Венья

Задумавшись, кручу виделку в руках: де знайти гінця, який доставить листа? У жодному з трьох міських бюро не знайшлося людини, готової вирушити до Лотлоріена. Навіть мої слова про недоторканність або щедра винагорода не змогли нікого вмотивувати.

Залишається тільки вирушити до найближчого ельфійського міста — Рівендела — і вже звідти відправити гінця.

Вимита від бруду, одягнена у чистий одяг і заплетена дівчинка з насолодою їсть, ледь встигаючи жувати. У сірих очах грає веселий блиск, а маленькі ніжки кумедно бовтаються під столом.

Вона виявилася напівкровкою, що здивувало. Люди не схильні до магії, а в ній тепліється слабкий, ледь жевріючий через брак живлення вогник. За її словами, мати загинула пів року тому під час пожежі. Ельфи дуже рідко кидають своїх дітей, тож її батько або не знав про неї, або ж сталося щось лихе.

— Усе! — Дівчинка гордо показала порожню тарілку, усміхаючись. Я відповіла їй усмішкою й узяла серветку, витираючи залишки їжі з її щік.

— Яка розумниця. А тепер швиденько в ліжечко — вже ніч.
Вона радісно закивала і, голосно ляпаючи босими ніжками, побігла нагору. Я знала, що слід було б почистити їй зуби, але була настільки змучена, що навіть власну вечерю доїсти не могла.

— Ви дуже турботлива жінка, — сказала господиня, прибираючи зі столу.

Сумнівний комплімент.

Дівчинка дуже боялася. Коли я принесла її до гостьового двору, нам із господинею довелося силою відмивати й розчісувати її. Але після пів години плескання у воді вона, здається, відтанула й почала допомагати. А коли я витерла її рушником і принесла новий одяг, радості не було меж.

Згадуючи, наскільки вона худа, скільки на її тілі синців і подряпин, я почуваюся жахливо винною. Декілька слідів на її тонкій шийці — моя провина. Треба повернутися до тренувань, особливо до самоконтролю, бо так справи не буде.

Занадто довго я засиділася на місці й розледачіла.

Перемагаючи ниючі м’язи, встаю з-за столу й шкутильгаю до сходів. Хоча б перевдягнуся в чисте, раз уже ні на що інше сил не лишилося.

°◇♥︎°.°♡◇°

Зранку мене розбудив сильний і болісний тиск на руку. Ще не до кінця відійшовши від медитативного сну, я озирнулася по кімнаті, намагаючись зрозуміти причину дискомфорту. Вона виявилася доволі милою.

У кімнаті було лише одне ліжко, тож господиня люб’язно позичила мені розкладний диван, щоб я не спала на підлозі. Ліжко дісталося дитині. Але, мабуть, їй було холодно, бо вночі вона перебралася до мене.

Дивлюся на клубочок із ковдри, з-під якого визирає лише пухнасте золоте волосся дівчинки. Як же мені встати, не розбудивши її?

Раніше мені вже доводилося виховувати сиріт: кілька дівчаток, які вижили після нападу піратів на людське поселення, ельфійку, що нині мешкає в Рівенделі, і двох гноменят, які втратили родину через Чуму. Не знаю, чи я була для них доброю наставницею.

Можливо доведеться й цю дитину виховати, сподіваюся що ні.

Головне, у випадку якщо не вдасться віддати її комусь, щоб вона не виявилася такою ж гіперактивною, як ті гноми. Якщо мені доведеться знову няньчити дитину із шилом у п’ятій точці, я цього не переживу. Старію.

Акуратно витягнувши руку з-під дівчинки, я підвелася. Спину пронизало болем, через що я ледь не застогнала, але змусила себе мовчати й підійшла до вікна. Сонце тільки почало забарвлювати дахи будинків у м’яке золото, поступово розганяючи нічний холод.

Що я обіцяла собі вчора ввечері?

Швидко взуваюся і виходжу з кімнати, спускаючись на перший поверх. Господині на кухні ще немає, отже, я прокинулася досить рано.

Виходжу у внутрішній сад, де прохолодний ранок приємно освіжає. Сад доволі простий, у центрі стоїть велика альтанка, увита плющем. Поруч кілька лавок, а біля однієї — діжка з водою. Те, що треба.

