Вибач диявола

Місцеві жителі точно ніколи не бачили стільки швидких і поліцейських машин, що буквально усіяли містечко з низу до гори. У лікарів розбігалися очі від тієї картини, що зустріла їх у цьому дещо дивному, як розповідали люди, але водночас цікавому для чужого ока місці. Ходило багато пліток, що цей маєток – штаб-квартира наркокартелю або лідерів якоїсь мафії, але ніхто й не думав, що одного дня туди можна бути заглянути й вже ж тим паче, що прості чутки виявляться правдою.

Пакетів ледь вистачало на всі трупи, тож деякі з них були просто загорнуті у якесь простирадло, і всі скидали буквально у вантажівки – настільки бійня виявилася масовою. А головне тіло – плавця на дальні дистанції, як його вже охрестили якісь практиканти, – дотепер намагалися виловити із того неймовірно глибокого басейну. Не знайшлося серед працівників, які приїхали на цей виклик, навіженого, що готовий був туди полізти.

Ацуші сидів мовчки й п’ялив кудись у землю, відпиваючи тремтячими руками м’ятний чай, запропонований у швидкій, аби хоч трохи заспокоїтися. Дадзай стояв трохи подалі та спостерігав за тим, як із ліхтарів знімають трупи якихось бідолаг, яким, судячи з усього, пощастило найменше: їхні тіла були понівечені ледь не найбільше, тож схоже вони були тими, хто якимось чудом вижив у стрілянині, тож на них відігралися за всі зазнані втрати та турботи як тут, так і в парку декілька тижнів тому загалом. З

а ворітьми та парканом збиралися журналісти, що пхали своїми нагрудними картами в лице поліціянтам, ті їм відмовляли, що викликало загальну хвилю невдоволення, проте в деяких випадках і смирення, а опісля прямий ефір із вулиці замість вакантного місця прямо посеред тієї бурі.

До Ацуші підійшли Фукудзава та Ранпо, де другий лиш від одного вигляду того, що знайшли Дадзай і Накаджима, ледь зміг щелепу підібрати із землі. Навіть Едогава, бувши дуже досвідченим детективом і поліціянтом, такого ще ніколи у своєму житті не бачив. Судячи з усього, його призначили розслідувати цю справу.

– Дадзаю, на хвилину, – Фукудзава покликав Осаму і дістав із кишені своєї темної куртки пачку цигарок. Чоловік курив неймовірно рідко, адже вважав це непоправною шкодою для здоров’я, проте в цій ситуації стримуватися просто не виходило. Дадзай кивнув і мовчки попрямував за ним, ближче до оглядового майданчика.

Фукудзава миттю підкурив і глибоко затягнувся, важко видихаючи сірий дим. Осаму встигнув роздивитися упаковку цигарок і подумки жахнувся від того, якої великої вони міцності. «Одразу видно, що стара школа», – подумав Дадзай і запхнув руки до кишеней. Шукати там свою пачку було облишено якогось сенсу, адже цукерок він так і не встиг докупити.

– Схоже потрібно ще направити людей униз, до берега. Швидше за все там теж будуть трупи, – спробував порушити тишу Дадзай, злегка заглядаючи вниз, на скелі, серед яких сховався приватний пляж. – Я звісно знав, що бандові війни це жах, але навіть не думав, що це аж така беззмістовна жорстокість.

Юкічі знову затягнувся, опісля важко зітхаючи.

– Ми втратили цінного свідка, – понуро підсумував керівник відділку. – Він багато міг би прояснити зараз.

– Одного лишень не розумію: як Вовки дізналися так точно і швидко де принц ховається? Звідки? Це повинна бути секретна інформація, – нервозно зітхнув Дадзай, оббиваючи носаком свого лофера якийсь випадковий камінець на землі. – Я розраховував, що хоча б декілька тижнів у нас є в запасі, якщо не більше. Занадто багато таких секретних штаб-квартир Овець по місту, у тому ж числі й від Португая. Його не могли знайти так швидко. Удача? Ні, щось… Щось тут не в’яжеться.

– Вас міг хтось підслухати в Люпіні?

– Ні. Ніхто сторонній не міг, ми були в самому барі, – Дадзай похитав головою та сів на бордюр. – Дідусь незнайомців не пускає, я вам уже писав у смсці, – мозковий штурм Осаму обривається на одній випадковій думці, після якої в голові запановує страхітливий штиль. Дадзай підіймає очі на Фукудзаву. – Тільки якщо це не був зрадник.

Юкічі напружено вдивлявся в лице Осаму, акуратно струшуючи тліючий кінчик цигарки на землю.

– І не просто зрадник, – Дадзай опускає голову на свої руки й нервово стискає кулаки. – Єдині, хто міг знати про розташування принца, це Аратані, Одзакі та виконавчі директори Морі.

– Тобто ти хочеш сказати, що потрібно потрусити всіх цих людей? – Ранпо, схоже, все чув і оперативно увімкнувся у розмову, підходячи до двох ближче. – Чималий список небезпечних людей, які легко можуть зробити із тебе щось подібне на тих хлопців на ліхтарях, – Едогава недоречно посміхнувся на всі 32 зуби, вказуючи собі за спину на працівників, що ніяк не могли зняти останнє тіло, але сказати, що Фукудазву й Дадзая такі викиди хлопця вже не дивують, це нічого не сказати.

– Одзакі можеш лишити мені, все одно тут наші справи перетинаються, – Осаму на хвильку задумується, закусуючи внутрішню сторону своєї щоки, але опісля ледь помітно хмурніє. – Аратані можеш уже викреслити зі списку.

– Ти як завжди добрий, Дадзаю, – хмикає Ранпо й Осаму навіть не хоче думати сарказм це був чи ні, однак серйозність раптово знову повертається до голосу старшого. – Як думаєш, це просто збіг, що Такімацу вбили одразу ж, як тільки ти вийшов на нього, чи ні?

– На щось натякаєш? – Осаму скинув бровою і підозріло вдивлявся у лице Ранпо, який, судячи з усього, про щось уже здогадався, але мовчить.

– Ні, – Едогава знову усміхнено знизує плечима. – Почекаю, поки ти дійдеш до цього сам.

– Ти як завжди, – роздратовано зітхає Дадзай, опускаючи голову і стискаючи пальцями повіки.

– До того ж я все ще не знаю що ти за гру затіяв, тому зайвий раз втручатись не буду, – із загадковим виглядом протягує Ранпо й обертається на раптовий шум за ворітьми. Схоже виник черговий конфлікт журналістів із поліціянтами, що охороняли вхід на територію маєтку.

Зненацька ворота загуркотіли та тепер уже всі обернулися на звук, однак одразу ж втомлено зітхнули та повернулися до своїх справ. Просто столичні нарешті підтягнулися на місце злочину. Дадзай видихнув і махнув рукою зі словами: «Іншим разом поговоримо», – зустрічаючи поглядом Накахару, який, вочевидь, з групою поліціянтів попрямував прямо до них, але одразу ж чомусь відвів очі в бік. Сам же Чюя чомусь одразу ж із порогу якийсь злий.

– Як це все пов’язано зі справою? – невдоволено пробубонів Чюя, схрестивши руки на грудях і подивившись на Дадзая. – Нащо ти нас викликав?

