Глава 3: З дуелями і порталами до Централу

Переді мною зараз сидить надзвичайно гарна дівчина, її гонорова матір та точно небезпечний брат, і все це через нездатність покоївки повідомити про мою присутність у ванній.

— Матінко, я ще раз прошу: страти цього нікчему вже! — вона виглядала ще миліше, коли злилась.

— Аніто, я вже пояснила: цей пан не хотів тебе побачити чи налякати, і абсолютно точно провина за цю ситуацію лежить на нашій покоївці. До того ж, убивати гостя з іншого світу накличе на нас проблеми з боку Мандрівників Алтоса. Чи не так, Алексіосе? — пані Ріта розважливо пояснювала, чому я не винен, але полум’я в очах Аніти, а саме так її звали, навіть не думало згасати.

— Саме так, пані Ріто. Будь-яка шкода, завдана мандрівникам з інших світів, вважається нападом на Мандрівників, а вбивство — проголошенням війни, — ці слова Алексіоса лише розпалили Аніту. Вона скочила, я вже бачив, як її рот відкривався, аби щось сказати, але вона проковтнула слова, розвернулася і пішла з кімнати в розпачі.

— Пробачте, пане Філфрай, що вам довелося потрапити у подібну ситуацію. Ця покоївка тільки прибула до нас, тому ще не вивчила, що варто повідомляти і коли, — пані Ріадрон говорила звичним голосом, але відчувалося, що вона справді перепрошувала. — Можете спокійно відіспатися, а завтра продовжити свій шлях. До ранку ваша броня буде готова, як і невеликий провіант.

Я все хотів спитати: якщо магія телепортації тут вільно використовується, то чому ми просто не перемістимося в місто? Моє питання розсмішило Алексіоса, втім він усе ж відповів:

— Я не є магом, не маю сувоїв, та й портальний механізм не можу застосувати. Тому найкраще, що ми можемо зробити, — дістатися до Ділвріверу і там скористатися стаціонарним порталом, як і планувалося. — Його пояснення довело мені, що цей світ має купу проблемних законів, як і мій.

— Ну тоді я піду спати, мабуть. Все ж виходимо вранці… — мене перервала Ріта.

— Є дещо, про що нам треба поговорити, пане Філфрай, і це ваше походження. Зрозумійте мене правильно: ваше прізвище рідкісне, та й ви доволі схожі на мого знайомого, Юрана Філфрая, Хранителя Порталів Мандрівників Алтоса. Тому я маю знати, чи ви не пов’язані з ним. — Її погляд дуже змінився: відчувалася підозра, злість і ще купа неприємних відчуттів. — Простягніть руку, я скористаюся цим.

Вона вправно витягла з кишені якийсь артефакт, до якого я простяг руку, і… артефакт не спрацював.

— Ну, очікувано. Можете йти. Перепрошую, якщо налякала вас, все ж мала перевірити, чи ви не шпигун, — вона знову говорила звичним тоном, що дозволило мені дещо розслабитися. Я спокійно пішов у призначену мені кімнату, де влігся спати.

Тим часом у кімнаті між Рітою та Алексіосом панувала гробова тиша.

— То він і справді не має мани… Це дивно. Я впевнена, що він пов’язаний з Юраном, — Ріта була по вуха в роздумах, а Алексіос лише додавав різні теорії, що ніяк не спрощували її мислительний процес.

На ранок мене чекав здоровезний сніданок, майже новенька броня, і дворецький, котрий мав відвезти нас аж до кордону, від котрого буквально за дві години ми мали б дібратись до Ділвріверу. Очевидно, що прощання було приємним, лишень Аніти не було, хоча я й бачив, як вона гледіла на нас з вікна.

Наш спокійний шлях протривав не довго, адже нам зустрілись… хтось.

Ми спокійно йшли, допоки в двох метрах перед Алексіосом не прилетів спис.

“Далі дороги тобі немає, Ріадронська потворо,” — так нас привітала група людей в чорній броні з символом, у вигляді руни удачі з нордічного.

“Вас тут тільки не вистачало, може не будете заважати офіційній місії Мандрівників Алтоса?”

“Ти глянь, ще й Алтоса приплів, вали звідси, в місто вам вхід закрито… хоча ви і так звідси не підете, навались мужики.”

