буде просто визнати те, що він був найманцем, якого просто мучила совість. Принаймні це хоча б буде правдою.

– Можливо, – вона усміхнулась. – Я знаю, що ти щось вигадаєш. Роби те, що повинен, і в тебе все вийде. Чим би то не скінчилося – стерпи й прийми все гідно.

– Кажете так, ніби я можу інакше, – він хмикнув. – І це найгірше, що лишив мені Португай у спадок.

– Гм, – Одзакі задумалась. – Це не обов’язково подарунок Португая. Можливо просто бути демоном Морі Огая і бути поліціянтом Фукудзави не такі вже й різні речі.

Почалася посадка до автобуса. Ось-ось він мав би відправлятися.

– Знаєш, Дадзаю, часом речі, які здаються питомо протилежними, насправді виявляються багато в чому подібними. Чим далі вони один від одного, тим, як не дивно, ближчі. Парадокс… Організації різні, але проблеми все ті ж самі.

Койо та Еліс поїхали достатньо вчасно, аби не потрапити під шквал нових проблем Португая.

Те, що дітище Морі Огая було злочинною організацією довго лишалося на рівні чуток зі злих язиків конкурентів. Та саме зараз почали спливати незручні деталі їхньої роботи. Те, що так багато працівників МВС виявилися пов’язаними із Португаєм ледь не на пряму, поставило під сумнів об’єктивність розслідувань будь-яких його справ. Ідеальна репутація почала тріщати по швах.

Від Португая почали відмовлятися його офіційні партнери й розривати будь-які договори.

Це не те, чого Дадзай добивався напряму. Насправді тоді, коли він викладав компромати на стіл у кімнаті переговорів і вимагав здати всіх, хто причетний до викрадення Ацуші, Осаму навіть не думав, що цього буде достатньо, аби поставити увесь Португай на коліна. Хоч поліція і сильно постраждала від цього корупційного скандалу, але того було все ще недостатньо, аби покласти таку імперію на лопатки.

Хтось явно скористався хитким становищем Португая і почав зумисне підкидати дрова у вогонь, даючи журналістам таку інформацію, яку просто не могла знати звичайна людина.

Рада лютувала від того, наскільки ж безпомічною вона виявилась у цій ситуації. Так, за інших умов вони б точно впоралися з усім, що на них навалилося. Однак не тоді, коли хтось методично зриває будь-які їхні спроби бодай якось покращити ситуацію.

І цією людиною Дадзай не був – причина їхнього найбільшого розпачу.

У момент, коли терміново необхідно було знайти хоч когось винного – його просто не було. Дадзай побоювався, аби такою людиною зрештою не вийшов Іоші.

Адже все почалося саме із його наказу.

Однак Іоші мовчить. За весь час, доки він перебував під вартою, він не промовив жодного слова по справі.

– І привіт знову, – Дадзай усміхнено помахав тому, коли зайшов до його камери. За дверима чекав конвой. – То що, ти все ще такий же впертюх і нічого мені не розкажеш?

– Іди до біса, – прошипів Іоші. З того самого дня, як його затримали, він так і не змінював свою форму. Його одяг був скривавленим і брудним, волосся сплутане, лице було все в пилу.

– Я не розумію який для тебе сенс зараз мовчати, Іоші. Ти в глухому куті. А я пропоную тобі реальну угоду, – Дадзай присів на стілець поруч. – Ти розповідаєш мені для чого ти наказав викрасти Ацуші й видалити лист від аеропорту, а я домовляюся, щоб тобі за всі твої проступки дали мінімальний строк. Якщо будеш гарно поводитися, то взагалі виб’ю для тебе умовне.

– Я нічого тобі не скажу, виродку, – він непохитний. – Можеш хоч закатувати мене, як я твого малого, але я тобі максимум в лице плюну.

– Яку таємницю ти так наполегливо захищаєш? – хмикнув Дадзай. – З твоїми колегами й те простіше було домовитися.

– Вони – лякливі барани. Я завжди їх зневажав.

– Навіть Чюю?

– Не називай його так, виродку, – загарчав Іоші, однак Дадзай вчасно дістав електрошокер, який йому видав конвой – умова, за якої вони погодилися впустити його до ув’язненого.

