Голос

Єва

Емі звільнили від обовʼязків, щоб вона проводила час зі мною. Доки опіки не загоїлись, мені дозволили проводити час у своїй кімнаті так, як забажаю. Насправді ніхто не дозволяв мені цього, просто нікому не було вже діла до мого навчання, до мене. Тепер я вкінець зіпсутий товар. Як я можу бути прикрасою чоловіка з такими руками? Хто мене таку захоче? 

Емі годувала мене, розчісувала моє волосся, допомагала з одягом, читала мені. Вона була моїми руками. Лише іноді їй допомагали інші служниці. 

Мама не заходила до мене. Я чула лише її крики та плач з іншого кінця маєтку. Її голосіння лякало і ображало водночас. Хіба може шляхетна жінка так вити? Це некультурно. Чому виє вона, а болить мені? 

За тиждень до маєтку повернувся батько. Я не знала як маю поводитись із ним, ніколи не знала. Я маю просити вибачення за своє каліцтво? Я маю здаватись якомога нещаснішою? Чи показати йому, що ці опіки ніяк не вплинули на мене? Мабуть, останнє. Про батька говорять, що він ніколи ні перед ким не зупиняється, тож… Я маю бути такою ж? 

Він увійшов до моєї кімнати, коли мені міняли повʼязки на руках. Спочатку він просто спостерігав за справою прислуги, слухав застереження лікаря. Батько був одягнутий просто, але неймовірно дорого, ніби щойно повернувся з закритої вечірки: молочного кольору штани переливались на сонці, рюші і мереживо на його сорочці рухалось від кожного подиху, блакитний оксамит його жилета здавався неймовірно мʼяким. Всупереч сучасній моді на бакенбарди його щоки були гладко вибриті. Він увесь сяяв, хоча й не дуже яскраво, та навіть цей блиск мене сліпив. 

– Залиште нас, – мовив він, коли прислуга закінчила з перевʼязками.

В кімнаті окрім мене з батьком лишилась Ґретта. Її присутність заспокоювала. 

– Єво, мати ображала тебе? 

Що це він таке питає? Це перевірка? Що я маю сказати? Адже він такий самий! Як давно він сам мене бив, бо я забула одне невелике селище серед наших володінь?! Він знущається з мене чи що?!

– Ніяк ні, батьку. 

– Дитино, ти впевнена у своїй відповіді? 

– Молода пані, розкажіть як усе було, – шепнула до мене Ґретта. 

– Я сама в усьому винна. Я поводилась із мамою негідно і отримала своє покарання. Вона попереджала мене про можливі наслідки, але я сама не воліла слухати, тому і поплатилась. 

Я ж пройшла перевірку на вірність, правда? 

– Послухай мене, Єво. Покарання не має лишати помітних слідів, воно не має загрожувати твоєму життю і здоровʼю. Покарання – це урок, а не вирок. Ти справді вважаєш, що це було покаранням? 

– Я справді так вважаю. 

Він якось дивно посміхнувся на мої слова. 

– Гаразд. Чи застосовувала твоя мати інші незвичні покарання? 

– Ні. 

Він підійшов ближче і заніс руку. Я смикнулась, поквапилась закритись руками, забуваючи як сильно він не любить мого страху. Батько просто погладив мене по голові, а тоді вийшов з кімнати. Тільки тепер я наважилась розслабитись. Страх із мене вийшов разом зі сльозами. 

Того вечора мати кричала особливо голосно – усупереч моїм свідченням батько вирішив знову підняти на неї руку. 

Рік минув непомітно. Я не зчулась, як мені зняли останні перевʼязки, як повернули уроки, як руки перестали пекти. Я знову їла з батьками в їдальні, мене знову муштрували на уроках. От тільки муштра відчувалась легшою – чи я звикла, чи її зменшили… Байдуже.

– Дружина Рода Рейса померла при пологах, він шукатиме собі нову.

Здавалось, батько за вечерею говорить сам до себе.

– Вже відомо коли він влаштує бал? 

– На початку лютого, якщо нічого не поміняється… Єво, я хочу, щоб ти підготувалась. Подумай, як краще буде висловити пану Рейсу своє співчуття, як ти зможеш втішити його. Ти маєш сподобатись йому настільки, щоб він захотів твоєї компанії до кінця життя. Ти мене зрозуміла? 

– Так, батьку… Чи дозволите запитання? 

– Якщо це стосується теми. 

– Чи не доцільніше мені буде сподобатись сину пана Рейса? 

Род Рейс лише на декілька років молодший за мого батька, у нього вже є діти, які годилися б мені в друзі… Його старшій дочці має бути приблизно шість років і я маю стати її мачухою? Ні, це ж… це ж дико! Батько не може до такого мене примусити! Він нічого не отримає з цього! Я однаково не зможу зараз народжувати йому дітей, то в чому суть цього союзу? Навіть якщо у нас із ним будуть діти, вони не будуть старшими, вони не будуть спадкоємцями. Це маячня!

– Йому ти можеш сподобатись теж, а ще його дочці. Буде добре, якщо діти полюблять тебе. 

Отже, тема закрита. Чудово.

Того ж дня до нас завітав посланець з запрошенням – бал Рейса мав відбутись за два тижні. Батько одразу послав за кравцями. Доки з мене знімали мірки, він наголошував, що не пошкодує грошей, що я маю виглядати як колекційна лялька, яку ніколи не захочеться викидати. Батьком також було прийняте рішення обрати червоний колір основним для нашого одягу на цьому заході. Мій образ матиме колір порічок, матері дістався колір червоних троянд, а батьку відтінок перестиглої черешні. У всіх нас мали бути білі акцентні деталі та золоті прикраси. 

Більшість уроків мені скасували, щоб я могла відточувати свою ходу і навички танцю під постійним наглядом матері. Вона ще ніколи на мене так багато не дивилась, як за ці дні. Це лякало. 