Зачерпую воду долонею, потім нахиляюся й умиваюся. Від холоду по спині пробігають мурахи, але я ігнорую це, збираю волосся в пучок і зав’язую його стрічкою.

Легка розминка приносить полегшення, а вправи на розтяжку допомагають знову відчути своє тіло.

За цим заняттям, десь через півтори години, мене й застає господиня.

— То правда, що ельфам сон не потрібен? — Вона сідає на поріг, тримаючи кухоль із ранковим напоєм.
— Брешуть, звісно. — Трохи віддихавшись, я сідаю на лавку неподалік.
— Як дівчинка? Спала спокійно?
— Так, ніч минула тихо.

Сидячи в саду й ведучи цю просту розмову, я остаточно прокидаюся й складаю план на день. Насамперед треба навідатися в притулок, потім купити провізію і взяти завдання в гільдії. Гроші не нескінченні, і треба якось заробляти.

Через якийсь час я розбудила дівчинку, і ми поснідали, замовивши їжу в їдальні при готелі, а після цього вирушили за адресою притулку.

В загальному та в цілому, завідувач був нам зовсім не радий. Мене запевнили, що дівчинку не знають і взагалі місць немає, тож треба їхати до притулків сусідніх селищ і міст, якщо я хочу знайти де її залишити.

Трохи задумавшись та вийшовши з дівчинкою на вулицю, я прикинула, скільки часу нам їхати до найближчого селища. Виходить, що якщо брати хороші місця, то на пару днів коротше, ніж до Рівінделлу, доведеться відхилитись від курсу.

Але… серед людей вона згасне.
Дивлячись на дитину, що з апетитом їсть пиріжки, я зрозуміла, що не зможу так вчинити.

°◇♥︎°.°♡◇°

Сидячи в сідлі й наспівуючи пісеньку, малеча заплітає косу коню. Сінор, очевидно, не проти, раз іще не вкусив і не скинув нахабу.

— Тітонько, гарно? — Дівчинка повертається до мене, через що я змушена її притримати, і показує своє творіння.

— Так, люба, дуже гарно. — Лагідно гладжу її по голові.

Ці шедеври буде розплутати тяжче ніж витвори хорька, можливо доведеться обрізати гриву.

Сутеніє. Пора ставити табір. До Рівенделла ще кілька годин дороги, і до ранку, рухаючись неквапливо, можна було б дістатися… Але малечі потрібен відпочинок і їжа, як і тварині.

Недовго думаючи, звертаю до великого каменя. Тут часто зупиняються на ночівлю, про що свідчать залишені сліди, тож місце має бути відносно безпечним. Недалеко є дерева та струмок, де можна набрати хмизу й води.

Спішуюся з коня й знімаю сонну дівчинку.

— Зараз я постелю тобі ліжечко, ми повечеряємо й підемо спати, люба. — Забираю з коня сумки й відношу їх до каменя. Сінор фиркає й іде щипати молоду траву.

Швидко розстеливши спальник, я посадила дитину на нього й взялася за приготування їжі. Малеча залишалася дуже слухняною й сиділа на місці, поки я ходила по воду й хмиз. За ці дні я помітила, що вона постійно чекає на моє схвалення — їй треба мати. Ну нічого, подивимося, як буде далі, можливо, в Рівенделлі знайдеться хтось, хто погодиться її взяти.

— Ось, їж і спати. Завтра будемо дивитися на величезні гори й палац. — Крихітка сонно киває. Я передаю їй трохи охололий вечірній суп і допомагаю зручно взяти ложку.

Уклавши дитину спати, я сперлася на камінь і взялася за читання. Друга знайдена мною дивна книга виявилася, на подив, дуже цікавою. Запам’ятовувалася вона легко, але ще краще було перечитувати її раз за разом, заспокоюючись і відпочиваючи.

В сні, що ангел мій беріг,
Раз свій сон я бачить міг:
Де трава за постіль стала,
Там мурашка заблукала,
В мандрах стомлена, сумна,
В страсі й розпачі, одна.

Від тріску хмизу у вогні та легкої дрімоти я не одразу почула вереск і виття вдалині. Лише коли кінь різко підскочив і почав перелякано фиркати, мозок усвідомив, що щось не так.