– Ти знаєш, що Чюя вас зрадив?

Іоші застиг нажахано. Він бігав очима по чужому лицю й не міг вимовити навіть слова. Його рот то відкривався, то закривався, видаючи якісь незрозумілі схлипуючі звуки.

– Він змінив сторону вже давно, щойно видалася така можливість, – очі Іоші наповнювалися болем. – Чюя ненавидить Португай. Часом мені здається, що навіть сильніше, ніж я сам.

– Замовкни, – прошепотів Іоші. – Будь ласка… Припини.

– Чюя зрадив те, у що ви вдвох вірили. Хоча… Чи вірив Чюя взагалі у все це?

– Я не хочу це чути.

– Я знаю, – Дадзай блиснув зубами. – Однак ти повинен, щоб ти краще розумів у якому становищі опинився.

Іоші майже плакав. Він увесь дрижав й смикався від схлипів. Іоші вів якусь внутрішню боротьбу, однак Дадзай не міг зрозуміти яку. Той мовчав про щось таке, що варте було навіть його переконань з приводу Португая.

– Іоші, саме в цей момент Португай як ніколи близький до падіння. Якщо ти щось знаєш, то саме час про це розповісти.

– Іди до біса, – виплюнув Іоші й відвернувся.

Що б Дадзай далі в нього не питав, той більше ніяк йому не відповідав. Часом здавалося, що він зовсім перестав дихати.

У Осаму більше не лишалося інших варіантів, окрім як безсенсово намагатися розговорити Іоші. Або він докопається до правди так, або доведеться шляхом поту і крові шукати доказову базу для обвинувачення.

Яким би не був вихід, стояла надважка задача – зробити все, аби Іоші дожив до того моменту.

Хоч вони й ізолювали його від усіх в’язнів, однак загроза все ще лишалась. Дадзай уже був навчений випадком вбивства кілера, тож посилено контролював навіть те, що Іоші їсть. Жодна муха не могла проскочити повз око Осаму непоміченою. Дадзай вірив, що в Іоші крилася відповідь, яку вони так довго шукали.

Вірніше, він дуже на це сподівався.

Інші в’язні мали до останнього не знати, що Іоші – поліціянт. Якби правда виплила, то ніякі б міри безпеки не врятували б підозрюваного. Над ним розправилися б швидше, ніж Дадзай би знайшов бодай якийсь правильний слід.

Чюя у цьому не брав узагалі ніякої участі.

Здавалося, він просто існував десь на фоні. Мало говорив із тими колегами зі столиці, що лишилися не ув’язненими й продовжили займатися розслідуванням, взагалі не дивився в бік Дадзая, рідко з’являвся десь надворі. Чюя став ніби привид.

Ситуація погіршилася, коли вся увага журналістів перемкнулася саме на нього, адже його зв’язок із Португаєм був найочевиднішим.

Воно й не дивно. Чюя – зірка криміналістики. На його рахунку незліченна кількість розкритих справ. Він своїми власними силами протурав собі шлях до МВС і став одним із наймолодших капітанів поліції за десятиліття. Коли дізнаєшся таку шокуючу інформацію про ідола такого рівня, то це неминуче стає сенсацією.

Чюї ж ніби було зовсім байдуже.

Він зрідка надавав консультації, часто зникав у своєму кабінеті й постійно говорив із кимось телефоном. Дадзай здогадався, що він був на зв’язку із радою. Для Португая зараз неймовірно тяжкі часи й хто як не він буде розгрібати все, що сталося.

Чюя і Дадзай віддалилися остаточно.

---

Серпень нарешті постукав у двері палати Ацуші.

Накаджима йшов на поправку. Ще трохи й він нарешті набереться достатньо сил, аби почати самостійно ходити. Аналізи стають все кращі й кращі, а сам Ацуші почав поволі звикати до свого нового тіла. Час від часу він забував, що лишився без одного пальця, та при сумному нагадуванні поруч із ним завжди була Гін, що заціловувала його рану, доки Накаджима не починав посміхатися знову.

Дата, про яку говорив Астарот, мала настати вже наступного дня.

І поки не було відповіді від аеропорту, то всі терпляче вичікували хто ж саме із них першим зірветься з місця, аби тікати.