– Ні добридень, ні до побачення, – хмикає Осаму. – Я подумав, що вам було б цікаво побачити це своїми очима.

– Ви вирвали мене із наради, – Чюя наче ще більше розізлився і ледь не шипів.

– Нам потрібна ваша допомога, – настояв на своєму Дадзай і зітхнув.

– Слухаю уважно.

– Наш інформатор роздобув нам важливу інформацію стосовно Рябини: заправляє бандою Овець так званий принц, а як виявилося – Такімацу Тенгу, його брат ще в автокатастрофі загинув років зо 10 тому. От цей Такімацу і повинен був знати хто що продавав і кому, у них є облік тих, хто бере Рябину, аби виготовляти її в обмежених кількостях, – Осаму від втоми схиляє голову на бік і прикриває очі. – Ми з ним зв’язалися через нашого інформатора. Але от… Як бачиш. Наш інформатор – Аратані Місока, він займав досить високий пост у банді Овець, і його цієї ночі також знайшли мертвим у барі з назвою «Люпін». За попередньою інформацією, він скоїв самогубство.

Дадзай показав у бік людей, що нарешті змогли витягти тіло мертвого охоронця з ліхтаря, його одяг сильно заплутався у хвилястих декоративних елементах

– Думаю, що ти сам розумієш чому. Окрім нього, знали ще так звані виконавчі директори нашого «клієнта». Можливо знали ще їхні підопічні. Треба їх усіх перевірити.

– Тобто ти хочеш використати нас, надісланих сюди для конкретного розслідування, у справі із розбірками двох йокогамських банд? – Чюя скинув бровою і не прикрито почав вже виходити із себе. – Дадзаю, ти хоч розумієш про що ти мене просиш?

– Ти не згоден, – коротко підсумував Осаму, насуплюючись і схрещуючи руки на грудях. Ацуші із далеку помітив цю картину і ледь зміг ковтнути неприємний комок у горлі, розуміючи, у що це зараз може вилитися. Так й ще й перед місцевим начальством і купою репортерів, що сидять на деревах і знімають їх зараз для жовтої преси! Однак Дадзай раптово починає усміхатися і розслаблено прикриває очі, дивлячись на Чюю. – Тобто ти згоден із тим, що журналісти назвуть вашу «мандрівну трупу» ні на що не здатним шматом лайна, який просто пальчиком крутить на такі масові побоїща і каже «а-я-яй»? А вони ж і справді думають, що Токіо надіслали сюди своїх найкрутіших поліціянтів для того, щоб розібралися нарешті із цим неподобством. Ну що ж, спеціальний детективний відділ знову рятує день!

Від такої тиради в Накахари аж око сіпнулося – настільки він зараз намагався не зірватися перед начальником йокогамських колег, що виглядає досить серйозним чоловіком зі злющим поглядом. Про Фукудзаву Юкічі Чюя чув неодноразово і знає наскільки сильно його поважає власний же керівник, тож налажати зараз було майже настільки ж страшно, як і перед безпосередньо самим паном Амано.

– Добре, тільки замо… Припини вже, – вимовляючи ці слова настільки втомлено від усього дазаєвого спічу, Чюя ледь виправляється. Не грубити зараз цьому ідіоту неймовірно важко, але Накахара щиро старається. Більше за це Чюю зараз цікавить лиш те, чому Фукудзава ніяк не реагує і навіть слова не сказав Дадзаю за відверту маніпуляцію над столичними, але, судячи із зовсім не враженого вигляду, він до такого вже давно звик. – Ти ж нас спеціально для цього сюди й заманив, чи не так? – Осаму усміхнено киває, так невинно, що в Накахари аж щелепу зводить. – Добре, беріть усіх, хто вам потрібен, і працюйте. Мені потрібно повертатись. На цьому, сподіваюсь, усе?

– Так, – розвів руками Дадзай. – Як я міг утриматися і не викликати тебе на інший край міста, знаючи, що тобі звітувати по нашій справі нагору.

– Якби міг, я б тебе зараз придушив, але маю совість і не маю часу, – Чюя загрозливо посміхнувся, ледь не просвердлюючи в Дазаєві діру поглядом, проте все ж присутність Фукудзави не дала ні додати чогось образливого, ні, врешті, дати хоча б запотиличника цьому ідіоту. Накахара зітхнув і оглянувся в бік співробітників швидкої, що намагалися якось закрити задні двері, однак через велику кількість тіл і те, яку купу вони собою створили, це було майже неможливо. Навіть Накахару вигляд цього маєтку не слабко так вразив, вже не говорячи про тих, із ким він сюди приїхав – вони вперто дивилися в бік пейзажу з моря, аби лиш не на цю м’ясорубку. – Бувайте. Звіт по інформатору чекаю у себе на столі завтра. Усю розмову, усі таймінги, усі найменші його вдихи й видихи. Дадзаю?

Осаму спантеличено, але зацікавлено підняв очі на Накахару. Схоже він вже його не слухав, тож не очікував раптового звернення до своєї персони.

– Звіти повинні бути заповнені вчасно. І написані не кимось там, а безпосередньо тобою. У тебе тиждень на те, щоб усе переписати своїм почерком і самостійно. І постарайся. Мені з цим якось ще перед вищим керівництвом звітуватися, – хитро посміхнувся Накахара, все ж розуміючи, що зачепив Дадзая у відповідь достатньо, помічаючи величезний шквал обурення в того і неприкрите розчарування в очах. Осаму ж і справді сам їх не писав, адже ця робота зазвичай звалювалася на поки що нічим не зайнятого Танідзакі за проплачений обід. З огляду на те, що в сумі тих звітів була купа майже в пів метра висотою, дні та ночі у відділку обіцяли бути неймовірно «цікавими».

– Що б ти ще сказав, зануда, – видихнув Дадзай, похмуро впустивши голову собі на плече, але все ж згідно кивнув. Чюя ще якусь секунду затримався на Дазаєві втомленими очима – все ж майже безсонна ніч йому теж далася в знаки – і запхнув руки в кишені свого пальта, розвертаючись і слідуючи за підскочившим практикантом, котрий почав розповідати йому про цю бійню, але Накахарі сильно цікаво це не було. Проте все ж важко було не помітити який Чюя сьогодні занадто вже смиканий, не дивлячись на звичну роздратованість. Чомусь захотілося спитати про це, але Дадзай все ж стримався та опустив голову, вже не спостерігаючи далі за тим, як зникла фігура Накахари з подвір’я. – Що ж, не все так погано. Є щось і хороше, – Дадзай спробував зробити свій голос веселішим, але всім і так було зрозуміло наскільки він зажурений. – Я трохи полегшив Ранпо роботу.

---

– Пробачте, у вас запис?

Сонячна дівчина за реєстратурою посміхалася і тепло дивилася на Дадзая з Ацуші. Може за день До Осаму би й розслабився, але зараз дика втома і минулий викид адреналіну ледь не затьмарили його свідомість.

– Ні, але на мене там чекають, – спробував і сам натягнути криву посмішку Осаму і сперся ліктем об столик реєстратури.