Миттєво схопившись на ноги, я одним рухом загасила вогонь і схопила коня за повід, підводячи ближче до каменя й силою змушуючи його лягти.

Наближаючийся вий варгів і орків викликав приплив адреналіну не лише в мене, а й у Сінора, який прижався до землі й майже не дихає, але сердце його б’ється так гучно що навіть через ребра чутно.

Вершників явно більше десяти, з таким баластом мені не втекти!

Судомно притискаю до себе дівчинку, яка прокинулася від шуму. Тату нагрівається, випускаючи магію, а тіло починає тремтіти від болю в спині.

— Мовчи, тихо… — Закриваю їй рот рукою й накидаю на неї плащ, а другою долонею торкаюся лоба коня. Вони обидва тремтять від страху.

Звуки все ближче, і я ледве встигаю окутати нас ілюзією, перш ніж орки зупиняються навпроти.

Величезний варг несе на спині не менш лютого орка. Тварюка повертає голову вбік і тихо гарчить на інших. Ті миттєво затихають, а головний орк злісно вишкіряється. Моє серце пропускає удар, коли він метає сокиру.

Зброя ввігналася в камінь біля самого коня. Ледве втримавши ілюзію, я прикусила губу до крові.

Орк зіскочив із варга й підійшов ближче. Щось сказав, повернувшись до нас спиною, і сплюнув на землю. Його підлеглі, бурмочучи, втягнули голови в плечі.

Якби не дівчисько, можна було б вбити цю спотворену тварюку.

Ще раз окинувши поглядом камінь і залишки багаття, орк забрав сокиру й осідлав варга. Гучно й грізно прокричавши кілька слів своєю мовою, він махнув рукою. Варг завив, і зграя кинулася далі.

Жах почав відступати в міру того, як створіння віддалялися, і я дозволила собі закрити палаючу від болю печатку.

Полум’я спалахнуло неконтрольовано, обпаливши волосся. Відпустивши дитину й коня, я загасила вогонь рукою. В очах потемніло, у вухах задзвеніло, і я зрозуміла, що завалююся на бік. Від пекельного болю в печатці та нестачі повітря я ледь не втратила свідомість, але дитячий плач і поштовхи в бік привели мене до тями.

Дівчинка схлипує й витирає брудними кулачками таке ж брудне личко. В очах жах, а на щоці залишився червонуватий слід від моїх пальців.

— Іди до мене, все добре. Вони пішли, все… — Не зважаючи на біль, беру дитину на руки й притискаю до себе. Кінь поруч перелякано фиркає й смикає губами за моє обпалене волосся.

Трохи посуваюся й притуляюся до його боку. Молодець, не втік, пам’ятає як я вчила.

— Хороший хлопчик. — Чешу його за вухом. Дівчинка продовжує плакати й тремтіти, а моє серце ніяк не може знайти спокою. Це недобре. Звідки орки тут? Чому вони забралися так далеко? Треба якомога швидше дістатися до Рівенделла. Там безпечно.

— Люба, нам потрібно їхати. Ми ж не хочемо більше зустрічати цих поганих істот?
— Ні. — Вона активно хитає головою й міцніше чіпляється за мою туніку.

З дитиною на руках якнайшвидше збираю табір. Це незручно й важко, але вона відмовляється злазити.

Сінор фиркає, коли змушую його піднятися, але поводиться покірно, за що отримує морквину. Так само без заперечень приймає вантаж, але, коли я сідаю в сідло, невдоволено б’є копитом.

— Давай, малий, трохи залишилось, там тобі дадуть цукру. — Направляю коня в протилежний від орків бік. Дівчинка вже заспокоїлася й тепер сонно стискає плащ, у який я її загорнула. Ніч видалася напрочуд теплою, але краще не ризикувати її здоров’ям. Людські діти хворіють від найменшого переохолодження.

°◇♥︎°.°♡◇°

Чи то від страху, чи то від бажання отримати ласощі, кінь довіз нас до річкового замку за кілька годин. Я сподівалася пройти цей шлях не поспішаючи вранці, але що ж поробиш.

У воріт стояли лише чотири охоронці. Побачивши нас, вони тихо затрубили в ріг, вітаючи прибулих.

— Ласкаво просимо, мандрівнице. — Молода ельфійка зняла шолом і жестом наказала відчинити ворота.