– Ти занадто сильно стискаєш щелепи. Це можуть розцінити як невдячність. 

Я не зовсім розуміла як можна занадто сильно стискати щелепи, як це контролювати взагалі, тому просто спробувала посміхнутись. 

– Ти зібралась так посміхатись чоловіку, який в жалобі через втрату дружини? 

– Хіба я не маю стати його розрадою? 

Вона не очікувала такої моєї відповіді, не очікувала, що учениця перевершить вчительку. 

– Гарна думка, але обережніше із цим – не перетинай межі. Тобі потрібно лишатись собою, щоб він відчував твою дитячу невинність… Гаразд, тепер реверанс. 

Ну нарешті щось легке. Я обережно підібрала свої спідниці та вклонилась.

– Ти занадто розкута, занадто впевнена у собі. Це суперечить невинності. 

 – Хіба я маю бути невпевненою у тому, що вмію? Який тоді сенс в моєму навчанні, якщо я не можу пишатись знаннями? 

Вона відставила чашку чаю, хмикаючи. Я шкодувала про свої слова, бо щойно дала їй привід познущатись з мене. 

– Тому що пишатись виконанням своїх обовʼязків – це заняття чоловіків, які звикли до лестощів. Це називається гордістю, її заборонено мати шляхетній жінці. Тобі варто бути соромʼязливіше, скромніше – таких жінок люблять довше і більше. 

Мені було гидко від її слів. Я навіть не могла пояснити до ладу причину своєї нудоти. Огида на такі слова була настільки інстинктивною, настільки натуральною, що це лякало. Але я стримала це в собі. Руки вона мені вже попекла, що буде наступне? Ноги? Як я тоді танцюватиму з тим Рейсом? 

Усі мої манери, які давались такою великою працею, довелось міняти протягом цих двох тижнів. Я навіть і уявити не могла, що справді занадто пишаюсь собою, своїм походженням, своїми вміннями. Мати ще сказала, що я поводжусь занадто по-власницьки, що теж змушувало мене злитись. Мені не дозволено гуляти самій поселенням, не дозволено вільно спілкуватись з прислугою, бо ж я пані, я особлива, а тепер вона говорить, що це маячня! Неймовірно логічно з її сторони. 

Я вчилась робити реверанси наново, намагаючись вкласти в них не зверхність і точність, а охайність, соромʼязливість і дещицю метушливості. В танці я вчилась мило відводити погляд від партнера і по-дурному посміхатись. 

– Якщо тебе попросять зачитати поезії чи зіграти на піаніно, як ти маєш відповісти? 

Я опустила погляд, сплітаючи пальці.

– Не думаю, що мої уміння зможуть вразити вас, але якщо таке бажання пана, якщо це зробить вас щасливим…

Найбільше було соромно перед Емі, якій доводилось спостерігати за цим під час виконання своєї роботи. Раніше я так дуркувала із нею в бібліотеці, а тепер мушу так поводитися насправді… Я починала їй заздрити – їй не треба було думати про такі ниці речі, вона могла не подобатись чоловікам і ніхто б не засудив її за це. Я теж хотіла такої волі! Але більше хотілось взагалі не мати власної волі: якби я не мала власних думок, свого голосу, тоді б не було так боляче коритись батькам, не було б чого втрачати, щоб догодити їм. Так, понад усе я хотіла стати справжньою бездушною маріонеткою в руках батьків, лише так я змогла б позбутись болю. 

 

Мелмур, палац Рейсів, вражав помпезністю. Ззовні він здавався доволі глухим, не таким розкішним як Ланґрас, але зсередини… Яскраві вітражі, тонкі ліпнини, неймовірної краси мальована плитка, багато вільного простору… І я можу тут жити? Усе це може бути моїм? 

Слуги Рейсів допомогли мені з пелериною, тепер я швидко оглянула свою сукню і розправила тканину в деяких місцях. Наступними я оглянула білі мереживні рукавички, а тоді була і зачіска. Усе досі  на своїх місцях, я все ще маю вигляд жінок з шедеврів портретного живопису. 

– Не барись, – рука батька важко впала мені на плечі, штовхаючи крізь натовп.

Ті декілька десятків кроків здавались мені найважчим випробовуванням. Моя спина не хотіла триматись рівно, вуста не хотіли посміхатись соромʼязливою посмішкою, ноги мріяли про відпочинок від цих високих підборів, що дала мені мати, аби я здавалась вищою, дорослішою. Десь на фоні починали грати музики, розігріваючись перед довгою ніччю. Мої нутрощі похололи, коли ми зупинились перед родиною Рейсів. Род був одягнений заможно, але стримано. Хоч він і влаштував такий бал, та про нього точно не казатимуть, що він геть забув свою минулу дружину і вже гуляє на повну. Род стояв в компанії свого молодшого брата, Урі Рейса, якого і не відрізниш від простолюдина. Йому мало б бути не більше двадцяти пʼяти зараз, але він виглядав старшим за будь-кого тут: його шкіра була настільки туго натягнута на кістки, що здавалась прозорою, волосся давно уже відливало сріблом, очі сяяли столітньою втомою, ніби він в житті побачив занадто багато. 

Цікаво, як зі сторони виглядають мої очі? Чи виглядатимуть вони колись так само?.. Ні, що це за маячня? Я дочка одного з найбагатших і найвпливовіших людей в стінах, я з народження не знаю потреби, тож що такого я можу побачити? Забагато букв в підручнику? 

Над Урі ніби нависав високий чоловік в капелюсі і світлому пальті, в його руці уже був келих з вином, який він тримав неправильно. Коли його світлі очі ковзнули по мені, а вуста розтяглись в бридкій насмішці, я злякалась і поквапилась відвести погляд. І коли це Рейси почали набирати в почет таке бидло? Хто цей чоловік? Слуга? Компаньйон? Він скидався на когось дуже лихого. 