Лиш Дадзаю було напрочуд спокійно.

Він як і завжди вирішив навідати Ацуші зранку, тягнучи за собою торбинку з фруктами та улюбленим соком напарника. Коли Дадзай підійшов до потрібних дверей, то зауважив, що там лунало декілька голосів.

– Гін, ти вже тут! – Осаму відчинив двері й весело усміхнувся, аж поки не побачив неочікуваного відвідувача на стільці перед ліжком Ацуші.

– Ну привіт, – Чюя слабко всміхнувся. – Давно не бачились.

Дадзай завмер, стоячи прямо у проході. З рук так і грозилася випасти торбинка з дарунками, доки Осаму бігав шокованими очима по чужому лицю.

– Проходьте, пане Дадзаю, – Ацуші благально протягнув. – У нас тут ще чай мав би лишитися.

Дадзай мало говорив. Більше слухав товариські розмови Чюї та Ацуші, які давали відчуття, ніби ці двоє знайомі вже багато років. Зараз вони обговорювали різних відомих криміналістів, на яких обоє рівнялися. Вірніше Ацуші ділився тими, ким особливо захоплювався, а Чюя розповідав як всі ті постаті бачило його покоління.

Осаму стало очевидно, що Чюя буває тут регулярно. По тому, де він сидить, по тому, які саме продукти він приніс Ацуші, по тому, яку книжку зараз у руках тримає. Дадзай давно задумувався над тим звідки ж у палаті Накаджими раптом взялася Агата Крісті, та все ж скидав це на те, що її можливо притягнула сама Гін. Та зараз усе зрозуміло – ці книжки приносив сам Чюя. А коли Ацуші закінчував із ними, то Накахара приносив йому нові.

Скільки вони уже так спілкуються? День? Тиждень?

І чому Ацуші мовчав про це?

Це те, про що Дадзай неймовірно сильно хоче поговорити із Накаджимою, однак все, що він зараз може, це безпомічно мовчати й вдавати статую поруч із ними двома.

Чюя ж не може тут сидіти вічність, правда?

– Пане Накаджимо, вам час на процедури, – сонячна медсестра постукала у двері й сповістила присутніх таким ніжним голосом, що сироти пішли шкірою.

– Чи можуть відвідувачі зачекати на мене?

– Звичайно, – молода дівчина усміхнулась. – Це ненадовго.

За медсестрою Ацуші покрокував уже своїми ногами, чим змусив Дадзая вражено охнути.

Та коли Накаджима таки зник за дверима, лишилися тільки жаль та розгубленість.

Коли вони востаннє ось так от лишалися сам на сам?

– То… Як ти? – вирішив першим порушити тишу Чюя.

– У нормі, – Дадзай знизав плечами. – Ти?

– Та ніби все добре.

Вони знову замовчали, дивлячись у різні боки кімнати. Дадзай вперто шукав що сказати, аби просто не втекти з цієї кімнати від пронизливої тиші подалі. Чюя поліз у телефон і почав щось гортати там, аби не показувати, що йому ніяково теж. Та Осаму це, на нещастя того, зрозумів. Вдихнувши й видихнувши, Дадзай сказав:

– Я… Я мав би вибачитись.

– За що? – Чюя скинув бровою.

– Ти зробив усе, що міг, аби врятувати Ацуші. А я відплатив тобі… Оцим.

– Тебе це тривожить? – Накахара схилив голову на бік, промовляючи майже лагідно, заспокійливо.

– Я міг би до нескінченності виправдовуватися, що це все недосип, стрес та постійні переживання, але це буде навіть жалюгідніше, ніж уже є зараз. Ти вклав сили у пошуки Ацуші навіть більше, ніж я. Ти не заслужив на те, що отримав.

– Я збрешу, якщо скажу, що мене це не вразило, – Чюя знизав плечима, чесно визнаючи. – Однак, подумавши над цим, я зрозумів, що це чи не найочевидніша підозра, яка могла тільки бути. Я зовсім не розумів що відбувається у моїй колишній команді й, зрештою, сам у цьому винен.