— Доброго ранку, леді Айлар’ія. — Я спішилася, а дівчинка залишилася в сідлі. Вона зацікавлено й трохи налякано розглядала варту, а вони — її. Полукровка, так. І зі мною. Як ні в чому не бувало, питаю: — Лорд в замку?

— Так. Лорд Елронд буде радий вашому візиту. Ласкаво просимо. — Чоловік-стражник підійшов і взяв повіддя коня. Я взяла дитину на руки, на що вона відреагувала сонним бурмотінням. У такому віці ельфенята сплять майже весь день… А їй не вдалося поспати й кількох годин.

Мовчки підіймаюся сходами й прямую до гостьових кімнат. Дівчинка розслабляється й нарешті засинає на моєму плечі.

За кілька хвилин я знаходжу вільну спальню й залишаю на ручці дверей відбиток своєї магії.
Ледь не закричавши від болю в руці, заплющую очі. Потрібно поки що припинити користуватися силою й дати тілу відпочити.

Ось що роблять з тілом відсутність тренувань та багаторічна лінь.

Помивши, перевдягнувши й уклавши малу в ліжко, витягаю з її пальчиків тканину плаща й накриваю легкою ковдрою. Сама ж сідаю в крісло біля вікна.
Як стало зрозуміло через кілька годин, про мій візит повідомили Елронду. Я непомітно провалилася в медетацію, тож служниці довелося мене розбудити.

— Вітаю й з поверненням додому. — Щойно увійшла в залу, лорд вказав мені на стілець поруч, запрошуючи за стіл.

Я втомлено сіла й відкинулася на спинку вишуканого стільця, ігноруючи всі правила та єтикет.

— Приємно тебе бачити. Дуже рада, що ти знайшов час для розмови.

°◇♥︎°.°♡◇°

Після довгої та насиченої бесіди мені закортіло чогось солоденького.
Визираю з-за колони, сподіваючись не побачити кухарку та її помічника, які минулого разу мене звідси вигнали. На щастя, нікого немає, отже, можна зайнятися приготуванням смаколиків.

Усього три інгредієнти, а який результат! Цукор, вода, трохи згущувача, який люди називають желатином. Ну і борошно з вивареної картоплі, щоб готовий виріб не був таким липким.

Під час збивання суміші чую розмову. Кухонний зал величезний, тому цокіт металевої посудини та тріпачки луною відбивається від стін, змішуючись у хаотичне багатоголосся. Але навіть крізь цей шум я вловлюю шаркання кроків і приглушене перешіптування.

Продовжую вдавати, що не помічаю нічого, й зосереджуюсь на приготуванні. Навіть стаю впівоберта, щоб потенційні шпигуни почувалися сміливіше.
Суміш майже готова для виливання у форму. Відставляю її й швиденько змащую олією якусь металеву форму; не знаю, для чого вона призначена, але зараз послужить для виготовлення солодощів.

Тим часом мої спостерігачі, а їх, судячи з голосів, двоє, вирішують змінити позицію й по черзі шмигають за іншу колону. Знайомі тіні двох молодих ельфів остаточно розвіюють сумніви щодо їхньої особи.

Ледве втримуюся від закочування очей: Елрондини. Виросли вищі й дужчі за батька, а займаються такою маячнею, розуму ще як у підлітків.

Вливаю суміш у форму й несу в прохолодну комору, де вона швидше застигне. Поставивши соложощ на верхню поличку, чую за спиною невдоволене цокання, тому повільно обертаюсь і одразу ловлю погляд одного з дітей Елронда. Він стоїть, недбало підпираючи плечем різьблену арку проходу до комори. Його очі, сині, наче нічне небо з повним місяцем, холодно ковзають по мені з голови до п’ят, викликаючи рефлекторне бажання вирівнятись і відвести погляд. Але я лише невиразно хмикаю, беру з полиці яблуко й кидаю хлопцю.

Той ловить фрукт і, не припиняючи свердлити мене поглядом, спокійно надкушує його.

Деякий час ми стоїмо в тиші, яку порушує лише хрумтіння яблука. Я схрещую руки на грудях і не відводжу очей.