– Але зараз у боса нарада…

– Просто передайте їм, що прийшов Макрель, – мило примружуючись, промовив Дадзай, стукаючи пальцем по столу. – Я впевнений, що вони так зрадіють старому друзяці, що відкладуть свою нараду.

– Зараз…?

– Так, зараз, – Осаму дістав із коробки каву і поставив прямо перед дівчиною. Подумки Дадзай молився про те, щоб він вгадав зі смаком і цукром, проте після легкого здивування і швидкої проби із підозрілим примруженням, дівчина вдячно і тепло розтягнулася в посмішці. Таки точно в ціль. Дівчина кивнула, сховала принесену каву за стіл і іншою рукою набрала на телефоні на столі якийсь номер.

– Почекайте декілька хвилин.

Ацуші ще не зовсім відійшов від того, що сталося вранці, тому невдоволення від того, що Дадзай всього за декілька годин потягнув його ще в одне дивне місце, зростало все більше і більше.

– У мене таке відчуття, наче вам мало пригод на сьогодні, – зітхнув Накаджима, відпивши своєї кави. – Та й взагалі за тиждень.

– Ми запізнилися з Такімацу, – опустив очі Осаму. – Треба було йти до Аратані набагато раніше і якомога швидше шукати принца… Але вже нічого не поробиш. Головне тепер – таких помилок більше не повторювати.

– Вам не здається, що ви самі собі суперечите? – Ацуші підозріло підняв брову, дратівливо зітхаючи. – Вчора говорили, що хочете тримати мене в курсі всіх деталей, а сьогодні знову просто водите мене за собою без найменших роз’яснень.

– Я хочу дати тобі максимум розуміння того середовища, де нам доведеться працювати. Потерпи ще трохи.

Ацуші знову зітхнув і відпив кави, сідаючи в гостьове крісло і спираючись щокою об руку на підлокітнику.

– Може хоч поясните хоч чому ми зараз у філіалі Португая? До кого прийшли цього разу?

– Ми тут тому, що я хочу вирішити свої особисті питання із радою директорів і ще дещо, – Дадзай зрештою присів у сусіднє крісло теж і дістав із коробки вже свою каву. – Те, що ми змусили столичних прошаритися по підручних Морі, ще не значить, що це дасть якийсь результат. Перед законом вони ж є простими бухгалтерами, податківцями, завідувачами відділів. А імена частини з них так взагалі ніде не значаться. Але шуму в Португаї це добряче наведе.

– Як це пов’язано з тим, що ми тут? – Ацуші поставив стакан на кавовий столик.

– Я хочу домовитися з радою про тимчасовий союз, – Осаму закусив внутрішню сторону щоки та мовив легко. – У їхніх же інтересах знайти винного і покарати, а в цьому хаосі це буде зробити набагато простіше, бо всі почнуть підозрювати один одного. І зробити це треба якомога швидше, бо ж навіть я знати не можу чим цей зрадник іще може насолити.

– Судячи із вашої розповіді вчора, я не думав, що вас так сильно турбує доля Португая, – скептично знизав плечима Ацуші, але за очевидним роздратуванням було видно, що Накаджима все ще не може заспокоїтися після побаченого вранці. Дадзай зітхнув.

– Мене тривожить те, що сказав Ранпо, – Осаму опустив очі до низу. – Він думає, що вбивство Такімацу в момент, коли він нам був потрібен, не збіг і це прямо пов’язано із нашою справою. Якщо ми можемо перестрахуватися і відсіяти цю можливість, дізнавшись хто це зробив і для чого, то краще це і справді зробити. Можливо це ще одна людина, яка допомагає Достоєвському.

– Хід думок зрозумілий, – Ацуші задумливо почухав скроню. – Але ж Аратані казав, що рада хотіла посунути Морі. Чи не значить це, що в них є мотив для вбивства і їх треба підозрювати в першу чергу, а не заручатися довірою? – Накаджима зависає на декілька секунд, а опісля зітхає. – Як же все заплутано.

– Якраз сьогодні це і з’ясуємо, – з азартом в очах посміхнувся Дадзай, хитро дивлячись на розгубленого від такої відповіді Ацуші. – Не хвилюйся. Поки що просто довірся мені. Скоро і для тебе буде робота.

– Вам дозволено увійти! – гучно покликала дівчина за реєстратурою, кладучи слухавку. Поліціянти говорили досить тихо, тож швидко звернули увагу на неї. Двоє одразу ж встали та попрямували до реєстратури, паралельно викидаючи порожні стаканчики із кавою у смітник. – Підніміться на ліфті на 38 поверх і йдіть прямо по коридору. Куди далі вам підкажуть, – дівчина тепер говорила монотонно-офіціозно, наче сама не своя. Легкість миттю зникла і замість неї прийшов якийсь кам’яний спокій і серйозність із нервозним збитим диханням і бігаючими очима по своєму столу, наче скеровувала вона якихось і справді поважних гостей. Дівчина із наполегливою цікавістю проводжала поглядом детективів до ліфта, ледь не пропалюючи в їхніх спинах діру. Коли двері кабіни закрилися, Накаджима полегшено зітхнув.

– Чого це вона? Нормально ж говорила. Аж сам напружився.

– Здогадуюсь чому, – хмикнув Дадзай, дивлячись кудись у далину, за панорамні вікна у ліфті, що виходили надвір. З цієї висоти видно море та набережну… Чомусь Дазаєві одразу ж згадалась минула ніч і його з дуру зроблена пропозиція Чюї поїхати кудись. Так Осаму і не спитав чомусь чи був тоді Накахара серйозний, чи як зазвичай просто з нього познущався. З думок детектива вирвав писк ліфта, що приїхав на потрібний поверх.

Двоє діловито зайшли до зали, де, окрім одного великого кабінету на куті, був ще один і купа диванів поруч зі стійкою, за якою сиділа секретарка. Та подивилася на них, але ніяк не відреагувала. Хол був порожній. Схоже, щ0о на них тут чекали.

– Ацуші, побудь тут, – розвернувся Дадзай до молодшого і схилився до його вуха. – Все ж дещо краще не чути, заради твоєї ж безпеки та чистотою перед законом.

– Зрозумів, – кивнув Накаджима і присів на перший же диван, який трапився на очі. Дадзай підійшов до потрібних дверей і глибоко зітхнув, а опісля нервово схопився за ручку. Заходити всередину неймовірно сильно не хотілося, але це було необхідно.

-… Давайте будемо чесними, ми всі знали й розуміли, що Асмодей може об’явитися, а якщо хтось зараз здивований, то це виключно його проблеми, – рикнув чоловік, впускаючи лоба в долоні та видихаючи, доки його співрозмовники кричали й махали руками один на одного. – Ми ж не можемо його просто порішити…

– А ви хотіли? – приснув Дадзай, заходячи до кабінету, де на нього здивовано подивилося 8 пар очей, різко змовкаючи, наче не очікували того, що він зайде прямо зараз. – Я гадав, що ви б все ж посоромилися таке обговорювати прямо перед моїм візитом.

– Ви… Нас дивуєте, Асмодею, – недовірливо протягнув інший чоловік у синьому діловому костюмі з малиновою краваткою, яка взагалі не підходила до його образу і була як 5 колесо.