Спочатку я дозволила привітатись батькам, тоді сама присіла в такому вимученому реверансі. Род поцілував мою руку, виказуючи таку бажану симпатію. Я посміхнулась дужче, але не переходила межу пристойності. Урі разом зі своїм бридким компаньйоном поквапився загубитись. Він був відомий своєю праведністю, тому не дивно, що його тонка натура не змогла витримати усієї цієї брехні. Це навіть добре. Мені було занадто соромно під його поглядом. Він на мене дивився так, ніби божественне створіння, а перед Богом і рівним йому брехати не можна. 

– Ви маєте чарівний вигляд, пані.

Я зашарілась, гублячись під його поглядом. 

– У ваших володіннях просто занадто гарне освітлення, – обережно промовила я, стаючи на тонку кригу.

Мати казала, що чоловіки люблять легкі перемоги, коли їм щось дуже швидко вдається. 

– Що це ви таке говорите? Вашу красу ніколи не зможе зіпсувати тьмяна свічка, її ніколи не затьмарить сонце, бо ви і є світло. Прошу, довіртеся мені. 

Його руку хотілось скинути із себе, вона була занадто липкою навіть крізь тканини мого вбрання. 

– Якщо ви справді так вважаєте… Буде гріхом не дослухатись до думки такої людини, як ви. Дякую за ваші слова. 

А ось і перша його перемога, яку я вклала йому в руки. Щойно він зробив такий великий подвиг! Переконав панну в її красі! 

Я відчувала посмішку батька, відчувала стук свого серця десь у шлунку. Мені було страшно, занадто страшно гратись в цю гру. Усупереч своїм бажанням я занадто сильно пітніла від хвилювання, але єдине, про що я справді переймалась – аби ніхто не помітив мого тремору, аби я сама його не видала. 

– Чи не проти ти, Девіде?.. 

– Звісно, – занадто радісно обірвав батько Рейса. 

Це був перший раз в моєму житті, коли я готова була благати, щоб лишитись поруч із батьком. 

Рейс водив мене маєтком, ніби влаштував мені тут екскурсію. Мені доводилось слухати усі його оповідки з щирим захопленням, ніби усе це справді було цікаво. Хоча деякі його слова сильно не збігалися із тим, що було написано в підручниках з історії, тож іноді моя цікавість була справжньою.

– Чи вам подобається тут? 

– Звісно ж! Почути з ваших вуст історію Мелмуру було неоціненним дарунком. Ваш маєток неймовірний, він ніколи не зрівняється з Ланґрасом, – це вже було брехнею. Можливо, Ланґрас не такий помпезний, але він набагато комфортніший для проживання, він був зроблений саме для проживання, а не для марних балів та демонстрацій, – і йому дуже не вистачає господині, яка могла б подбати про всі турботи тут. Мабуть, дуже важко доглядати усе тут самому? 

– Ваша правда. Без моєї покійної дружини тут геть самотньо і нелюбо. Тільки діти моя єдина розрада… 

Я не знала що відчувати до нього. Хотілось гидувати: якщо ти так кохав свою дружину, то лишайся їй вірним до кінця життя. Впевнена, він давав якусь гарну обітницю під час одруження, але хто ж її тепер так само гарно виконає? А з іншої сторони… Я не знаю як це – втратити кохану, близьку людину. Можливо, йому справді аж так потрібна допомога, що він готовий пожертвувати своїм коханням. Можливо, він ненавидітиме себе за це до скону. 

– Щодня я молюсь за щастя вашої родини. Стіни милостиві, вони неодмінно пошлють вам жінку гідну звання вашої дружини. 

Поступово довкола ставало усе більше жінок, що намагались і собі причарувати Рода. Здебільшого він не затримував на них уваги, лише вітався, знаходив якісь обережні слова відмови та повертав свою увагу до мене. Його чіпляли лише молоді дівчата, які були старші за мене на декілька років, чиє тіло вже називали дорослим. Це дратувало, але я знала що так буде. Це ніби гуляти цілий день під дощем, а потім злитись через хворобу. Батьки запевняли мене, що це дрібниці, що Род не дурний і погодиться на цей союз, тому лишалось просто відпустити ці переживання. 

Невдовзі ми перейшли до танців. Я почувалась вже впевненіше, хоч і не показувала цього. Я була майже певна, що невдовзі цей маєток сяятиме ще яскравіше через моє весілля. Але на горизонті зʼявилась одна біда, на ймення Даніка Брен. Відколи в танці помінялись партнери і Роду в руки дісталась Даніка, він більше не дивився на мене зачарованим поглядом, не робив мені поетичних компліментів, не брав перемоги, які я вкладала йому в руки. 

Даніка не могла пишатись неймовірною вродою, але була граційною наче зелений оксамит, в який була вдягнута, а головне – вона була старшою за мене, була одною з тих жінок з дорослим тілом. Вона поводилась розкуто, не так, як я. Даніка могла вільно жартувати з Родом, могла проявляти ініціативу, не брехати йому про траур. Даніка була такою, якою хотілось бути мені, вона була моїм приниженням. 

Останньою моєю відчайдушною спробою повернути увагу Рода стала пропозиція заграти на піаніно. Мати не вчила мене проявляти ініціативу, це я зімпровізувала на основі поведінки Даніки. Род не сильно був вражений моєю пропозицією, але він не відхилив її. Сідаючи за інструмент, який позичив мені один з музик, я хутко видихнула. Нумо, зараз ти покажеш йому свою чудову гру і він зрозуміє хто насправді має стати його дружиною, вперед. 

Пресвяті Марія, Роза та Шіна, лик ваш благий, преподобне імʼя ваше. Я, грішна донька ваша, що пішла від вас духом і тілом, схиляю голову перед вами. Пролийте на мене своє милосердя, захистіть від лукавства, пробачте мені гріхи мої, аби я і далі змогла славити імʼя ваше. Амінь. 