І так щоразу. Не знаю, чим саме я їм не догодила, але ці погляди переслідують мене при будь-якій нагоді. Поруч із батьком вони ведуть себе, як зразкові сини, проте наодинці зі мною… Дивляться так, що я навіть не можу визначити природу їхньої цікавості. Щось подібне я бачила в аристократів, коли вони оцінювали сиріт.

В очах Елладана завжди вирує більше емоцій, багато з яких мені незрозумілі, тоді як Елрохір лише намагається наслідувати брата, тому в його погляді переважає цікавість. Зараз переді мною старший із близнюків, тож програти цю мовчазну битву означало б принизити себе, навідміну від молодшого, з яким в нас менш напружена атмосфера.

— Ви знали, що інформація про ваше місцезнаходження цінується на рівні з локоном ельфійського волосся? — Його злегка хрипкий, приглушений голос змусив мене завмерти на кілька секунд.

Невже це питання справді його так цікавить, що він вирішив порушити традицію мовчання під час таких зустрічей?

— Не очікувала, що воїну, чия слава та заслуги відомі далеко за межами Рівенделла, вистачить часу та бажання стежити за простою ельфійкою на кшталт мене. — Я прикрила очі, поклавши одну руку на серце, а іншу сховавши за спиною. — Моя вдячність за цей безцінний дар знання не може бути висловлена словами, тож, можливо, ви дасте мені натяк, у якій формі вона могла б виявитися?

Нічого собі ціна… І навіть не за голову, а лише за інформацію! Де саме айнур знайшов такі кошти, я знати не хочу. В нього завжди було чимало таємниць, але це щось нове. Можливо, залишилися давні накопичення з минулих війн? Хочеться сподіватися, що саме так.

Хлопець мовчав кілька секунд, і я, зацікавившись, відкрила очі.
Елладан з легким подивом нахилив голову, доїдаючи яблуко.
— У мене є пропозиція. Я давно за вами спостерігаю і хотів би випробувати міцність свого меча. — Залишок яблука полетів у кошик.

Ось як. Тобто весь цей час він просто хотів спарингу? Ледве втримую тяжке зітхання.
— Для мене буде честю стати вашим суперником у поєдинку… — я не встигла договорити, як він мене перебив.

— Прошу, залиште ці епітети й словесні викрутаси для інших. Між воїнів не повинно бути словоблудства. — Юнак важко зітхнув, відштовхнувся від стіни та додав: — Якщо ви зараз вільні, можемо пройтися садом.

Я здивована. Не лише тим, що Елладан так прямо висловився про ігнорування етикету, а й самою його пропозицією.

Злегка скептично оглядаю свій одяг. У цьому мені й самій соромно ходити садами Елронда, не кажучи вже про прогулянку в супроводі сина господаря. Ні, виглядає моє спорядження цілком пристойно й якісно, та на тлі розшитих дорогоцінностями мантій і вишуканих прикрас я почуваюся, немов принцеса в лахмітті, дякуючи моєму білосніжному волоссю, за яке позаздрила б будь-яка красуня… Чого не скажеш про обличчя.

Може, це хитрий план Елладана, щоб ще раз підкреслити свій статус?
Кидаю на нього підозрілий погляд, але в його небесних очах бачу лише цікавість і невимушене очікування. Довго думаю.

— Добре, я не проти.

Хлопець одразу розслабився, навіть тихо видихнув. Він що, затамував подих? Невже боявся, що я відмовлю?

Елладан розвернувся і, не чекаючи, пішов на вихід, ледь помітно махнувши рукою, закликаючи йти за ним. Сподіваюся, що поки мене не буде, ніхто не поцупить солодощі…

Ще тільки початок літа, а я вже встигла відчути та зробити більше, ніж за кілька останніх років. Відчуваю, як знайоме відчуття неспокою пробуджується, тягнучи мене вивчати цей мінливий світ. Проте змушую себе приглушити цей поклик. Кожного разу обпікаюся, а життя, схоже, нічому не вчить.

Ми вийшли на алею срібнолистів. Я глибоко вдихнула запах ранньої спеки. Не знаю, як описати цю суміш точніше: кожен, кому я намагалася пояснити відмінність аромату повітря в різні пори року й часу доби, лише розводив руками, вважаючи це грою уяви. А те, що я по запаху можу передбачити наближення зливи, взагалі списували на інтуїцію.

Але щось я відволіклася.