В ту ж секунду нас оточили близько 7 бандитів, котрі вже летіли в нас, і поки я тягнувся до ножів, Алексіос лишень тихенько шепнув мені: “Пригнись.” Я максимально швидко присів, і в ту ж мить Алексіос прокричав: “Руйнуючий вихор!” Звідкись з-під мантії він витяг спис і заніс його над головою. За секунду всі семеро були розірвані, я впевнений, що вони повмирали.

“Продовжимо, чи у вас, Барктів, тільки за переваги в кількості є бажання битись?”

“Сука, то ти таки Алексіос, ну і добре, порішу тебе сам.”

Сказавши це, бандит скинув мантію, і рванувся на Алексіоса. Дуель цих двох виглядала ніби танець. Алексіос блокував усе, усі швидкі і нечесні атаки, в той час як ворог тільки швидше атакував. Але була проблема: у мого товариша і шансу на атаку не було, тому вирішив втрутитись я, кинувши кинджал на випередження руху бандюка.

“Яко…” — це були його останні слова, перед тим, як Алексіос прорубав його тіло наскрізь.

“Не вартувало, Кухуліне, це був перший цікавий опонент за останні кілька місяців.”

“Але ж у тебе і вікна для атаки не було, хіба ні?”

“Було весь час, я ж одною рукою бився, просто рідкість зустріти справді сильного ворога серед таких нікчем, я би йому мабуть Б, хоча навіть Б+ ранг дав.”

“А хто вони такі взагалі?”

“Бригада Баркта, або коротко кажучи, Баркти, нікчеми з Великого Єднання, здатні тільки кидатись на мандрівників без зброї. Пішли, до міста вже буде спокійно.”

“А як же тіла, хіба вбивати у вас в світі можна так спокійно?”

“Ну так, вони напали перші, та й це вільна земля, вона ще не належить місту, тому вони тут і нападають. Не буде відповідальності за вбивства та грабунок. У вас хіба не так?”

“Взагалі ні… Абсолютно.”

До самого міста ми йшли в тиші, побачене мене достатньо турбувало, але Алексіос очевидно проблеми не бачив. Сам вхід у місто був брамою з кількома вартовими. Вони тримали дивні стволи, і при вході майже 40 хвилин допитували мене і Алексіоса про причину візиту. А коли це дістало Алексіоса, той просто дістав жетон Мандрівників, і ті в мить розійшлись, ще й перепросили.

“Нам сюди, це портальна майстерня, найшвидший спосіб потрапити у Централ,” — сказав Алексіос, вказуючи на доволі звичайний будинок. Якби я потрапив сюди замість лісу, то навіть би не подумав, що це інший світ.

У самій будівлі було двоє: старіший чоловік, котрий малював схеми, і молода дівчина, котра обслуговувала клієнтів.

“Реміє, мої вітання,” — Алексіос з добротою звернувся до неї, а її обличчя аж засяяло.

“Пане Ріадрон, що привело вас сюди?”

“Нам потрібно в Централ, а це єдина майстерня поблизу, яку я знав.”

“То тобі знов западло ногами ходити, клятий збочинець?” — старший чоловік з усмішкою заговорив до Алексіоса, а той відповів у схожій манері: “Ну, маю ж я періодично перевірити, чи не подох єдиний обтяжувач Ремії, так би вже давно її у дружини забрав.”

“Будьмо знайомі, мене звуть Кальдр Анакерс, я тут в якості майстра, а це моя підопічна, Ремія Логост. Тебе як звуть, гостю?” — старий простяг мені руку, котру я з повагою пожав.

“Кухулін Ф…” — Алексіос перебив мене: “Фалегст, ти як до старого говориш, де вітання, де пошана.”

“Кхм, перепрошую, радий знайомству, пане Кальдр, пані Реміє, мене звуть Кухулін Фалегст,” — останню частину я ледь не проковтнув, але таки договорив.

Алексіос швиденько пояснив про нашу мету і вже за пару хвилин ми відправились у Централ… котрий був не просто дивовижним. Це було місто з фентезі, котре в багато разів величніше, аніж найвеличніше з тих, що я знаю.

“Вітаю вдома, хоч і тимчасово, а і та, поки будеш Фалегст для всіх, окрім вже тих, хто знають, матінку і Аніту я попередив.”

Я слухав його і надалі милувався, як то кажуть, щелепа відпала, як враз перед нами з’явився чоловік у довгому каптурі, і сказав: “Вітаю в місті можливостей, юний Кухуліне, пішли, я все тут покажу. Алексіосе, вільно на сьогодні.”

“Так точно, пане Алтос.”