Стіни ж не можуть бути глухими, правда? Мої пальці вдарили по клавішах, а тоді почали швидко перескакувати на другі, ніби інструмент був нагрітий до небезпечної температури. Мʼяка тканина моїх рукавиць натягувалась, загрожуючи от-от тріснути, але більше мене хвилювала шкіра, що досі не була такою еластичною після опіків. Мені боліло широко розставляти долоні, але я не могла показати цього болю іншим. 

Коли я завершила гру тремтливими акордами, залунала занадто гучна тиша. Я сиділа на ослінчику біля піаніно, не наважуючись підвести очей на свою публіку. Мабуть, моя гра була настільки поганою, що… що зала вибухнула оваціями. Моя гра вразила більшість присутніх. Навіть Род Рейс аплодував мені, проте дивився він усе ще на Даніку. 

Мати і слова не сказала до мене, коли ми повертались до Ланґрасу, а батько лишився гостем в Мелмурі, що не дивно для їхньої з Родом дружби. В руках Емі, яка допомагала мені готуватись до сну, я почувалась справжньою лялькою – ось вона розчісує моє волосся, заплітає його в легку косу на сон, ось уже міняє мені одяг, змиває барви з мого обличчя, які робили мене зрілішою. 

– Ти все зробила правильно, – ніжно промовляла вона, коли я знову починала плакати. 

– А якщо він не обере мене? 

– Отже, тебе обере хтось інший. Серцю не накажеш, Єво. 

– Навіщо тоді людям серця?! Навіщо нам щось таке, що суперечить здоровій логіці і розумним ідеям?! Скажи-но мені, коли ти вже така розумна! 

Це був перший раз, коли я повелась із нею відповідно до наших статусів, до наших обовʼязків. Вперше я дивилась на неї, як на дурну служку, яка сама не розуміє що верзе. Емі лише опустила очі.

– Я не знаю, молода пані. Пробачте, мені не слід було говорити подібних дурниць. 

Я не хочу мати серця, тоді мені ніхто не зробить боляче. Я хочу віддатись логіці, розрахункам і більше ніколи не слухати своїх дурних почуттів. Хочу, щоб інші люди жили так само, щоб і вони не мали сердець, щоб не могли мене образити своїми почуттями, щоб не могли поламати своїми почуттями батькові розрахунки, за якими доводиться жити. 

За декілька днів від батька надійшов лист. Мати відкривала його в моїй присутності, що я сприймала з особливим трепетом. Вона ж пишається мною? Правда? Я ж усе зробила правильно. 

– Рейс зупинив свій вибір на Даніці Брен. 

Звідки тут взялось ім’я Даніки Брен, якщо лист був про мене?.. Чи міг цей лист хоч колись бути про мене? І чим я була гірше за неї? Її сукня була геть простою, навіть не пишною, тільки тканина виділяла її. Сама вона мала посередню зовнішність, яку ніхто не спробував навіть косметикою перекрити. Таких, як вона, забувають на другий день! Вона набридне Рейсу, а я б не набридла! Я була б кращою лялькою для нього! 

– Батько не писав чим зумовлений такий вибір? 

Вона стиснула папір в руці і вкинула його в камін. Хотілось влетіти в той вогонь за листом. 

– Ні. Ти певна, що все робила правильно?

Цікаво, вона вдарить по обличчю? Який тепер сенс берегти моє гарне личко? Для кого? 

– Я була собою, була соромʼязливою і приязною, як ти вчила.

– Тобі треба було бути тою, кого він покохає, а не собою!

– Я була певна, що стала нею!

Їй багато чого хотілось наговорити мені, але вона лише пішла геть, зціпивши зуби. Я зупинилась посеред вітальні, не розуміючи що маю робити далі. Род Рейс в такий короткий термін встиг стати причиною мого життя, яку тепер було втрачено. Заради чого я жила до того, як він втратив дружину? Чим я маю зараз займатись? Куди маю піти? 

Батько повернувся за два дні. В маєток він увійшов на світанку, тож ми з ним мали перетнутись лише за сніданком. Це лякало. Я була впевнена, що він тепер ненавидить мене сліпою ненавистю.

– Я маю виглядати сьогодні якомога краще, – звернулась я до Емі, коли вона зʼявилась в моїй кімнаті, щоб звично допомогти з одягом. – Батько буде злий за сніданком, тому потрібно показати йому якою чарівною я можу бути. 

Емі допомагала мені одягатись мовчки. Ми обрали мою найкращу повсякденну сукню, яка і поруч не стояла з дечиїми бальними сукнями. До сукні я обрала намисто з рубінами, через яке могло здалеку здатись, ніби мені перерізали горло. Емі розпустила моє волосся, лише по скронях у мене були невеличкі коси, що з’єднувались ззаду, в них вона вплела тонкі червоні стрічки, що яскраво блищали на сонці. Коли я вчергове крутилась перед дзеркалом, оцінюючи свій вигляд, до кімнати зайшла Ґретта. Вигляд вона мала схвильований. 

– Молода пані, ви маєте сховати це, – вона показала мені невеличкий згорнутий клаптик паперу, в якому я упізнала свою посвідку. – Будь ласка, зніміть туфлю. 

Я виконала її прохання всупереч млосному відчуттю нерозуміння. Вона нахилилась до моїх ніг і вклала папірець в моє взуття, яке тоді допомогла одягнути назад. 

– Вам зручно ходити? 

Я на пробу ступила кілька кроків, а тоді кивнула на згоду.

– Не промочіть ноги, – застерегла вона серйозніше, ніж зазвичай.

Але як я можу промочити ноги? Відколи це в Ланґрасі замість плитки і паркету озеро? 

– Ми кудись їдемо? 

– Мамо? – тихо покликала Емі, теж не розуміючи Ґретту. 

– Нікому ні слова. 