– Та годі вам, я тепер просто Дадзай Осаму, можна без цього панібратства, – відмахнувся Осаму, хапаючи в кутку перший же стілець, що трапився на очі, і підсуваючи до центру приміщення, аби сісти та добре бачити всіх присутніх. – І диктофон можете вимкнути, пане Фуміко, я ж теж веду запис. Спробуєте зробити проти мене компромат – я ж потягну на дно вас із собою, – Дадзай, все так само усміхнено, дістає із кишені маленький диктофон, розміром із долоню, і махає ним прямо перед усіма. Всі люди за столом злісно обернулися до чоловіка з названим ім’ям, і той слухняно, роздратовано зітхаючи, робить те, що попросили. – А загалом дарма ви так переживаєте. Ви знаєте, яку я професію обрав, і змінювати її найближчим часом не планую.

– Ви тут для того, щоб підозрювати нас у чомусь?

– Ні, і ви це чудово знаєте, – детектив встав і розвернув стілець іншим боком, аби сісти назад і спертися підборіддям об покладені на спинку руки. – Якби я вас у чомусь підозрював, то був би вже з ордером. Але я тут лиш з одним напарником. Він чекає на мене за дверима. І ні про що не підозрює. Зовсім зелений ще.

– Тоді не розумію для чого ви тут, – із-під лоба подивився на Осаму чоловік, що сидів у найбільшому та найпомпезнішому кріслі, прямо навпроти детектива через великий лакований стіл із темного дуба.

– Для цього, – Дадзай дістав із внутрішньої кишені куртки складену вдвічі невеличку папку, встав і кинув її на стіл, опісля повертаючись назад на своє місце та сідаючи в тій же позі. – Це справа, яку веде мій знайомий поліціянт. Ознайомтеся, будь ласка. Там не дуже багато паперів.

Один із чоловіків за столом боязно відкрив жовту папку і дістав фото з недавнього розстрілу з якимись документами та звітами. До нього миттю підійшли й інші та стали уважно вчитуватися в написане. Через 10 хвилин на Дадзая були підняті напружені погляди, що не віщували зовсім ніякої довіри.

– З огляду на останні події, зовсім не складно здогадатися чиїх це рук справа. Я завжди знав, що Вовки дещо відшиблені, тому жорстокості не дивуйтеся. Тут питання в іншому: хто їх направив? – Осаму поставив точне питання, уважно дивлячись прямо в очі чоловіку, що повернувся у своє велике помпезне крісло. – Все просто: у вас щур, що ще й був наближений до Морі. Гадаю це хтось із виконавчих директорів. І боюся, що його дії чітко спрямовані на саботаж всередині Португая.

– І нащо ти нам це розповів? З чистої доброти? – той самий чоловік схрестив пальці та поклав підборіддя на них, пильно вдивляючись у лице Дадзая.

– У нас із вами спільний ворог, – Осаму закусив внутрішню сторону щоки й нахилив голову на бік. Відсутність цукерок дуже дається в знаки. – Ця людина добре знала, що Вовки захоплюють території Овець і вирізають кураторів, а Португай ніяк не міг цьому завадити. І добре знала куди саме вдарити та в який момент, аби вся організація почала руйнуватися. Спіймати її швидко, поки вона не вдарила знову, і втримати Португай у купі це у ваших інтересах. А мені ж просто потрібне ім’я цієї людини та одна розмова з нею для своєї справи.

– Тобто ми повинні зробити всю роботу, а ти просто прийдеш за результатом? – обізвався уже інший, виглядаючи з-за спин колег-сусідів за столом на Дадзая. – Що нам із цього буде?

– У справі Морі вже вилізли досить пікантні подробиці внутрішніх справ Португая, ваші імена там згадані теж, – просто кинув Дадзай, стукаючи пальцем по спинці стільця. – Аратані розповів про вас багато чого цікавого, а я був зобов’язаний про це написати у звітах, – частково збрехав Осаму, але судячи з нажаханих лиць присутніх, йому повірили. У будь-якому разі, запис розмови з Аратані вже у Фукудзави, але не важко переконати старшого цю інформацію зі звітів викинути. Все для великої справи. – Гадаю, мені не треба пояснювати які проблеми можуть у вас бути, коли ті звіти дійдуть до столиці. Тож якщо ви пристанете на мою пропозицію, я перепишу звіт і надалі ваших імен вперто уникатиму.

– А ви смішні, Дадзаю, – приснув чоловік у великому помпезному кріслі. – У нас і так є очі в цій справі. Ти вже не сумнівайся, свою честь ми відстоїмо.

– Справді? – хитро посміхнувся Осаму. – Тоді чому ви схопилися за звіти, які я вам приніс, так, неначе бачили їх уперше? – Дадзай почав перераховувати, помічаючи, як напруження в приміщенні зростає. – Чи чому ви так здивувалися, коли я згадав Аратані та його слова про вас? Ви не бачите повної картини, – Осаму затикав пальцем у бік столу, спокійно вдивляючись в очі чоловіку у великому кріслі. – І не можете бачити. Розслідування максимально закрите і вся інформація просочується надто пізно, аби вважатися актуальною. А так у вас з’явиться людина, яка цією справою і займається. І зможе врятувати ваші шкури, коли запахне смаленим, доки ваші інформатори тільки каву питимуть перед початком робочого дня.

Повна тиша запанувала в кабінеті. Поки інші директори гучно перешіптувалися між собою, кидаючи злісні зирки на Дадзая, чоловік у великому кріслі так і продовжував спокійно дивитися на детектива у відповідь. Схоже саме він тимчасово є лідером серед них, а можливо й на постійній основі, адже так впевнено займає сидіння, що ще кілька місяців тому належало Огаю. І цей чоловік ладен прямо зараз прикінчити Осаму, судячи з його злющого, потьмянілого від стримуваної агресії, погляду.

Дадзай впізнав його, чомусь, дуже швидко. Ібусе Масудзі – чоловік, що прийшов до Португая ще замолоду через свого тестя, що був другом Морі та одним із тогочасних виконавчих директорів Огая, який відповідав за фінанси. Амбітний хлопець, якого взяли лише помічником, але він швидко «дослужився» до правої руки свого родича, а потім уже і став його заміною, і, зрештою, він дійшов аж сюди. Настільки амбітний, що Дадзай не сумнівається, що саме цей Ібусе Масудзі є тим, довкола кого й зібралася опозиція до диктатури Морі. І зараз цей чоловік, не сказати, що старший за 40 років, дивиться на значно молодшого Осаму так, наче зіткнувся із найбільшим суперником свого життя.

Зрештою нарешті Масудзі щось шепочуть і він із переможеним кивком встає.

– Альтернатив у нас нема, – чоловік зітхає, гірко дивлячись строго собі на стіл, уникаючи очей самовдоволеного Осаму. – Виставляю це рішення на голосування. Хто «за» співпрацю із Дазаєм Осаму підійміть руки.

І як би важко Ібусе не було на це дивитися, вже ж згода була одностайною. Всі за столом разом підняли свої руки. У тому числі та сам Масудзі.

---

– Як же ви їх, Дадзаю! – захоплено охнув Ацуші, ледь втримавшись і не перебивши жодного разу, коли Осаму розказав йому всю розмову із директорами в кабінеті. – Вони так швидко згодились. Невже все було так просто?