Заводжу руки за спину й розправляю плечі, приймаючи звичну, роками відпрацьовану поставу. Краєм ока помічаю, що хлопець робить вигляд, ніби уважно розглядає квіти на дереві.

Не розумію… Якщо він сам попросив прибрати офіціоз, то чому зараз соромиться почати розмову?

Повільно крокую вперед, залишаючи йому можливість наздогнати мене. Якщо він вагається, значить, розмову доведеться починати мені.

Коли Елладан зрівнявся зі мною, я вже встигла привітатися з іншою ельфійкою та йти далі. Він мовчки йшов поруч, уважно вдивляючись у пейзажі саду.

— Срібнолисти цього року розквітли пізніше, ніж зазвичай, — невимушено зауважую я.
— Щороку вони розпускаються дедалі пізніше, я теж помітив, — відповідає він і замовкає, поринувши в роздуми.
— У моєму куточку лісу їх не було, як і людей. Але в якийсь момент прийшли найманці й спробували силоміць доставити мене до бюро. — Я не даю йому часу для роздумів, продовжуючи діалог.
— Як бачу, їм це не вдалося. Що ж, бодай у чомусь вони зробили добру справу, витягнувши вас із самоізоляції.

Ельф уперше за нашу бесіду посміхнувся, перевівши погляд на мене. З висоти його зросту це виглядає трохи… погрозливо. Чи це просто моя уява?
Будучи вищою за більшість людей і навіть багатьох ельфів, я рідко зустрічаюся з проблемою погляду знизу вгору. Близнюки ж — виняток із цього правила.

Я хмикнула, ненадовго переводячи погляд на білесенькі гілки дерев. Далеко в небі світить лагідне сонце, заповнюючи світ золотими променями.

— Можливо, для когось це й справді була б добра справа, — сказала тихо, відчуваючи, як солодкуватий аромат срібнолистів огортає мої думки немов важкий туман. — Але не для мене.

Елладан не поспішав відповідати. Він йшов поруч, зберігаючи свою звичну стриманість, але я відчувала його спостереження. Не за садами — за мною. Це була не проста увага, а мовчазне вивчення, бажання проникнути у те, чого я намагаюся приховати.

— Самоізоляція — не найкращий вибір для вічних, — сказав юнак, і я відчула в його словах не просто зауваження, а натяк. Він не так говорить про мене, як про себе, про те, як він розуміє цей світ.

Я хмикнула і знизала плечима, обираючи скептицизм замість відкритості.

— Кажете так, наче самі ніколи не намагалися втекти від цього світу.
— Намагався, — коротко визнав він, і я не помітила жодного вагання в його голосі. — Але, на жаль, це не завжди можливо.

Подивилася на нього, у цей момент він виглядає таким, як завжди — спокійний, непроникний, але в його очах щось змінилося. Між рядками його слів було більше, ніж він готовий був сказати, більше, ніж він дозволяв собі розповідати.

— То чому? — запитала, вражена його неочікуваною відкритістю.
Він замовк і зробив кілька кроків вперед, ніби зважуючи слова. Це виглядає так, наче його спостереження за мною не зводяться до простого аналізу.
— Ви занадто довго залишаєтеся в тіні.
Я відчула, як мої білі брови мимоволі злетіли вверх.
— Це погано?

Елладан зупинився. Його очі знову зосередилися на моєму обличчі, і я помітила як він трохи задумливо нахилив голову обдумовуючи відповідь.

— Це… незвично.

Я відвернулася, намагаючись не видати, що його слова зачепили мене більше, ніж я хотіла б. Так, раніше була доволі єнергійною та помітною, відсутність такої занози не могла не відчутися.

— Ваш меч і справді потребує випробування, чи це був лише привід для розмови?
Я відчувала його реакцію — мимовільну посмішку, яка торкнулася його вуст майже непомітно.
— А що, якщо і те, і інше?
— Тоді вам пощастило, — відповіла я, змінюючи тон і підвищуючи голос. — У мене якраз є зайвий час та гострий клинок.

Елладан ледь помітно кивнув. Нічого більше не було сказано, але обидва ми відчули, як почалася нова гра — цього разу не в слова, а в рухи. Схоже, ця зустріч буде цікавішою, ніж я очікувала.