Я нічого не розуміла. Може, це якийсь ритуал? На удачу? Ґретта покинула нас так само швидко, як і увійшла. По собі вона лишила тільки сумʼяття. 

Невдовзі я спустилась до сніданку. Біля обіднього столу я звично вклонилась в реверансі. Але батько не дозволив мені сісти за стіл. Він боляче схопив мене за руку, затримав біля себе, а тоді зірвав з мого корсета тоненьку брошку у вигляді стріли, нашого родинного герба. І що це має означати?   

– Ти не гідна цього носити. Ця стріла завжди попадає в ціль, на відміну від тебе.  

Я спробувала щось сказати, але голос загубився. Батька це розізлило лише дужче. Окрім мого страху, він не любив і розгубленість. Різко підвівшись, він знову вхопив мене за руку і потягнув до виходу. Я не розуміла що маю робити, не розуміла як зарадити, тому слухняно тягнулась за ним. Мати доїдала свій сніданок, ніби нічого не відбувалось. Вперше я по-справжньому бажала, щоб вона ним вдавилась. 

– Невдячне дівчисько! Я стільки грошей, стільки сил на тебе витратив! А ти навіть сподобатися не змогла, погань!.. Стільки сорому, стільки збитків! То гний собі на самоті, коли така твоя воля! 

Він тягнув мене аж до містечка під маєтком. Люди повизирали з вікон, повиходили на вулицю, щоб подивитися на такий цікавий скандал. Я чула десь поруч крики Ґретти, але не могла їх розібрати. Нарешті батько викинув мене з усієї сили. Не утримуючи рівноваги, я опинилась на землі. 

– Ти не дочка мені, ти більше не належиш до мого роду! Вільна! 

Вільна. Так він казав, коли він закінчував з покаранням для мене, з перевіркою моїх знань. Він казав так, коли відпускав мене… То це і є свобода? Свобода – це незграбно сидіти на промерзлій землі, дивитись услід батьку, який щойно викинув тебе геть? І що я маю робити з цією свободою? 

Ні! Не треба мені такої свободи! Нехай я буду хоч рабинею, та я хочу знати куди мені йти! Я хочу знати що мені їсти, де спати та що одягти!

Я почала озиратись на людей з селища, що скупчились довкола, та вони вже розходились. Вони боялись мого батька, тому не підходили до мене, вже навіть не оглядались. Звісно, якщо мій батько довідається, що хтось допоміг мені, він зживе цю людину зі світу, зробить те саме, що і зі мною. Нікому не хотілось підставлятись заради мене, а я навіть і благати не могла. Сльози стояли грудкою в горлі, не давали заговорити, але і з очей вони теж литись не хотіли. Це дратувало. 

Хотілось дійти до Мелмуру і просити аудієнції в Рода, хотілось показатись йому на очі і спитати чи я на це заслужила, чи я досі така гарна? Але я не зможу дійти туди, занадто далеко. Намагатись повернутись в Ланґрас нема сенсу – коли вже батько прийняв рішення, він не відступиться, лише дужче розгнівається. Можливо, це лише чергове випробування на вірність, і якщо я зможу вижити, він прийме мене назад… Найближчою була Герміна. Там батько не має такого великого впливу і йому буде важче відстежувати мене. Але це все ще занадто далеко… Чи є у мене інший вибір? 

Перш ніж справді рушити у свою мандрівку, я наважилась на аморальний вчинок. В селищі була одна корчма зі стійлами для коней. Коней годували недоїдками, які я теж наважилась скуштувати. Якщо я хотіла дійти до Герміни, мені треба було подбати про їжу, воду і підтримання температури тіла. З тих же стійл я вкрала якийсь жмут тканини, що тепер слугував мені за плащ. Від нього занадто сильно смерділо, та я невдовзі звикла. 

Я почувалась невидимою, по-справжньому невидимою. Я могла увійти до постоялих дворів разом з іншими відвідувачами, могла заснути на декілька годин там, доки мене нарешті не проженуть, могла вкрасти недоїдки зі столу. На мене ніхто не зважав. Спочатку це навіть тішило. Коли ж я дійшла до Герміни за декілька днів, байдужість людей перестала мене тішити. Я по-справжньому була голодною і спраглою, кінцівки давно вже заніміли від холоду, тож я ледве волочила ноги. Я ходила поміж людей і просила їх про допомогу, просила кинути хоч якогось дрібʼязку, але мене ігнорували, мене не чули. Було враження, ніби я стала німою, ніби мого голосу більше не було чутно. Може, я просто просила неправильно? Але як я маю просити? В бібліотеці батька не було підручника для благань милостині. До того ж я молилась протягом усього шляху сюди. Хіба я мало просила? Хіба цього недостатньо? Що ще я маю зробити? Ким ще я маю стати, аби мене нарешті почули, помітили? 

Я тинялась від пізнього ранку і аж до початку сутінок. Сьогодні було на диво тепло… Аж раптом якийсь чоловік почув мене. Він сам не виглядав дуже заможним, але він виглядав добрим. Він повів мене до свого будинку, в який я перестала вірити щойно ми опинились в глухому провулку. Тепер він відкинув мене у стіну. Боляче вдаряючись об цеглу, я не могла навіть спробувати опиратися. Він легко затримав мої руки у мене над головою, а вільною рукою намагався розібратись в моїй брудній сукні. Невже це кінець? Чому я нічого не можу зробити? Чому навіть заплакати не виходить? 

Нехай, нехай бере мене. Може, це і є моє призначення, моя доля?

Я чула як хтось свиснув, та навіть це не змусило мене відкрити очі. А потім був глухий стук і мої руки відпустили. Тільки тепер я наважилась відкрити очі. На мосту навпроти блимнула чиясь постать. Чоловік, що секунду тому мене тримав, лежав на землі, поруч опинилась розколота і закривавлена цеглина. Тоді я помітила рух поруч із собою і підняла погляд. Хлопець мого віку, чорнявий, виглядав неохайно. Мені хотілось відступити від нього, та спина досі впиралась в стіну. Він схилився над тілом чоловіка швидко пробігаючи руками по його одягу, кишенях. Так майстерно…

– Він нічого тобі не зробив? 