– Майже, – задумливо усміхнувся Дадзай. – Колись і тебе навчу, знаючи абсолютний мінімум, здаватися всезнайкою, аби могти налякати кого треба.

«… Але враховуй, Асмодею, якщо ти під нас і справді копаєш і Морі не брехав…»

– Останні дні були такими важкими, що мені вже слабко віриться, що щось може пройти настільки просто, – полегшено зітхає Ацуші. – Я так за вас боявся, якщо чесно! Їх там 8, а ви один, посеред їхнього великого кабінету, ще й самі все зробили.

– Та годі тобі, зізнаюсь, я майже нічого не робив, – зрештою відмахується Дадзай, розуміючи, що вже набридло грати всесильного героя, опісля скуйовджуючи волосся на маківці Накаджими, на що той невдоволено фиркає. – Вони просто самі себе накрутили. Я просто був упевненим у собі, а всю роботу зробили їхні страхи.

Погода була пасмурною, збирався дощ, але насрій у Накаджими все одно помітно покращився в порівнянні з ранком. Дадзай боявся, що Ацуші, як молодий і ще не досвідчений детектив, занадто сильно злякався побаченого і більше не захоче продовжувати, але побоювання виявилися безпідставними. Проте все ж Осаму не полишало якесь дивне відчуття тривоги. Чи то на нього так вплинула прихована погроза від Ібусе Масудзі, чи то він просто згадав це старе поколювання на кінчиках пальців і в’язкий слиз холоду, що обгортав серце у грудях, від страху, коли вони дивляться на тебе так вороже і злісно.

І все ж Дадзай згадав, чому не хотів приходити туди до останнього, хоча чудово розумів, що мав би це зробити одразу, аби попереднє життя не увірвалося раптово в нове. Або йому просто… Важко було перебороти внутрішню дитину, що до смерті боялася цих старих зарозумілих дідів. Морі вважав їх небезпечними, тому завжди застерігав Дадзая з ними ніколи справ, окрім тих, що обмежені Португаєм, не мати. Але Огай, схоже, жив за принципом «тримай друзів близько, а ворогів іще ближче», тож недругом колишнього «батька» можна було назвати буквально кожну фігуру за тим великим столом.

Ацуші щось розповідав. Осаму хотів би його слухати, проте в нього не виходило. Вони крокували у те саме місце, вже улюблене кафе в центрі міста. Знайома їм вже понад місяць Гін здалеку їх помічала та завжди, завжди зустрічала біля входу. Так було і цього разу. Ацуші як завжди привітно привітався з нею, вони одразу ж почали розмовляти про щось, Дадзай же вичавив із себе якесь ліниве «привіт» і поплентався вглиб, сідаючи вже за улюблене місце, але ті двоє не звернули на це уваги, наче були занадто сильно захоплені один одним. Осаму давно помітив, що Накаджимі подобається Гін, і знаходив у цьому навіть щось миле, адже відчувалося це так, наче спостерігає він не за своїм напарником, а за сином, і був щиро радий за нього. Наче й не відчував симпатії сам до цієї Гін Акутагави. Дадзай лиш маякнув дівчині, аби вона передала на кухню замовлення, але не хотів сильно відволікати.

На стіл із кишені Дадзай виклав блокнот, ручку та липкі закладки. Поглянувши на цю купу, Осаму все ж потім кинув оком на годинник на стіні та кудись у вікно, вглиб площі, виглядаючи Накахару, який знову міг зненацька припхатися, тільки-но Осаму видихав та намагався зібрати до купи все, що вони поки знайшли. Дадзай ще тиждень тому навіть і думати не думав, наскільки все ж використання блокнота зручніше за використання диктофона. Зрештою, не потрібно мільйони разів переслухувати пихтіння та дратуючі зітхання всіх, кого можна, а достатньо лиш поглянути у красиво оформлений «конспект». Затишшя. Чюї чомусь досі не видно. Дадзай на мить дивується, але все ж розслаблено видихає, розуміючи, що бодай 15 хвилин до приходу рудого в нього є попрацювати. Схоже в Накахари якийсь завал.

Відкрив Дадзай блокнот та поглянув на швидко написаний раніше список з імен та дужками поруч із деталями, які пропонував Ацуші та й він сам придумував. Швидко напис «Рада» був викреслений. Погляд ковзнув нижче, до наступного пункту. Койо Одзакі. Поруч був колись завбачливо дописаний номер її домашнього телефону. Дадзай насупився та тяжко видихнув. Певно ця мить все ж настала і не найприємнішої розмови вже не вдасться уникати.

Дадзай не боявся пані Одзакі, як Морі, навпаки – він поважав її та довгий час взагалі захоплювався її силою та владністю, що вона, не зважаючи на те, що є жінкою, тривалий час була другою за впливом у Португаї після Огая. Осаму більше, ніж впевнений, що якби пані Одзакі не пішла у відставку, або хоча б швидко перехопила кермо організації, коли колишнього очільника вбили, її впливу б вистачило, аби цю імперію втримати в купі, проте жінка рішуче вирішила піти за декілька років до інциденту, і повертатися, судячи з усього, вона не хоче взагалі. Дадзай боявся радше того, наскільки ця розмова тет-а-тет буде напруженою та складною.

Одзакі все ще вірна Португаю собака та, якщо вже ж навіть рада підозрює Осаму в чомусь, то Койо – тим паче. Згадуючи те, як вона особисто пускала кулі в лоба зрадникам організації, Дадзай все ще не може забути той холодний мороз по шкірі, коли побачив уперше, як Одзакі жорстоко розбирається із конкурентами з інших банд, коли Португай тільки набирав обертів у наркобізнесі й відвойовував території в інших «культурних спільнот». Але, хай там як, Осаму просто ні до кого було ще звернутися, аби крутити носом та вагатися, тож ім’я Койо Одзакі він тут же підкреслив та дістав телефон.

– Так? – по той бік дроту прозвучав жіночий голос.

– Пані Одзакі, це Осаму, – представився Дадзай. – Мені потрібно з вами поговорити. Це стосується Морі.

– Я чекала твого дзвінка, – вона видихнула, та поглянула на телевізор, де якраз йшли новини про хід розслідування загадкового для преси та простих людей жорстокого вбивства мільйонера. – З огляду на актуальні події, я одна з останніх серед живих, хто знає те, що тобі потрібно…

– Це не щодо Астарота, – забігаючи наперед, сказав Дадзай, та прокрутив у руках ручку. – Я щодо інших питань.

– Справді? Звідки ж тобі відомо де Астарот?

– Розповім, якщо погодитеся зустрітися в Дасі-конбу о 61.37 сьогодні.

– А ти так само вмієш інтригувати, – хмикнула жінка. – Добре, домовились. Я візьму із собою сумочку.

– Як скажете.

Швидко зашуміли гудки. Розмова швидка, але така ж нервова, як і завжди. Дадзай втомлено видихнув та знову поглянув у блокнот. Детектив перегорнув сторінку та почав швидко перечитувати те, що написав раніше дрібним почерком, аби все, що хотів, вмістилося на одному-двох аркушах, продовжив дописувати, закреслювати. Інша офіціантка вже подала Осаму кави та перепросила за затримку, але не те щоб він взагалі її помітив, тож кинув щось на кшталт «та все добре» та продовжив, не відволікаючись, чуючи лиш як та жінка відчитувала Гін за те, що теревенить із клієнтом, а не працює.