– Ти дійсно нічого не знав? – Дадзай відчув себе ідіотом за те, що запитав це, однак відчував, що це було необхідно. Навіть на найбільш банальні та дурні питання мала бути однозначна відповідь.

– Я не знав. І почуваюся за це винним перед Ацуші.

Легкий серпневий вітерець проник до палати крізь прочинену фіранку й почав гуляти кімнатою, колихаючи штори та пелюстки квітів, що стояли на маленькому столику для відвідувачів. Чюя підняв обличчя, аби зустріти цей тепер освіжаючий потік і набрати достатньо повітря для своєї сповіді.

– Мене образила твоя підозра. Але потім я подумав… Якби я постарався і не втратив довіру своєї групи до себе, то чи міг би я щось змінити? Чи міг би я їх зупинити?

– Вони знають про твою зраду?

– Так, – блакитні очі блиснули у вечірньому промінні. – Іоші… Він про все здогадався. Я занадто пізно зрозумів це і поплатився. Тому вони й мовчали.

– Кумедно, – хмикає невтішно Дадзай. – Один ідіот доручив підлеглому небезпечну справу. Інший – не зміг допомогти, коли підлеглий такий вляпався. Ми обидва ідіоти.

– Ще б пак.

Вони тихо посміялися, не насмілюючись підняти очі догори один на одного. Сором до Ацуші – їхня спільна ноша.

Та сором один до одного не менший.

– Мені шкода, Дадзаю, – прошепотів Чюя. – Я мав одразу тобі повірити.

– Ти не винен. Усе гаразд, – Осаму розглядав пакет із фруктами у себе на колінах. – На мене можеш не зважати. Якщо Ацуші тобі пробачить, то і я злитися не буду. Хоча, знаючи його…

– Він і не злився?

– Ага, – кутик Дадзаєвого рота потягнувся угору. – У цьому весь Ацуші.

Тиша повисає між ними, як у старі добрі часи. Цей штиль і цей мирний вітерець заспокоює, повертає усе до того, з чого вони починали. Тиша приємна, розслабляюча. Дадзаю завжди було приємно проводити час у компанії Чюї, навіть якщо вони просто мовчали.

– То коли буде відповідь від аеропорту?

– Завтра, – говорить Дадзай. – Ти хвилюєшся?

– Зовсім трохи.

Сум’яття знову наступає на Чюєве лице. Він сумнівається. Дадзай не знаходить нічого краще, аніж узяти його за руку.

– Усе буде добре, – Осаму знає, що погладжування руки великим пальцем дуже подобається Чюї, хоч він того і не визнає. Напруга ніби миттю спадає з чужого тіла і Накахара стає м’яким, ніби пластилін.

Та цього разу навіть такої дії недостатньо. Чюї ніби задихається від напруги, а тіло його аж пульсує.

– Усе добре?

– Так, – Чюя вимушено усміхається. Видно, що на силу. – Я в нормі.

Дадзай підбадьорливо всміхається йому. Зіткнення із правдою, у яку до останнього не хотів вірити, завжди тяжке.

Та тепер Осаму хоче надолужити ті дні, які Чюя проводив на самоті зі своїми темними тривожними думками. Тепер черга Дадзая завжди бути поруч із ним і не давати думати про найгірше.

Навіть якщо попереду сама невідворотність.

---

Чи не вперше за тривалий час спекотні дні змінили прохолодні. Серпень зустрів їх на диво освіжаючою та приємною погодою.

Ацуші роздивлявся щось за вікном, у світлій вулиці, по якій ходили пацієнти та лікарі. Йому було і спокійно, і тривожно водночас.

Лист мав уже надійти. Там криється ключ до усього, що вони намагалися розплутати пів року. Ця справа або скінчиться цим листом, або у неї з’явиться новий виток.

Та чи стане Ацуші на нього сил?

Він поранений душевно та фізично. Хоч і намагався триматися стійко й не падати духом, та все ж він не був крутим незламним детективом, яким так хотів здаватися. Ті ночі у полоні у підвалі ще довго будуть переслідувати його у кошмарах. Весь той біль, коли тобі на живу відтинають твої частини тіла, виривають із м’ясом душу, намагаються зламати серце різкими та постійними ранами. Та він – поліціянт, це може бути не останнє його катування, адже боротьба зі злом страшна.