Я швидко озирнулась, шукаючи ще когось, до кого він міг говорити, але ми були тут самі. Хотілось відповісти, та мені досі бракувало голосу. Він же витягнув з кишені того чоловіка мішечок з грошима, трохи хліба і ніж. Усе це він сховав у свою малу торбу. Далі він зняв кожух з нього та швидко одягнув собі.

– Тебе я не обкрадатиму, не бійся так. 

– З мене нема чого взяти, – я намагалась звучати переконливо, хоч і знала, що я занадто недосвідчена, щоб брехати йому. 

– Помиляєшся. Твоє намисто дорого коштуватиме. Йой…  

Чоловік повернувся до життя, торкаючись своєї голови. В ту ж мить хлопець схопив мене за руку та побіг кудись. Кожен крок мені болів, картинка перед очима темнішала занадто швидко і різко.

– Пусти! Я не можу бігти!

– Можеш! – весело гукнув він, ніби це була забавка. – Ти вже біжиш!

Він вміло оминав натовп на вузькій вулиці, все ще тягнучи мене за собою. Ми зустрілись декілька хвилин тому, навіть не познайомились як слід, але чомусь із ним я почувалася в безпеці. Ніби увесь мій жах нарешті закінчився… Тільки так само я думала і про того чоловіка. Це лякало, але байдужість від знемоги була сильнішою. Я не мала сил боротись. Якщо мені хочуть заподіяти шкоди, я не зупинятиму, я не противитимусь. 

Хлопець вивів мене до якогось занедбаного будинку. Тепер вже мене повело, в очах потемнішало. Те, чого я боялась. Але він знову урятував мене, обережно перехоплюючи за талію. Мою руку він закинув собі на шию, дозволяючи мені спертися на себе.

– Гаразд, бігти ми більше не будемо. Як давно ти не їла?

Що він має на увазі? Повноцінна їжа? Чи будь-що їстівне, що мені вдавалось знайти? 

– Не знаю.

– Тиждень? 

Думати не хотілось. Абсолютно. Тим паче щось там вираховувати.

– Тиждень.

Тиждень, відколи я покинула Ланґрас. Нехай буде так.

Підводячи очі від своїх заношених туфель та обдертого подолу сукні, я побачила у дверній рамі якусь чорняву дівчину. В її руках був ніж, який мене лякав, але я швидко це ковтнула. 

– Телепень, нащо ти притяг її сюди? 

– Шавлій вже повернувся? 

Коли я отямилась в ліжку, я повірила, що це був лише сон. Зараз до кімнати увійде Емі, щоб допомогти мені вбратись, я спущусь до сніданку… Перевертаючись на бік, я одразу підскочила – переді мною було обличчя незнайомої смаглявої дівчини, яка ніби спеціально тут сиділа і чекала доки я прокинусь. 

– Пробач за це. Тінь просто намагається пильнувати усе.

Озираючись на голос, я побачила біля дверей кімнати невисокого хлопця з золотим хвилястим волоссям. Він здавався мені молодшим, ніж я сама. 

– Тінь? – перепитала я, боячись, що мене знову виженуть. 

– Мене звати Тінь, – озвалась дівчина, що не квапилась рухатись від мого ліжка. 

– Мене – Шавлій. А того хлопця, що тебе врятував, звати Фокусник. Твоє ж імʼя – Єва Вайс, правильно? 

Він покрутив в руках мою посвідку, від чого все всередині похололо. Він такий самий, як і той чоловік, як і мій батько, як Род Рейс, якщо може ось так посміхатись зараз. А я нічого із цим не можу вдіяти. Нічого! 

– Правильно. Я була б вдячна, якби мені повернули мої речі. Фокусник, якщо я правильно розумію, обіцяв не обкрадати мене. 

Без намиста на шиї було порожньо. Я збиралась відламувати від нього по маточках каміння, щоб продавати, якби не знайшла іншого виходу. 

– Але я – не він, я тобі нічого не обіцяв. 

Він мав рацію, але чи було це справедливо? 

– Послухай, ми не можемо тебе відпустити. Ти знаєш шлях до цього будинку, ти бачила його зсередини і ці знання ти можеш використати проти нас, чого мені не хочеться… Ми не мали тебе рятувати, але Фокусник не дослухався до мене, тому ти тут, тому його обіцянки зараз нічого не варті. Коли ти вже тут, маєш жити за нашими правилами. 

І що це за таємний орден такий? 

– Чи не будеш ти супроти, щоб дати мені трохи більше конкретики?

– Буду. Як дочка такої впливової людини дійшла до низів? 

Він достобіса гнівив мене, але не хотілось цього демонструвати. Якби я могла, я б дала йому ляпаса за усе це невігластво, але я на чужій території, тут нерозумно робити такі різкі рухи. 

– Можна вважати, що я не виправдала сподівання батьків, тому мене вигнали. 

– Не виправдала сподівань? 

– Не змогла закохати в себе іншу впливову людину. 

Він задумався, знову оглядаючи мою посвідку. 

– Чи є у тебе якісь таланти? Навички?

Таланти? Я вмію гарно брехати та удавати, але краще в такому не зізнаватись. До того ж мої удавання та брехня були гарними за мірками іншого кола. Можливо, тут це важко назвати умінням.

– Я усе своє життя прожила поруч з прислугою, яка робила усе за мене. Як думаєш? 

– Думаю, що це не виключає наявності у тебе хисту до чогось. 

– Тоді ти помиляєшся. 