Юнак мовчки зробив жест, запрошуючи йти за ним. Ми покинули головну алею, звернувши вбік, і через кілька хвилин дерева стали рідшати поступаючись місцем простору відкритої галявини.

Це місце було для мене знайоме, але сюди майже ніхто не заходив. Ідеальний майданчик для тренувань — кремезний дуб, а під ним рівний ґрунт. Достатньо місця для рухів, жодних зайвих очей, якщо за нами не спостерігає другий близнюк.

— Якщо розігрієтесь зараз — потім не доведеться пояснювати, чому будете ходити, наче вас копнув мустанг, — кинув він з тонкою іронією, знімаючи плащ і кидаючи його на найближчий камінь.

Я лише кинула на нього скептичний погляд, а потім почала робити розігрівальні вправи. Він, напевно, чекав коментаря, але я мовчала, просто готуючи своє тіло до бою.

Коли підняла голову, хлопець уже стояв у бойовій стійці, зручно тримаючи руків’я меча.

— Готова?
— Завжди.

Я вирішила не чекати, коли він зробить перший крок, і сама пішла в атаку.

Спочатку все було спокійно — обережні рухи, ми просто вивчали темп один одного та шукали тактику. В нього коротки меч, в мене широкий кинжал і, здавалося б, я у гіршому положенні через довжину вістря, але ми обидва розуміємо що в нього немає стільки тисячоліть практики.

Я зробила кілька атак, він відбив їх з легкою посмішкою, потім перейшов у наступ.

Він рухається швидко — явно перевіряє мою реакцію. Я встигаю ухилятися, але з кожним наступним ударом парирувати стає все важче, тіло давно не отримувало такого навантаження і потребує трохи часу щоб згадати навички.

— Не розслабляйся, Мариоро — пробурмотів він, і в наступну мить меч пройшов так близько, що я ледь встигла відхилитися.
— Я і не планувала, — відповіла, не знижуючи темпу.

Зробила крок назад, знову оцінюючи його стрімкий стиль бою, і врешті змінила тактику.
Замість звичних обманних маневрів я змістила вагу вперед, вкладаючи більше сили й намагаючись вибити його меча прямими ударами, за кілька секунд майже притискаючи його до краю галявини. Елладан явно не чекав такого напору від мене, хоча добре приховував своє здивування.

Єльфійські меч і кинджал зустрілися з гучним, дзвінким звуком, що розірвав тишу навколо. Тільки якісна сталь може так співати.

Я відчула азарт, зростаючий з кожною миттю, по розширеним зіницям та усмішці бачу що він теж.
Це вже не просто спаринг – це битва характерів.

Лезо зісковзнуло по моєму кинджалу, змушуючи відступити. Юнак рухається швидко, без зайвих пауз чи роздумів: меч вирізає у повітрі широкі дуги, змушуючи слідкувати за кожним рухом, обирати, де відхилитися, де відбити, а де просто пропустити удар, зміщуючи баланс та відходячи.

І раптом – різкий біль.

Гарячий, розповзаючийся під шкірою, немов хтось випалює візерунки розпеченим залізом. Татуювання на спині на мить стало центром всього мого світу, кожен нерв кричав, вимагаючи зосередитися тільки на ньому.

Подих збився і я втрачаю ритм.

Елладан не помітив заминки, тільки побачив, що я зробила невірний крок назад, і цього вистачило щоб змінити хід бою. Він пішов у наступ, не даючи відновити позицію та використовуючи кожну прогалину в моєму захисті.

Я більше не атакувала, лише відступала намагаючись зібрати думки, знайти точку опори, змусити тіло слухатися. Ще трохи і опинюся на землі.

Ні.

Я зробила глибокий вдих, змушуючи біль відступити хоча б на мить.

Раптовий рух – ніби поступаюся, відходжу вниз, і, коли Елладан робить останній крок щоб завершити бій, різко вибиваю його опору.

Він не встигає скоригувати баланс: тіло нахиляється вперед, гравітація бере своє.

Я використовую інерцію: роблю оберт, ухиляючись від падіння, і встигаю вибити з рук короткий меч. Лезо зупиняється навпроти серця впавшого юнака.

Елладан лежить на землі, я стою над ним, не відводячи погляду і помічаю у небесних очах навпроти що вперше за весь бій він по-справжньому здивований.