Тоді чому у його серці ніби загорівся якийсь вогонь?

“Я не знаю кого ти втратив там, Іоші, але я прошу тебе, спинися. Усе змінилося. Нове покоління, яке пережило на собі всі ті жахи, вже виросло і ніколи не дасть цьому повторитися. Йокогама більше не беззахисна, як раніше. Ви можете нарешті покинути це і жити своє життя.”

Чи вірив він тоді у свої слова?

Принаймні хотів.

Обдумуючи це, Ацуші зрозумів, що до майбутнього, про яке він говорив Іоші, ще далеко. Так по-ідіотськи далеко… Особливо якщо враховувати корупційний скандал, який паралізував роботу не лише поліції Йокогами, а й МВС. Коли правоохоронні органи можна так легко вивести із ладу, то чи точно вони зможуть замінити Португай?

Чи дійсно їм до снаги побудувати таке майбутнє, у якому нікому більше не треба буде ставати необхідним злом, щоб втримати цей жорстокий світ купи?

“Ми не Дадзай, Накаджимо. Ми самі обрали ким та як нам бути. Якщо корабель пливе – ми у нього на борту. Якщо корабелль тоне – ми йдемо на дно разом із ним.”

Ким би вони не були, у них завжди була гордість і честь.

Чи зможе Ацуші дійсно не дати цьому всьому повторитися знову, навіть якщо Португай і зникне?

– Чим би все не скінчилося, – Дадзай усміхнувся йому, – ти чудово попрацював, Ацуші.

– Я зробив недостатньо.

Тривога таки перемогла на юному лиці.

– Чому?

– Я сказав Іоші, що майбутнє, у якому він зможе жити вільно, уже є. Але його насправді ще немає. Я збрехав.

– Світле майбутнє не будується одномоментно і руками однієї людини.

– Навіть якщо так, – Ацуші видихає. – Поки що я зробив недостатньо. Але я буду намагатися.

– Тобі це вдасться, – м’яко сказав Дадзай. – Я в це вірю.

– Я хочу побудувати майбутнє, у якому нікому більше не треба буде бути злодієм, аби люди жили в мирі.

Перед очима промайнула картинка, яку Ацуші уявляв ще у полоні. Іоші когось втратив у Цудзукі. Того, хто дійсно був йому дорогий. Ацуші тоді вирахував, що Іоші мало бути тоді не більше 16-17 років. І Накаджима уявляв і уявляв, як геть ще юний хлопець, котрий ще за день до міг ходити до школи, як і всі нормальні діти, тримав на руках понівечене тіло друга, наставника, родича… Ацуші ніколи не бачив цього на власні очі. Та уявлена картина була настільки детальною і яскравою, ніби вона була частиною його якогось реального спогаду.

У Цудзукі Іоші, Дадзай, Накахара вчинили дещо жахливе. Вони дали вибухнути кульмінації війни, якої могло навіть ніколи й не бути.

Та в чому Іоші дійсно мав рацію: та війна поклала кінець більшості масштабних протистоянь. Великі банди та організації просто занадто боялися Португая, аби намагатися щось заподіяти йому та місту.

Та якою ціною? Сотень простих людей, знедолених підлітків, що взяли до рук зброю, відчайдухів, які хотіли щось змінити?

Ацуші не може відмотати час назад, аби не допустити того, що сталося. Та він може зробити все, аби це ніколи більше не повторилося. Аби майбутнє, про яке він розповідав Іоші, стало реальністю.

І це розслідування – перша його сходинка на шляху до цього.

– Ти виріс, Ацуші, – Дадзай постукав Накаджиму по плечу. – Навіть не уявляєш як я тобою пишаюся.

– Поки нема за що, – Ацуші невтішно всміхається. –  Ми ж досі не розкрили справу. Попереду ще суд над Іоші. Ми маємо підготувати всі докази.

– Ти думав над тим, про що ми говорили раніше?

– Так, але ні до якого серйозного висновку я так і не дійшов. Очевидно лиш те, що Морі добре знав свого вбивцю. Іоші під це чудово підходить.

– Наскільки добре?