Я почувалась такою немічною під їхніми поглядами, такою розпещеною і зіпсутою! Але що я можу зробити? Я не здатна змінити свого дитинства, не здатна змінити кола, до якого належу. Моє місце завжди буде в Ланґрасі або в якомусь іншому розкішному маєтку, моїм головним завданням в житті завжди лишиться прикрашання простору собою. 

– Хтось шукатиме тебе? Батьки? Родичі? 

Від цього питання хотілось розплакатись. До цього моменту я ніби і не усвідомлювала усю нікчемність свого становища, обсяг власної самотності і безпорадності. 

– В найгіршому випадку мене шукатимуть недруги родини, щоб спробувати отримати викуп за мене чи щось таке. 

Він знову оглянув мою посвідку з усіх сторін, ніби там були сховані усі секрети людства.

– Доволі поетично… 

Та він же знущається з мене!

– Ти не читав справжньої поезії. 

– Певен, що так і є… Ми тут усі такі, як ти: когось вигнали, хтось сам пішов, комусь не було куди йти, а деяких розшукують. Саме тому усі ми користуємось псевдонімами. І, оскільки Фокуснику нудно живеться, ти тепер будеш Липою. 

– Липою? 

Мені здалось, що я неправильно почула. Липа? Дерево? Це здавалось ще гротескніше з вуст хлопця, який представився Шавлієм, який представився неіснуючим словом. Ні, це не орден, це – секта. 

– Він сказав, що ти схожа на квіти липи, – відказав той. 

Що ж… Роду Рейсу слід повчитись у нього компліментів. 

 

– У тебе гарне волосся. 

Якби не ці слова, що належали Танцівниці, сестрі Фокусника, я могла б і далі уявляти, ніби я досі в Ланґрасі, ніби Емі знову вичісує мене перед сніданком. 

Танцівниця була протилежністю свого брата, вона була тихою, спокійною, ніби річкова вода. Вона неодмінно б сподобалась Роду Рейсу, можливо, навіть змогла б відвернути його увагу від Даніки.

– Воно було гарне. Зараз воно брудне і заплутане. 

– Скоро ми це виправимо. 

Я чула в її словах один з тих оксамитових тонів, якими мені ніколи не вдавалось заволодіти. Я навіть не могла злитись повноцінно, бо вона була занадто мʼякою для моєї злості. 

– Ти вже думала чим хочеш займатись? Я могла б навчити тебе подобатись чоловікам… 

– Я вмію їм подобатись! 

Користуючись її розгубленістю, я висмикнула своє волосся з її рук і забрала щітку. Такої допомоги мені не треба. 

– Чи не могла б ти репетувати трохи тихше? 

З іншого кінця кімнати на мене зиркнули карі очі. Це була Вишня, яку я, видно, розбудила. Серед усіх тут вона була найстарша, хоч і не найстрашніша.

– Це моя провина. Пробач. 

Принаймні Танцівниця вміє визнавати помилки. Це вже неабияке досягнення.

– Не треба цього. Я все чула. 

Вона більше нічого не говорила, лише пірнула назад під ковдру. 

Як мені пояснювали, уся ця компанія поділена на групи з різними відповідальностями. Танцівниця і Вишня займались проституцією, у вільний же час вони наглядали за будинком. У Танцівниці вільного часу було занадто багато, адже до проституції вона вдавалась рідше, на відміну від Вишні. Шавлій був лідером, на ньому був бюджет і розклад кожної людини в цьому будинку. Тінь була його тінню, вона ходила за ним майже усюди і допомагала майже з усім. Фокусник і Кішка займались крадіжками, іноді до них долучались Шавлій або Тінь. Черниця і Співачка займались роботою по дому, а також вони просили милостиню на центральній площі міста. Суп був відповідальний за кухню. В одному я була певна – я не доєднаюсь до Вишні і Танцівниці. Найреалістичніше було долучитись до Черниці і Співачки, але… це не потішить моєї ненависті до батьків. Відколи я виспалась, відколи я поїла гарячої страви, усяка меланхолія зникла з мого тіла. Тепер уже не хотілось коритись, миритись з усіма. Хотілось помсти, від цього бажання аж руки зводило. Я ще не знала як саме, але реалізувати це бажання можна було тільки якщо я доєднаюсь до Фокусника і Кішки. Лук, що висів на стіні головної кімнати будинку, лише сильніше переконував мене в моїх бажаннях, але я ніяк не могла наважитись попросити допомоги з навчанням. 

В сумнівах минула зима, повернулось сонце і тепло. Тепер було легше жебракувати, адже день був довший і тепліший. Мені вже довіряли ходити до площі удвох зі Співачкою, молодшою сестрою Фокусника. Вона була наймолодшою з усіх нас, сама вона не здатна була подбати про себе. Але їй давали немало милостині, бо вона дитина. 

– Я хочу яблучко, – сумовито промовила вона, смикаючи мене за руку.

Ми вже йшли додому і я не могла дати їй те, чого вона просить. Якщо Шавлій дізнається, що ми зʼїдаємо милостиню, перш ніж донести її додому, то геть перестане мені довіряти… Але яблуко я їй дала. Це було моїм вибаченням за те, що не можу зарадити її горю. Я все ще дитина, я не маю жити таким життям, а що вже казати про неї? Фокусник і Танцівниця, звісно, намагались відволікати її, імітувати для неї щастя, але це виглядало занадто жалюгідно. Нехай Шавлій злиться, але вона заслужила на цю маленьку радість. 

Коли ми нарешті вийшли до будинку, на ґанку сидів Фокусник і чимось жонглював. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що він підкидав картоплю, але навіть зблизька я не могла порахувати кількість картоплин в його руках. Коли він зупинився, Анна радісно заплескала в долоні, а я змогла нарахувати чотири картоплини.

– Анно, віднеси це Супу, гаразд? І пошукай Марі, вона щось підготувала для тебе. 