Зненацька замиготів телефон. Осаму роздратовано кинув на той погляд, не бажаючи відволікатись знову, але перед тим, як вимкнути екран, все ж кинув око на надіслане. Писав Накахара.

-«Привіт. Сьогодні на обід не встигаю, тож краще напишу тобі тут. Ще пам’ятаєш про свою обіцянку? Адже завтра вже вихідні.»

Дадзай здивувався. Звісно таке нагадування вже не так дивувало, як могло б раніше, але чомусь Осаму все ще не дуже вірив у реальність такого спонтанного задуму і думав, що це просто жарт, який зайшов занадто далеко. Але все ж Дадзай зібрав думки в кулак та став тиснути пальцями на букви:

-«Так, пам’ятаю. Як щодо тебе? Не передумав?»

Відповідь не змусила на себе довго чекати, наче Чюя тримав переписку відкритою та вже написав повідомлення, очікував лиш моменту, коли можна було б це відправити.

-«Ще чого. Принципіально ні. Сам же пообіцяв показати чому вважаєш Йокогаму свою не болотом.»

Чомусь така реакція викликала дурнувату посмішку в Осаму. З принципу, справді?

-«Тоді зустрічаємося завтра на кінцевій станції за центральною лінією о 16.00. Спізнюватимешся як завжди – поїду додому».

-«То ти мені погрожуєш? Ах ти гівн…»

Далі відповідь Дадзай не читав. Посміхнувся собі під ніс, та й продовжив далі працювати, повільно повертаючись думками й до майбутньої зустрічі з Койо. Чомусь нервування легко віддавало лоскотом по руках та в грудях. Скільки всього могло змінитися за цей весь час?

 

---

 

Що правда, пані Одзакі забула сказати лиш одне: вона візьме із собою маленьку Еліс. Все ж він не зрозумів правильно що ж мала жінка під «сумочкою» на увазі.

Дадзай вже здалеку підходячи до кафе побачив дівчинку у красивій, червоній сукні та з гарно укладеним довгим білявим волоссям. Ще б пак, було б дивно, якби Койо не нарядила дитину й цього разу. Не в її стилі. Еліс на диво не бешкетувала, а стояла спокійно, дивлячись кудись в бік моря. Схоже її увагу привернули два кораблі, що пропливали близь горизонту у сяйві заходу сонця. Осаму швидко дістав телефон та поглянув на час. 19.10. Він прийшов якраз вчасно. Це добре. З того, що вдалося Дадзаю пригадати з колишніх звичок пані Одзакі, так це те, що вона ненавиділа, коли хтось спізнюється.

– Доброго вечора, – Дадзай представився офіціозно, хоча в цьому не було потреби. Одзакі кивнула йому та пройшла вглиб закладу, біля якого вона чекала на детектива з Еліс. Потрібний столик опинився вглибині залу, під стінкою, поруч із дивною пальмою та стійкою з екзотичних вин, а також мушлями, підвішеними на нитках зі стелі. Осаму спочатку по-джентельменськи запросив жінку з дитиною, потім сів за стіл на диванчик навпроти й сам. До них швидко підскочив офіціант, квапливо записав замовлення у вигляді двох чашок кави та однієї з фруктовим чаєм, і зник десь за дверима кухні.

– Заради тебе довелося згадати старий трюк із часом…  61.37 це 61 крутнути на 1 оберт буде 19 година, а 3+7 вийде 10 хвилин, так же? Не було б тобі лиш 25, назвала б тебе дідуганом за такі старі дурні шифри. – посміхнулась пані Одзакі, підпираючи кулаком вилицю. – Такими трюками ще Хіроцу, як був молодим, користувався.

– Я ненавидів і ненавиджу ваші шифри, якщо вам цікава моя думка, просто цей був першим, який швидко згадався, – Осаму дратівливо насупився та відвів погляд. – Але якби я не скористався ним, то ви б не прийшли на зустріч, сказавши щось на кшталт: «А якщо тебе хтось нехороший почув, а якщо Еліс буде загрожувати небезпека»… Наче я вас не знаю, пані Одзакі.

– Тож з якого питання почнемо? З того, звідки ти вже знаєш про Астарота, чи з того, нащо ти мене сюди покликав? – посміялася жінка, витонченими пальцями граючись із красивою золотою сережкою у вигляді листочків винограду у вусі.

– Про Астарота ми дізналися через останні дзвінки принца, – відповів Дадзай на видиху, випереджаючи момент, коли Койо б поставила це питання сама. – Там було багато дзвінків, але більшість здійснені через зашифровані номери. Астароту ж принц схоже дзвонив у паніці, тому не прослідкував на який саме номер дзвонить. Нам лишалось просто за підключенням до мережі відслідкувати знаходження телефону.

– І все так просто, – хмикнула жінка та відкинулась на спинку дивану для більш комфортної пози. – Інформація прямо в руки йде.

– Це вже інша тема, – насупився Дадзай та дістав фотографії з кишені, потім обережно поклав їх на стіл та посунув до Одзакі. – Ти знаєш хлопця на фото?

– Це той росіянин, – Койо схилила голову до плеча та підняла брови в подиві. – Якби не новини, бачила б його зараз уперше.

– Він мав якісь справи з Морі, чи не так?

Одзакі здивовано поглянула на Дадзая, та схрестила руки на грудях, наче й не загадуючи про такий можливий зв’язок. Потім вона відвела погляд у бік та про щось задумалась, наче згадуючи.

– Те, що він був у кабінеті Морі тієї ночі, підтверджено. У кросівку, в якому він прийшов до відділку, знайшли ворсу з килима із кабінету, та й він зміг описати приміщення, ну і розказав навіть як-, – Дадзай змовк, коли наткнувся поглядом на дуже зацікавлені очі маленької Еліс, яка наче дуже уважно слухала розмову дорослих, тож далі продовжив м’яко, намагаючись уникати різких та лякаючих слів: – як… Як Морі полетів у відрядження.

– То Морі поспішав саме до нього так, – невпевнено, здогадливо сказала Койо, напружуючись.

– Із цього місця прошу детальніше, – Осаму підозріло підняв погляд на Одзакі та підсунувся трохи вперед, ближче до жінки, та дістав блокнот із ручкою. Диктофоном цього разу краще не користуватися. – Куди поспішав? Що сказав перед тим, як піти?

– У вечір, коли ми бачили… Говорили з Морі востаннє, він зненацька став кудись збиратися, – стала пригадувати Одзакі, опустивши погляд до низу. – Лиш свою сумку прихопив, та й полетів кудись. Поспішав так, ледь ключі не забув… Як виявилось у філіал.

– Поїхав то зрозуміло… Але нащо – не сказав? – Осаму щось записав та поставив уточнювальне питання.

– Ні. Просто поїхав. На жодне моє питання не відповів, наче зі стіною розмовляла, – видихнула Койо, приймаючи від офіціанта, що тільки-но підійшов до них із замовленням, дві чашки, одну з них подала Еліс, яка різко пожвавішала.