– Ну… Достатньо, аби ця людина могла зайти у філіал пізно ввечері через чорний вхід, який досить важко знайти, якщо не знати де саме шукати.

– А чому Морі напав саме на нього? От він до цього моменту просто кричав на своїх підлеглих. А ж ось тут він прямо напав? Поглянь у свій записник, можливо це наштовхне тебе на якісь думки.

– Я вже мільйон разів це робив. Моє око точно замилилося. Якісь деталі може і є, але я так старанно і довго їх шукав, що просто втратив здатність їх швидко помічати.

Але спостерігаючи, як Дадзай наполегливо кивав на записник, що лежав на приліжковій тумбі, Ацуші таки здався й узяв його до рук.

– Морі був у поганому стані. Він став параноїти, бо боявся, що його зрадять, – став перераховувати Накаджима, гортаючи сторінка за сторінкою. – Він настільки боявся втратити владу, що звернувся по підтримку до іноземної організації. На зустрічі із її представником Морі імовірно почав бійку зі своїм убивцею і той викинув його із вікна. Представник іноземної організації та вбивця почали співпрацювати після цього…

– Ти не помічаєш якоїсь закономірності?

– Я… Ніби розумію щось, але водночас не розумію геть нічого. Я ніби ось-ось упруся в розгадку, ніби вона прямо переді мною, але все ніяк до неї не дотягнуся.

– Варіанти?

– Вбивця або Іоші, або буквально будь-хто, хто був близько знайомий із Морі.

– Думай краще.

– Ви серйозно? – Ацуші бурчить роздратовано.

– Ну гаразд, – Дадзай знизує плечами. – Якщо ідей у тебе поки немає, то почекаємо на лист.

– Але ж…!

До палати стукають.

Після декількох секунд тиші двері скриплять і з-за них показується руда голова Чюї Накахари.

– Не завадив вам?

– Проходь, – Дадзай всміхається, а потім приобіймає Чюю за плечі, коли той проходить повз, щоб сісти на стілець поруч.

– Гін сказала, що забіжить до тебе ввечері з Рюноске, – Накахара звернувся до Ацуші. Тільки зараз Накаджима звернув увагу на пакунок, який був у Чюї на колінах. – Це вона передала тобі, до речі.

Усередині були солодкі булочки – улюблена випічка Ацуші. Накаджима ледь не розчервонівся від такого подарунка.

Коли ж прочитав записку він Гін, яка була всередині, то зовсім ледь не зомлів.

– То що там лист? – сказав Дадзай, коли прожував булочку.

– Ось-ось мають передзвонити з приводу нього, – Чюя ніяково всміхається. – Мені трохи боязно. Цей лист – єдине, що відділяє нас від висунення обвинувачення. Ось-ось усе має скінчитися.

– Усе буде гаразд, – Дадзай підбадьорливо постукав його по плечу. – Що б там не було, ми з усім впораємося. Разом. Еге ж, Ацуші?

– Гм, а може не скромне питання? – говорить Накаджима. – Я може щось пропустив, але чи давно ви так зблизилися?

Чюя спершу не зрозумів, що Ацуші мав на увазі, та, щойно йому дійшло, він не на жарт розчервонівся і подивився на Дадзая в очікуванні, що той таки вигадає бодай якесь виправдання. Та той лише посміявся.

– Тільки сильно не розповідай про це нікому, гаразд? Дай нам трохи повеселитися наостанок.

– Краще б ти мовчав, Дадзаю, – Чюя не витримав і зронив обличчя у свої руки, не бажаючи й далі терпіти на собі здивований погляд Ацуші.

– Чюя ось-ось поїде назад, лишивши нам прибирати сміття за ним. Тож скоро це все скінчиться.

– Говориш так, ніби на мене в столиці не чекають проблеми через усе, що тут сталося. Нічого уже не буде так, як раніше, Дадзаю.

– Може воно й на краще? – сказав Ацуші. – Гадаю, кращої нагоди щось змінити у самій системі просто не буде.

Чюя сумно всміхається на це. Зрештою, можливо Ацуші в чомусь правий. Та майбутнє лякає. Накахара геть не розуміє що чекає в ньому і як із цим жити.