Хлопець не відразу піднявся. Він мовчки розглядав мене знизу, а потім повільно перевів погляд на лезо, що зупинилося біля його серця. Дихання рівне, але в очах відображається та сама оцінка — він намагається зрозуміти, що щойно сталося.

— Цікаво, — нарешті сказав юнак, відводячи меч убік і тим самим визнаючи поразку. — Розрахунок чи імпровізація?

— А має значення? — запитала, опускаючи клинок і простягуючи йому руку.
Елладан поглянув на неї, а потім, з видаваною байдужістю, прийняв допомогу й підвівся.

— Має, якщо твоє тіло відмовляється слухатися, — його прохолодна рука затрималась на моїй ще кілька зайвих секунд, а очі пильно вивчають обличчя. — Що сталося?

Я ледь помітно напружилася, але не відвела погляд, намагаючись зберегти спокій.

— Втомилася.
— Неправда.

Мене пронизав його погляд — крижаний, з тією самою уважністю, яку я так ненавиджу. Він не просто дивиться — він читає, зважує.

— У тебе змінився вираз обличчя. Це сталося раптово, ще в бою. Біль?
— Ти питаєш занадто багато, Елладане, — змусила себе невимушено усміхнутися та вдавано сором’язливо повернути голову. — Хіба тобі подобаються зайві питання?

Він не відповів, але погляд залишився важким. Юнак щось запідозрив, але не зміг зрозуміти що саме.

— Якщо ти не в формі, — сказав він після довгої паузи, — можеш не приховувати. Я не твій ворог.
— Це дрібниці.
— Дрібниці, які могли коштувати тобі перемоги зараз, і можуть коштувати більше у майбутньому.

Його голос залишався рівним, але я відчула під ним тонку нитку невдоволення.

Хлопець зробив крок назад, розслабляючи плечі, і я на мить подумала, що розмова завершена. Але ні.

— Якщо тобі потрібна допомога, скажи. – Через цю підтримуючу інтонацію я мимовіль здригнулася та відвела погляд. Один спаринг так багато для нього значить, якщо зблизив нас краще ніж віки зустрічей? Чому він так різко вирішив налагодити відносини? — Яка ж між нами рівність, якщо ти ховаєш слабкість замість того, щоб її виправити?

— Ніякої слабкості немає, — я твердо поглянула Елладанові в очі, намагаючись змусити його відступити, але це було так само марно, як сперечатися з вітром.
— Нехай буде так, — коротко кивнув, але сумнів у його погляді та голосі не зник. – Завтра приходь сюди знову, у цей самий час.

Він відступив, залишаючи мені простір, але я знала: ця розмова ще не завершена. Елладан не любить недомовленості. Якщо він щось запідозрив то рано чи пізно дізнається правду.

— Добре, буду рада мати партнера для тренувань, — ще раз тяжко зітхнувши, передала йому важкий меч, який досі тримала в руках.

Мовчки попрощавшись, ми розійшлися. Не знаю, куди пішов він, а я поспішила повернутися в кімнату, де мене вже чекала дитина.

Ще зранку домовилася з Елрондом, що за нею зайдуть, якщо знайдеться хтось, хто зможе на якийсь час прийняти її до себе. Сподіваюся, що не доведеться тягати її з собою, якщо планую розібратися з нахабним айнур, який розшукує мене таким чином. А я планую, бо не розумію, чому він сам не прийшов або хоча б не послав якогось Слідця Дунєдайна.

І, на щастя, за дівчинкою через годину прийшла статна єльфійка, яка сказала, що може прийняти її на кілька місяців, але не обіцяє більшого. Ще півгодини пішло на те, щоб вмовити малечу піти з незнайомицею — довелося пообіцяти приходити кожного вечора, поки я тут.

Нарешті залишившись самою, я змогла спокійно зкинути запилений одяг і увійти в маленький басейн. За що обожнюю гостьові кімнати Рівенделла, так це за природні басейни-ванни, де вода завжди комфортно прохолодна.

Тату нарешті почало заспокоюватися та остигати, піднімаючи тоненькі струї пару від дотику з водою, а тіло від різкого охолодження схопила коротка судома, через що декілька хвилин пішло на те щоб просто почати нормально дихати.

Занадто насичений день.