– Койо, тато мені дещо сказав тоді, – дівчинка смикнула Одзакі за рукав светра та стала знервовано глядіти то на жінку, то на Осаму, наче її різко осінило. – Можна сказати? Можна?

– Говори звісно, – Одзакі здивовано глянула на дитину та знервовано затамувала подих, навіть не здогадуючись що дівчинка може такого розповісти.

– Тато тоді мене покликав до дверей та шепнув на вухо, що він їде на важливу зустріч, яка змінить наші життя. Що після цього я можу мати стільки іграшок, скільки захочу, і зможу піти в школу балету в Парижі, – схвильовано говорила Еліс, малюючи в повітрі пальцями картини іграшок, та захопливо розказувала про балет, наче це її найбільша мрія в житті. – Він побажав мені добраніч і пообіцяв, що коли прийде, то прочитає казку… Я чекала. Він так і не прийшов. Койо, а коли тато повернеться із відрядження? Я вже скучила за ним.

– Скоро, сонце, – тяжко видихнула Одзакі, гладячи дитину по білявому волоссячку, потім перевела погляд на здивованого Дадзая, що вже записував сказане. – Вона не розповідала мені цього. Пробач. Якби знала, я б з цього почала розмову.

– Все добре, – не менш тяжко видихнув Осаму, розуміючи наскільки все ж Койо буде важко потім пояснити дитині, що тато вже ніколи не повернеться. Еліс була Дадзаю ніким, але чомусь її було шкода, наче рідну сестру. Яким би виродком Морі не був для Осаму, все ж для рідної дитини він був хорошим та люблячим батьком, який справді про неї турбувався, навіть коли дружина Огая та її матір загинула – Дадзай не так багато цього часу застав, але добре пам’ятав той період, коли бос раптово подобрішав. Діти змінюють людей. – Я здогадувався про такий варіант, але все ж тепер він один із найбільш імовірних… Хочу поставити ще одне питання: у якому стані була війна Морі з дідуганами з ради?

– То ти про неї знаєш, – сумно посміхнулась Одзакі, опускаючи погляд. – Вона була… В активній фазі. Рада повільно відбирала у Морі владу та вплив, збираючись забрати повністю, але їх зупиняло те, що Огая не вийде прибрати зовсім, адже лиш на його міцному кулаку порядок в більшості буйних банд тримався. Морі було важко, все ж він був сам один проти них усіх…

– Тож він шукав союзників, так? – продовжив слова Одзакі Дадзай, уважно дивлячись в очі жінці.

– Певно, що так, – няня погодилась, та продовжила думку: – Загалом він хотів домовитись із сильними бандами та, можливо, навіть із владою про допомогу, але всі спроби були не сказати, що вдалими, тож він мав би кинути цю ідею.

– Але не кинув, – Дадзай швидко записав якийсь вердикт і підкреслив це, потім знову піднімаючи очі на Одзакі. – На самому початку, коли росіянин тільки з’явився, однією з перших версій була та, де Федіра вважали учасником якоїсь російської організації, навіть самої мафії, адже це пояснювало те, чому про того немає жодної інформації в аеропортах, портах, посольстві, чому нема жодної візи на це ім’я, тож ми підозрювали, що він нелегал, який прибув із контрабандою. Вона насправді багато чого пояснювала, але було важко її підтвердити, бо за цим ім’ям у росії не було знайдено жодної людини, яка мала б судимість, чи підозрювалась у злочинній діяльності, через що й швидко була відкладена в бік до кращих часів. Якщо Морі шукав союзників, аби відвоювати компанію, але не міг знайти їх на батьківщині… Є підстави думати, що він спробував знайти допомогу закордоном. А Федір… Представник якоїсь організації й прибув для укладання угоди.

– Звучить досить… Правдоподібно, – Койо відповіла не зразу, через деякий час, добре обдумавши все, що сказав їй детектив, але одразу постало питання: – Але припустимо Федір і справді з якоїсь організації… Отримати в союзники лідера Португая – однієї з найвпливовіших організацій в Азії – це дуже велика знахідка. Нащо в такому разі Федіру… Було робити те з Морі?

– Я не знаю, – Осаму сидів напружено та знервовано глядів у блокнот, до болю стискаючи ручку між пальців. – Це поки просто версія. Але починає все повільно збиратись у купу.

«І хто саме штовхнув Морі у прірву… Сам Федір, чи якісь його прибічники?» – хотілося чомусь додати у той момент Дадзаю. А можливо взагалі хтось на стороні. І скільки їх було тоді у філіалі? Дадзай виглядав наче натягнута струна від такої кількості запитань, на які найближчим часом наврядчи знайдеться відповідь. Важким поглядом Осаму дивився кудись униз і про щось активно думав, наче все ніяк не вставлявся бісів пазл поміж інших.

– Насправді я б радив вам десь пересидіти, доки історія з Вовками не уляжеться, – задумливо сказав Дадзай, чомусь зненацька згадавши з чого хотів почати розмову. – Важко сказати хто саме злив інформацію про принца і на що саме та людина точила зуба, лиш на Овець чи на весь Португай, отож… Вам певно краще виїхати з міста зараз.

– Хотілося б, але, – Койо тяжко видихнула, поглянувши на Еліс, яка задивилась на пташок за вікном, що грайливо цвірінькали до відвідувачів за столиками: – я хочу вдочерити Еліс, бо поки я просто тимчасова опікунка. Треба деякий час, бюрократія заважає, ти ж знаєш… Я ледь виборола те ж опікунство через це. Я сама, сім’ї в мене немає, дитину просто так не віддадуть через це, хоч юридично ще маю посаду в Португаї… Я не знаю хто і нащо зробив це з ним, але якщо це усунення конкурентів чи бажання знищити організацію, боюсь, що Еліс може стати наступною. Треба її вивезти з країни якнайшвидше, доки це можливо. Але без батьківських прав це неможливо.

– Я знаю яке ваше ім’я гучне в місті було колись, тож впевнений, що ви впораєтесь, – Осаму обнадійливо посміхнувся, чомусь в душі радіючи, що про дівчинку в такий час все ж є кому попіклуватись і вона лишилась не сама у цьому жорстокому кримінальному світі. Як би Дадзай не ненавидів Морі, все ж він не міг відчувати те саме до його дитини. – Але якщо вам потрібна буде допомога, нехай матеріальна чи з документами – не бійтесь звертатися. Я допоможу.

Стало якось спокійніше і Дадзай зміг подумки полегшено видихнути. Схоже Койо здалась і хоче просто почати все з самого початку, тож він дарма так боявся жінку. Одзакі теж можна зрозуміти, вона як ніхто втомилася від цих кримінальних ігор, в які її колись втягнув Морі. Койо насправді дуже владна та сильна жінка, в оточенні кримінальних авторитетів та посідаючи місце серед них, вона виглядала як ніхто інший органічно, але було видно, що ця справа їй не дуже до душі.

І нехай вона та Осаму були не дуже близькими та майже не спілкувалися свого часу, чомусь для нього це завжди було більше, ніж очевидно. Можливо, лиш коли організація тільки зароджувалась, постійні війни з конкурентами, наздоганялки з поліцією, підпільне виготовлення заборонених речовин, секретність, великі гроші – все це й могло привабити молоду людину постійним адреналіном, але не дорослу та сформовану особистість.