Аж раптом у нього нарешті дзвонить телефон. Чюя встає, вибачається і полишає палату, лишаючи двох у напруженому очікуванні.

Накахари немає хвилину, потім п’ять, десять. Хвилини тягнуться ніби години. Дадзай та Ацуші переглядаються, вслухаючись у кожен шурхіт за дверима та голос Чюї. Розібрати про що саме говорить Накахара телефоном неможливо, та чутно наскільки той напружений.

Та зрештою ручка дверей смикається й Чюя проходить усередину.

Очі його ледь не світяться від щастя.

– Що там?

– Це не він, Дадзаю, – промовляє Чюя. – Це не Іоші. Там нема його імені.

Тиша зависає у палаті. Вона є сумішшю якогось дивного сум’яття та радості. Шоку та веселого хвилювання.

Надії одного розбилися. Іншого – ожили.

– Ті гроші, які він вивів, – вирішив для переконливості чомусь додати Чюя, ніби захотів прояснити остаточно, – це для того, щоб купити у Йокогамі дім. Він хотів переїхати до Йокогами. Іоші не збирався тікати.

Ацуші був шокований. Та, чомусь, все одно не вражений.

Ніби це був той висновок, який сам собою напрошувався.

Дадзай вдивлявся у Чюєве лице і раптом вони стикаються поглядами. Камені на березі та море своєю персоною. Накахара розгублений. Ніби сам не вірить у те, що сказав. Чюя не вірить, що всі витрачені нерви були даремними.

Його друг не винен і ніколи не був.

– Добре те, що добре закінчується, – Дадзай усміхається йому. Чомусь йому сумно на душі. – Ти заслужив на цю маленьку перемогу.

 

Двоє полишають палату, коли медсестра прийшла, аби взяти в Ацуші аналізи. Накаджимі завжди було ніяково в такі моменти, тому він просив, аби його лишали на самоті із медперсоналом, аби під час необхідних процедур він міг розслабитися. Дадзай та Чюя сиділи на лавці біля палати й просто насолоджувалися спокоєм, який нарешті запанував на душах в обох.

– Гадаю, нам треба це відсвяткувати, – запропонував Дадзай. – Купимо якогось торта?

– Ацуші виглядав не сильно радим цій новині. Радше навпаки – пригніченим.

– Насправді припущення про винуватість Іоші належить не мені, а Ацуші. Я просто прийняв його як логічну версію. Його розгубленість можна зрозуміти. Він ще юний. Думав, що нарешті розкрив справу. Однак це виявилося не так. Тепер він знову буде сидіти й мізкувати.

– А ти? – Чюя справедливо запитав. – Тебе геть не хвилює, що тепер у вас нема підозрюваних?

– Аж ніяк.

Дадзай веселий. Дивно веселий. Ніби вихоплює у цих моментах бодай що-небудь позитивне, аби усмішка не спадала з його лиця. Чюя не може зрозуміти чи це більше лякає його, чи надихає.

– Перенесімо ці роздуми вже на наступний день. А сьогодні краще відсвяткуємо те, що в Іоші на одну проблему менше. Тепер його хоча б не так сильно хотітимуть убити.

– Ти так просто розпрощався із цією версією. Невже із самого початку знав, що Іоші тут ні до чого?

– У тебе з Ацуші багато спільного, знав про це? – Чюя скинув на це бровою, майже втрачаючи нитку логіки у словах Дадзая. – Ви обидва надто переоцінюєте мої здібності, адже думаєте, що я знаю усе на світі.

– Мене цікавить конкретно твоя думка тут, а не Ацуші.

– Моя думка така, що Іоші просто випадкова жертва. За бажанням, ми все ще можемо спробувати звинуватити його, адже доказів достатньо. Але я думаю, що це не більше, ніж збіг, що так багато деталей зійшлося на Іоші.

– То чому тоді наполягав?

– Я не наполягав, – говорить Дадзай. – Я просто сказав тобі про своє припущення. Я не суддя, аби когось у чомусь звинувачувати.

Чюя з якоюсь нечитаємою емоцією розглядав Осаму, явно думаючи над тим, що сказати. Та байдужість Дадзая була настільки непробивною, що Накахара не мав іншого вибору, окрім як здатися. Принаймні сьогодні. Зрештою Чюя відкидає голову назад і тяжко зітхає.