Фокусник узяв кошик з моїх рук, докинув туди свою картоплю і передав сестрі, яка поквапилась загубитись в будинку. Іноді я забувала, що Фокуснику було дозволено спілкуватись з сестрами використовуючи справжні імена. Мені ж він простягнув лук з трьома стрілами. 

– Ти увесь час дивишся на нього, ніби Анна на солодке. Вперед, він твій. 

– Це було настільки помітно? 

– Для мене – так. 

– Тоді, може, ти передбачив і те, що я не вмію ним користуватись?

Він криво посміхнувся, а тоді зіпʼявся на ноги, рівняючись зі мною. 

– Підозрював. Але Шавлій сказав, що твій батько любив полювати, тож це дивно. 

Він підвів мене до заднього подвірʼя. Тепер я бачила перед собою опудало з мішка, набитого соломою. Мішок був проштрикнутий не один раз, отже тут тренувались до мене.

– Нічого дивного. Водитися зі зброєю – це не жіноча справа. 

– Навіть для самозахисту? 

– Чоловік створений для захисту жінки, йому і належить право носіння зброї. 

– Це маячня.

Він посміхався так, ніби я не тексти з підручників йому переказую, а цитую пʼяниць. 

– Це етикет, звичаї. 

– Тоді це ще й біда… Гаразд, он пан Мішок, – він махнув рукою на опудало. – Будь милосердна і дай йому швидку смерть. 

Тепер була моя черга оглядати Фокусника, перевіряючи його серйозність, на що він лише засміявся. 

– Коли вже на те пішло, я теж пані. 

Я розвела краї своєї туніки і присіла в реверансі. Чомусь здавалось, що від незвички я розгублю усю свою граційність, але рухи досі добре вдавались мені, ніби я все ще віддаю реверанси щодня. Темні очі Фокусника сяяли співчуттям, він хотів щось сказати з цього приводу, але натомість виставив лук і приклав до нього стрілу, натягуючи тятиву. Стріла влучила точно в голову пана Мішка.

– Сьогодні навіть погода на твоїй стороні – немає вітру. 

Я перебрала лук з його рук і спробувала відтворити його стійку, яку він тут же почав коригувати – то ліктя мені підійме, то ногу здвине, то спину вигне. Коли я нарешті наважилась відпустити тятиву, стріла зі свистом пролетіла повз опудало, лише трохи мазнувши по його боку. Мене охопив сором. 

– Це безнадійно. 

– Чому? Ти принаймні не застрелила себе чи мене, а це вже досягнення. 

Його оптимізм був занадто дурним, але я збрешу, якщо скажу, що не потребую його зараз.

– Тобі вже хтось розповідав наші історії? 

– Маєш на увазі життя до вулиці? 

– Ага. 

Я знову вистрілила. Тепер стріла пролетіла з іншої сторони від Мішка. Якщо Фокусник і пожалкував про свою ідею з луком, то принаймні не показував цього і слухняно поплентався збирати стріли для мене. 

– Ніхто ще не розповідав, – вимовила я трохи гучніше, щоб він почув з відстані. – І я вважаю це дещо несправедливим, бо ви усе знаєте про моє минуле, а я… 

– Не всі. Тебе ж розпитував тільки Шавлій і лише Тінь була поруч. 

– Але ти щойно… 

– Так, я теж знаю, але це все. Усе, що про тебе думають інші – те, що ти з заможної родини, якщо була вдягнена в таку сукню і мала такі прикраси при собі. Вони навіть імені твого не знають. 

Фокусник повернув мені стріли, я ж не знала що сказати на його промову. 

– Який в цьому сенс? 

– Анонімність – запорука безпеки. Але правда така, що усі давно знають минуле одне одного, бо самі ж розповіли. Тому, хоч і не маю цього робити, я можу розповісти тобі щось. Адже тобі міг і Суп розказати, доки ти допомагала йому на кухні…

Я знову вистрілила. Стріла летіла ніби і в потрібному напрямку, але впала раніше, ніж треба було. 

– Ні, землю ти не прострелиш. 

– А може я не намагалась по-справжньому? 

Він ніби взяв мене на слабо. І я мушу визнати, що це чудово спрацювало – наступна моя стріла попала в тулуб пана Мішка, в його легеню. 

– Можливо, – весело хмикнув він. 

– Розкажи мені про Шавлія. Я хочу знати чому він такий… – я довго не могла підібрати слово, яке описала б його найкраще. 

– Жорстокий? Колючий? 

– Паскудний. 

Мої слова вчергове розсмішили Фокусника. 

– Почнімо з того, що він наймолодший, коли не рахувати Анни. Діти іноді поводяться паскудно… Він молодший син кримінальної родини, він мав допомагати їм у злочинах, коли підросте, але це не припало йому до душі, тому він утік. 

Через слова Фокусника я відпустила тятиву занадто рано, навіть прицілитись як слід не встигла.

– Тобто він просто взяв і пішов з власної волі? 

Тобто він мав вибір, якого не мала я, і обрав найтупіший варіант з можливих? 

– Саме так. Я знаю про що ти думаєш, але це треба прийняти. Він розумніший за нас усіх тут разом узятих, якщо цей будинок досі стоїть, а ми живі, тож… Можливо, нам просто не зрозуміти його. 

То може і мої батьки просто дуже розумні? Може, я просто не дотягую інтелектом, щоб їх зрозуміти? Це так виходить? 

– Не думаю, що ти розумієш про що говориш. 

Він з сумним усміхом дивився в сторону опудала, але мені зараз було не до того.

– Моїх батьків убили, тож… в певному сенсі мене теж вигнали з дому. І я теж не розумію як це – просто взяти і піти з дому назавжди, як можна добровільно проміняти життя на виживання. 

Тепер уже я відводила погляд. Моя стріла влучила якраз туди, куди спершу стріляв Фокусник. Мені було соромно за свої слова, але для вибачень бракувало голосу.