Саме тому Одзакі декілька років тому й пішла у відставку, а зараз, коли стало й справді небезпечно… Вона просто хоче зникнути. Осаму не було стільки років та стільки досвіду, як у жінки, але навіть він, тоді ще підліток, не витримав 7 років тому і пішов, тож такий вибір був для нього прийнятним і вартий поваги.

– Келихи, – чомусь зненацька говорить Дадзай, свердлячи німим поглядом підлогу, а потім перевів карі очі на жінку: – Пані Одзакі, ви ж були однією з перших у кабінеті Морі того дня. Він приїхав на зустріч, можливо з Федіром, і вони пили вино. На столі стояли келихи, чи ви їх прибрали?

– Келихи? – здивувалась Койо. Між ними стала німа тиша, яку час від часу перебивав сміх інших відвідувачів та цокіт посуду біля барної стійки. У погляді Одзакі спочатку читалися безліч незрозумілих емоцій та подиву через абсурдність та недоречність цього питання. Але за декілька секунд, її почало накривати відчуття повільного осініння та розуміння ходу думок Дадзая. – Морі ж ніколи не пив з горла… Особливо при поважних гостях. Він пив лиш із келихів, які подарував ти на ювілей.

– Так, – Дадзай напружено протягнув, згідно киваючи, але так само уважно дивився жінці прямо в вічі. – Але на них не було ніяких відбитків. Взагалі. Навіть самого Морі. Все перевірялося тричі.

– Морі ніколи не кидає пляшку на столі, він одразу її закриває, аби бульбашки не виходили. Дуже дивно це, якщо він спочатку помив келихи, а не закрив вино, – Одзакі розчаровано в собі опустила голову, розуміючи наскільки важливу деталь вона пропустила ще на самому початку цієї історії і як багато часу детектив втратив, не знаючи навіть під що копати, але Дадзай спробував привітно посміхнутися та розрядити напружений момент.

– Все добре. Ви так чи інакше згадали важливу деталь, – заспокоюючи жінку, м’яко сказав Осаму, дістаючи блокнот знову та записуючи на новій сторінці товстим шрифтом зненацька відкриту інформацію. – Ви багато нервували тоді. Не засмучуйтесь, що щось забули. Головне – згадали… Дякую вам. З вашої легкої руки я можу нарешті послати столичних до біса з їхнім нещасним випадком офіційно!

– Ти чудовий хлопчик, Осаму. Я говорила колись тобі це? – Одзакі не стрималась і почала тихо сміятися з того, як детектив по-дитячому загорівся після останньої своєї фрази. – Ти мені так нагадуєш декого… Дуже шкода, що я вас так і не змогла познайомити раніше. Мені здається, що ви б знайшли спільну мову.

– Та годі вам, переоцінюєте мене, – все ж ніяково і сам весело посміхнувся Осаму, схвильовано опускаючи погляд.

– Радує, що ти так гориш цим, – Койо зажурливо поглянула на детектива, наче на зовсім малу дитину, що змусило Дадзая відвести зовсім зніяковілі карі очі кудись в бік, сподіваючись, що почервонілі його щоки жінка не помітить. – Буду чесною – Морі взагалі не розумів чому ти втік 7 років тому й пішов працювати звичайним детективом, коли міг далі жити з безмежною владою та великими грошима у своїх руках, просто роблячи те, чого він тебе навчив… Іноді я й сама так думала. Але коли побачила тебе тоді, біля філіалу, такого гарного, статного, але, що найголовніше, впевненим у собі, – Одзакі наголосила на останніх словах: – я зрозуміла, що просто ніколи не бачила тебе інакшим. Він не бачив теж. Можливо б його думка змінилася, якби ти від нього не ховався і просто поговорив.

Це та тема, якої Дадзай боявся найбільше. Обурення в ньому наростало в геометричній прогресії. Вона не сміла згадувати того покидька. Осаму просто зараз встане і піде геть.

– Він любив тебе, Осаму. Він часом чинив, як рідкісний покидьок, але турбувався про тебе так, як міг, – Койо задумливо знову поглянула на Еліс, дбайливо уникаючи того самого імені, аби дівчинка не вмикалася в розмову знову. – Все, що між вами сталося 7 років тому, це жахливо. Але ви мали б поговорити про це, як дорослі люди. Він втратив дружину. Ти втратив друга. Ви завдали один одному болю і це не можна було просто так лишати…

– Пані Одзакі, вибачте, – Дадзай здавлено посміявся, однак не було в його погляді того попереднього розслаблення чи ніяковості, лише накипаюча з кожною секундою злість: – але це все ж моя справа. Я б не хотів обговорювати такі… Делікатні питання із далекими від мене людьми.

І Дадзай одразу ж прикусив язика, усвідомлюючи яку зараз дурницю утнув. Від люті через зачеплену стару рану не лишилося і сліду, коли Осаму побачив як Койо одразу ж змінилася в лиці після сказаного. Не важливо, що Дадзай відчуває і яку тему зачепила Одзакі, вона в першу чергу – важливий свідок. Однак очікуваного обурення Осаму так і не побачив від жінки. Реакція вибила землю з-під ніг: Одзакі присоромлено опустила очі та кивнула.

– Так, пробач. Я не повинна була про це говорити, – жінка зітхнула, відводячи погляд кудись у бік. – У нас різні розуміння того, ким же він був. Для тебе він – садист і вбивця, котрий бачив у тобі лише майбутню заміну собі, – на слові «вбивця» Одзакі перейшла на шепіт. – Для мене він – близький друг, який бачив багато поганого і чогось іще гірше. Друг, який просто не хотів, щоб ти повторював його ж помилки. Його методи, звісно, це… Це погано. Він не мав це робити. Але він точно хотів як найкраще для тебе.

– Він виховував не сина. Він виховував машину, яка здатна на все те ж саме, що й він, але якою можна було б легко керувати, – Дадзай і сам опускає очі. – Він знищував мене фізично і психологічно заради своєї бісов… Своєї компанії, – ніяковий погляд на Еліс, котра взагалі не звернула уваги на різко обірване слово. Осаму зітхнув і продовжив. – Невже це було так важливо, пані Одзакі? Якщо він вважав мене сином і «турбувався» про мене, то чому він компанію поставив вище за мене?

– Я не знаю, Осаму, – Койо невпевнено похитала головою, опісля чого махнула офіціанту, аби той приніс рахунок. – Я не прошу тебе його пробачити. Просто зрозумій його. Це все, чого б я хотіла, як близька йому людина.

Одзакі не сказала більше нічого. Лиш мовчки, вдивляючись у свої долоні, очікувала, доки підійде офіціант. Той же довго чекати на себе не змушував: через декілька хвилин підійшов до столика із книжечкою рахунку. Дадзай хотів розплатитися сам, однак Койо заперечила і зробила це сама. Більше вона нічого не говорила. Лиш встала, вдячно кивнула Осаму і покрокувала до виходу, тримаючи за руку малу Еліс і лишаючи детектива у напруженій тиші.

 

Чи думав він хоч раз над тим, щоб пробачити Морі?