– Будеш каву? – раптово питає він.

– Так раптово?

– Я щось перенервував. Якщо не вип’ю кави, то точно вимкнуся.

– Тоді я не проти, – Дадзай знизує плечами. – Давай. Візьми й для Ацуші, будь ласка.

Чюя на мить зависнув, дивлячись на Осаму, а потім швидко оглянувся по сторонах. Не побачивши нікого, Накахара підібрав Дадзаєве підборіддя й обережно поцілував того у губи.

Перший їхній поцілунок за такий довгий час.

– Я скоро буду, – коли Чюя відсторонюється, то усміхається. Осаму трохи розгублений, та киває.

Чюя зникає за кутом, а медсестра нарешті полишає палату. Дадзай може повернутися назад.

 

– Я зовсім нічого не розумію, – перше, що Дадзай чує, коли опиняється всередині. – Тобто виходить, що Астарот збрехав?

Ацуші оглядається за спину Осаму, аби пересвідчитися, що Чюї точно немає. Та, не побачивши того там, Накаджима полегшено видихає. Він може вільно виплеснути усі свої думки.

– А чому ти думаєш, що Астарот збрехав?

– Але ж ніхто, виходить, взагалі не брав білет.

– Може білет брав не Іоші, а хтось інший. Ми знаємо точно лише про Іоші.

– Але ж ніхто інший більше не підпадає під опис! Ніхто зі столичних більше не міг бути у філіалі в ту ніч. Вони надто низькі за статусом.

– Невже Іоші єдиний, хто міг зайти в ту ніч до філіала і зустрітися з Морі віч-на-віч?

Ацуші хотів уже розізлитися, але раптом дійсно задумався над сказаним. Коли Чюя повернувся до палати, то побачив лиш розгубленість на лиці Накаджими.

– Ми його зламали, Чює, – легко сміється Дадзай, киваючи в бік Ацуші. – Ацуші починає усе з самого початку. Мені його навіть трохи шкода.

Та Чюя не виглядає радісним чи хоч трохи веселим. Його погляд гострий, ніби лезо. Тіло аж дрижить від напруги.

Будь-яке сум’яття полишає Ацуші одномоментно. На заміну їй приходить дивне відчуття тривоги.

За дверима палати чується шум і брязкіт.

– Чює? – Дадзай уловив тривогу Ацуші. – Усе гаразд?

Та Накахара пробиває його своїм холодним поглядом наскрізь. Дивиться ніби кудись крізь нього. Бачить на місці Дадзая щось інше, ніж його самого.

Осаму намагається взяти Чюю за руку, та той відсмикується, ніби ошпарений. Тепер Дадзай помічає. Накахара тремтить. Але Осаму не до кінця розуміє чому.

Або ж розуміє?

Тоді у двері стукають знову. Не чекаючи відповіді, у палату заходять.

Едогава Ранпо.

За ним слідує конвой.

Чюя робить крок назад, подалі від Дадзая. Осаму спантеличено бігає очима від одного лиця до іншого. Тепер і він ступає крок назад, до Ацуші. Що вони зібралися робити?

Що тут узагалі робить Ранпо?

– Що відбувається? – шепоче Дадзай, перекриваючи дорогу до Накаджими майже підсвідомо.

Голос Чюї тихий. Такий, яким Осаму його ще ніколи не чув.

– Дадзаю Осаму, – темні очі розширюються, коли не знаходять на такому знайомому лиці нічого з того, що вони могли б упізнати. Людина, що виголошує цей вирок – чужа йому: – Вас затримано за підозрою у вбивстві Морі Огая.

Ацуші безпомічно ковтає повітря, споглядаючи цю сцену.

“Може білет брав не Іоші, а хтось інший. Ми знаємо точно лише про Іоші.”

Кулаки напружено стискаються.

“Невже Іоші єдиний, хто міг зайти в ту ніч до філіалу і зустрітися з Морі віч-на-віч?” 

Дадзай… Весь цей час натякав сам на себе?

 

Тяжкі дощові хмари за вікном згустилися. Ось-ось мала початися затяжна серпнева злива.